…Та знаю я, хлопче, хто тебе на мене навів… Мій племінничок, котрий ото плота зробив з порожніх балонів з-під пива… І ти з ним катався? Ну, я так і знав, що ви – два чоботи пара.
Я ту історію розкажу, але прізвища мого не називай… Бо скажуть – допився до чортиків… Один мій приятель таки й справді… Їхав додому з гулянки і причудилося йому, що у нього на вітровому склі чортеня сидить. Дві години добирався – все зупинявся і скло ганчіркою протирав…
До діла, еге ж… Було це років зо шість тому… Може й більше. Але Льоня - гітарист вже президентствував вдруге. Кум мій – ми з ним з одного села, з Жеребців, підбив мене на добре діло – зайнятися приватним ізвозом. На маршрутці.
Це зараз усе схвачено, розвелося оцих «Богданів» та «Антів»… Самому не протриматись – великі фірми все під себе підгребли… Тендери, хрендери… А тоді на якій тільки сатані не їздили люди… Ну, само собою, за ліцензію плати, міліції плати, рекету плати… Не машини – відра з гайками. У нас з кумом була старезна «Ніса» - кум з Польші пригнав, більше на митниці дав, ніж заплатив. Маршрут нам відвели не дуже хлібний – «Індія» - Благовіщенський базар.
Не знаєш, де це «Індія»? Я й сам не знав… Це аж біля Верхньоострівного. Будинки там наче висять над балкою… Панельні, дев’ятиповерхові. Поруч – церква та молельня якихось баптистів. Ми все сміялися з кумом, як вони там миряться – попи з сектантами. А чого той закуток продражнили «Індією» я тобі і зараз не відповім.
Ну, от вирушаєш від церкви – і пішов… Базарчик, старе тролейбусне кільце, електротехнічний завод, палац культури, пошта… Вискакуєш до Правобережного універмагу, а звідти дуєш до греблі… Далі – проспект Ілліча до Сталеплавильників, а там повертаєш праворуч, в бік Ріки – і здрастє Благовіщенський ринок.
Ввечері, ясна річ, до ринку не їдеш, а прямим ходом до ЦУМу і назад. Заробітки були не дуже – район той глухий. Ввечері женеш по бульвару – і собаки не гавкають. А на проспекті забагато транспорту й без нас.
Та на хліб вистачало…Брали ми спершу за проїзд сімдесят п’ять копійок, тоді гривню… На ті часи це таки кусалося. Але люди сідали, кому треба швидше. А хто не хотів – чекав тролейбуса.
Спершу я познайомився з Дамою… А тоді вже нарвався на оту бабу-ягу… Кінець би мені, аби не Дама…
Дама сідала завжди о восьмій, на Ливарників. І їхала до Полукруга. Там теж кільце, посередині скверик, з одного боку пошта, а з другого – книжкова крамниця… Крамниці уже нема? Ти бач… Ото там вона й виходила, біля крамниці. А куди звертала потім – я ніяк прослідити не міг.
Дамою я її прозвав, бо то така жінка… серйозна. Десь моїх літ, а мені тоді було… ну, ледь за тридцять. Довкола голови – коса, як у бувшої прем’єрші. Тільки Юлька-прем’єрша на дівчисько схожа, а то …ну, словом дама… Висока і все при ній… Не красавиця, але щось таке мала, що очей не відведеш… І ота коса… Русява… Я за Юльку опісля голосував через те, що косу подібну мала. Трохи з жінкою не розвелися через оті вибори. Ганяв тоді я свою «Нісу» - «Нюсю», аж теренчала. І то – люди ж платили за швидкість. Хто не спішив – тролейбусом трюхикав. Ну й заробіток – скільки обернешся. У мене в салоні навіть наклейка була: «Атракціон страха. Цєна – одна гривна»
Так от, Дама завжди сідала біля мене, в кабіну. Я не дуже люблю, коли на цьому місці хтось є – відволікають. На ГАЗелях прихитрялися навіть двох чоловік упхати поруч з собою. Ну і я терпів, бо гроші…А Дама, коли сіла до мене вперше, вийняла з сумочки книжку і одразу в неї втупилась. Навіть костюм її тодішній пам’ятаю – темносині піджачок з брюками і блузка біла, шовкова.
