Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння…

Протягом усієї історії важливу роль у житті українців відігравали свята, традиції, обряди та звичаї. З давніх-давен вони стали невід’ємною частиною життя наших предків. З покоління в покоління, від бабусі до матері передавалися ці культурні цінності, які дійшли й до нас, і нині визначають самобутність нашого народу та показують усім його багате історичне минуле.

Думаю, Ви вже здогадалися, що мова йтиме про наших пращурів та… весну, що вже вступає у свої права. Ця прекрасна пора року символізує у собі зародження життя, надію на краще, молодість, волю й свободу народу, відродження в природі та просто навіює особливу радість! Одним з найцікавіших звичаїв стародавніх слов’ян, наших предків, є закликання весни. Народна уява створила поетичний образ весни у вигляді дівчини-паняночки, що «десь у садочку шиє сорочку», а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або повинна народити дочку.

Люди вірили, що ця «вродлива дівчина або молодиця» – дуже багата, а тому чекали від неї щедрих дарів, виглядаючи її рано-вранці, до схід сонця: вибігали на горби, ставали на воротях, лізли на дах комори чи клуні – і запрошували до господи піснями: Прийди, весно, прийди, Прийди, прийди, красна, Принеси нам збіжжя, Принеси нам красок (квітів).

Закликання весни, вісниці життя, було поєднане з вигнанням зими – символом смерті. Навесні у стародавніх слов’ян відбувалась урочиста тризна з жертвоприношенням на честь померлих. Ще й досі зберігаються залишки того урочистого весняного свята, коли оспівується кінець зими і при цьому спалюється солом’яне опудало. