Те, про що йде мова у подальшому описі, шановний друже, йде з далекої давнини нашої історії. Дізнатися докорінно про справи тих днів у звичайний спосіб вже неможливо. Безкінечні війни, що повсякчас палали на території України-Русі упродовж віків, спалили і розпорошили безцінні надбання її етнічного підґрунтя. Люди, свідчення яких покладено у запропонований нарис, йдуть шляхом Знання, розвиваючи у собі ті здібності, котрими володіли колись їхні пращури.
Чому вони звертаються до тих давніх часів, спитаєте ви? А ось через що. Людина, яка йде у дивовижний світ життя у змінених станах свідомості, повинна зробити перший крок, крок від самої себе. Для цього треба знати, на чому ти стоїш, хто ти, як на цій землі проростало Знання, щоб не накоїти прикрих помилок, що є згубними на шляху до його джерела.
Найбільш виразно ту форму езотеричного Знання, що панувало в Україні в ті часи, ми можемо прослідкувати на прикладі знань, якими володіли воїни-характерники з Запорозької Січі.
Запорожці… У кого при цьому слові не калатало серце і не здіймалася тепла хвиля у грудях? Воїни, які втілювали у своїй особі все те найкраще, що було притаманне українському народу. Невтомну волю та спрагу до свободи. Непідкупну щирість та спрямованість до правди-істини, за яку гідні були стояти на смерть. Серед загартованих у нескінченних битвах запорожців були і такі, що своїм знанням життя та військової справи виділялися навіть серед них. Це були воїни-кріри або характерники, як звали їх у Запорозькому війську. Про те, що вдалося взнати про їхнє життя, і піде в нас подальша розмова.
Хто вони, оті характерники, звідки походить їхнє глибоке усвідомлення законів організації довколишнього світу, яке його коріння?
Старі легенди говорять ось про що. Жив колись у Київській Русі ще за часів князя Ігоря, оспіваного у знаменитому „Слові…”, широко відомий майстер володіння мечем на прізвище Дубежич. Він довго мандрував світом, пройшовши від Індії і Китаю до гірського пасма Гімалаїв, які й по сьогодні дрімають у споконвічній тиші та величі. Десь там ступив він на шлях людини Знання і приніс на Русь оте мистецтво володіння зброєю у змінених станах свідомості, коли людське єство набуває зовсім іншої якості і здібності його, з погляду звичайної людини, стають неймовірними.
Повернувшись додому з тієї багаторічної мандрівки, Дубежич передав те Знання своїм синам Лано і Корі, з яких і пішло проростати те характерницьке сім’я в Ігоревих сотнях.
З чого починалося те навчання?
А з дуже простих речей. Накладав пов’язку синам на очі, привчаючи орієнтуватись в довколишньому тільки на слух. Потім — тільки на запах, затуляючи вже і вуха. Займалися різьбярством, весь час вирізаючи один знак, який нагадував цибулину в розрізі. Вирізали до тих пір, доки той знак не починав звучати, стаючи ключем до відповідного внутрішнього простору. Добитись цього можна лише в один-єдиний спосіб — треба було той знак „побачити” внутрішнім зором і точно відтворити. Так відкривалося внутрішнє бачення істинного змісту речей в довколишньому. За тим новим баченням йшла перебудова всього життя. Спати, зодягатись, їсти, діяти треба було за тим баченням, доки воно не ставало людським єством. Далі йшло засвоєння бойових технік, в основу яких було покладено стихію повітря через звертання до Стрибога. Тотемним знаком, який поєднував бойові техніки в одне ціле, був чорний орел степу або сокіл.
Зачудовані отим незбагненним мистецтвом ведення бою, яке при цьому набувалося, дружинники князя стали називати їх крірами або ж кірами, що означало воїна, який мав здібності болотяного царя чи хазяїна лісу — лісовика. Те Знання збереглося до значно пізніших часів, коли його спадкоємцями стали козаки Запорозької Січі.
Серед війська кіри виступали як вчителі з військової справи, уникаючи якихось значних посад, займаючи на щаблях військових звань місця не вище сотника. Понад 700 років проіснувало те Знання в Україні-Русі і почало зникати з занепадом запорозького козацтва.
Характерники в Запорозькому війську мали свій курінь та свій прапор. Один з таких прапорів, приведений на малюнку, утримує в своєму полі знак, шитий сріблом на пурпурному тлі або золотом на білому, який переводив людину в стан, що характеризувався терміном — Проникнення. Саме з цією метою і використовувались характерники на Січі. їхнім обов’язком була глибока розвідка та руйнація планів супротивника. Для цього кріри проникали на території, зайняті ворогом, часто під виглядом подорожніх або купців, зажди бездоганно виконуючи завдання, котрі ставив перед ними кошовий. У цій ролі функції крірів були аналогічними тим, які виконували легендарні нінзя у стародавній Японії. У близькому колі кошового завжди на якихось посадах знаходилось два-три характерники, так би мовити, під рукою, на всяку критичну ситуацію.
Характерники, беручи на себе обов’язки внутрішньої та зовнішньої служби безпеки, грали роль своєрідної нервової системи у Запорозькому війську.
Саме занепад цієї системи внаслідок розвитку державотворчих тенденцій (з виникненням класу старшин та всеохоплюючої канонізації церкви з догматизацією її вчення) і призвів до руйнації тієї великої, незбагненної сили, яку мала Січ.
Що вмів воїн-кір, на чому базувалося його знання? Пояснити це сьогодні стало можливим завдяки тим езотеричним, магічним практикам, завісу над якими підняв західний вчений-антрополог Карлос Кастанеда. І хоч Знання характерницьке було дещо інакшим, бо виростало на підґрунті етнічної культури України-Русі, та багато дечого ми тут знайдемо схожого.
Знання характерницьке, як і Знання мексиканських магів, яке описав Карлос Кастанеда, виростало з дуже простої речі — урівноваження внутрішнього світу людини з оточуючим середовищем до того моменту, коли настає їхнє повне злиття. І тоді людина вже йде у світ, набуваючи зовсім іншого його розуміння.
Як це вірно зрозуміти?
Насправді людина не йде кудись і не зникає з очей, хоча це мистецтво стає їй по сіті. Просто нерухомий зір пересічної людини, який впирається весь час в одну виділену площину світу, одного разу стає рухомим, живим або пробудженим, як часто кажуть у езотеричних школах. Саме завдяки цьому йому відкривається вся багатомірність оточуючого світу з його дивними і незбагненними законами.
Карлос Кастанеда наводить принципи, якими керується людина у житті, щоб добитися отого врівноваження. Нам ці принципи знайомі як сім правил сталкінгу. Наведемо лише три перші , як головні, з яких випливають усі інші.
- Принцип перший:
Воїн духу визнає світ невпізнанним, чим полишає усі спроби розкрити його таємниці з стану свідомості звичайної людини. Сталкер перемикає при цьому свою увагу на пошук зовсім іншого джерела знань, яке йде з глибини самої його особистості. - Принцип другий:
Знаючи про свій обов’язок відкрити таємниці життя, сталкер зовеш не плекає надії на те, що колись це відбудеться. Цим він досягає розкутого, вільного стану в тих подіях, що вирують довкола нього. Тобто він перестає діяти, планувати життя і керуватися старим усвідомленням довколишнього. - Принцип третій:
Усвідомлюючи непізнанність світу з тієї позиції, на якій стоїть звичайна людина, воїн духу і сам себе розглядає, як одну з таємниць світу, відкриваючи цим у самому собі стежинку до Знання, яке повинно прийти з глибини самої його особистості як знання внутрішнє. Набуття такого співвідношення зовнішнього і внутрішнього приводило до включення інтуїтивного усвідомлення стану речей у довколишньому світі. В цей час на перший план у людини виходить духовна сила, яка веде її, охороняє, дозволяє долати труднощі у житті.
Що то за сила?
У Карлоса Кастанеди вона пов’язана з голосом Наміру, що йде з глибин самої людської сутності. З праць Перепедицина він знайомий нам як Гід — внутрішнє людське єство, яке керує усім багатоплановим біоенергокомплексом. У християнському езотеризмі цей глибинний організуючий початок виступає як ангел-охоронець, що захищає людину та веде її через усе життя.
Розуміння змістовності тих шляхів, якими йшли люди Знання в Україні, потребує висвітлення одного важливого боку людського життя. Ця сторона торкається висоти тих чеснот, які виробляє той чи інший етнос протягом своєї багатовікової історії.
Чому у незруйнованому етносі так глибоко вшановується чесність, духовна щирість, працьовитість та гідність і викликає відразу пихатість, брехливість, душевна скаламученість? Що то є -правдивість, навіть тоді, коли це не в особистих інтересах? Який є у людини вищий інтерес у цьому?
Тим інтересом є слідування істині, тій правді життя, що є самою основою буття і завжди існує в довколишньому світі, незважаючи ні на що („Бог у всьому” — один з головних принципів усіх релігійних традицій світу). Звірення своїх дій з довколишнім робить шлях людини в житті полишеним тих негараздів, які одразу ж чекають її вже на порозі дому, коли вона робить негідні вчинки.
Отже, щасливий перебіг людської долі можливий лише за умови слідування тій істині життя, що вирує довкола. З цього і виходить той вищий інтерес, який здіймає людину до висоти правди, супроти сьогоденного тимчасового інтересу. Саме набуття чудової властивості тримати довколишнє на короткому чуттєвому дотику робить людину спроможною володіти невловимою істиною буття.
При цьому істиною стає вірне розуміння спрямованості та змісту тих подій, з якими вона повсякчас стикається у реальному житті.
Що це дає? Розуміння місця та часу тієї дії, яку необхідно здійснити, і невтручання у те, що не твоє, що не лежить на твоєму шляху. Така людина не хибить у житті, завжди точно оцінює ту чи іншу ситуацію в ньому. Саме таке „мистецтво життя” зветься у езотеричній культурі сталкінгом. Отже, ті правила життя, які виробляє кожна етнічна культура, є основою мистецтва людей езотеричного Знання.
Це відкриття вельми дивне. Те, що є провідною лінією поведінки адепта езотеричної культури, цілком присутнє в житті звичайної етнічної людини. Тільки тут мистецтво сталкінгу приховане під виглядом звичаїв та тих правил життя, котрі існують у всякій етнічній культурі.
Саме архетип етнічної самовизначеності є тією дорогою, якою звичайна людина і приходить до пробудження своєї свідомості. Правдивість та щирість, висока гідність, покладені в основу людського буття, охороняють від попадання у вихор інстинктивних бажань та вчинків, що руйнують саму змістовність життя. Занепад людини, занепад суспільства є тим, чим розплачується спільнота людей, що відходить від цих істин. Настройка на істину, прагнення жити за істиною призводить до такого зростання рівня свідомості, коли відкривається шлях до зовсім інших взаємовідносин людини з оточуючим світом. У людині пробуджується та сторона її особистості, яку у всі часи називали магічною або ж, як на сьогодні, сенситивною, езотеричною. Саме таку спроможність розвивали наші пращури, вбачаючи в ній гідний спосіб життя на білому світі.
Їхнє мистецтво сягало тих висот, коли людина навчалась керувати перебігом свого життя, спрямовуючи його у бік найбільш повної реалізації.
Тобто йдеться про те, що в основу українського етносу з прадавніх часів закладалася мета досягнення мистецтва керування своєю долею. Творчість людей Знання в Україні, серед яких характерники Запорозької Січі займають чільне місце, сягала тої висоти пробудженого духу, коли людина опановувала самі закони організації довколишнього світу. Саме потяг до такої вершини своєї самореалізації лежить в основі езотеричних підвалин нашої культури. З цього боку етнічна культура українців, мабуть, ще не мала дослідження.
У самій своїй суті ті практики, які застосовувалися козаками-характерниками у вихованні молоді, були дуже прості, бо ж бралися з самого життя. Головне, що стояло за ними — це той шлях, згідно з яким проходило розкриття людської особистості. Спрямованість того шляху, по якому йшли характерники, багато у чому відрізняється від загальновідомих на сьогодні напрямків розвитку езотеричного знання. Наприклад, за головну мету свого життя маги Мексики, як слідує з опису їхніх практик Карлосом Кастанедою, ставили отримання свободи шляхом виходу за межі феноменального зрізу світу. Східні езотеричні течії за головну мету ставлять досягнення стану просвітлення, який має різні назви у різних езотеричних традиціях — Самадхі, Саторі, Нірвана, в яких вбачають стани повного розкриття людської особистості. Знову ж таки з метою вивільнення з-під тиску довколишнього феноменального світу або ж світу „колеса Сансари”, з полону великої ілюзії Майя, яку він собою являє.
За головну мету свого розвитку характерництво Запорозької Січі ставило опанування мистецтвом керування своїм життям. Чому був виділений саме цей напрямок розвитку, у чому його важливість? Існує дуже давнє розуміння того стану, у якому людина проходить шляхом земного буття. Згідно цьому вона лише пасажир візка долі, яким керує зовсім інший візник. Людина тільки проходить шляхом життя, не знаючи ні його причин, а ні його кінця, зовсім не маючи змоги якогось суттєвого впливу на його перебіг. Все, через що вона проходить, трапляється з нею, як грім серед ясного неба. Для сучасного розуміння така позиція людини може бути порівняна з салоном пасажирського літака, де проходить усе її життя. Літак же летить за своїм маршрутом, зовсім невідомим для його пасажира. Розуміння такого стану людини досить рельєфно описане великим суфієм і поетом Омаром
Хайямом в одному з його рубаї:
«Подиву гідні вчинки Творця. Сповнені смутку наші серця. Ми полишаємо світ, не узнавши а ні початку, ні змісту його, ні кінця».