Я як рвонув – довелося їй книжку скласти. На Полукрузі вона виходить і говорить, наче до себе:
- Було у Шумахера троє синів… Двоє розумних, а третій – водій маршрутки…
Я лише біля церкви зрозумів, що мене обізвали дурнем. Думав – більше її не побачу. Коли наступного дня – ось вона. І вже книжку не дістає.
От що не кажи, а їй подобалася швидкість… Сидить біля мене, а в очах, синіх, як її костюм, щось мерехтить таке… небезпечне. Згодом вітатися почала. Залізе, і:
Доброго ранку…
По-українському, авжеж… За це вона ще мені подобалась… Думав спершу – може вона з тої школи, що за перехрестям. Вчителька української мови, абощо. Було в ній щось таке, я ж кажу… але щоб до школи дійти, зручніше виходити біля Палацу Культури.
Ввечері її ніколи не бачив. Тільки зранку. Економила, напевне, і йшла на тролейбус…Я вже коло тої школи навіть пригальмовував. Але жодного разу не помічав.
Ну, а тепер – про бабу-ягу. І про той самий закрут греблі.
От всі ви, преса, тільки й знаєте писати, які ті маршрутчики звірюки. Старість не поважають, бабусь викидують за борт як в кіно про піратів Карибського моря… А як же нам працювати – задурно? Я ось про себе скажу – просилася старенька в хустинці «до церкви» - підвозив без усяких. А були й інші. Сідає щовечора біля прохідної, працює ж сяка-така. А платити – посвідчення тикає. «Я, мовляв, учасниця вайни». А самій же і шестидесяти не даси, яка там з неї «вайна». Почнеш вимагати гроші – крик стоїть, мов на ринку. Так нерви вимотають за день – хоч сказися.
І ось одного дня – двадцять перше червня тоді було, як зараз пам’ятаю – вийшов я на маршрут, кілька разів обернувся, привітався з Дамою, ще раз обернувся. Стою біля церкви, набираю людей. Коли лізе до салону чудо-юдо, звір морський… З «кравчучкою»…
Оце, хто оповідатиме, що відьми чорняві та вродливі – не вірте, брешуть.
Відьма перекисом фарбована на біле, оченята має вузькі, блакитні, аж вибляклі. І дивляться ті очі просто в перенісся хазяйці. На щоці – бородавка, на носі – друга. Ніс наче зі шматка пемзи, розкапустився на півлиця, губи тонкі і стиснуті гидливо, а разом з тим випнуті. Підборіддя десь сховалося від стиду за такі губи. Одіте в коричньовий турецький халат і в турецькі ж шкіряні капці з носками загнутими як ото в мультиках про Аладіна, що моя меншенька любить дивитись. Коли побачите таку бабу – знайте: відьма! І тікайте від неї якнайдалі.
Передаєм за проїзд, - кажу. Вона мені посвідчення тикає.
- Я,- говорю,- вже набрав льготників. Оплачуйте.
- Я, - каже дивоглядія, - заработала на бєсплатний праєзд.
- Дамочко, - відповідаю, - моїх дітей ваші заслуги не нагодують. Це машина частная.. Або давайте гривню, або ідіть геть. Онде «рогатий» повертає. В ньому і їздіть задурно.
- Ти, - каже,- морда хахляцкая, нє указивай мнє, гдє єздіть.
- Ви, - кажу, обізлившись, - гаспажа кацапка або платіть, або вимітайтеся. І радійте, що я з вас ще за багаж не вимагаю.
Ох, як вона заверещить – вуха заклало. Всіх спом’янула – і Махна, і Бандеру, і Петлюру… І у всіх я, нібито, срочну служив. І «ету вашу нєзалєжность» Люди, а вже повний салон набрався, психувати стали. Чого стоїм, та чого кричим. А мене взяло за живе… Ти ба, мать –камандірша. Не подобається «нєзалєжность» - котись додому під «Слов’янський марш».
