Характерницьке мистецтво в Україні

Мистецтво Вiчної Сiчi – золота застiбка на вселенському поясi духовного знання, яке пiшло у свiт з України вiд часiв арiїв.

Пiшло на Схiд i на Захiд, щоб через Месопотамiю та Єгипет, Грецiю, Рим та Вiзантiю, повернутися на рiдну землю вже через мистецтво волхвiв та царських скiфiв. А потiм, через мистецтво характерникiв Сiчi запорозької, прийти до нас. Скрiзь у свiтi, де проходила хвиля того знання, народжувались, переживаючи розквiт, величнi свiтовi культури: вiд стародавнiх шумерiв до Вавилону та Грецiї, вiд стародавнього Єгипту до Риму та Вiзантiї [1].

В чому полягає сила цього, вельми дивного на сьогоднi, мистецтва ведення життя?

Так вже вийшло, що народжуючись на свiт, людина за своїм усвiдомленням довколишнього стає розподiленою на два рiвнi [2]. Один рiвень охоплює весь феноменальний або проявлений свiт, як його називають в езотеричних культурах. Саме на ньому людина, за допомогою розвинення концептуальної бази свого мислення бореться за своє краще життя, за майбутнє своїх дiтей та усього роду людського.

Другий рiвень значно глибший. Вiн утримує в собi весь пiдсвiдомий свiт з його незнаними законами, що утримують на планi проявленого саму людську сутнiсть. Саме на цьому втаємниченому рiвнi, за ствердженням Олени Рерiх [3]: «тчуться килими людської долi». У всi часи людина шукала стежинку до того свого внутрiшнього Я. Знайденi способи того входження, все почуте i побачене у короткi митi просвiтлення, клалися у культуру, що вiдтiняла роботу людської душi в її споконвiчному прагненнi iстини. Та мить пiзнання, до якої людина приходила у тому чи iншому ритуальному дiйствi, клалася в основу мови та створюваних легенд, казок та пiсень, ставала визначною у створенi форми ремiсницьких виробiв та предметiв побуту. Завдяки цьому все життя людське ставало культурою, що вiдтiняла особливостi знайденого шляху того чи iншого народу у його проходженнi до того свiтла [4].

Чому цьому надавалося такої великої уваги, чому це була найважливiша справа у життi?

Вiд давнiх-давен iснує усвiдомлення: той, хто володiє iстиною, має повсякденний доступ до неї, у того складається щаслива доля, йому можна сподiватись на щасливе, наповнене свiтлом життя на землi.

Той, хто не мав доступу до всього того i орiєнтувався тiльки на зовнiшнiй бiк життя, не знав головного – за яку справу треба саме зараз братися, що несе у собi та чи iнша подiя. Над такою людиною ставало одвiчне питання: «Бути чи не бути?» тому чи iншому рiшенню, котрий з багатьох його варiантiв є вiрним i доцiльним?

На такi питання може вiдповiсти тiльки iнтуїтивно-образне свiтосприйняття людини, у основi котрого лежить розвинений духовний зiр [5].

За рахунок чого iснує та можливiсть, на що спирається iнтуїтивне усвiдомлення людини?

З досвiду розвитку природознавства ми знаємо, що всяка подiя має право на своє iснування, коли для цього створенi вiдповiднi умови. Це вiдбувається в той час i в тому мiсцi, де тi умови виникають у довколишньому оточеннi. Можна сказати, що вiдповiднi умови ведуть до вiдповiдної подiї або явища. І цей факт заперечень не викликає.

Свiтовi подiї своїм початком мають непроявлене [6]. Саме там виникають умови до тої чи iншої подiї, як результат взаємоузгодження рiзних рiвнiв тонкого енергетичного свiту. Такi, виникаючi у непроявленiм, умови, не вираженi на зовнiшньому планi i iснують для пересiчної людини, як схованi можливостi. Але саме такi «можливостi» i сприймає iнтуїтивне усвiдомлення пiд час його звертання до непроявленого.

Тi можливостi мають одну особливiсть – вони постають перед внутрiшнiм поглядом людини як образи подiй, що вже iснують у непроявленiм. Можливо сказати, що Всесвiт, готуючи до народження ту чи iншу подiю, спочатку створює її образ–сценарiй у слабкiй метрицi, по якому потiм вiдбувається сама подiя. Прочитання саме таких сценарiїв веде, наприклад, до широко вiдомого на сьогоднi пророкування Нострадамуса i т. iн.

Коли людина слiдує тому можливому, в неї все складається у життi. Процеси, у яких вона приймає участь, поєднують її з свiтовим плином подiй, звiдки вона черпає силу та наснагу на подальше життя з океану непроявленого. Її праця та повсякденне життя стають питомими джерелами радостi та пiднесеностi. І вона на зовнiшньому планi починає розбудовувати життєспроможну, квiтучу культуру, у основi якої буде лежати її величнiсть Істина, знайдена, вiдчута духом людини.

