Найвища святість, частина 4

Продовження. Початок:

Частина 1. Космогонія святости

Частина 2. Про "історію данців" Саксонця письменного

Частина 3. Свідоцтво Герборда

Назва бога

У наших дослідах про Свантевита із Аркони ми дійшли до місця, де можемо почати етимологічний дослід його назви, або власного імені Бога. Тут знову виявиться конечність методологічного розгляду самого питання назви Бога. Це виявиться конечним у нашій дискусії із деякими ученими.

"Бог не має імені власного" — навчав Сковоро­да. Проте поети, віщуни та натхненні мудреці називають Бога різними іменами.

І в нашу добу християни позначають у своїх молитвах різними визначеннями чи назвами Істоту, яку загальним іменем ми звикли називати "БОГ". Кажуть: Всевишній, Предвічний, Всемогучий, Панбіг або Памбіг, Господь, Вседержитель, Цар Небесний, Отець і т. п. Це ті означення, що найбільше відомі у щоденному вжитку: синоніми, метафоричні визначення, описи, прикмети тощо. Якби хтось твердив, що кожна із тих назв означає якогось "окремого Бога", то просто зробив би із себе дурня.

Коли ж сягнемо християнської теології і Біблії, тоді побачимо, що скрізь у цілій історії юдаїзму уже в самих писаннях стрічаємо різні особові назви юдо-християнського Божества:

Елогім, Адонай, Шаддай, чи найбільше відоме із них "Єгова" або "Яхве". Кожна із тих назв історично зумовлена, мала колись своє зрозуміле або таємне значення, постала на певному етапі чи була перейнята з історії цієї релігії. Із їх значенням чи вжитком пов'язані символічно-магічні доктрини чи спекулятивні роздумування метафізичного характеру. Цілі рухи в історії засновувалися на деяких містичних пояснен­нях цієї назви. Щобільше, слід виразно ствердити, що змінювалися в історії не тільки назви, але й саме розуміння Божества. Так, наприклад, назва Елогім є числом множини у старогебрейській граматиці (нап­риклад, як ґойґоїм). Однак на основі історичної тяглості даної віри всі учені приймають, що це різні істо­ричні назви того самого Божества.

Одначе, цього самозрозумілого принципу ніх­то з учених не пробував навіть застосовувати до дослідів старослов'янської релігії. Вони не зав­дали собі труду пошукати, чи, може, хоч деякі назви є тільки різними назвами чи визначеннями тієї самої Істоти, Метафізичної чи Божественної. Щоправда, знайдемо в цій вірі більше окремих ро­зумінь чи персоніфікацій. Але рівночасно знайде­мо там явище генотеїзму, себто ідентифікації ок­ремих чи частинно окремих концепцій Божества із Найвищим чи Єдиним Божеством. Кажуть мудре­ці, якщо якою-небудь із тих назв називати чи кли­кати Бога, то він їх зрозуміє і почує. Отже, ці різні назви відносяться в інтернаціональному їх моменті до того самого уявлення про Найвищу Істоту чи Небесну Особу Божу. Це все відбувається ще на історичному рівні антропоморфізації наших уяв­лень про Найвищу Істоту.

Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму.

Маємо в християнізмі три особи Божі, що тво­рять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев'ять хорів, духів, та множество свя­тих осіб, до яких звертаються християни у молит­вах і культі за охороною чи протекцією, або, як во­ни кажуть, заступництвом за них перед Богом.

Особове розрізнення було куди слабше і пливкіше у старовинних часах, коли віра була народ­ною, а не догматичною.

Коли припустити, що є три Особи, як Вияв Божественности, то чому тільки три, або чому аж три?

Чому ж щгу не дозволити думки, що є Триголовий, Троян, Троїсте чи Трисвітле Сонце, коли ці генотеїстичні концепції шукали свого виразу і поєднання в концепції Трійці? Але ж не кожний генотеїзм і не на кожному етапі мусів шукати саме Трійці. Йо­му вистачило відчуття і зрозуміння, що кожне із його Божеств є Аспектом Найвищої Істоти, яка є дальша і менше зрозуміла для його людської уяви, ніж са­ме ближчі до нього Світлисті Істоти або Божества.