Вилазь, - кажу, - стара відьмо, під три чорти. Разом з возиком своїм. На труповозках тобі кататися.
Тут баба збавила тон і каже єлейно:
- Сєйчас… Сєйчас…
Дістає звідкись, але не з гаманця, металеву гривню. Тоді їх зовсім мало ходило. Наче з рукава витрусила.
- На, - каже – падавісь! І штоб ти відєл то, што другім нє відно. На платінє, на паваротє.
- Спасибі, - відповідаю, - і тобі того ж.
Кинув гривню до «бардачка» і рвонув, аж закуріло. Вилізла баба на Благовіщенському. Більше я її не бачив. Та я опісля недовго і пробув на тому маршруті.
Їду назад, і чогось застрягли у мене в голові оті слова… Ну, про закрут греблі. Там і справді лихе місце. Аварії – майже щодня. Люди гинуть. Одного разу ЛАЗ трохи не зірвався з мосту. А одну аварію я сам бачив і поклястися міг, дійсно там щось не те.
Гнав я тоді у місто десь годині о десятій ранку. У травні це було, за рік до того, як мені відьма гривню заплатила. Машин вже менше було, ніж зрання. Переді мною йшов «Жигуль», тяжко навантажений, аж просідав бідолаха. Але на тому закруті я ніколи не ризикував обганяти. Іду за «Жигулями», коли мететься назустріч іномарка, «Опель», здається. Перед нею – до середини греблі нікого. Десь тільки тролейбус маячить віддалік.
І тут, саме на цьому закруті, «Опель» раптово вискакує на стрічну смугу і вліплюється «Жигульонку» трохи не в лоба. А я як вдарив по гальмам – мало резину не попалив. Але встиг! Ледь-ледь того «Жигуля» зачепив.
Мужик той, що в «Опелі», помер на місці. Двох з «Жигульонка» відвезли в реанімацію.
Їм ще пощастило, що машина не перекинулась. Мені теж пощастило – тільки морду собі розбив та одну фару – «Нюсі». І більше переживав за машину, ніж за свою красоту.
Але помітив я ось що… Отой, з «Опеля», царство йому небесне, поводився так, наче щось хотів об’їхати. Ну, наче дитину на дорозі побачив… Або п’яного… Коли вже вивертаєш баранку на одчай душі, аби тільки не вбити чоловіка. Але ж на тому закруті нікого не було. Нікогісінько… ні людинки, ні пилинки. Порожня дорога.
А нині я думаю, чи не зустрічався і він з відьмою в турецькому халаті…
Я тебе ще не забалакав? Ну, слухай, вже недовго…
Їду ото я з Благовіщенського, доїжджаю до статуя дяді Вови і наче морозом мене обдає. Страх який-то взяв… А нам, маршрутчикам, цього не можна. У мене маршрутка повна людей… З базару їдуть. Діти щебечуть на задньому сидінні… А мене тіпає, чим далі, тим гірше. Швидкість збавив, я завжди там її збавляв, хоч яким не був «Шумахером», а зараз взагалі скинув до мінімуму. Попереду йде ЛАЗ, далеченько йде…
Виїжджаю на закрут і раптом бачу, що назустріч мені по дорозі чалапає чоловік. Я спершу подумав – п’яний. В сірій якійсь майці, наче її три роки не прали, і в штанях брезентових, як от від роби. На голові кепка, яку вже тільки і старих фільмах і побачиш. Дорожній робочий? Але якого біса він шляється посеред смуги… Життя не дороге?
Я на сигнал – а він іде собі… Я на гальмо – а він іде… І Богом клянуся – я його переїхав.
Тільки тоді зрозумів, чого тікають з місця злочину. Замість того, щоб зупинитись – я надавив на газ і вперед. Од страху. «Нюся» моя трохи не розвалилась, так я її шарпав, клієнти лаятися почали.
- Ти шо, драва вєзьош? – один репетує. І, головне, ніхто нічого не бачить! Навіть той мужик, котрий сидів тоді спереду, не кричить – «Стой, убіл чєлавєка!»