Коли того немає i людина сама, за своїм розумiнням починає ту чи iншу справу, штучнiсть та вiдiрванiсть її вiд можливого ходу подiй у довколишньому призводить до того, що все те тяжкою ношею повисає на нiй самiй. Такi явища або подiї нетривкi у часi i одразу ж припиняють своє iснування, як тiльки зникає носiй енергiї, що їх викликав до життя. Життям у колесi Сансари зветься такий спосiб життя у езотеричнiй культурi Сходу, коли все своє життя людина займається сiзiфовою працею, переймаючись цiлком надуманими, хибними, нi до чого не ведучими справами.

За прикладами не треба далеко ходити. Саме таких рис набуло суспiльство наприкiнцi ХХ сторiччя. Увага людини цiлком захоплена наукою та iдеєю технiчного прогресу. Успiхи на цьому полi дiяльностi одразу породили хибне вiдчуття захищеностi перед життям, особистої значущостi та винятковостi того народу, де те чи iнше технiчне рiшення виникло найпершим. Вiйни та беззмiстовнi революцiї, що прокотилися планетою, знищили величезний потенцiал суспiльства, накоплений ним на протязi столiть.

Найперше, що було розтрощене i спалене у горнилах безглуздих вiйн, була людська культура, безцiнний наробiток багатьох тисячолiть людської iсторiї [6]. По сьогоднi ми вiдчуваємо те вiдлуння у генетичних змiнах, у психотипi людини, внаслiдок чого виникають спалахи нових хвороб, боротьба з якими нiяк не досягне свого переможного кiнця.

На сьогоднi вивчення стародавнiх цивiлiзацiй дає зовсiм нечуване, як що до сучасного ро- зумiння, вiдкриття – культури цiлих народiв були сформованi зовсiм на iншiй основi. Вiдблиски сили розквiту культур у тi стародавнi часи дiйшли до нас у виглядi езотеричних знань. Багато чого збереглося i дiйшло до наших часiв у виглядi мiфiв, ритуалiв, обрядiв. Носiї того знання завжди глибоко вшановувались людьми у тi часи, їх слухали, у них шукали захисту та поради. Вони були своєрiдною другою владою у суспiльствi.

Усвiдомити те знання з загальнокультурного погляду на сьогоднi неможливо, дуже рiзнi горизонти людської свiдомостi забезпечують цi двi культури. Те, що вдалося усвiдомити – це досягнення iстини у тi стародавнi часи через ритуали або ж послiдовнiсть виконуваних людьми знань дiй у тiй чи iншiй ситуацiї, що складалася у життi. З часом на загальнокультурнiм рiвнi тi ритуали канонiзувалися, обертаючись у релiгiю, через котру суспiльна влада одержувала можливiсть тримати людей у руслi контрольованого стану свiдомостi. Бо ж поведiнка таких людей була передбачуваною, а тому контрольованою, на вiдмiну вiд незрозумiлої, непередбачуваної поведiнки людей Знання, котрих у рiзнi часи звали по рiзному – то шаманами, вiдьмами та вiдьмаками, то магами чи жерцями язичницьких культiв. Багато хто з них ставали пророками, даючи витiк тiй чи iншiй канонiзованiй формi Знання. Це були люди зовсiм вiдмiнного горизонту усвiдомлення довколишнього i це усвiдомлення давало їм можливiсть доторкатись до iстинного стану речей у свiтi. Саме в цьому була їх могутня сила, що завжди глибоко вшановувалась людством. Релiгiйнi ж вiруван- ня, що виникали шляхом канонiзацiї загальних правил поведiнки або слiдували з тої чи iншої проповiдi людини Знання, вже не мали тої сили. То була гола схема, яка канонiзувала той чи iнший спосiб життя людини шляхом регламентованої поведiнки. І саме проти такої – книжної фарисейської мудростi виступав у свiй час Ісус iз Назарету. Але той спосiб усвiдомлення свiту, що володiв на той час людьми, привiв до того ж результату – канонiзацiї його вчення i виникненню християнського релiгiйного культу [7].

Сила людини Знання була вiднесена до божої керуючої свiтом сили i тому не доступної для звичайної людини. Коли ж ота сила i пробивалась через людину, даючи їй надзвичайнi вмiння та знання – негайно те все проголошувалось тавром диявола чи виявом сатанинської сили.

В чому полягає головна суть мистецтва життя людей знання, яке на Українi вiдоме як характерництво?

Ви бачили який вiзерунок кладе мороз на шибцi вiкна вранцi? Кожна стрiлочка вiзерунку кладеться окремо i вона виникає завжди тiльки там на шибцi, де для цього iснують умови i бiльше нiде в iншому мiсцi. Всi разом вони кладуться у одну вiдповiдну композицiю. Такi самi закони дiють i в подiйному полi людського життя. Слiдуючи їм людина готує страву, виховує дiтей, приймає важливi i не зовсiм важливi рiшення в життi. Всi її справи або кладуться в той вiзерунок, що зумовлений зовнiшнiми обставинами, або нi. І це завжди веде до двох рiзних якостей її життя. У старi часи говорилося: «Коли все кладеться в той вiзерунок, то людина йде по силi життя».