Вирішення такої величної проблеми і поклали характерники в основу свого шляху сходження до вищих станів свідомості. Пізнати те, що знаходиться у руках фатуму, сісти на переднє місце візка долі, взявши віжки у свої руки або штурвал отого літака. Ця мета, яку ставили перед собою кіри, зумовлювала і той стан розвитку, якого вони набували за життя. Особливість того психофізичного стану полягала у набутті відповідного характерного психотипу щодо поведінки, рис характеру, манери говорити та зодягатись. З чого у народі і стали називати їх характерниками — завдяки дуже своєрідній, овіяній духом істинності, постанови себе у житті. І не треба забувати, що той стан виковувався під прямою загрозою смерті, бо такі козаки завжди були головною бойовою опорою козацького війська в його споконвічній боротьбі щодо захисту своєї землі. Саме у такі часи і сформувалися головні принципи, які стали основою поглядів кірів на формування свого особистого шляху в житті.
Перші два принципи відтіняють ту межу відходу кіра від довколишнього життя, яка робила можливим виконання головного, стратегічного напрямку розвитку їхнього Знання:
„Твій шлях лежить між Землею і Небом”, тобто ніде на Землі, у сфері звичайного буття. Тільки відокремлення людської особистості від звичного світу і оволодіння цією позицією, яка стоїть за межами „землі і неба”, гарантує набуття тієївідстороненості, коли стає доступним Знання. Ти рівний усім і кожному окремо, але по духу нема тобі рівного на Землі”.
Дуже цікаве оте останнє зауваження відносно людського духу. Дійсно, керування своїм життям стає можливим за умови беззастережного вивільнення людського духу до тої межі, коли людина вже торкається божественної іскри, що схована у її душі. Запалення нових еманацій, яке відбувається при цьому, надає людині дивовижної здатності впливу на перебіг подій у довколишньому, повертаючи їх у вірний напрямок завдяки можливості одномоментної присутності у різних місцях.
Третій принцип характерників вказує на поле діяльності, яке вони обирали у своєму житті:
„Три речі мають значущість: твоя земля, твій народ і твоє серце”.
Значення двох перших речей для сучасної людини достатньо зрозуміле, але третя річ — „твоє серце”, мабуть, потребує деяких пояснень, бо тут все не так просто.
Здатність керувати своїм життям виводить людину на ту висоту, де проходить її свідомий шлях долі. І дуже вивірене відчуття істини треба мати, щоб не помилитись на цьому шляху, бо ж ситуацію можна зробити значно гіршою, попри всі благі сподівання. Ось чому третя річ — людське серце, бо тільки воно врешті-решт дає точне розуміння тих істин, що лежать в основі буття.
Такий шлях, коли істинність дій виважується на терезах серця, зустрічається майже у всіх відомих езотеричних течіях та вченнях. Деякі стародавні магічні культури, наприклад, острова Пасхи, які ми будемо згадувати далі, прямо називали шлях свого розвитку „шляхом серця”, а себе „істинними воїтелями шляху серця”.
„На шляху серця не може бути домагань, шлях серця — це саме життя”, — так говорить найбільш поширений у цій культурі афоризм.
Ми тепер розуміємо, якої глибини розкриття своєї сутності сягало мистецтво характерників, через призму чого вони бачили довколишнє. Тому ті практики, які вони застосовували задля досягнення своєї мети, набувають неабиякого значення.
Всім в Україні відомий вислів: „Терпи, козаче, — отаманом (характерником) будеш”. Кожен, хто виховувався в українській сім’ї, знає про ту сувору школу, яку доводилось проходити дитині, доки її визнавали вже за достойну уваги особу.
Що стоїть за цим всім?
Людина по народженні одержує набір можливостей, який залежить, як це нам на сьогодні відомо, від місця та часу народження, від тої генетичної спадщини, яку вона одержує від батьків та багато іншого.
То є її простір дії, у якому закладені ті можливості, котрі вона використовує у проходженні своїм життєвим шляхом. Тож, чим більше можливостей має той простір, тим успішніше людина долає життєві труднощі і тим щасливішу долю має.
Що є той простір, від чого ще залежить набір його можливостей?
Магічне знання говорить ось про що.
Енергокомплекс людини має складну будову, утримуючи у собі різні енергетичні горизонти, що відповідають набору так званих астральних проекцій або енергетичних тіл, які складають енергокомплекс людини на тонкому плані. На одному з таких рівнів (рівні каузального плану) людська свідомість має вигляд висвітленого кола світових прядив на так званому енергетичному коконі. Саме їх світимість і зумовлює те коло можливостей, якими людина може оперувати у житті.