Глянув я у дзеркальце – дорога ззаду порожня. Лише тролейбус плентається в кільватері.
Ну, тут уже не до гонок. Доїхав я до церкви, набрав знову людей, тоді вийшов на хвилину і купив в кіоску, в церковному дворі іконку, здається, святого Ніколая. Причепив у кабіні і тоді лише рушив.
Виїжджаю на греблю і вже на середині бачу – на тому закруті стоять двоє. Чоловік в дранті і жінка в платті, теж якомусь сірому, обвислому.
Хустка зав’язана назад, по-сільському. А обличчя… Черепи, обліплені сірою грязюкою…
Коли я оце уздрів, то зуби зціпив і сам собі товчу подумки – «ввижається… ввижається… там нікого нема….»
І пру вперед, не звертаю… А вони стоять…
Чоловіка я збив одразу, а баба впала животом на капот і руку намагається просунути крізь скло… І бачу я, що вона її таки просуне. Вітрове скло, уявляєш, вгинатись почало. Як целофан… Як мотнув я «Нюсею» - думав і злечу з мосту. Але скинув оте… скинув.
Ох, що тут почалося в машині… Охрєнєть!
І ліцензію у мене однять, і п’яний я точно, а може й обкурений…І наркоман я хрєнов… І хто мене за руль посадив… І більше вони зроду до мене не сядуть… І так до самого базару, бо більшість таки туди і їхала.
Ну, опісля цього я розвернувся і поїхав у Вишневий Яр, де й жив. Там ми з кумом і тримали «Нюсю». В моєму гаражі.
Працювали ми тоді так: тиждень я – тиждень кум. У вільний тиждень помагаєш машину доводити до ума… Льотчик і бортмеханік… почергово. Але кум мій мав один недолік – запивав. Нечасто, але бувало.
І от тоді якраз кум був у запої. Жінці вже четвертий місяць не було зарплати… Дітей двоє, літо… На море б їх… а то все гроші. А я знаю, що зранку не вийду на маршрут…
Потім посидів, подумав…, що я жінці скажу. Що на закруті греблі мені мертвяки ввижаються? Та вона ж подумає, що мені пряма дорога на вулицю Берінга, в дурдом.
Зранку я огинався, огинався, виїхав на дві години пізніше, але таки виїхав. Під’їжджаю до Ливарників – стоїть моя красавиця… Ота Дама з косою. Книжечку почитує і виглядає маршрутки.
Сіла вона поруч зі мною, привіталася, а мене вже теліпає. Їду так повільно, що вода в радіаторі ось-ось закипить. Вона глипнула на мене раз, вдруге.
- Вам, - питає, - погано? Валідолу дати?
Мабуть, вигляд я мав тоді – дві чисниці до смерті.
- Та ні, - кажу, - все гаразд…
Проїхали повз Дядю Вову, виїжджаю я на опорний міст, а вони вже чекають… Мертвяки…Бачу їх оце так чітко, як і тебе зараз. Чоловік десять.
Перегородили дорогу як от у грі, що малими ми грали. «Піонер, піонер, дай смєну…»
Машини крізь них ідуть, тролейбуси, маршрутки… Нічого… Тільки час від часу якусь наче заносить убік. Відчувають воділи щось неладне.
Дама сидить поруч і дивиться вперед, уважно так. Тоді говорить тихо:
- Ви потрапили в погану історію, друже мій… Але спершу треба прорватись. Женіть вперед.
І дійшло до мене, що вона теж їх бачить. А отже, я не псих!
Я жену… А Дама косу розпускає… Того дня була на ній сорочка тонка лляна з вишивкою і білі джинси. А на шиї якась прикраса… Ти ось схоже щось носиш, але у тебе у цієї штуки три кінці… А в неї – таке ж, але з чотирма кінцями… ну да, на свастику і схоже… І кожний кінець не загнуто, як ото на німецькій, а закручено, як на твоїй, і ще на кожному – по зміїній голівці.
