Іван Франко на позвах із старогебрейськими та новітніми рабинами

У часописі «Новий громадський голос» за 1905 р. (ч 2­7, 9, 12-14, 18) І.Франко опублікував наукову студію «Пое­ма про сотворенє сьвіта». Дослідження передруковано у 5-томному зібранні його творів (1982, т. 35, с.266-300).

Нині ця праця І.Франка видана у видавництві МАУП під назвою «Біблійне оповідання про створення світу в світлі науки». Таку назву Франковій розвідці дав доктор філосо­фії, професор Олександр Сушко. Він згадує: «В тім часі я мешкав в його домі й працював разом з ним в одній і тій самій кімнаті (почавши від 1902 р.)». За подарованим са­мим Франком примірником окремого видання професор О.Сушко здійснив 1918 р. друге окреме видання в Канаді. Кошти, 1600 доларів, спонсорував український робітник-чорнороб у Канаді Іван Ковалюк.

Видання побачило світ у місті Вінніпезі — столиці ка­надської провінції Манітоба. Книга перевидавалася у Ка­наді 1984 р. та 1993 р. у Львові незначним тиражем.

Наклад першого львівського видання (1905 р. ) був знищений. Його викупили і спалили. У передмові до ви­дання 1918 р. професор Сушко повідомляє про це натя­ками і досить туманно: «Поява книжечки викликала се­ред нашого відсталого суспільства велике порушення. Се­ред попів закипіло, як у гнізді шершнів, а старші наші «і­нтелігенти» вважали за відповідне заховати про «страш­ну» книжечку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пусти­ти її в руки гімназіальної молоді. В кінці ж — попи упали на «спасену» гадку збутися «ворога» за одним махом: тихе­нько, без гомону вони викупили усе невеличке число на­друкованих примірників — й спалили їх... В оборону болю­чо покривдженого письменника не відважився ніхто під­няти голосу... Зараз після того й попав він у глибоку ме­ланхолію, яка згодом і розвинулась в страшну і невилічену недугу». Тобто Франкові допомогли померти, до того ж у тривалих і тяжких муках.

Здається, професор Сушко сказав не всю правду: чо­гось справді не знав, а чогось боявся сам, бо ще 1907 р. виїхав до Канади. Очевидно не знав, що на підтримку Фра­нкової студії виступили такі відомі вчені, як Володимир Гнатюк (ЛНВ, т.31, кв.7), Іван Пулюй («Нові і перемінні звізди», вид 3-тє с.100—102), отець др. Микола Конрад («Нива» і окрема відбитка на 48 с. ) та інші. Це засвідчувало, що пуб­лікація І.Франка не була рядовою науковою розвідкою. Не називав професор Сушко, хто вони, «можні світу сього», хоча зрозуміло, що це не галицькі попи. Та й сумнівно, щоб захланне галицьке духовенство викинуло гроші на викуп 200—500 примірників наукової праці вченого. Поза сумні­вом, тут інтереси українських клерикалів збіглися з інтере­сами провідників іншої конфесії — іудаїзму. Своїх, українсь­ких, можновладців у Галичині власне і не було. А гроші від­разу знайшлися і пущені були в діло українськими руками.

Сучасник І.Франка Василь Сімович стверджує, що від 1875 р. Франко проповідував "українсько-жидівське порозуміння", але ніколи не запобігав перед ними, даючи вражаючі політичні характеристики. Він писав про те, що було, а професор Сушко — про те, що спрацювало в боротьбі з самим Франком.

І.Франко назвав свою студію над біблійними оповіданнями «Поема про сотворенє сьвіта», ніби акцентуючи свою зацікавленість більше старовавилонською поемою «Інума іліш», переклад якої подає в тексті дослідження, аніж науковим спростуванням автентичності Мойсеєвого П'ятикнижжя, що було основним завданням Франка-вченого. Саме тому професор Сушко й зробив переакцентацію на «біблійне оповідання». Цим і зумовлено нову публікацію Франкової праці саме в Канадській редакції. У Сушка адресат уже був іншим, ніж у Франка, - українець-емігрант, а не гімназійна і студентська молодь Галичини.

Не можна прийняти на віру твердження О.Сушка, ніби «ще літом 1904 р. великий муж ані думав про її написан­ня». Тільки мовляв, восени, коли Сушко поїхав до Рима і звідти надіслав Франкові «найсвіжіші праці німецьких уче­них про великі відкриття в Вавилоні Сірії, Палестині і Єгип­ті», які начебто й надихнули Франка, бо давали відповідь на усі пекучі питання наукової критики Біблії, якою, справе­дливо зазначає професор Сушко, Франко займався вже багато літ. Тож вибачимо О.Сушкові бажання бути причет­ним, сказати б, першопоштовхом до того, що восени 1904 р. Франко взявся за написання студії про створення світу.

