Кукіль, або Церква з більярдом

Боротьба за грішників розгорнулася не на жарт. І це ж лише найпростіші, найвидиміші прояви війни за душі та гаманці. А що робиться на рівні майна, будівель та іншої нерухомості! Страшно навіть уявляти всі ці, м'яко кажучи, територіальні претензії.

Їдеш у маршрутці до Львова – а люди поруч раз у раз тільки й роблять, що хрестяться і пильно стежать за тим, щоб у вікні просто так не промайнула жодна церква чи каплиця.

І поскільки церкви та каплиці в Галичині трапляються через кожні 50 метрів, то пасажирам маршрутки тільки й доводиться, що хреститися.

Відразу розумієш, чому ніхто, наприклад, не читає в дорозі. А відтак – чому взагалі ніхто не читає. І чому ніхто не вимагає від водія стишити ідіотське "Ретро-ФМ" з його масковим лаєм. І чому ніхто нічого доброго не може зробити ні для себе, ні для своєї країни.

Просто в людей зайняті руки. Поки у вікні видніють церкви і хрести (а вони видніють увесь час), пасажири перейняті єдиною турботою – не пропустити б, устигнути б. Це схоже на якесь таке спортивне змагання – швидше, більше, наввипередки.

Я один такий, хто не хреститься. Час від часу на мене, гординею здоланого, позирають із осудом. Вони вже здогадалися: поруч із ними їде великий грішник, кукіль.

Знаєте це слово? В одній грубезній книжці про міфологію читаємо: "За Біблією, кукіль – це грішники, що засмічують людство, ниву Божу. Вірили, що ця рослина – продукт нечистих сил...". Отак-от, не більше й не менше – продукт!

Один мій знайомий філолог і з недавніх пір іще й греко-католик тримає декілька книжок на поличці у ванній кімнаті. Судячи з вимокрілих сторінок, цю, що тлумачить знаки й символи української етнокультури, він бере до рук найчастіше.

З неї й оті рядки про кукіль. Обличчя автора не викликає довіри, але почитати про грішників, погодьтеся, завжди цікаво.

Пригадую, як одного з останніх років СРСР нас, натоді слухачів Вищих літературних курсів, офіційно повезли на екскурсію в підмосковну Загорську Лавру, в само, так би мовити, серце Московського патріархату.

Екскурсію проводив (а точніше проповідь виголошував) один видатний ієросхимомонах – з від природи насупленими бровами, кошлатою бородою, а також очима, здатними перетворити на попіл усе, що ворушиться.

Увесь наче щойно зі зйомок фільму про Івана Грозного. Ну, ви вже собі його уявили. Так от, на якійсь там хвилині свого зверненого до нас монологу він попередив: "Ни один католик или армянин Царства Божия не узрит, только верующие Русской православной церкви!".

Тепер, зі зростанням активності московської церкви в Україні, ця нехитра істина робиться дедалі очевиднішою. Виходить так, що скільки не хрестися в маршрутці, але якщо ти "грехо-католик", то "Царства Божия" тобі таки не узріти. Московити не пустять.

Боротьба за грішників розгорнулася не на жарт. "До якої церкви ходиш?" – суплячи брови і грізно трясучи бородою (борода і брови – це в них обов'язкове, як "форма одежды"), запитує батюшка. І не дай Боже відповісти чесно, що не до тієї, а до неправильної – залишишся без причастя, й діти твої залишаться. Спробуйте зізнатися в Почаєві, що ви не з РПЦ – ой лихо вам буде.

І це ж лише найпростіші, найвидиміші прояви війни за душі та гаманці. А що робиться на рівні майна, будівель та іншої нерухомості! Страшно навіть уявляти всі ці, м'яко кажучи, територіальні претензії.

У нашому Франику на початку тих же 1990-х московсько-православним віддали під церкву дитячий садок. Видно, вже й тоді народжуваність падала, а богомільність відповідно зростала.

У цьому навіть було щось таке зворушливе – був собі садок для маленьких чад, а став і для стареньких. Там вони і правлять собі дотепер.

Але що значить "дотепер"? Нині часи змінилися. Тепер у їхніх лавах і телевізор, і президент, і вся його рать, і міністри з депутатами, тепер і Лаври замало, та й Софії замало виявиться.

Зрештою, що там Лавра і що там Софія! Мені розповідали, як в одному містечку церковники, зрозуміло чиї, взагалі на святе замахнулися: захопили місцевий гендель. Залякали вічними муками – і вламали господиню віддати їм приміщення в оренду.

Щоб народ не збунтувався, призначили головного пияка й завсідника старостою. Пообіцяли, що єдиного атракціону й пальцем не рушать – і таки дозволили залишити в сусідньому залі більярд.

"І слава Богу, – радіє власниця. – Церква церквою, а моїм найбільшим клопотом було, куди тепер ще й той більярд подіти". Був бар з більярдом, стала церква. І ось уже чергова зірочка на Кирилових еполетах.

Так що уважно спостерігаймо за дальшим розвитком подій. Скоро вони почнуть зазіхати і на дбайливо обсаджені квітами будинки молитов та зали царства, і на середньовічні гостроносі кірхи чи заледве відновлені синаґоґи, і навіть на сучасні концертні зали, де так люблять гастролювати мандрівні чорні пастори.

І останнім прихистком для українських вірян стануть маршрутки. Щось наче маленькі храми на колесах. Їдеш собі – і встигай лише вертіти навсібіч головою та хреститися.