Що це, кажеш? Змієвидна свастика? Стародавній символ? У похованнях знаходять, кажеш?
Ну, тоді, якщо вона і вчителька, моя Дама, то швидше історії, а не мови. А може і ще чогось.
Волосся у неї як впало – мабуть нижче поясу. Взялася Дама рукою за оту свою свастику змієвидну і каже мені:
- Женіть… Женіть пробоєм… Інакше пропадемо…
Я що, я жену… А вони стоять ланцюгом… Одежа в пилюці сірій… Замість облич черепи. Стоять…
А Дама щось бурмоче, швидко-швидко…
- …на чорнім камені діва сидить, не шиє та діва, не гаптує. Лиш чари чарує…
Закрут греблі… Я в руль вчепився, і тягне мене очі заплющити… Але не можна… Отак, певне, тут і гинуть… побачать щось… або відчують. І все… А у мене в салоні знову повно. І куди ото їх усіх несе о восьмій ранку?
- Вам тут, вітерниці й вітерники не стояти, - бурмоче Дама, - я вас одсилаю на тих жон камінних, що на могилах, де мертві дуби, де сухі верби…
Ось вони вже поруч… Я вже й не питаю в Дами, що робити. Знаю: загальмую – кінець мені.
На темні луги, на гнилі ліси, на очерети…, - голос у вухах, - ідіть вроки, урочища, наведені, напущені, згиньте геть! На морі-окіяні, на острові Руяні стоїть дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…
І, хочеш вір, пресо, хочеш не вір – а довкола «Нюсі» моєї щось спалахнуло, як ото молнія. І пронеслись ми крізь той ланцюг мертвяків цілі й неушкоджені.
Пасажири, питаєш? Ніхто нічого й не помітив… Навіть не лаялись, що дрова везу.
Дама цього разу на Полукрузі не вийшла. Доїхала зі мною до церкви. Коли лишились ми у маршрутці самі, тоді вона мені каже:
Відкрийте «бардачок».
Я й одкрив. А там – ота гривня… Тільки воно не гривня, а монета старовинна з якимись знаками, що мені їх зроду віку бачити не доводилось.
Дама дістала з сумочки конверта. Звичайнісінького, з маркою. Обережно підчепила ним ту монету, і та ковзнула всередину. А замість того дала вона мені…справжню гривню. Металеву.
- Це, - говорить, - за зворотну путь. Мені до Полукруга.
Я і не подумав відмовлятись. Взяв гривню і поклав у «бардачок» на місце тої гадості.
Ну, набрав я людей, і рушили ми. На Полукрузі Дама вийшла і говорить тихо:
- Їдьте спокійно, вам нічого не зашкодить.
Легко сказати – спокійно. Коли я до греблі доїхав – у мене трохи в штанях мокро не стало.
Але закрут був порожнім. Тільки ж знав я – вони там є… Захист мій лише пробити не можуть.
Словом, перейшов я на інший маршрут… На Крарійськ…
Зараз роблю у фірмі, їжджу на «Богдані».Од Південного мікрорайону все до того ж Крарійська. На Правому березі вже сто років не бував, а треба – добираюся через Острівний.
Чув я якось побрехеньку, що коли греблю будували – багато людей загинуло. Це мені котрийсь із старожилів з Вишневого яру оповів. Тоді, в тридцяті, як було – батька Сталін каже: «План давай». І давали…Техніки безпеки ніякої…Тіла ж нібито, так і лишились в бетоні греблі. Навіщо витрачатись на поховання…
А ми поверху їздимо… І не бачимо. А хто побачить – не розповість, як отой мужик з «Опеля».
Гривню, що Дама мені дала, я на ланцюжок почепив і ношу як талісман…
Самої ж Дами так і не довелося більше побачити. А жаль…Юльці-прем’єрші до неї далеко… Тільки й спільного, що коса віночком… Та все одно за неї голосував… Тільки оцього не записуй, бо жінка і досі мене ревнує до Юльки… А ревнувати треба до іншої…та де вона? Хто - зна… Оце і вся історія.
К і н е ц ь
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira