Міфологема тваринного світу українців

Німого в лісі в нас нема нічого…
Леся Українка

Наші предки мали дивну здатність вірити, що всі живі й неживі предмети, які їх оточують, наділені зданістю мислити, відчувати і впливати на навколишній світ та долю людей. Навіть, правильніше було б сказати, що в уяві первісної людини все було однаково живим, важливим і взаємозалежним: дерево, камінь, світила, людина, вода, вогонь.

Залишки цих уявлень зберігають наша мова та фольклор, бо ж і тепер, не задумуючись ні на секунду, кажемо: «хуртовина лютує», «вітер дує», «сонце сходить», а у казках наших навіть предмети неживої природи розмовляють і виявляють ті чи інші риси характеру. Ці вірування поширювалися і на тварин. Тваринам не лише приписувалися людські якості, а й часто їх мали за досконаліших, ніж люди створінь – вони сильніші, спритніші, витриваліші, терплячіші, а отже наділені рисами, які мають гарантувати виживання навіть у найекстремальніших умовах. Тому люди часто обожнювали тварин, вважали їх старшими (!) братами, товаришами і порадниками, або й двійниками, уявляли їх деміургами-космогоністами. «Главные персонажы наиболее архаичных мифов – звери, человек же занимает подчиненное по отношению к ним положение» [46, 78], – вказує В. Євсюков у своєму дослідженні «Мифы о Вселенной».

Мабуть немає жодної культурної системи, яка б тим чи іншим чином не зверталася до символіки тваринного світу. «Символизм […]Воспринимается в ряде традиций как олицетворение определенных творческих сил, формирующих жизнь в ее природном, без вмешательства интелекта, воплощении. Благодаря своей непостредственной причастности к тайнам природы, животное иногда воспринимается как источник мудрости и силы, а также демонстрирует влияние инстинктов и эмоций в человеческом поведении. Может служить проводником к тайной мудрости, явленной в природе, и свидетельствовать о райском состоянии природы до грехопадения» [45, 187].

Цікаво, що сприйняття одних і тих самих тварин різними народами в одних випадках співпадає майже повністю, в інших – займає діаметрально різниться. Так, в одних народів ворона – віщий і священний птах, в інших – небезпечна хтонічна істота, перевтілена відьма чи чорт, або ж, навіть, грішна неупокоєна душа. Така ж сама історія і з жабою – в одних народів це благословенна тварина, здатна нести мир і багатство в дім, в інших – посланниця диявола і помічниця відьом. Іноді семантика символу тваринизмінюється після її приручення (особливо чітко це прослідковується у героїко-фантастичних казках): небезпечний і злий вовк після приручення стає твариною-союзником.

Першими найзначнішими трактатами по розшифруванню тваринного символізму були «Фізіолог» (ІІст, Александрія) та «Ієрогліфіка» Гораполона. Середньовіччя активно продукує бестіарії, в яких із міфічної поведінки та звичок як реальних, так і фантастичних тварин виводить моральні та релігійні повчання.Переважно автори бестіаріїв кожну із тварин співвідносили із якоюсь стихією. Так водяних тварин і амфібій співвідносили із водою, земноводних – із землею, ссавців (через те, що їх кров гаряча) – з вогнем, птахів – із повітрям і небом,

Значна частина території України була вкрита лісами, в яких мешкало багато різноманітної звірини.Це завжди створювало сприятливі умови для полювання, а степи та полонини з густою та соковитою травою сприяли розвитку вівчарства, корівництва. Окрім того, чи не єдиним транспортним засобом, що дозволяв вільно долати великі відстані, були коні, тому і не дивно, що до коней в українців, особливо чоловічої його частини, таке особливе, шанобливе, а іноді ледь не священне ставлення. Тваринництво, як і землеробство, ще донедавна були основними засобами до існування переважної частини населення Землі. І тому немає нічого дивного, що тварини та продукція тваринництва ставали об’єктом чарівних дій так само, як поле чи город та рослини, які там зростали. Їх слід було захистити від ворожих впливів, сприяти їх здоров’ю та плодючості. Магічний вплив поширювався не лише на свійських тварин, бо первинна промислова магія являла собою комплекс дій, які повинні були вплинути на позитивне завершення полювання і її залишки можна зустріти навіть тепер, у ХХІст., у вигляді різноманітних рибальських та мисливських табу. Наприклад, на сході України рибалки, вирушаючи на риболовлю, нізащо і нікому не скажуть куди йдуть, а на поставлене запитання дадуть відповідь, що йдуть на полювання. Різні види промислової риби заміняють евфемізмами, які звучать, як назви лісових тварин: «вовк», «ведмідь», «лисиця», «кабанчик». Аби був щедрим улов, вони перед риболовлею не їдять риби, оскільки, на їхню думку, навіть невеликий її шматочок, спожитий у день лову, може стати причиною повної відсутності риби у сітках.

Слід сказати, що часто тварини ставали тим чарівним об’єктом, за допомогою якого здійснювався магічний влив, іноді вони, якщо використовувати термінологію К. Кастанеди, ставали своєрідними союзниками, що допомагали звершувати ті чи інші дії.

В окремих народів вважається, що людина може мати тварину-двійника, американські індіанці таких двійників називають нагвалями. Як правило, про наявність нагваля говорити нікому не можна, він може приходити уві сні, допомагти під час особливих небезпек. У тварин-нагвалів може вселитися душа спалячої відьми, шамана і перебувати там з метою здійснення певних магічних дій. Так, наприклад, корсиканські мацері переконані, що можуть приймати подобу собак, окремі мольфари мають двійників жаб чи кішок, які іноді «позичають» їм свої тіла. У кельтських племен існувала віра у гамлобері, коли душа людини (як правило, жінки під час ритуалу зейд) могла відділитися від тіла й, набувши вигляду тварини, блукати десь у іншому місці. Розповідали, що поранення такої тварини-двійника миттю виявлялося і на тілі тієї, чия душа була втілена у тварині, а її вбивство ставало причиною смерті і жінки, що над нею відбувався зейд.

Деякі сучасні українські продовжувачі стародавніх магічних традицій вважають полювання великим гріхом, тому не беруться допомагати в ньому. Проте нам відомі й протилежні факти: мольфар силою своїх чарівних замовлянь здатен викликати звірину із лісу, що потім стає його мисливською здобиччю. Причому,стверджують, що вона знала про свою подальшу долю: йшла понуро, ніби приречено, а по її морді котилися сльози, але противитися волі знаючої людини не могла.

Так чи інакше, різноманітні тварини знайшли своє відображення у колективній свідомості будь-якого народу, в тому числі і українського. Окремі з них визнавались тотемами і об’єктами вшанування, їх назви ставали назвами населених пунктів, були капища, де відправлялись релігійні обряди на їхню честь, деякі тварини табуювались – їх з тих чи інших причин боялись чи просто не помічали, ще інші – ставали своєрідними магічними союзниками, за допомогою їх або продуктів їх життєдіяльності чи частин тіла здійснювались магічні дії. А. Елькін давав визначення тотемізму як «уявлення про про природу та життя, про Всесвіт і людину, що надає особливого забарвлення суспільним угрупованням австралійців, впливає на їх міфологію, надихає їх обряди і пов’язує людей із минулим» [44, 131]. Австралію взагалі вважають країною тотемізму, незважаючи на те, що вперше тотемізм був описаний у північноамериканських індіанців.

Тотемну тварину не вважали божеством. Її швидше мали за таку, що перебувала у родинних відносинах з певним соціальним утворенням. Варто сказати, що донині ведмедя на Верховині місцеве населення найчастіше називає вуйком, а вуйко – дядько по материній лінії – в часи матріархату вважався найближчим родичем, навіть, як би парадоксально це не звучало для сучасного вуха, ближчим за батька.

Вважали, що тотем оберігає тих, хто його шанує, частини його тіла ставали оберегами, а пізніше магічних якостей ніби-то набували і зображення цих тварин. Одним із найпоширеніших оберегів на сьогодні є традиційна українська писанка та вишиванка, зокрема, рушники. І що ми бачимо? Безліч різноманітних (схематичних, символічних, декоративних, а часто й досить реалістичних) зображень найрізноманітніших тварин, причому кожне із цих зображень відігравало не лише декоративну, а й меморіально-комунікативну, і, навіть, обрядову, оберегову функцію. До детальнішого аналізу цих зображень ми звернемося дещо пізніше. Що стосується Гуцульщини, то тут особливе зацікавлення викликають також пічні кахлі, багато декоровані різноманітними як побутовими, так і міфічними сценами. Цікавий той факт, що, наприклад, на відміну від оленя чи коня, які зображаються по відношенню до людини як звичайні тварини, той самий ведмідь виступає рівним їй – він грає на дуді і скрипці, п’є у шинку горілку, грає в карти, танцює. Тобто ведмідь – не слуга. Він брат, друзяка і товариш. І це теж дає нам деякі підстави говорити про ведмедя як про тотемну тварину гуцулів.

Іноді можемо вести мову не лише про тотемізм, а й про зоолатричні культи на територіі України. Зоолатрія – група релігійних культів, що базуються на вірі в бога-тварину, або бога, що може приймати подобу тварини, або ж тварина виступає символом бога. Зоолатричні боги часто зображаються у вигляді тварин. Наприклад, скандинавський бог Одін приймав подобу ведмедя, але при цьому не вважався прямим близьким родичем людям, які йому поклонялися, єгипетські боги дуже часто зображалися із тваринними головами тощо. Цікаво, що залишкові явища зоолатрії збереглися навіть у християнстві – відомі зображення Ісуса Христа у подобі Агнця чи Риби, а євангелісти у іконографії завжди зображаються із тільцем, волом, левом і ангелом, а деякі, дуже архаїчні, позбавлені людських голів, оскільки їх місце займають голови відповідних тварин.

Можливо, що пантеон язичницьких богів Русі серед антропоморфних богів містив і зооморфного – крилатого пса Симарга, та однозначної думки щодо його зовнішнього вигляду немає (є й версії, що це семиголовий антропоморфний бог). Та, тим не менше, в орнаментиці Київської Русі досить часто зустрічається зображення пса чи вовка з крилами, рослинним пагоном замість хвоста або й, навіть, цілої задньої частини тіла, а з його розкритої пащі виходять язики полум’я. Відомі були нашим предкам і надприродні та демонічні створіння, що являли собою «гібрид» тварини та людини, або ж різних тварин. В першу чергу це птахи сирин, гамаюн та алконост, грифон, морські люди з хвостом риби, песиголовці.

Залишки тваринних культів можна і тепер подекуди зустріти у різних регіонах України під час календарно-обрядових дійств. Такими є, наприклад, широко відоме водіння кози на Новий рік, водіння ведмедя на Верховині, ритуальна оранка звірями на Маланку.

При цій ритуальній оранці на тварин переодягалися хлопці і, імітуючи орання та сів зернових, приспівували:

Ой не знала бідна вдова, як на світі жить,
Да й найняла ведмедика за плугом ходить
А вовчика сіренького волів погонить,
А зайчика куценького передні водить.
А лисицю Парасицю обідать носить.
Опізнилась бідна вдова обідать варить.
Розсердився ведмедичок і плуг поламав,
А вовчичок сіресенький воли розігнав.
А зайчичок куцесенький у ліс пострибав.
А лисиця Парасиця горшки побила.
Іде вдова дорогою, спотикається.
Лежить ведмідь під горою, осміхається.
Бідна ж моя головонька, що я удова!
Лежить моя нивочка неораная,
Стоїть мояпшеничка не сіяная…[143, 37-38]

Викликає також зацікавлення ініціація-магічний перехід жінки, що бажає стати відункою, шляхом пролізання через тіло мертвої тварини. «По словам одной старухи, ведьмой делаются таким образом.Околела, например, лошадь или корова, выволокли ее на выгон. Женщина, желающая стать ведьмой, узнав об этом, выходит в темную ночь на то место, где брошено околевшее животное, становится перед трупом и смотрит на него пристально, в каком-то забытье. Простояв в таком состоянии несколько минут, быстро бросается к трупу животного, пробивает в боку его дыру и влазит внутрь его. Полежит там несколько времени и вылазит оттуда, но уже в другую сторону, через другой бок. Выходит их трупа настоящая ученая ведьма, вполне усвоившая науку превращений, получившая способность принимать желаемый вид, то есть способность превращаться в собаку, кошку, копну, клубок и т.п.» [153, 444].У наведенному прикладі маємо цікавий зразок тварини-провідника, що проводить ініційовану жінку через потойбіччя, де вона набуває магічного знання. Тварини-провідники, за гіпотезою Льюїса-Вільмса, якраз і становлять значну частину тваринних зображень на стінах печер у різних куточках світу. Цей учений аналізував зображення, залишені бушменами в ущелині Драконових гір та дійшов висновку, що зображена там антилопа зі схрещеними ногами та чоловік, тримаючий її за хвіст, являють ні що інше, як перехід у потойбіччя, уявлений художником у стані зміненої свідомості. Приблизно такі ж версії він висував і щодо ряду інших пречерних зображень, з тією лише різницею, що кожен народ мав своїх тварин-провідників: коней, вовків, бізонів, антилоп та інших. Слід також звернути увагу читача, що у наведеному нами уривку про магічний перехід відьми через пролізання через тушу мертвої тварини, йдеться про те, що жінка якийсь час стоїть «перед трупом и смотрит на него пристально, в каком-то забытье», що може теж свідчити про змінений стан свідомості, та про те, чи дійсно він має місце і яким чином досягається, оповідачеві невідомо.

Яскраво тваринні культи прослідковуються в усній народній творчості. Практично лише завдякисамому лише детальному аналізу героїко-фантастичних казок можна зробити велику кількість цікавих заключень про світогляд наших предків та про такі паралелі існування як людина-тварина, людина-людина, людина-родина людина-світ. Та все ж ми не будемо зациклюватися лише на аналізі усної народної творчості, а запозичимо до нашого арсеналу дані археології, етнографії, психології та культурної антропології і спробуємо дати відповіді на питання, яке ж все-таки місце у свідомості наших предків займали ті чи інші тварини, які вірування та забобони, пов’язані з ними, побутували серед наших предків, та, можливо навіть, чому вони виникали і не зникали протягом століть.