І. Франко роками вивчав проблему єврейського засил­ля в Україні, зокрема в Галичині, проблему особливостей історичного співжиття українського і єврейського народів, моралі, психології і характерологічних особливостей останнього, вів підготовчу роботу до створення фундаме­нтальної праці, яка б оголила ідеологічні корені єврейст­ва, як світового явища.

Пригадаймо її етапи: «Воа constrictor» (змій-полоз) 1878 р., із образами Германа Гольдкремера і Леона Гаммершляга. "Жидівські мелодії" — 8 творів, написаних упро­довж 1882—1889 рр. Тут письменник підняв голос протес­ту проти приневолювання євреїв до асиміляції, проти орга­нізації єврейських погромів. У творі «По-людськи» він роз­криває ідеалізм старого єврея Штенгеля, який врешті пе­рестає служити панам і пристає до українського народу. У «Перехресних стежках» — готовність до єврейсько- українського порозуміння виявляє Вагман із глибокою мотивацією причин, що спонукали його до цього.

І, нарешті, Франків «Мойсей» (1905 р.). Сюжет поеми дало «так зване Мойсеєве П'ятикнижжя». Письменник явив твір високої естетичної й ідеологічної стійкості.

Франко грунтовно вивчає Біблію, апологетичну книгу іудейської релігії, у зіставленні з іншими релігіями і віруваннями. Він фактично створює компарастивістичне релігієзнавство (проф. Сушко називає «Компаративна, або порівняна релігія»), студіює нехристиянські релігії, пере­віряє стародавні тексти, в тому числі й біблійні, здобутки таких наук, як історія, археологія, природознавство, фізи­ка, астрономія, філософія.

У 1899 р. Франко публікує поеми «Істар» (уривок із старовавилонської космогонічної епопеї, складеної за 2000 р. до н. д.) та «Сатні і Табубу» — дослівний переклад вавилонського тексту, що постав за 200—250 р. до н. д. На час написання праці «Поема про сотворенє сьвіта» Франко переклав старовавилонську поему «Інума іліш».

Франко не є нищителем Біблії, він викриває спекуляції єврейських книжників давнішого і нового часу при вико­ристанні біблійних текстів для обгрунтування різних тео­рій, що рано чи пізно призводять до згубних маніакальних прагнень світового панування, утвердження зверхності одного народу над іншим.

Підхід І. Франка до Біблії різносторонній. [...]

Вчений оперує конкретними фактами. Для спросту­вання автентичності Мойсеєвого П'ятикнижжя є тексти давнішого старовавилонського оповідання «Інума  іліш», два оповідання із першої книги Мойсея «Буття» та дані різних наук про вік Землі та людства. Франко науково доводить, що джерелом компіляції так званого Мойсеєвого П'ятикнижжя, зокрема книги «Буття», є старовавилонсь ка поема «Інума іліш», два збірники, в одному з яких єв­рейський бог називається Ягвег, а в другому — Елогім, та Книга жерців. Крім цих джерел, були й інші «первовзори» книги «Буття», скомпільованої не за 1000 років перед Різдвом Христовим, а на 400—500 років пізніше. І не від­разу, і не однією людиною, а протягом кількох поколінь. І не в пустелі, а в бібліотеці, очевидно, єрусалимського хра­му, де можна було знайти різні джерела, і написані Мойсеєві книги були після виходу євреїв із Вавилонського поло­ну, бо вже позначені слідами арамейської мови, якої за тисячу літ до н. д. ще не існувало взагалі.

У захисті біблійних підробок інтереси іудаїзму і християнства збіглися. Боротьба релігій з наукою загострила­ся. Біблійні оповідання про початок світу за 4-5 тисяч р. до н. д. не мають жодної підстави. Людина вже існувала яки­хось 200—270 тисяч літ. Це за даними сучасної науки.

Франко твердить, що оповідання про створення світу, яке начебто написано «великим жидівським законодав­цем і пророком Мойсеєм, який чув його з вуст самого Па­на Бога або взагалі мав від нього об'явлену правду»,— написано не Мойсеєм і не з вуст Божих, а рабинами із старовавилонських першовзорів - оповідань і міфів, роз­киданих по різних збірниках.