Що то за сила? Яке вона має вiдношення до життя людини? 

Ось, наприклад, пливете ви на човнi по стрiмкiй рiчцi, перекладаючи руля ви спрямовуєте човна праворуч чи лiворуч. Керуючи човном в такий спосiб ви обходите виступаюче з води камiння, спрямовуєте його у безпечний прохiд на ревучих порогах. Коли ви дiєте у злагодi зi стрiмкою рiчкою, сила потоку води допомагає вам обходити тi негаразди, долати значнi вiдстанi. Сила води пiдтримує ваше життя в човнi, робить його ефективним i напрочуд легким.

Коли ж вашi дiї не узгодженi з тим усiм, то кожний, хто хоч трохи плавав на човнi на швидкiй водi, скаже: «То дуже i дуже тяжка справа, людина в такому випадку може розраховувати тiльки на власнi сили. Сила рiки дiє весь час супроти неї i весь час потрiбно боротися за своє життя, за своє безпечне плавання в тому човнi, на тiй бурхливiй i непередбачуванiй стихiї води.

Де та сила береться у плинi рiки життя конкретної людини?

Подiї життя мають свiй час i своє мiсце, де вони розгортаються. Здається, що ми можемо розпочати всяку справу, коли захочемо, дiючи в життi за власним розсудом. Але десь ми розумiємо, що сiяти треба весною, бо посiяне взимку не зiйде, все загине. Сонце сходить вранцi i не можна чекати того сходу серед ночi. Дощ йде коли є для того вiдповiднi метеорологiчнi умови, як i морозний вiзерунок на шибцi зимовим ранком з’являється теж за вiдповiдних умов. Ми живемо в життi, ми зануренi в нього, ми не помiчаємо, що те ж саме вiдбувається з нами.

Ми живемо в часi, у часi беззворотньому. Всi подiї, що вiдбуваються з нами мають беззворотнiй характер, бiльше того – вони всi йдуть з першої спроби.

Як кинути вiдсторонений об’єктивний погляд на те все?

Для пересiчної людини то є неможлива рiч. Але прагнучи саме цього вона звертається до вищих сил, до сили Божої, просячи вiрного супроводження та вiрного спрямування свого життя. Як цю проблему вирiшували люди знання в нас на Українi?

Козаки-характерники [6] з цього приводу радили: «Вмiй робити те, що бажаєш для себе сам». Тобто, шукай механiзм, скеровуючий по силi життя в самому собi. Сьогоднi ми звемо це iнтуїтивно-образним вiдчуттям. Ми говоримо: у такому то випадку треба дiяти так чи так, або го- воримо: ще не час, треба трохи почекати. Ми живемо в рiчцi часу, яка має свiй ритм. Не до всього, що життя нам дає в виглядi випадкiв ми встигаємо дiйти, зрозумiти i вчасно зреагувати, ми весь час запiзнюємось. Ми не маємо на те сили, маємо велику заклопотанiсть та зануренiсть в справи життя. Ми не знаємо хто ми, яке мiсце в свiтi займаємо, ми виживаємо за будь-що там, де потрiбне вiрне розумiння та вiльний, не заангажований розсуд. Ми говоримо в кiнцi такого життя: аби молодiсть знала, аби старiсть могла. Тобто в реальнiм життi усвiдомлення цього всього приходить з часом до кожної людини, але часто занадто пiзно.

Життя втрачених сподiвань то є життя пересiчної людини, яка нехтує тим мистецтвом слiдування можливому.

Технiка ж мистецтва життя людини знання напрочуд фiлiгранна i вона приходить там, де свої рiшення i свої намiри людина терпляче узгоджує з тими можливостями, що вирують довкола.

Як, у який спосiб це стає можливим?

Мабуть тодi, коли людина починає бачити перебiг подiй, їх слiдування одне за одним. А це приходить у свою чергу тодi, коли людина прагне iстини, прагне володiти нею i жити за нею.

Чи можливе те? Як до людини приходить мистецтво життя за iстиною?

Є такий характерницький заповiт: «Ти можеш робити що завгодно, але зробити все мусиш вiрно»

Просте з виду правило, начебто для тих, хто не бажає зробити вiрно свою роботу.

Але все тут не так просто.

Скажiмо, бере коваль у руки закручену металеву полосу, грiє на вогнi до червоного кольору, потiм виковує молотом ту рiч, яка необхiдна йому. Полоса металу скручена i не має зовсiм нiякої форми, отже, якщо йому замовлено зробити рогача чи пiдкову, то вiн повинен надати тiй заготовцi вiдповiдну форму. Як коваль буде йти до тiєї мети, виковуючи форму пiдкови чи рогача, то його власна справа. Кожен коваль має свою, властиву тiльки йому, манеру виконання тої роботи. Те, що чекається попереду, одне – рiч повинна бути зроблена вiрно.

Що за цим стоїть?