Характерники помітили, що коли людина переживає надскладні труднощі, які неможливо подолати у звичайний спосіб, їх опанування відбувається одномоментно з запаленням нових світових прядив на енергетичному коконі. Простір людських можливостей за рахунок цього значно поширюється. Внаслідок чого те, що було надзвичайним тягарем та мукою у житті, стає простою природною справою. Мабуть, через це в Україні з давніх-давен дітей виховували у жорстких, суворих умовах, щоб одержати щиру, дужу та вольову людину в житті, яка за всяких умов могла гідно протистояти тим іспитам, що йшли по її долі. Саме у цей бік і були спрямовані характерницькі вправи. За будь-що досягти запалення тих світових прядив, які б надавали людині надзвичайних можливостей та поширювали її свідомість аж до опанування нею законами, що стоять в основі довколишнього життя.
„Страждайте і через страждання прийдете”, — говорив Ісус із Назарета. Загалом тільки такий, зумовлений життєвою необхідністю, навальний досвід породжує пропозицію — запалення нових еманацій та досягнення нової якості. Так є. З цього й виходить, що досягнення в галузі езотерики, як і в звичайному житті, неможливі без надзвичайного напруження усіх людських сил.
В який спосіб долалися ті труднощі? Філософія була проста і надійна. Старі козаки постійно радили молодим за всяких умов тримати „хвоста пістолетом”, не впадати в журбу та відчай, що згубно діють на шляху до повного розкриття людських можливостей. Вони цим стверджували: „Це неймовірно тяжко, але це все, як і саме життя, все-таки гра, і виграє в ній той, хто, проходячи усі труднощі, не переймається, попри все відсторонено споглядаючи за вивертами долі”.
Правила, якими керувались характерники-кіри, мають певне громадське звучання, на відміну від тих, що були приведені Кастанедою, котрі зосереджують увагу тільки на внутрішньому світі окремої людської особистості, полишаючи невизначеними стосунки сталкера з довколишнім людським середовищем.
Перше характерницьке правило торкається такої важливої справи, як навчання молоді. „Ніколи не вчи того, хто ще не вміє”, — тобто не має внутрішньої зрілості до оволодіння Знанням. Це правило розкриває ставлення козаків-кірів до втручання у довколишнє життя. На перший план ставиться інтуїтивне усвідомлення дії, котрій прийшов час, що потребує також розвиненості духовного зору. „Ніколи не вчи”, — ніколи не втручайся, не порушуй того, час котрому ще не настав. Виконання однієї цієї вимоги потребує безумовного знання та слідування принципам сталкінгу. Є у цьому вислові і дуже цікаве твердження: людина сама у собі несе Знання, вчитель лише допомагає у розкритті його. Езотеричні вчення Сходу говорять з цього приводу: „Вчитель приходить тоді, коли учень вже готовий”.
Друге правило вчить непохитно йти за своєю долею, не збочуючи, не відступаючи від себе, не захоплюючись принадами довколишнього життя, яким би звабливим воно не було. „Вмій робити те, що бажаєш для себе сам”. Цей принцип закликає усвідомлювати себе та подальшу свою долю через інтуїтивне прозріння, виводить на розуміння змісту життя кожної людини і вказує шлях, по якому їй треба йти, весь час прислухаючись до свого внутрішнього голосу.
Третє правило торкається співвідношення людини Знання з довколишнім, як носієм правди життя. „Ніколи не будь таким, яким би тебе не поважали інші”. Це правило утримує людину у відповідних рамках щодо її дій і вчинків у житті, ставлячи як засторогу характерницьку спільноту. Він також ставить вимогу набуття акторської майстерності у відповідності тій ролі, яку характерник-кір бере на себе в житті.
Бачити свій “розмір”
Наступним кроком у вихованні було дуже цікаве навчання. Козака вчили бачити свій „розмір” у довколишньому. Правило ззовні нам знайоме. Ми вибираємо за своїм зростом лижі, косарі під себе роблять косу, веслярі — весла і т. ін. Мета зрозуміла: знайти таке співвідношення людини та якогось елементарного пристрою, коли його дія стає максимально ефективною. Але характерники продовжили це мистецтво далі, коли людина наперед вже знала, як правильно підступитись до тієї чи іншої справи, щоб не взяти „високо” і потім не виконати, що на полі бою призводило до смертельної загрози. Але і не дуже „низько”, через що подія не буде повернута в потрібне русло, що в бою призводило до поразки. Нам це правило відоме з життя. Дуже багато є людей, які змолоду беруться за справу, не маючи належних здібностей і сил. Внаслідок чого руйнують своє здоров’я, руйнують справу, маючи у кінці розбите ущент життя. Тож правило, як бачимо, вельми важливе.
Таке виховання починалося ось з чого. Молодого козака посилали до лісу за гілкою, за допомогою якої він мусив стрибати через високий тин. „Не свого розміру” вибрана гілка не дозволяла отримати очікуваний результат. Крім того важливим було те, де за неї взятись. Високо — гілка ламалася, низько — стрибок не виходив. Вправа могла бути урізноманітнена стрибком з тією самою гілкою у довжину через рів.
Практикувалось також кидання каміння на відстань. Важкий камінь далеко не летів, малий теж. Треба було „побачити” отой свій „розмір” каменя. Потім бралися за шаблю, довжина, форма і вага якої теж мали бути підігнаними під козака. За такими ж вимогами вибирали і коня. Навчали одразу бачити в боротьбі ту точку, попадання в яку виводить з рівноваги супротивника під час бою. Цьому ж мистецтву навчали і в житті, де треба було побачити ключову подію, яка повертала всю ситуацію у вірний напрям. Щоб таке стало можливим, треба було мати відповідний погляд на оточуюче, який охоплював би всю подію в цілому.
Тому характерники дуже велику увагу приділяли розширенню свого усвідомлення довколишнього, добивалися вони цього в техніках, які виводили людину в змінений стан свідомості. Вони знали, що, крім того просторово-часового відліку, у якому живе пересічна людина, існують інші, притаманні внутрішнім просторовим вимірам. Людина, набуваючи зміненого стану свідомості, входила в них, отримуючи можливість відстороненого спостереження подієвого поля життя. Завдяки чому мала можливість передбачення подій та розуміння змісту того, що точилося довкола. Перед такою людиною відкривалися всі внутрішні причини, наслідком яких стають події реального життя.
Швидше ніж тінь.
Навчали переходу у стан зміненої свідомості у такій простій вправі. Юнака ставили спиною до сонця, щоб він виразно бачив свою тінь на стіні. Завдання ставилось таке — торкнутись рукою стіни, швидше ніж туди дійде тінь. З точки зору звичайних уявлень, це виконати неможливо. Неможливо, якщо працювати у одному і тому ж вимірі часу та простору. Необхідного результату добивався той учень, який навчався переходити в такі змінені стани свідомості, коли людина на якусь мить виходила за межі оточуючого, входячи в простір з іншим відліком часу. Поступове розвинення цього мистецтва робило рухи характерника надшвидкими, непомітними для звичайного погляду. Коли така людина на коні вдиралася у лави супротивника, то могла там накоїти дуже великої біди. Звичайна людина не фіксувала переміщень кіра в довколишньому просторі, напад якого був завжди як грім серед ясного неба.
Ввімкнення „істинного бачення” та досягнення безсторонності
Подібна здібність набувалась при умові опанування молодим козаком такими вправами. Юнака пізно увечері саджали на землю і він мав дивитись повздовж високого тину так, щоб окремо бачити обидва його боки лівим і правим оком. Праве око міцно затуляли пов’язкою, а з лівого боку тину запалювали багаття, що засліплювало ліве око. Треба було зреагувати на ту людину, що підкрадалася з темного правого боку тину. У такий спосіб вмикали праву, підсвідому півкулю головного мозку людини, вмикаючи інше, енергетичне сприйняття світу. Переводили людину з Тональної правої сторони свідомості у ліву Нагвальну, скаже ознайомлений з езотеричною літературою читач. Саме з цією метою ще вчили однаково володіти правою і лівою рукою.
Була ще така практика. Ставили у глухому лісі на галявині біля болота, повного усякої „нечисті”, шість стовпів по колу, діаметром у п’ятнадцять кроків. Пізно ввечері в одному місці поміж стовпами запалювалося багаття. Молодий козак мав ходити по зовнішній, неосвітленій частині того кільця, дивлячись прямо перед собою. Це ходіння у пітьму, а потім наближення до багаття. що засліплювало очі. та мерехтливі тіні стовпів робили свою справу. Вони поширювали можливості людини, вмикаючи на повну силу другу сторону її свідомості, бо треба було „бачити” і контролювати ситуацію, коли звичайні органи відчуття були блоковані. Звичайно, дуже лячно було молодій людині йти у пітьму від багаття назустріч моторошному виттю, що неслося з болота. Ходили до тих пір, поки вже було однаково, чи біля багаття ти знаходишся, чи біля болота з „нечистю”.
Так досягалась необхідна безсторонність щодо перебігу подій у довколишньому житті. Загартовувалась воля людини, яка кожної миті була готова до будь-яких дій.
