Найвища святість, частина 2

Продовження. Початок:

Частина 1. Космогонія святости

Про "історію данців" Саксонця письменного

(...) Мабуть із цієї хроніки, а зокрема жвавости її опису постала думка написати цілу історії Данії. її з доручення чи спонуки почав Саксонець від па­нування перших християнських князів Данії, а саме — від Свейна 1076 р. Зовсім подібно як у наших хроніках. Але є й основна ріжниця, а саме — пізніше автор доповнив її всіма зібраними відомостями переказами чи традиціями дохристиянської доби із можливо повним використанням ісландсько-скандинавських саґ, і таким чином постав його монументальний твір "Історія Данії" п. з оригіналу "Ґеста Данорум".

Очевидно, важко вимагати історичної доклад­ності від тих частин його історії, які він міг основу­вати тільки на традиції, залишках хронік чи головне на сагах, себто поетичних творах, що були рівно­часно героїчними і мітологічними епопеями півночі. Але саме в тій частині збереглася велика скарбни­ця леґенд чи героїчних саґ, від яких починається іс­торія кожного народу. Подібні елементи вплетені, як відомо, і в нашу хроніку, але в дуже незначній мірі, наслідком чого пропала ціла наша історія дох­ристиянської доби. (...)

Якщо йдеться про вужчий предмет досліду, а са­ме — відомості про внутрішній устрій держави Ругії, опис святині Свантевита, його статуї, як теж статуй інших Божеств в інших містах цього острова, то тут ми у дуже щасливому становищі.

А саме: німецький учений Шухгардт, згаданий вже вище, провів археологічні досліди й розкопки, докладно слідкуючи за описом Саксонця.

І тут саме виявилася уся докладність і правди­вість опису даного Саксонцем у його "Історії.

Отже, маємо перед собою опис подій, як теж твер­дині Аркони і святині Свантевита, потверджений археологічними розкопками із докладністю, яка зовсім задовільно документує правдивість опису Саксонця. До цих розкопків трудно буде підкопатися якому небудь песимістичному чи ворожому критикові

Ми не маємо найменшого сумніву, що ані Абсальон, ані Саксонець не мали ніякої симпатії, а тим менше повного зрозуміння звичаїв чи релігій­них вірувань венедських слов'ян острова Ругії. Що більше, похід чи наїзд відбувся з виразною метою - остаточне знищення цього важливого осередку автохтонної та оригінальної віри цієї слов'янської держави.

Тому тут можливі викривлення чи знецінення «поганської віри», але ж, з іншого боку, лицарське походження і поетична вдача разом з інтересом до старовинності мусила у великій мірі рівноважити ворожість наставників автора, головно архиєпископа Абсальона до подій і змісту старовинної віри Ругіянців. Тут слід відмітити те, що не всі князі вже хрис­тиянізованої Данії були прозелітами. Про одного з них читаємо, що він вислав величезний дар Сван- теаитові а Ругії, за що не похвалили його христи­янські єпископи. Отже, дивним дивом спостережен­ня Саксонця не позбавлені деякої симпатії для ста­рої віри, а зокрема для лицарської оборони твер­дині Аркони, лицарі якої, як побачимо, воліли смерть у полум'ї пожеж, аніж неволю у ворожій до їх віри Данії. Це все разом творить його опис гідним нау­кової уваги і докладної критичної аналізи.

Хочу в цій частині праці відмітити одну подро­бицю опису, на оборону мого твердження пре ок­рему спостережливість до деяких звичаїв, із яких описом мусів стрінутися наш автор.

В описі Богослужіння перед святинею Сванте­вита Найвищий Священик культу бере в руки ве­личезних розмірів колач, спечений на меді, і ста­вить його поміж собою та громадою вірних, звер­таючися до них із запитанням, чи вони бачать йо­го, себто — чи бачать його постать поза величез­ним людського розміру колачем. Якщо громада відповість, що його бачить, тоді він скаже:

— Щоб на другий рік не бачили!

І тут автор додає своє пояснення, що ніяк він не бажає ані собі, ані їм смерти, але, що колач, або «коловай» був на другий рік ще більший. А був цей колач виразом їх добрих жнив, їхнього добростану. Отже, Найвищий Жрець бажав їм у такий парадоксальний із відтінком веселого парадоксу ще кращого добростану, ще більшого плодозбо­ру, ще більшого «коловаю».

І тут стрічаємося з важливим фактом потвер­дження правдивості такого обряду, — потвердження не менше важного як самі розкопки Шухгардта.

Бо саме такий зворот, таке бпагословення, чи докладно таку відповідь маємо стверджену і в українському фольклорі, як старовинний, добре закріплений обряд, перед початком священної вечері на Різдво. Тут голова роду, поставивши КОЛЯДУ на стіл дає родині те саме питання і дослівно ту саму відповідь. Це ж добре відомий факт укра­їнським етнографам.

А отже, такий традиційний елемент обряду записує Саксонець як елемент Богослуження в 1168 році!!! Ані наші прапредки не вчилися свого обря­ду із «Історії» Саксонця, друкованої у 16-ому сто­річчі, ані Саксонець не студіював цих обрядів у далекій Україні чи в Карпатах.

Але обряд подібний! І записані Саксонцем сло­ва є слово в слово подібні до тих, які ще й досі зустрічаються в обрядах початку 20-го стопіття. Несподівано для нас маємо тут точне датування обряду як всенароднього обряду Великого Все­народного Єднання.

Бо згідно з описом Саксонця цей Священний Коловай ділили відтак між цілим народом і це було всенароднім причастям. Нам відомо з обрядів, що такого Коловаю не вільно було різати ножем, його ламали руками!

Стоїмо перед безсумнівним твердим доказом старовинності українських обрядів. Отже, довгий є шлях від острова Ругії до Чорноморських Степів, чи від Карпат до Радогощу.

Це доказ не тільки сивої старовини наших обря­дів у світанково ранній добі історії людства, але куди важливіший доказ прапервісної релігійно-об­рядової єдності цілого простору слов'янського роз­селення від Балканського півострову до.,, острова Ругії на північно-західніх теренах слов'янського роз­селення. Звичайно, із плином часу поодинокі народи розвинули ще й свої власні обряди чи зви­чаї, але розвинули їх на фунті прапервісної спіль­ноти, у якій були вже зазначені основні концепції Найвищого Божества та основні релігійно-обрядові звичаї та богослуження.

Сьогодні ми збираємо їхні залишки. Шукаємо їх у розсіяних свідченнях тих, що вогнем і мечем ни­щили нашу націю і нашу прабатьківську віру.

Шукаємо їх, у розкопках чужинців, що не дбали про закріплення чи збереження якоюсь надбудо­вою досліджуваного об'єкту навіть за правилами археології. Шукаємо їх під землею.

Шукаємо їх в останках звичаїв І обрядів, у піс­нях чи переказах слов'янських і балтійських на­родів, як загубленого чи знищеного скарбу нашої душі.

САКСОНЕЦЬ ПИСЬМЕННИЙ ПРО НАПАД НА ДЕРЖАВУ РУГІЇ ТА ЗНИЩЕННЯ СВЯТИНІ СВАНТЕВИТА

Князь (данський Вальдемарс Перший) напав на Ругію в ріжних місцях та, вирішив здобувати Аркону облогою. Ця (твердиня Аркони) розташо­вана була високо на вершку узгір'я. Від сходу, по­лудня й півночі була вона захищена, не штучно збу­дованими, а природними укріпленнями,., ніяка стрі­ла вистрілена навіть із стрільної машини не могла досягнути його (узгір'я) вершка, із тих, вище на­званих сторін світу, була ця твердиня боронена мо­рем, що омивало хвилями його підніжжя, тоді як від заходу була вона оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, нижня частина якого була із землі, а вища з дерева, перемішаного з глиною.

У північному кінці цієї твердині був багатий на воду живець, до якого вела укріплена для мешкан­ців міста дорога. Коли князь Еріх під час попере­дньої облоги перерізав доступ до цього джерела обложеним мешканцям міста, то завдав їм більше шкоди від спраги, як від сили зброї.

В середині городу була рівна площа, на якій видніла збудована з дерева святиня, прекрасної роботи. Була вона у високій пошані не тільки за­вдяки величності її вигляду і прикрас, але завдяки святості поміщеної в ній статуї Божества. Зовніш­ня сторона будови була вся прикрашена дбайливо виконаними різьбами, розмальованими грубо й не­зручно, які уявляли собою різні зображення.

Як вхід до неї (святині) вели тільки одні і єдині двері. Сама священна статуя була окружена подвійними рядами заслон. Зовнішніми заслонами були самі стіни, вивершені багряною банею, а внутрішні­ми заслонами були величні звисаючі килими, при­кріплені так, що творили немов стіну довкруги чоти­рьох стовпів. Обидві ці заслони сполучував тільки спільний дах і дуже мало дерев'яних споруд.

У святині стояла велика статуя, яка своєю велечиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця статуя Вона мала чотири голови і чотири шиї, із яких дві були спрямовані вперед а дві назад, а кожна із голів зверталася своїм лицем одна направо, а друга наліво.

Вуса їх (себто цих голів) були попідтинані, а волосся підстрижене так, немов би митець бажав на­слідувати звичаї і спосіб підстригання голови Ругіянців.

У правій руці тримав (зображений статуєю Бог) ріг, мистецьки вирізьблений із ріжнородних металів Цей ріг щорічно наповнював аж по береги свяще­ник, що керував їхніми обрядами, який із кількости самого напитку (залишеного в розі) предвиджував багатство плодозборів найближчого року. Ліва рука була зігнена луком і спочивала на бедрі. Його шата досягала долішньої частини уд, які вирізьблені із ріжного дерева сполучувалися так невидним сплетом із колінами, що місце споєння частин можна було доглянути тільки зблизька і то після докладного приглянення. Його ноги, як здавалося, доторкалися зе­млі, а їхні підставки були глибоко вкопані в неї.

Поруч видніла упряж коня і сідло статуї, як теж символи Божества Подив для них збільшував надзвичайної величини меч, піхву і рукоять якого, крім прекрасної різьби мистецького виконання, звели­чували ще зовнішні прикраси із срібла.

Урочистий культ цієї статуї відбувався за ось таким обрядом:

Раз у році після плодозборів збиралися громадяни цілого острова перед святинею статуї, убива­ли жертовні тварини і влаштовували для слави їхньої віри урочисту трапезу. Священик цього Божества, який, усупереч загальному звичаєві цієї країни, відзначався довгою бородою і волоссям, уже попереднього дня перед святом, увійшовши у святилище, куди тільки йому самому лицювало увіходити, найдбайливіше прочищав статую, уживаючи щіточок і дбаючи при тому, щоб у святині на­віть не видихувати, і тому для вдихання повітря й видихання виходив він за двері, щоб присутність Бога не була занапащена людським диханням.

На другий день, коли зібрався народ перед две­рима святині, виймав він (найвищий священик) рігчашу із рук статуї і пильно дививсь, чи і наскільки напій у ній зменшився, що вказувало б на недоста­тки у майбутньому році. Помітивши це, він радив людям зберігати ощадно на майбутнє зібране жни­во. Коли ж він бачив, що звичайна кількість напою в чаші не зменшилася, тоді передбачав він час ря­сного плодозбору. Таким чином із тих ворожебнмх знаків він наказував їм уживати зібрані плоди чи то ощадніше, чи то щедріше. Відтак виливав він ста­ре вино під ноги статуї як проливну жертву і нано­во наповнював порожню чашу. Відтак немов при­пинаючи віддав він чашу зображенню Божества і в торжественних словах промови просив він для се­бе і для цілої країни всього добра, а для її грома­дян нових багатств і перемог

Після цього прикладав він ріг до своїх губ і випивав вино одним духом, наповнював його удруге і вкладав у правицю статуї. Далі продовжував жер­тву у вигляді округлого медівника такої величини, що він (медівник) майже рівнявся висоті людини.

Далі священик ставив цей медівник між собою і народом і питався, звертаючися до народу, чи во­ни можуть його побачити. Коли вони відповіли, що бачать його, тоді він бажав їм. щоб на другий рік його із-за калача не бачили. У той спосіб він не ба­жав своєї чи свого народу смерти, але росту й збіль­шення майбутніх жнив Далі він поздоровляв присутню громаду в ім'я Божества і закликав їх до даль­шого почитання Бога пильними обрядами жертви, обіцяючи їм як нагороду рясні плоди землі, як та­кож перемогу на землі і на морі. Після цих обрядів решту дня присвячували вони розкішній і пребага­тій трапезі, при чому самі жертовні дари спожива­ли вони як пир і насолоду для піднебіння, заспоко­юючи свою непоміркованість. Недотримання поміркованости уважалося зовсім пристойним, а помір­кованість — незгідною із звичаєм.

Щорічно складав кожний, чи чоловік чи жінка, монету як дар культу цієї статуї. Йому належала теж третя частина зброї і здобичі, так немовби во­ни були здобуті під його проводом та опікою.

Цьому Божеству приналежало триста добірних коней і стільки ж озброєних лицарів, а вся їхня здо­бич чи то у війні чи промислом здобута підлягала опіці жерців, які із тих здобутків веліли виконувати ріжні емблеми чи прикраси святині та складали їх у сховищах святині, де крім великої кількости гро­шей зберігалися теж численні багряні тканини наднищені часом. Тут можна було бачити теж величе­зну  кількість вотивних дарів, принесених як побож­ні обітниці всіми тими, що бажали добродійства.

Ця статуя збирала данину із цілої Слов'янщи­ни Сусідні князі постачали дари на честь святині.

Між іншими також князь Данії Свенус для з'єднання ласки цього Божества дарував у його честь величну і дорогу чашу, ставлячи вище почитання інородної віри від домашньої, і за це нещасне жертвування поплативсь він горлом. Це Божество ма­ло теж інші святині у численних місцях, якими упра­вляли священики меншої гідности і влади.

Крім цього Божес зу належав білий Кінь. Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хво­ста вважалося злочином. Тільки священик мав пра­во його годувати чи запрягати, щоб через часте йо­го вживання це Божественне сотворення не втрачало свого значення.

На цьому коні вирушав у бій Свантевит, — бо такою була назва цієї статуї, — проти ворогів своїх святощів, як вони вірили. Головний доказ для цьо­го вбачали вони в тому, що ранком, хоч кінь стояв уночі у стайні, то мимо цього бував часто вкритий потом і густою піною, так немов би вернувся із до­вгої їзди, пробігши простори великих доріг,

Цього коня використовували у передбаченні майбутнього. Коли сподівалися війни проти якоїсь країни, тоді служба святині застромлювала перед нею списи у три ряди. У кожному ряді були два списи зложені навскоси, устромлені вістрям у зем­лю. Відступи між рядами були однакові. Коли тре­ба було підняти війну, тоді священик, відправивши торжественні молитви провадив цього коня в упря­жі через ряди списів Коли кінь переступив їх напе­ред правою ногою, то це було прихильним зна­ком. Коли ж навпаки, кінь хоч би один раз підняв ліву ногу раніше за праву, тоді треба було змінити план війни. Так само морська виправа вважалася небезпечною, якщо не побачили тричі, раз-по-раз, доброго кроку коня. Також, задумуючи інші спра­ви, брали поради про її успіхи вже із першої зустрі­чі з конем. Якщо знаки були прихильні, вони хутко відправлялися в дорогу, якщо ж недобрі, вони верталися й залишалися дома.

Також було їм відоме використання дощечок (в оригіналі — "сортес", що може означати також табличку з написом, як їх уживали для ворожіння рим­ляни. Слово "також" вказує, що цей римський зви­чай був відомий Саксонцеві), Три такі таблички з дерева, з одного боку білі, а з другого чорні, були вкинені в середину ворожільного заглиблення. Бі­лі означали вдачу, а чорні невдачу.

Але навіть жінки не були виключені від того ро­ду знання. Вони сідали близько вогню і, не рахую­чи, ані не надумуючися, рисували лінії на попелі. Коли їх число було паристе, то це вважалося зна­ком надійним, а коли непаристе, тоді впевняли, що це знак зловісний.

Отже, це була та твердиня, що її укріплення прагнув князь (Данії) розруйнувати неменше як їх релігію. Він уважав, що разом із її знищенням зможе він вирвати із корінням у цілій Ругії її поганські куль­ти. Він не сумнівався, що так довго, як довго стоя­ла ця статуя (Свантевита), легше є знищити їхні укріплення, ніж їхню поганську віру.

Він вирішив отже, щоб приспішити це розруйнування, заготовити величезну скількість дерева із сусідніх лісів для будови машин при облозі, хоч до­велося йому при тому перемучити все військо..."

Тут мусимо розпрощатися з дослідним перекладом тексту Саксонця, бо далі вже йде довший опис самих воєнних дій, які не мають такого основного значення для наших дослідів. Доводиться їх тут да­лі переказувати у скороченні, що зупиниться на мі­сцях більш помітних для нашого предмету.

Отже, почалася облога. Данці обсадили зало­гами також надбережжя навпроти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли арконці на мури і оборонні ворота городу ріжні знамена, між ними, відмічає Саксонець, свя­щенний прапор, який називався "Станіца". На марґінесі манускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: "Стватира". Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирішальних битвах, і тоді — як він каже, — усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам дові­рили арконці оборону своєго городу Він відмічає також, що це знамено — Станіца" — було в надз­вичайній пошані, яка "майже рівнялася маєстатові всіх Богів".

У вирішальному часі облоги Данцям удалося підкласти, розпалити і підсичувати заздалегідь приготованими матеріалами, вогонь під головною дерев'яною оборонною вежею над воротами твердині! Це вирішило про висліди облоги. Численні оборонціі громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, воліючи смерть аніж данську неволю.

Почалися бої уздовж цілого укріплення. Данський князь велів винести крісло перед своє шатро, щоб приглядатися битві. "Священне знам'я" згорі­ло у пожежі городу. На боці данців воювали теж "Померани" під проводом "Казимира" і "Богіслава". Вони сподівалися нагороди у вигляді приділу зем­лі за цю їхню участь в нищівному поході проти ругіянців. Але, як довідуємося із дальшого тексту, во­ни завелися у сподіваннях і почували себе обду­реними.

Після розгрому оборонців і програної битви князь данський подиктував їм умовини підданства, між ними на першому місці домагання видати йо­му статую Свантевита і всі скарби святині, та при­йняти — разом із своїм рабством — "правдиву віру з усіма звичаями за взором данців".

З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійш­ли до святині, щоб знищити статую. Це виявилося нелегке, і їм довелося зрубати статую в ногах так, що вона впала на сусідню стіну святині. На основі пляну розкопок святині слід думати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги ріжних диких звірів, дивної форми. Не подає до­кладно місця. Можна думати, що близько стін

При тій нагоді відмічує автор ось яку "драмати­чну" подробицю свойого оповідання Наводимо в перекладі:

"Було видно, як чорт у постаті чорного звіря втік із святині і щез із очей тих, що стояли довкруги". Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую порубали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьому вогні свою їжу. Також цілу святи­ню "предали вогневі" — а "із дерева укріплень збу­дували церкву".

"Так замінили вони знаряддя війни на мешкан­ня миру!" — заявляє тріюмфально данський літо­писець.

Тут зауважимо, — хоч до коментарів ми ще не перейшли, — що треба було аж двісті років, щоб зґерманізувати Ругію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешканців і місць слов'янсько­го звучання. Визволення від чорта і несення миру на світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від «поганства» і спацифікували Ругію. Але перейдімо до самого оповідання.

Після знищення Аркони і після уже перед тим доконаного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені го­роди були змушені здатися Важливу роль при цьо­му відігравала дипломатія єпископа Абсальона. Ці події описані широко і в подробицях. Горе перемо­женим!

Піддався з черги город названий "Гарц" — за моїм здогадом, мабуть, перекручення назви "Градець" — себто менший город Були там інші святині меншого розміру й значення. Літописець подає вже зовсім коротко описи статуй і назви Бо­жеств. До цих його свідчень вернемо у дальших студіях.

СВІДОЦТВО ТІТМАРА

Ми навели найповніший із історичних опис ста­туї старовинного слов'янського Божества, який рівночасно давав нам уявлення про саму його святиню та деякі обряди і вірування. Заки перейдемо до аналізи свідоцтва Саксонця, мені видається доцільним навести чи познайомитися із іншими найважливішими джерелами, відомими в історії.

Отже, наведімо опис святині в Ретрі із "Хроні­ки Тітмара". Вона прийнята в науці як одне із важ­ливих джерел до історії слов'янсько-германських відносин. Запис цей старший на півтора століття від "Історії Данії" і дасть нам змогу провести далі критичні зіставлення й порівняння.

Тітмар походив із княжо-вельможної родини. Його генеалогічне дерево із роду Вальбек досто­вірно відоме. Свою кар'єру завершив він як єпис­коп Мерсбурга над рікою Салє, недалеко від сьогоднішнього міста Гале, Твердиня Мерсебург бу­ла укріплена Гайнріхом Першим як фортеця про­ти слов'янства. Тітмар живе у часі вибуху й роз­маху німецької експансії, яка маскувалася в той час свіжою ще "ідеологією" Священної Римської Держави Німецької Нації-" (Дас гайліґе роміше Райх дер дойчен націон). Місто Мерсебурґ було надкордонною твердинею. Воно на захід від Липська, себто сьогоднішнього Ляйпціґу. Основною іде­єю, яка закривала і загрівала до цієї відомої в іс­торії "експансії" було бажання Риму "навернути" східню й північну частину Європи на християнст­во, та бажання тодішньої Німеччини завоювати ці землі. Отже, "Свята Держава" — цей титул діста­ла вона разом із благословенням із Риму — запо­падливо виконувала оце "навертання" вогнем і ме­чем, яке закінчилося не тільки "наверненням", але цілковитим знищенням цілих народів. В нашому випадку це будуть слов'янські лютичі, що замеш­кували й мали свої держави над Балтійським мо­рем, у краю, що звався "Волинь".

Свідоцтво такої "святости" держави німецької нації є саме "Хроніка Тітмара. єпископа Мерсебурзького", який є ідеологом ї аполегетом політики Оттонів і Гайнриха Першого, себто систематич­ного поневолення, витискання й винищування східньопівнічного слов'янства та литовських надбалтійських народів. Вистачить глянути на мапу іс­торичної Великої Німеччини, щоб побачити успі­хи такого ширення їхнього християнізму.

Подібно як і Саксонця не будемо, отже, підозрівати нашого автора в об'єктивізмі. Тітмар жив у часі від 975 до 1018 року. Вартість його хроніки подібно як і Саксонця різно оцінювана і різна в книгах. Старші, від 1-ої до 4-ої, уважаються компі­ляцією попередніх джерел. Книга шоста, з якої бу­де зачерпнуте наше наведення, уважається до­стовірною та описує сучасні Тітмарові події, похо­ди й війни. При нагоді одного із боїв описує він святиню в Ретрі, у країні, мешканців якої називає він "лютичами". Про них говорить він наступне:

"Лютичі були колись невільниками, але через нашу (німецьку) несправедливість вони тепер є вільні".

Капітально щира "ідеологія"! Справедливим є поневолення лютичів. їх недостатнє покарання бу­ло "несправедливим", наслідком чого вони є ще вільні і, очевидно "ненавернені". Такі поняття мав єпископ Мерсебурґа про слов'ян чи надбалтійські народи. Він піддає гострій критиці князів саксон­ських за те, що вони виявляли млявість і бездар­ність у веденні війни із тодішньою Польщею.

Про віру лютичів він — як сам каже — пише з почуттям огиди. А все ж наслідки знищення старовинної культури і віри народів над Балтійським Морем змушують нас користати із його "Хроніки" у відношенні до фактів, воєнних подій і подекуди опису місцевостей чи звичаїв. Отже, із об'ємистої "Хроніки" наведемо тільки місце, яке відноситься до опису святині і Божества в Ретрі. Пам'ятаймо, що цей опис на півтора століття старший і відно­ситься до місця далеко віддаленого від Ругії.

Свій опис починає він словами: "Хоч мені осоружно говорити про них (себто лютичів), то однак стисло представлю, хто вони і звідки прийшли (до воєнного походу), щоб ти знав, дорогий читачу, пусті забобони і огидну їхню віру.

Існує у краю Рієдірів город, що має трикутний вид і троє воріт, які ведуть до нього. Він зветься Рідегост, а оточений він з усіх боків величезним пралісом, недоторкненим рукою мешканців і ша­нований як святість. Двоє воріт цього городу від­криті для всіх, що до нього увіходять, а треті во­рота є звернені до сходу і є найменші. Виходять до дороги, яка веде до недалекого, але жахливо­го вигляду озера.

У городі є тільки одна святиня, мистецьки збудована з дерева, основи якої підтримували роги диких тварин. Її зовнішні стіни були прикрашені зображенням Богів і Богинь, як можна зблизька зауважити, предивно вирізьбленими. А внутрі сто­ять Богове, зроблені людською рукою, у жахли­вих шоломах і панцирях, кожний із них із вирізь­бленим іменем (сінгуліс номінібус інскульптіс).

Перший з них зветься СВАРОЖИЧ. Йому віддають надзвичайну честь і релігійну пошану пе­ред іншими Богами.

Є там також прапори, яких звідти нікуди не виносять, хіба що вони потрібні на війну і тоді не­суть їх бійці-піхотинці.

Для дбайливого збереження цього всього установили тубільці окремих священиків. Вони, ко­ли збираються тут для молитви, або переблагання гніву Богів, єдині тут сидять, коли всі інші сто­ять. Шепчучи між собою таємні слова із трепетом викопують землю, щоб кинувши жереби, досліди­ти певність справ сумнівних. Скінчивши (цю во­рожбу), вони прикривають жереби зеленою дер­ниною та вбивають у землю навскоси два вістря списів і ведуть через них із знаками покори коня, якого вважають за щось найбільше і шанують як святість. Відтак, кинувши жереби, якими вже раз досліджували питання, продовжують наново во­рожіння немов би доконане тією Божественною твариною. Якщо із обох ворожінь випаде той са­мий знак, тоді ці племена виконують за ним свої дії, якщо ні, тоді із сумом відступають від намірених планів.

Як засвідчує старовинність, обманена різними заблудами, існує оповідання, що скільки разів гро­зили їм заколоти довгої домашньої війни, стільки разів виходить із згаданого озера величезний бик, із білими зубами укритими блискучою піною і на очах усіх качається розкішно в калюжі серед жах­ливих потрясінь.

Скільки є в цій країні округ, стільки є святинь і окремі зображення демонів шануються невірни­ми. Між ними однак вище згаданий город має най­вищу владу. Коли йдуть на війну, то все його поздоровляють, коли щасливо вертають, шанують йо­го належними дарами та жеребами і через коня допитують, як вище описано, яку приємну для Бо­гів жертву повинні принести їхні священики.

Ці всі племена разом називаються лютичами...

Тут кінчиться опис "чортопочитателів" — лю­тичів, винищених до кінця упродовж дальшої іс­торії Німеччини.

Одним із дальших свідоцтв про долю цих лю­тичів, а також із згадкою імені Сварожича, є лист святого Брунона, у якому він засуджує Гайнриха II за його союз із "поганськими" лютичами."Яким чином - пише патетично святий Брунон - можуть співдіяти разом Сварожич - чорт - і вождь святих!".

Продовження:

Частина 3. Свідоцтво Герборда

Частина 4. Назва Бога

Частина 5. Назва божества Свантевита