Таким чином, наука доводить, що так зване Мойсеєве П'ятикнижжя не автентична пам'ятка, а ідеологічна компіляція рабинів. З розвитком наук, зокрема археоло­гії, в науковий обіг надійшли «старі державні та релігійні написи, книги та записки Єгипту, Вавилона, Ассирії та ін­ших країн, із якими старі жиди мали зносини, показалося, що в жидівських оповіданнях, записаних у Письмі Свято­му, міститься багато невірного, хибного та зовсім виду­маного...» Так, наука не знайшла слідів і доказів перебу­вання євреїв у Єгипті (у Єгипетському полоні і виходу з нього), губернаторства Йосифового, затоплення фарао­на тощо. Це все вигадки рабинів. І вся ідеологічна доктри­на іудаїзму, його основа й підвалини від одного подиху науки лопнули, як мильна булька, а з нею розпливлася примарна і параноїчна філософія винятковості, богообраності, єврейської вищості і переваги як буцімто «голо­вного народу». І стало цілком очевидно, що кожен народ на своїй землі головний і богообраний, а на чужій землі, якщо він не поважає Богом даних традицій, прав, звичаїв цього народу, він зайда, у кращому випадку, а в гіршому — здобичник, насильник, окупант, ворог. І буде завжди зу­стрічати не тільки несприйняття, а й спротив...

І ще. Здається, час написання названої поеми не випа­дковий. У 1903 р. у коломийській газеті «Поступ» І. Франко друкує капітальну працю «Що таке поступ?». Можна стверджувати, що це був відгук вченого на прийняття на II з'їзді РСДРП програми цієї партії. Володіючи величезним матеріалом з історії суспільно-політичних ідей і рухів та геніальним даром аналізу і синтезу, Франко намалював картину суспільства майбутнього, якщо та програма буде втілена в життя: «Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, не потрібною. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках керму тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не ма­ли найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном... »

І. Франко знав, що теоретиками соціал-демократії і комунізму були євреї. І побачив дивовижну схожість соціалізму марксо-енгельського зразка із Торою — Мойсеєвим П'ятикнижжям. Заглибившись в аналіз біблії «нау­кового соціалізму» — «Комуністичного маніфесту», Франко побачив у ньому Тору XX ст.

Сто років тому І.Франко фактично закликав до пиль­ності. Нині також потрібно пильно вдивлятися, яку ідео­логічну Тору готують сьогоденні рабини на XXI століття.

З острахом знайомимося із теорією «трьох Хозарій», яку висунув Едуард Давидович Ходос, голова Харківської іудейської релігійної громади прогресивного спрямуван­ня. За Ходосом, «Перша Хозарія» відбулася в VII—Х ст. за часів Великого Хозарського Каганату, що постав на ідеології іудаїзму (так званого Мойсеєвого П'ятикнижжя). «Дру­га Хозарія» зреалізувалась в колишньому Радянському Союзі на ідеології атеїзму і, додамо від себе, на ідеології комуністичного одномовного російського «інтернаціоналізму». «Третя Хозарія», за Едуардом Ходосом, будується на теренах СНГ від 1991 р. на підґрунті «пустельної іде­ології». Себто в наш час над Україною проводиться новий експеримент: організовується Великий Вихід українців з України у світові борделі і на заробітки та прискорене вимирання. Блукання українців в пустелі планується не на сорок років, а на 50—60 з огляду на чисельність «ко­рінної популяції» і особливу слов'янську живучість. Де­мографічний вакуум заповнять в'єтнамці, афганці, афри­канці. А хто буде кермувати в такому «громадянському суспільстві» — нам відомо.

Пророцтва Е. Ходоса холодом обливають душу: «Найстрашніше в тому, що вимираючі українці продовжу­ють свято вірити у «світле майбутнє», яке їх чекає за найближчим поворотом. І у відчайдушному прагненні до нього добратися не хочуть розуміти, що їх водять по за­мкненому колу хозарської пустелі». Доки не помре остан­ній раб. «Чи може хто-небудь сказати, — запитує Е. Ходос,— якою національною ідеєю живе сьогодні народ України? Ні! Бо нема національної ідеї! Смішно і гірко спостерігати безкінечні й безуспішні потуги філософству­ючих представників «рабської популяції» її «народити». У рабів не буває національних ідей, їхня доля — «пастель­на ідеологія», шлятися посеред міражів у пошуках «раю» і знайти замість нього могилу».

Таке безперспективне майбутнє пророкує нам єврей «прогресивного напрямку». Приймемо все це як засто­рогу, одначе, відкинемо єврейську невіру в державотвор­чу спроможність українців. Ми домоглися своєї незалеж­ності, отже, національна ідея спрацювала. Вона потре­бує тепер чорноробів, бо держава ще не така, якої ми прагнули. Національна ідея іще не стала загальнонаро­дною. Але це лише справа часу. Як і проблеми розбудови держави, пробудження національної самосвідомості й набуття живої козацької крові.