Узгодження з внутрішньою Силою
Потім приходив час наступної практики, вже більш складної та небезпечної. На довгому стовбурі, встановленому горизонтально над головою людини, вішалися довгі сітки з камінням, десь на крок одна від одної. Пізньої ночі з одного краю того стовбура запалювали яскраве полум’я, водночас приводились у рух сітки з камінням. Молодому козакові треба було пройти на світло повздовж стовбура і не бути збитим вагою каміння, що гойдалось у сітках поперек його шляху. Рухатися треба було швидко, бо вогонь закривався через деякий час, і була загроза залишитись у пітьмі серед того рухливого каміння. Тільки дії людини, узгоджені з її внутрішньою Силою, могли провести її по тому шляху. Лише за умови досягнення відповідної безсторонності, дії людини стають інстинктивно точними і швидкими, що гарантує безпечність проходження того шляху. В тольтекських практиках, описаних К.Кастанедою, є так званий „біг сили”, в якому людина, діючи цілком інтуїтивно, минає всі перешкоди на своєму шляху.
Входження у силу через ритм
Далі бралися за навчання вибору вірного ритму руху. На звичайній стежинці, що вилася серед жита, на відповідній відстані один від одного розкладалося каміння. Пізнього вечора треба було швидко пройти стежкою, вловивши ритм того руху, який не дозволяв спотикатись і падати. Так навчали входити у той чи інший ритм, який надавав сили та невтомності у довгих переходах.
Повне розкриття сил людини
Повне розкриття сил людини досягалося ще у такій вправі. Саджали парубка влітку на пагорбі поблизу колодязя і лили на нього воду з дерев’яних цебер до тої пори, поки людина ставала мокра, як хлющ, не маючи вже різниці між собою та тою водою, що безупинно лилася на нього з усіх боків. Потім козака переводили на інший пагорб, де залишали сушитися під пекучим сонцем. Те сидіння тяг-лося мало не увесь день, коли вже губилося відчуття спекотності сонця. Під вечір піднімали хлопця і вели до лісу, в прохолоді якого він поступово приходив до тями, з подивом спостерігаючи за тією чутливістю, що вже була йому притаманна — дерева ставали перед ним як стовпи пружкої енергії. Біля найбільшого дуба, якого тільки знаходили, молодого козака залишали в сутінках наодинці з лісом. З тих сутінок раптово вчиняли на нього навальний смертоносний напад з усіх боків. Реакція на таку раптову загрозу в людини, у якої зняті зовнішні захисні оболонки, може бути тільки одна. Відбувалося пробудження внутрішньої сили, яка вибухала від основи хребта, енергетично розкриваючи його навпіл. Ззовні це було схоже на вибух вулканічної сили, що змітає все довкола.
Потім вчилися використовувати ту силу вже на практиці, під час збройних сутичок з ворогом. Подібні приклади ми знаходимо в того ж таки Карлоса Кастанеди, коли під дією цілеспрямованих зусиль вчителів учні багато разів зміщували свою увагу в такий стан, де зникав страх і вони ставали настільки могутніми, що їх лякались навіть великі хижі звірі і т. ін.
Сили та здоров’я набиралися, ходячи босоніж навесні, коли ще не зійшов сніг. Ноги були сині і змерзлі, зате на обличчі сяяла усмішка. Показували, як довго може тягнутися час, постійно будячи молодь серед ночі, коли час плине украй повільно. Робили це з метою розвинення в учня вірного відчуття часу. Вночі учні мали також слухати небо і зорі, вмикаючи своє друге, підсвідоме сприйняття.
Зупинка часу та перехід в іншу просторову мірність
Зупинка часу та перехід в іншу просторову мірність досягалася такою практикою. Вибирали над водою високу кручу, з якої не було видно низу. Молодому козакові давали в руки палицю, яку він повинен був тримати перед собою двома руками, і пропонували бігом спуститися з кручі. Під кручею робився схований від очей виямок, де стелили солому, тож козак на ту солому і падав, відірвавшись від кручі. Але незнання цього козаком призводило у момент відриву його ніг від кручі до „зупинки світу”, бо попереду вже нічого не очікувалось, окрім вірної загибелі. Так взнавали те, що стоїть за межею видимого світу через „зупинення” його часу. Таким чином навчалися входити в інші виміри оточуючого простору.
Дуже схожі техніки ми знаходимо у літературі зі східних бойових мистецтв та з тибетської езотерики. У творах К.Кастанеди про стародавню тольтекську традицію змальовані вправи, що використовувались для увімкнення нагвальної, підсвідомої сторони людини через зупинку внутрішнього діалогу.