Подумаймо на хвилину, як працює думка сьогоднішнього християнина, коли він уживає різних означень для Єдиного Бога. Отже, коли кажемо Всевишній, то маємо на увазі саме старе розумін­ня Божества як Найвище Небо. На таке розуміння Божественности в історії старослов'янської віри я вказав і проаналізував у моїй праці п. з. "Найвище Світло".

Коли кажемо Бог Предвічний або лише Предвічний, тоді маємо на увазі його часове існування, або, як ми кажемо, часовий аспект його Істоти, себто наше уявлення про безперервне у минулому, чи перед Вічністю існування, як ПРИЧИНУ ПРИЧИН у теології Сковороди,

Коли кажемо "Господь", то маємо на увазі, що світ є його власністю, а він його володарем, владикою, який розподіляє і приділяє добро для на­шого особистого вжитку. Не всі, що вимовляють сотні разів "Господи, помилуй! ", розуміють слово "Господь". Воно звучало колись ГОСПАТІ і озна­чало "ПАНА ЧЕРЕДИ КОРІВ". Воно постало в ча­сах, коли влада, володіння і добростан виражали­ся в багатстві череди корів на травистих пасови­щах. "Господар" так і досьогодні означає в укра­їнській мові власника "господарства", себто заго­роди, хати, поля і худоби. Це було дуже почесне слово. Отже, і Бог був таким найвищим господа­рем — уруґауяойті — себто володарем широких пасовищ для корів. (Порівняй мою працю "Назви рік Дунай, Дніпро і Дністер). Слово ТОСПАТГ, на­певно, іранського мовного походження і відносить­ся до тієї престаровинної доби, коли постали наз­ви "Дніпро" і "Бористен".

Отже, у слові "Господь" маємо на увазі цей аспект Божества, цю його ВЛАДУ й ПАНУВАННЯ, силою якої він розподіляє і наділяє людей багатс­твом і добростаном.

Коли англійці звертаються до Бога словом "Лорд", то мають тут те саме уявлення, що й у сло­ві Гос-ПАТІ, хоч більше модерне, як власника ве­ликих земель, саме цілої землі і рівночасно Воло­даря цих земель.

Коли кажемо "Отче каш", то маємо на увазі наше ставлення до Бога як відношення дітей до Батька, поширене на ціле людство, чи живі істоти.

Отже, у кожному означенні відокремлюємо в думках якийсь окремий вид чи аспект, дію, фун­кцію чи владу цієї Найвищої Істоти. Ми не кажемо, що яка-небудь із них вичерпує, або "всебічно піз­нає" Бога. Не, до цього ніхто із теологів не мав пре­тензій. Усі ж догматики твердили, що наше пізнання Бога є недосконале і частинне.

Чим більше аспектів пізнання, тим воно багатше, тим більше всебічне наближення до більш повного — а все ж таки обмеженого, людського, — саме людського, саме історично-розвоєвого, — уя­влення про Найвищу Істоту.

Чому ж відмовляємо у праві такого думання нашим Прабатькам? Це ж саме їх учення, це ж саме їхня старовинна мудрість, яку засвоїло, а далі догматизувало християнство до форми вчення про Трійцю ОСІБ Божих — саме ОСІБ — а далі до цілої ієрархії Світлистих ангелів і духів. Тоді то, як бачимо, старовинні назви і розуміння Божеств заступили "святими"! В нашому дослідженні це буде Святий Вит, або ж Свантевит чи Санктус Вітус.

І потім, спираючись на це суто догматичне розрізнення Особи та Святих і Духів, будуть лаяти політеїзмом всі старі релігії, дарма, що це саме там виросло розуміння Божества у генотеїстичному розумінні. Скажуть "Багато Богів", хоч наш нарід так і розуміє досьогодні Богами своїх святих як, наприклад, Святого Юрія. Він же був Богом і таким залишився.

Не дивуємося теологам, що мають монополію своєї влади. Але дивуємося ученим, та ще й дослідникам старовини, що вони застосували цю знецінювальну догму до дослідів і там, де є різна наз­ва, шукали обов'язково різних Богів.

Як же вони розгнівалися б на твердження, що концепція Бога Духа, Бога Отця і Бога Сина є многобожжям або політеїзмом, бо в них, мовляв, СИН і БАТЬКО це ті самі види, але від споконвіку був усе той сам Син і Батько єдині і такі самі. Чому ж учені не скажуть або не дозволять припустити таке саме розуміння, коли мова про Сварожичів — а саме про них буде мова, — чи про Синів Одіті, хоч це саме Риґведа вчить найвиразніше, що "РІЗНО НАЗИВАЮТЬ ПОЕТИ І ВІЩУНИ ТЕ, ЩО Є ОДНЕ".

А втім, мусимо мати на увазі популярний і теологічний рівень та вчення кожної релігії.

Для пересічного християнина є зовсім незрозумілі субтельні розрізнення: чи "Син" походить від Батька чи також від Духа, чи, навпаки, Дух похо­дить від Батька чи також від Батька і Сина. А однак за це єдине слово "ФІЛІОКВЕ", себто "і від Сина" велися найжорстокіші релігійні війни в історії людства. Витягалися мечі, посвячені володарям як, наприклад, Янові Казимирові, щоб воював схизматиків за це слово "ФІЛЮКВЕ", себто ні від Сина Ісхо- дящого". Горіли вогнища і пливли Дніпром дараби із повішеними козаками Хто перерахує тих усіх му­чеників і жертв боротьби за владу однієї чи другої чужої Україні церкви за Владу над Європою.

Треба було втілення Духа Нації у постать Сковороди, щоб навчити своїх козацьких синів, що це все словне суєвір'я, що не може Бог бажати, щоб "усі церемонії були вшиті на одну форму" (Сковорода: "Асхань"), що вся ця боротьба — це тільки "Зміїн Потоп", який заливає землю своєю злобою і суєвір'ям.

Наші Прапредки пізнали Сварога, Космічне Світло, як найвище Божество чи Божественне Праначало Світу. Його Діючу Всепотугу, його творчий світоаспект, пізнали як СВІТЛО-СВЯ-тість, і назвали цю Істоту Сйном Сварога, себто Сварожичем. Що поза своєю назвою "по Батькові" — себто патроні- міконом — він буде мати інші назви та визначення, повинно бути самозрозуміло для вчених. І коли знайдемо під одним Божеством напис "Сварожич", коли довідаємося, що називали Божество Свантевитом, тож зовсім не буде означати різних Богів і Божеств, так, як назва Петрович не тільки не заперечує, але вимагає імені власного "Володимир". Коли ж Божество, а зокрема улюблене Божество, називали різними іншими іменами, — коли ж називали його різними іменами в різних часах в істо­рії, коли далі зважимо існування місцевих відмін у назвах Божеств, тоді постулатом ученого буде зав­дання шукати можливих чи дійсних ідентифікацій, а не згори їх виключати або такий постулат зовсім іґнорувати.

Не знаємо напевно, скільки було Сварожичів, один чи більше, чи один мав більше назв, чи мен­ше, чи були вони єдині у природі з їх Батьком Сварогом. Про ці всі теологічно-словні делінеації не журився віруючий, який усією силою істоти від­чував дійсність Сварога і Сварожичів і знав, що вони такі самі із Світла, із Світла як Святості з усіх Божественних Потуг, видимих чи проявлених у при­роді і... його власній душі.

Чому ж відмовляти нашим Прабатькам права різними назвами, окресленнями і міфами назива­ти те, що є одне, але ж напевно багатогранне і багатопроявне. Чи, кажучи мовою теологів, різними атрибутами наближатися до пізнання Всевічного чи Предвічного. їхнє окреме бачення поодиноких ас­пектів чи Атрибутів Божественної Істоти, що вони в тих Діях, чи виявах Волі й Потуги Божественности вбачали часто окрему Істоту чи навіть Особу, себ­то Особу Божу. Чи будемо битися сьогодні за бук­ву "і"?

Чи, може, знайдемо мудрість Прабатьків, що Пратворче Начало вбачали не тільки в тому, що є сьогодні звуженою істотою світла для фізики, але саме в метафізичній природі СВІТЛА як СВЯТОСТІ.

Тут усе буде від цього ДУХА. І Батько, і СИН (Сварожич), чи СИНИ, чи ПОТУГИ, ВЛАДИ, ТРО­НИ, чи увесь обнятий і необнятий безмір Вселенної як прояв СВІТЛОСВЯТОСТІ, отже СИНА, отже Сварожича, якого наші Предки назвали Свантевитом. Але ж називали. Але ж називали його на прос­торах Слов'янщини іншими іменами як найвище Ді­юче Божество, бо Сварог зостався для них необіймальним людською думкою ДУХОМ СВІТЛА і БАТЬКОМ Вселенної, із її невидними небесами, де всі душі хоробрих перебувають.

Питання назви "Найвищого Божества" охоплює тут зміст як питання назви і слова. Так само, як питання, хто старший: Батько чи Син у християнській теології.

Але ж пропала вся глибінь розуміння цих справ нашими Прапредками! Тут слово! Саме назва, просліджена до її пракореня і празмісту, розкриває нам свої тайни.

З другого боку, ситуація не така трагічна, бо ко­ли не збереглися (чи може збереглися тексти прасов'янські чи праукраїнські), то збереглися тексти братніх чи синівських вір Риґведи й Авести, і вони засвідчують саме всю глибінь і мудрість високотеологічних концепцій старовинного часу. Наші лінґвістично-порівняльні досліди назовництва у сфе­рі віри й релігії надто яскраво доказують спорідне­ність, а отже, і правильність критичних висновків із ділянки саме теологічних концепцій.

У цій методологічній частині наших дослідів звер­немо ще увагу на елемент просторового поширен­ня культу чи назви і рівночасно на його локальне забарвлення чи навіть локальні назви.

Для ясности про що йдеться, відкличуся знову до відомих прикладів із життя християнізму ще в сучас­ності, отже, наглядно стверджувальному вигляді.

Існує культ матері Божої в Люрді, у Фатимі, в Ірляндії, у якомусь селі, а також у Валії, у якомусь селі і т. д.

Існує культ Матері Божої як Королеви Польської Корони, зокрема в місцевості Ченстохова, де та­кож відбуваються чудеса, і існує Культ Матері Бо­жої Покрови, як Покрови українських військових частин чи видів війська.

Тут не досліджую історії цього культу і його пов'язання чи синкретизму із культом Великої Матері (Кибели) чи іншими подібними старовинними культами. Стверджую тільки, що те саме Божес­тво, чи Свята Особа, може бути опікуном двох во­рожих і непримиренних армій, як — польської і ук­раїнської, у боротьбі за державну суверенність Ук­раїни, яку Польща у своїй історії заперечувала.

У системі християнізму це культ особи святої із Палестини, що була матір'ю Ісуса з Назарету. Во­на мала разом із тілом у стані "успення" бути перенесеною до неба. Бачимо, однак, якого сильного забарвлення набирає її культ у теренах (на місцях — ред.).Це, звичайно, пояснюється переємством старшого культу саме Великої Матері, яку цей хрис­тиянський культ витиснув, але не вчинив зайвим. Через перенесення уявлень та емоцій наступає сво­єрідний синкретизм. Такі явища можемо неодно­разово спостерігати в історії релігій.

Хочу тут указати, що якби до історії християніз­му залишилася така маленька обмаль, залишок джерел, як до староукраїнської віри, тоді були б зовсім неправильні висновки такі:

Оскільки сліди цього культу ми знайшли б у самій тільки Фатимі, ствердити, що тільки — підкреслюю — тільки там був цей культ, та що він був суто локального характеру. Або, що він був тільки у Фатимі і Люрді, але не було його в Ірландії, якби не залишилося Слідів із того села, де цей культ є сьогодні. Такі висновки зовсім невиправдані. Ми можемо сказати щонайвище: не знаємо, або — не­має джерел, але, напевно, щось було таке. І далі робити висновки із цього буцімто локального явища. Мовляв, цей культ створили... мешканці Люрду, бо він там засвідчений.

А однак, на кожному кроці роблять такі виснов­ки дослідники старослов'янської віри. Щобільше, вони вимагають, щоб тільки — підкреслюю—тільки там говорити про даний культ, де він стверджений у скупих, аж надто скупих джерелах.

Можемо напевно ствердити, що культ Свантевита існував усюди там, де його заступив пізні­ший культ Свентого Вита, виразно створений Ри­мом на те, щоб витиснути культ саме Свантевита як Божества. Цей культ Святого Вита легко ствердити як поширений на широких просторах Північ­ної Слов'янщини, Чехії та Полудневої Слов'янщи­ни. Але із цього не можна зробити висновку, що тільки там він існував. Тільки там заступила його культ римо-католицька церква і тільки там цей культ Свантого Вита залишив живі сліди, саме в двоєвірному християнізмі.

Але ж назви "Свентослав", "Свентопулк", "Свентомир" напевно дохристиянські і збереглися як імена кня­зів саме дохристиянської доби. Отже, існувало дохрис­тиянське поняття і слово "Свенто". Між "СВЯТІСТЮ" як слово-істотою та "Святістю" як Богоназвою немає нія­кої пропасти, але органічна ідейно-світоглядова єдність. Отже, це одна із назв, яких було більше, і це одна із назв, які збереглися на теренах, де існують про це свід­чення. Але ми ані не годні викреслити цієї назви із ін­ших теренів, а тим паче робити висновків про її чисто локальне значення чи походження, а ще гірше — лока­лізацію в часі. Мовляв, тільки в одинадцятому столітті, бо такі є свідчення ворожих нам німців.

Буває ще гірше. Назву РАДОГОСТА, чи РАДЕГОСТА стрічаємо тільки в одному джерелі. Тоді сказав учений Брюкнер, що це видумка, що такого Бога не було, і - тут наводжу його слова дослівно—що "він викинув цьо­го Бога на смітник". Он як було! Викинув Бога на сміт­ник. Яка сила "доказовості" ученого!

Насправді — це назва Божества, яку ми стрічали в одному із наших засвідчених джерел. Це, можливо, ло­кальна назва. Але ж дійсна назва дійсного Божества. Назва надто прозора, щоб її пояснювати. Він був РА­ДИЙ ГОСТЯМ, отже — РАДОГОЩ чи РАДОГОСТ Знає­мо з опису цього чужинця, що цілий город був радий гостям. Були там гості із далеких земель, як от Греція, і приймали там навіть, собі на горе, саксонів, які відпла­тили їм за гостинність знищенням. "Були гостям раді", як кажуть в Україні. Отже, і їхній Бог мав теж як одну із назв Радогост. Звичайно не було такого окремого і відмінного від інших Бога. Але ж такі вони всі. Не відмінні від інших.

Білий Кінь і Меч — це не тільки атрибути Свантевита із Аркони. Ми ж читали вже ці свідчення. Отже, немає потреби викидати Бога на "смітник" тільки то­му, що одна із його назв раз засвідчена. Крім того, що назву подібного типу стрічаємо пізніше, у "Слові". Там "Мати Божа" є "ПИРОГОЩА", себто вгощає "пиром". Вона не тільки гостинна. Вона ще й цілим пиром уго­щає. Національна прикмета, національне уявлення про основи моралі перенесені на улюблене Божес­тво. Це ж Божество несе усе добро і всі добрі прикме­ти людини у світ. Свантевит був Радогостем. Він мав напевно ще сто інших добрих прикмет Людини.

Жорстоко і дощенту винищили пам'ятники і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей і як це здійснювали християни під час ширення християнізму. А тепер кажуть нам учені: докажи, пока­жи, і тільки те, що покажеш, буде прийняте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і знище­не дощенту!

Чи така "об'єктивна" наука свідомо служить цьому культуронищівному християнізмові, чи то ці учені, на­поєні століттями зневаги і пересудів до святої віри на­ших Прапредків?

Що ж, докажемо існування того всього, що знище­но. Але ви, "учені", будете засоромлені з вашого нищів­ного скептицизму, як протинауки.

Насправді не вимагає доказу, що в старовині на­зивали Богів чи Бога різними іменами! У мене на ру­ках дешеві видання індуїзму. Маленькі книжечки, що звуться "Сагасранама" — себто "Тисяча назв". Тися­ча назв Сурії (Бога Сонця), "Тисяча назв Вішну", "Ти­сяча назв Сіви".

Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом, Овантевитом, Перуном, Дажбогом, Беле­сом, Хорсом, Родом чи тисячами інших людських назв і визначень.

Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого моно­теїзму і вчення про Єдність (Адвайтавада).

"Різно називають Волхви те, що є Одне".

Продовження:

 Частина 5. Назва Божества Свантевит