Далi починається дивина. Справа у тому, що коваль тої пiдкови ще не зробив, а вона вже iснує у тих подiях, що наближаються: i кiнь з тою пiдковою буде приймати в них участь. Тобто, пiдкова вже iснує, iснує як варiант можливого, що повинен реалiзуватись у просторi. І оте вiрно – вiдповiднiсть пiдкови чи рогача тiй, наперед вже iснуючiй формi, яку коваль повинен побачити i яку повиннi вiдтворити його руки.

Може виникнути питання: яка власне рiзниця, буде та рiч чомусь вiдповiдати, чи нi, аби був рогач чи пiдкова, та й усе.

Але знову ж таки все не так просто.

Робота коваля у поєднаннi з планом можливого, робить появу речi природним явищем, вписаним у низку подiй довколишнього свiту. В силу чого та його пiдкова чи рогач будуть завжди до мiсця, де б той кiнь пiдкований пiдковою не ступав, якi б руки не тримали того рогача, якi б горщики хазяйка за допомогою його не переставляла у печi.

Невiрно ж зроблена рiч не вiдповiдає всьому тому, хоча за формою вона мало чим вiдрiзняється вiд першої. Але в тiй пiдковi не та, скажiмо, товщина, щоб вона мала витримати поступ саме цього коня, затонкий метал у якiйсь її частинi, не пiд тим кутом стоять насiчки на пiдковi. І багато, багато є моментiв, якi не можуть бути врахованими, але всi вони є у тiй вiдповiднiй можливому формi, яку треба просто виконати. Той кiнь разом з вершником може потрапити у складнi, скрутнi обставини, де потрiбно буде витримати велику перевантаженiсть тих пiдков i це все вже враховане у тiм можливiм їх варiантi. Все те треба побачити, вiдчути ковалю, щоб не переводити на даремно метал, щоб не робити марну роботу.

Людина, спираючись тiльки на свiй розум принципово нездатна врахувати все те. Розумiння того характерницького заповiту розкриває глибинну значущiсть традицiї освячування тої чи iншої справи. Коли людина просила, звертаючись до вiдповiдної сили, щасливого та успiшного продовження тiєї справи, що започаткована, справедливо вбачаючи її щасливу долю у вiрнiм поєднаннi з плином довколишнiх свiтових подiй.

Силу, яка допомагала у такiй справi, у всi часи люди називали святою, божою. Запам’ятаймо це.

Як все те навчитись бачити, як опанувати те мистецтво?

Характерники вiдповiдають на це правилом, яке було вище згадане: «Вмiй робити те, що бажаєш, для себе сам». Тобто вiдгук iстини i її бачення шукай у самому собi.

Як вiдкривається iстина людинi?

Все те приходить пiсля вiдповiдного зростання, до якого веде шлях.

«Шлях людини знання лежить помiж землею i небом», – стверджують характерники, тобто нiде у звичайному, проявленому свiтi.

«На шляху ти рiвний всiм i кожному окремо, але по духу немає тобi рiвного на землi», – заповiдають вчителя Вiчної Сiчi [6]. 

І далi, формується необхiдна межа вiдходу людини знання вiд довколишнього: «Три речi мають значущiсть», – стверджують вони, – «Твоя земля, твiй народ i твоє серце». Зважуйте, вiдчувайте iстину на терезах серця, i ви нiколи не схибите, радять вони.

Таке прояснення, таке вiдчуття, коли людина одразу вхоплює саму суть справи широко вiдоме серед людей творчого напрямку. Справжнi митцi: художники, музиканти, вченi – всi переживали те натхнення, коли з-пiд руки виходить нечуване, зовсiм нове, ще вчора нiяк не сподiване. Великi науковi вiдкриття були теж зробленi саме в такий спосiб. Людина просто починала бачити той довго очiкуваний результат.

Що лежить в центрi такого прояснення?

Стiйкий намiр, який людина утримує досить значний термiн часу, таки дає кiнець кiнцем вiдповiдну настройку i перед людиною вiдкривається незбагненне. Бiльш чiтке переведення людини в такий стан можливо прослiдкувати в так званих магiчних ритуалах, якi по сьогоднi стоять в центрi всiх iснуючих племiнних культур. Тi психологiчнi змiни, яких людина набуває в ходi всякого ритуалу можливо умовно роздiлити на п'ять етапiв [9].

Перший з них – це висловлення намiру на якусь дiю. Це може бути будь-що: намiр на успiшне полювання або набуття стану воїна перед бойовими дiями. На другому етапi обирається час i мiсце проведення ритуалу та визначається ключова форма, яка створюється у вiдповiдностi з обраним психологiчним настроєм. В племiнних культурах це ритуальне вбрання воїна чи мисливця з вiдповiдним фарбуванням обличчя та тiла. Третiй етап – це ритуальний танок часто коло палаючого багаття, де i вiдбувається змiна свiдомостi вже на четвертому етапi в кiнцi ритуалу. На п'ятому етапi людина, що несе в собi вiдповiдну настройку, може бездоганно дiяти, бачучи вже цiль, а часто i той результат, який чекає її попереду.

Подiбне ритуальне перевтiлення прослiдковується в роботi художникiв, поетiв, наукових дiячiв. Роль ритуальної атрибутики тут вiдiграє атмосфера студiї чи аудиторiї iнституту, запах масляних фарб, книги та тиша бiблiотек, вiдповiдне оточення.

В етнiчнiй культурi всякого народу цiй цiлi прислуговується мова, одяг, вiрування, побудова домiвок, вiдповiдний живопис, пiснi та традицiї, якi своїм корiнням сягають глибин iсторичного розвитку цього народу.

Навiщо це потрiбно? Щоб мати можливiсть здорового напрямку розвитку, який спирається на знання iстини i тому має майбутнє.

Таке мислення ми називаємо iнтуїтивним знанням змiсту речей. Який вiрогiдний механiзм того знання?

Подiї, що точаться в довколишньому мають свiй початок в непроявленому, то тi самi образи-намiри, якi мають змогу, наприклад, створювати оператор бiолокацiйного ефекту в своєму енергокомплексi, коли вiн шукає у довколишнiм, за допомогою образунамiру [5], воду чи родовища корисних копалин. Саме в цьому дiапазонi працює i мозок людини знання по створеннi вiдповiдних образiв. Тiльки в такому випадку вiн переходить вiд вiдтворення їх до прийому тих, що являють собою образи подiйних планiв довколишнього життя. В цей час мозок стає своєрiдним екраном, на якому мають своє вiдображення рiзнi стани непроявленого свiту, цiлком узгоджено з виром подiй в оточуючому.

Таке бачення i таке Знання закрите для пересiчної людини. Саме через це її знання вiдокремленi вiд довколишнього, вони носять суто абстрактний характер, потребуючи постiйної перевiрки на практицi. Так, наприклад, теоретичнi пiдвалини нашої науки потребують постiйної перевiрки в експериментi, за для чого вiдтворюється велика експериментальна база, що займає час i потребує великих коштiв. Це головне гальмо в розвитку знання людини про довколишнiй свiт, котре само по собi спонукає до розвинення людини в бiк техногенних знань, полишаючи розвиток її самої на однiм i тим же рiвнi.

Саме завдяки цьому в кiнцi ХХ сторiччя склав- ся вiдомий парадокс: достатньо значний розвиток науки та технологiй з одного боку, i майже середньовiчний рiвень свiдомостi людини, який, завдяки поширенню загальнокультурних цiнностей та подальшої руйнацiї старих культур, у все бiльшiй мiрi набуває деградацiйного характеру. На тлi цього можливiсть прискореного розвитку суспiльства через якiсне поширення рiвня спiлкування з оточуючим свiтом шляхом розвинення її природних можливостей набуває не аби якого значення.

Перед людиною, яка має розвинений духовний зiр, вiдкриваються широкi можливостi по iнформацiйному дослiдженнi рiзних горизонтiв непроявленого свiту. Вона одержує змогу прослiдкувати iсторичнi цикли розвитку рiзних культур по тим енергетичним вiдгукам, що збереглися до наших часiв. Працюючи через поширене сприйняття свiту вона може вiдтворювати тi чи iншi моделi подiйного поля життя або дослiджувати технологiчнi процеси, насамперед в експериментальнiй сферi сучасної науки, що саме по собi веде до економiї великих коштiв та часу, якi поглинаються цiєю сферою дiяльностi людини.

Завдяки чому це вiдбувається?

Це ще одна цiкава сторiнка взаємовiдношень людини з невимовним. Людина, знаходячись в станi поширеного сприйняття свiту, весь час перебуває в контактi з тонким енергетичним планом. Коли ж вона переходить до створення образiв-намiрiв якогось об'єкту, чи взагалi моделює якийсь процес, то вiдтворений образ цих подiй практично не може нести хибних рис, до чого ми звикли в абстрактному мисленнi. Бо в ходi його становлення постiйно йде його корекцiя з боку енергетичних горизонтiв (супер- струн) непроявленого [5]. Саме з цього приводу iснує старий дзенський вираз: «Будь мертвий, будь абсолютно мертвий i роби що хочеш, все буде вiрно»[4].

Чому це стає можливим? Що є критерiєм iстини в такому дослiдженнi?

Ми вище вже говорили про негентропiйний характер процесiв в непроявленому, якi таким чином можуть виступати як своєрiднi гетердиннi вiдстройки або суперструни, щодо впорядкування ентропiйного свiту. Завдяки чому тонкий свiт стає носiєм, так би мовити, первинної iстини. Через що всякий процес, який в ентропiйному свiтi набуває хаотичного характеру або i зовсiм зупиняється в своєму розвитку, доторкаючись до горизонтiв непроявленого, має змогу перейти до первинного, злагодженого з невимовним, порядку.

Часто те становлення на iстину набуває тяжкого характеру для людини або й усього суспiльства взагалi. Саме таке життя порiвнюється на Сходi з колесом Сансари, в якому марно перемелюються людськi життя та їх сподiвання на краще.

Що є причиною такої невiдповiдної настройки?

Не можна не привести вислiв родоначальника гомеопатiї А. Ганнемана з цього приводу:

«Порушення духовної життєвої сили (або ж її нестача) вiдбивається спочатку в хибному мисленнi, яке породжує, через хибнi бажання, фальшивi справи».

Істина зостається за горизонтом свiдомостi людини, у якої, щодо досягнення її, не стає сили. У такому станi i живе сучасна людина, вона спить не помiчаючи довкола себе iстинного стану речей.

В станi поширеного сприйняття свiту, людина одержує можливiсть моделювати образи iнших iснуючих форм живого, через що має змогу дослiджувати їх свiтосприйняття у взаємостосунках з оточуючим свiтом. Тобто, одержує можливiсть дослiдження свiту з точки зору рiзних за внутрiшньою природою спостерiгачiв. Цей метод також дозволяє прослiджувати змiни психотипу людини в рiзнi iсторичнi перiоди її розвитку.

Накопичене в такий спосiб знання дає можливiсть людинi переукласти договiр з оточуючим його свiтом, переносячи акценти своєї уваги на первинний, непроявлений його план. В цей час вiдбувається перехiд вiд стану пов'язаностi з феноменальними горизонтами свiту, що синтезуються в процесi його становлення, до первинних енергетичних горизонтiв непроявленого свiту або, як часто говорять, до свiту тонких енергiй. Це веде кiнець-кiнцем до формування психотипу просвiтленої людини або, за схiдними езотеричними вченнями, до стану Будди, iстоти, що вже стоїть над свiтом звичайної людини. Вона має змогу пiзнавати причину та слiдство подiй, що точаться в життi, вже знаючи, як часто кажуть, задуми Бога [9].

Перехiд сучасної людини в стан поширеного сприйняття свiту веде до формування нової культури, нового соцiуму, в центрi уваги котрих вже стає новий, поширений спосiб спiлкування з оточуючим свiтом.

В чому тут полягає головна рiзниця?

Простiр iснуючого на сьогоднi природознавства суворо детермiнований, оскiльки його закони витiкають з суворо додержаних теоретичних будов, затверджених в експериментi. Тiльки так може у природознавчому полi дiяти людина з звуженим усвiдомленням свiту, що вiдображається в абстрактному, детермiнованому способi її мислення.

В поширеному сприйняттi теоретичнi конструкцiї мають бiльш вiльний характер, оскiльки пряме спостереження процесiв та розумiння їх глибинної сутi залишає за спостерiгачем вибiр найбiльш вiрогiдної форми їх вiдображення. Головне, що має бути передано – це той шлях, який веде до вiдповiдного розумiння.

Закони непроявленого носять бiльш фундаментальний, бiльш глибинний характер. Проекцiями бiльшостi з них є закони, на якi спираються сучаснi природознавчi науки.

Стародавня наука, висвiтлюючи цей перiод розвитку свiту, стверджує: «Все є нiщо», – маючи на увазi ту головну роль, яку вiдiграє цей перiод у формуваннi проявленого свiту. Не дивина, що всi спроби описати цей стан через введення поняття флогiстону або ефiру, складених з якихось часток, потерпiли повне фiаско. Вчений свiт тодi ще не досяг того високого рiвня абстрагування, який iснує на сьогоднi, коли ми вже можемо говорити про iснування чогось «неiснуючого» в рамках наших концептуальних пiдходiв. Тому термiн принципово не реєструємої, пустої квантової множини вже не може викликати великих заперечень. Елементом тої пустої множини, яку з себе уявляє в цей перiод свiт i є енергетичний горизонт. Вiн реалiзує можливiсть розвитку матерiальних станiв, яка починає iснувати в Свiтi.

Такий пiдхiд сам по собi потребує змiщення позицiї спостерiгача, зумовленої тим усвiдомленням реальностi, яке ставить антропологiчний бар’єр. Тiльки в разi поширення свiтосприйняття спостерiгача з виходом його за межi антропологiчного бар’єру дослiдження феномену непроявленого може вiдбутись в повнiй мiрi.

Саме у такому випадку ви починаєте працювати з абстрактними речами, цiлком розумiючи, що нiчого подiбного насправдi нема, це тiльки модель i бiльше нiчого. Це задовольняє вас, ви вже не шукаєте чогось вiдповiдного, реально iснуючого. Ви маєте справу з нiчим, з пусткою, яка є принципово непроявленим елементом. Це i є новий пiдхiд, вiн максимально абстрагований, що дає повну свободу творчостi. Спостерiгач, виходячи за межi антропологiчного бар’єру, починає просто знати що вiдбувається. Все займає свої мiсця. Образно-понятiйне мислення перестає створювати химер, просуваючись навпомацки у цiлковитiй темрявi. До того, до його включення в роботу, вже є уявлення, вже є розумiння, яке людське мислення i проявляє у побудовi вiдповiдних моделей, нарештi скинувши з себе непосильну ношу.

Якi сходи можливо було б видiлити на шляху сходження людини до поширеного сприйняття свiту?

Ось вони.

• Перша сходинка знаменує скерованiсть до знання. Вiдповiдна внутрiшня зрiлiсть в учневi вже сформована.
• Друга сходинка – пiзнання та самозатвердження.
• Третя сходинка – переукладання договору з довколишнiм свiтом, падiння свiту великої iлюзiї.
• Четверта сходинка – пiзнання iстин, що керують свiтом.
• П’ята сходинка – пiдкорення свiту своїх бажань та упереджень тим iстинам, що вiдкриваються перед духовним зором.
• І нарештi шоста сходинка – слiдування у життi бажанням серця не переступаючи мiри.

Що ми маємо в цiй сферi життєдiяльностi людини на сьогоднi?

Майже нiчого. Вихованням та становленням людського духу займається сама стихiя життя. Або хто вродився з тим таланом, або в кого трапилась на дорозi вiдповiдна людина, яка допомогла поставити та сформувати оту силу духу.

На сьогоднi в захiдному соцiумi культура виховання та становлення людського духу вiдсутня. Яке вродиться i «що бог пошле» врештi-решт то i все здобуття.

Дуже дивно. Адже становлення людського духу, його прояв у людському життi, то стежинка до щасливої людської долi, до гармонiйного розвитку соцiуму, в якого з’являється змiст та майбутнє.

У кого за життя того не трапилося, дуже швидко втрачає головнi життєвi орiєнтири. Така людина приречена на нещастя та поневiряння. Вiдчай та зневiра зайвої в цiм життi людини штовхає її, кiнець-кiнцем, на такий шлях, котрий аж нiяк не можливо назвати праведним. Соцiум, перевантажений такими поламаними людськими долями, дуже повiльно розвивається, а то й зовсiм гине. Саме з-за цього величезнi матерiальнi та людськi ресурси йдуть на вiйни та соцiальнi потрясiння, якi лихоманять суспiльство.

Ми не маємо вже нi змоги, а нi сили загальмувати свiй технiчний розвиток, який врештi- решт таки дасть однiй особистостi засоби впливу на все людське суспiльство в цiлому. Що вiд того може вийти, зрозумiло вже сьогоднi. Тому культура становлення та розвитку людського духу стає нагальною потребою дня. Ми вже не можемо розвиватися далi тiльки в техногенному напрямку, бо дiло може дiйти до знищення самої людини.

Можливо зауважити:

«А етнiчнi, нацiональнi культури? Вони ж є тим засобом здiйняття людського духу, бо ж у самiй своїй основi спираються на зовсiм iншу iнтуїтивну сторону сприйняття свiту людиною. Всяка етнiчна культура витiкає з ритуальної культури, щ о є засобом дотику людини до невимовного, до непроявленого, яке лежить у пiдвалинах сили людського духу, виступаючи мiрилом iстинного в людському життi».

Воно i справдi так, але в сучаснiм суспiльствi людина часто змiнює сферу свого життя, не говорячи вже про країну проживання, де дiють зовсiм iншi етнiчнi норми та уподобання. Тої iзольованостi, яка iснувала в стародавнi часи, коли етнос мав змогу виходу до поширеного сприйняття свiту, створюючи вiдповiднi магiчнi культури, вже не має. Технiчнi засоби зв’язку та транспорту зробили свою справу. Загальна, чисто атрибутивна культура стає все бiльш пануючою в свiтi, роблячи людину лише елементом технiчного розвитку. Здається глухий кут, виходу немає.

Але вiн є.

Вгледимось в людське життя, воно сповнене дивних феноменiв. В окремих моментах життя звичайної людини просвiчують дiї, якi ми вiдносимо до феноменальних. Вiзьмемо людей творчого напрямку. Майже завжди великий талант йшов поряд з великою працездатнiстю таких людей. Вiзьмемо Івана Франка або художника Синицю. Хворий i скалiчений Іван Григорович мав величезну працездатнiсть до самого свого кiнця, не випускаючи пензля з рук. Ми вже вище згадували про тi здiбностi, якi мали характерники запорозької Сiчi. Історiя свiдчить, що в скрутних, критичних ситуацiях все те цiлком притаманне i простiй, пересiчнiй людинi. Хтось будує надзвичайнi споруди, хтось готує неперевершену страву, хтось видатний рибалка або мисливець. Є люди, якi просто босонiж ходять по вогню або по битому склу, їх не бере нi розпечене залiзо, а нi гостра шабля. Хтось заздалегiдь до якоїсь подiї здiйснює вiдповiднi кроки, завдяки чому нiколи не потрапляє в скрутнi ситуацiї.

Все те є, воно поряд. Як дiйти до всього того?

Нарiжним каменем сходження до характерницького знання є вiра. Ми знаємо старе прислiв’я, яке говорить: «Побачити – означає повiрити», але є i бiльш старiше прислiв’я, яке стверджує: «Повiрити – означає побачити». Ми за звичаєм розумiємо термiн вiри, як вiру в щось або як слiдування якомусь встановленню свiтобаченню або релiгiйному каноновi. Наприклад, ми вiримо в Бога. Але входячи у стан вiри, людина починає кiнець-кiнцем розумiти, що справжня вiра – це не є вiра у щось конкретне, що є стан вiри у людинi, коли вона починає на чуттєвому дотику тримати довколишнє i дiяти через той дотик за допомогою простого намiру. Нашому подиву немає меж, бо така вiра знаходиться поряд з самим запеклим зневiр’ям, де вже не дiє формалiзований апарат мислення i людина спiввiдноситься з свiтом, минаючи все те. Людина стає за одне цiле зi свiтом, розумiючи iстину i живучи вже за нею.

Набуття такого стану надає їй дивних властивостей у довколишньому свiтi. Саме через цi властивостi знання Вiчної Сiчi було i є дорожчим за славу, золото чи срiбло, за владу над цiлими народами.

Воно ставило людину на шлях i вело до спасiння, того самого спасiння, яке пророкував Ісус iз Назарету. Така людина починала розумiти свiт, через що мала в своєму розпорядженнi всю його силу. Мистецтво життя, яке при цьому набувалося, ставало дивним феноменом, не маючим нiякого пояснення з точки зору формальної логiки. Людина навчалась подорожувати свiтом за допомогою простого намiру, починала дуже далеко бачити i вiдчувати, починала знати людськi думки та її намiри. Могла глянути на подiйнi плани життя на багато рокiв уперед, через що знала, якi передбачливi дiї ведуть до усунення тих негараздiв, що чекалися попереду. Архат, Бодхiсаттва – такi титули одержувала людина нання на Сходi. У нас в Українi – крiр, характерник, Пан – володар всього живого.

З чого починався шлях у те знання у нас в Українi?

З соняшника у городi, з дикої вишнi, що квiтне у верболозi, з стогону-крику лелечого клину у небi, з широкого степу та високих могил на ньому. Хто не переживав те свято душi у нiч на Івана Купала, коли через зачарованiсть життям приходить мить розкриття людського духу i людина починає розумiти речi, якi ще вчора були неможливими. До неї приходить Знання, яке саме народжується на цiй святiй землi, землi Свiточi, як її називали в стародавнi часи.

Характерники, навчаючи своїх учнiв, заводили їх у загрозливу ситуацiю, з якої було декiлька виходiв. По тому, яким способом молодий джура з тiєї ситуацiї виходив, взнавали ту характернiсть, яка була притаманна його єству. З метою розкриття тої характерностi козака i буду вався весь подальший вишкiл, головною задачею якого було досягнення правдивого знання про довколишнє i про самого себе. Тiльки правильна, вивiрена поведiнка людини в життi, вважали характерники, є ключем досягнення тих знань i того мистецтва, якого надавав людинi розкритий, пробуджений її дух.

За важливе вважалося поширення природних можливостей людини, для чого перед молодими козаками ставили завдання, якi неможливо було виконати, дiючи у звичайний спосiб, у звичайному станi свiдомостi. Таких, наприклад, як пройти по високому хиткому тину, на кiлки котрого були надiтi горщики, або пройти трясовиною, на яку було кинуте лише рядно. Встигнути доторкнутися стiни рукою, ранiше нiж туди прийде тiнь вiд неї. Бачити, орiєнтуватись у довколишнiм з зав’язаними очима або у цiлковитiй пiтьмi.

Характерники пiдгледiли, що коли такi надзавдання ставляться перед людиною, то бажання виконати їх будь-що приводило до запалення нових свiтових прядив на коконi каузального плану людини [9]. І те, що було неможливим, мукою та тягарем в життi, ставало звичайною справою. До людини приходило знання, як все те можливо зробити. Те знання ставало простою природною здiбнiстю, таланом, вже притаманним цiй людинi.

Потiм бралися до поширення усвiдомлення свiту, вчили бачити i вiдчувати на великiй вiдстанi, бачити очима птицi, що лiтала високо в небi, або очима звiра, що бродив у лiсi. Вчили знати плани та намiри супротивника, який наближався, бачити, якi дiї проти нього будуть найбiльш ефективними. Так набувалося мистецтво життя, коли людина дуже рiдко давала хибу в оцiнцi тої чи iншої ситуацiї, а дiї її завжди будувалися на передбаченнi того, що йшло їй по життi. Така людина займала особливу позицiю, вже не переймаючись своїми особистими бажаннями та упередженнями. Розвиток та становлення свого духу були головною її метою.

Досягнення саме такої спорiдненостi з довколишнiм розкривало всi природнi можливостi людини, якi лежать за антропологiчним бар’єром. У всi часи таке знання квiтнуло в Українi вiд арiїв до царських скiфiв, вiд царських скiфiв до волхвiв, вiд волхвiв до характерникiв Запорозької Сiчi.

Тому саме тут, на цiй землi, приходить розумiння, що знання Вiчної Сiчi – то дiйсно золота застiбка на колi людського життя на цiм свiтi i розкриття тiєї застiбки вже є нагальною потребою сьогоднiшнього дня.

Вже час.