Практика зупинки внутрішнього діалогу
Для зупинки внутрішнього діалогу козаки застосовували таку практику. Саджали учня супроти звичайного колеса, на якому ставилися дві позначки в діаметрально протилежних його місцях або два дзеркальця. Сидячи нерухомо, козак мав слідкувати за тими позначками на колесі, що вертілося. Через деякий час постійне напруження у слідкуванні за позначками на колесі вимикало зовнішню увагу, людина переходила у змінений стан свідомості. Вимикався природний стан першої уваги до довколишнього, людина переходила у стан другої, зміненої уваги.
Часто практика ускладнювалась, коли вісь разом з колесом також вертілася в горизонтальній площині, і козаку, який сидів верхи на ній, пропонували слідкувати не тільки за позначками на колесі, а й за довколишнім. Подібні техніки в тольтекській езотеричній традиції мають назву „перевантаження тоналю”, коли завдяки неординарній роботі системи зору (переважаючий периферійний зір) та переконцентрації людської уваги концептуально-логічне сприйняття вимикалося, а на його місце приходило „нагвальне”, об’ємне сприйняття дійсності, яке тільки і могло виконати таке „надлюдське” завдання.
Бачити „золоту середину”
Можна ще доповнити, що за дуже важливу річ вважалося знайти „золоту середину” у всякій справі. Задля цього вчили молодь пекти хліб. Те мистецтво дуже тонке, бо отримати треба було не просто хліб, а той, що ставав річчю сили. Козакові виділялись необхідні для цього продукти і полишали його наодинці з піччю. Ми сьогодні вже знаємо, як складно провести всі технологічні операції, щоб зберегти смакові якості складових компонентів. Наприклад, у приготуванні простого українського борщу чи того ж самого хліба. Треба було через особливе „бачення” контролювати процес того готування і відчувати, коли вже час знімати з полум’я, коли додавати той чи інший компонент. Аналогічне „бачення” розвивалося у західній Європі під час пошуків філософського каменя алхімиками. Тільки досягнення відповідного поширення свідомості гарантувало успіх у цій справі.
Потім козака вели до лісу збирати лікарські рослини, довго і ретельно розповідаючи про кожну з них. Вчили „бачити” вплив рослини на людину. Мистецтво доводилось до того рівня, коли з всякої довколишньої трави характерник вмів зробити необхідні ліки від тієї чи іншої хвороби або для загоювання рани. Знання лікарських рослин було обов’язковим як для характерництва, так і для простих козаків на Січі.
Розуміння тварин
Характерник навчався розуміти тварину та уміти поєднуватись з нею, прикладаючи ліву руку, скажімо, на серце коня чи собаки, слухаючи при цьому правим вухом дихання тварини. З цього завжди мали під рукою вірних друзів в охороні табору, розумного коня в бою.
Навчали входити духом у птицю чи тварину. Саджали, наприклад, козака на стовбур дерева, як на коня, але ногами назад і давали в праву руку яструба. Добивались енергетичного злиття козака з птицею і відпускали її. Треба було побачити те, що бачила птиця своїми очима з височини.
М’яке падіння
Бойові дії на коні повсякчасно були пов’язані з падінням людини на землю. Тому молодих характерників вчили м’яко падати. Знову ж таки практика була дуже простою. Добре напували козака горілкою, і коли він набував відповідного стану, пропонували перелізти через високий і хиткий тин. Безперестанне падіння з того тину навчало техніці розслабленості п’яної людини, яка з будь-якої висоти могла неушкоджено падати.
Стан „анабіозу”
Клали козака горілиць у високу траву, пропонуючи спостерігати за ширянням яструба у височині. Так рідко, як птиця махала крилами, билося серце козака, який поступово входив у своєрідний стан анабіозу, але з пробудженою свідомістю. Така холодна і „мертва” людина не привертала уваги супротивника, бо у ті часи була не новина — мертва людина край дороги або поблизу табору. Так розвідувались потаємні плани супротивника, виходили із скрутного становища, якщо в ньому опинялися. Ця ж методика дозволяла довго знаходитись під водою, очікуючи, коли мине загроза.
Стан пробудженого сновидіння
Дуже цікавою була техніка переведення людини у стан пробудженого сновидіння. Розпалювалось вночі в широкому полі кільце багать, щоб добре була висвітлена вся площа в середині. Старший характерник запалював чотири смолоскипи, два з яких давав учневі. Тими смолоскипами і билися в освітленому колі. Старший поступово вибирав такий ритм нападу, що свідомість молодого козака затуманювалась і він входив у стан півсну.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira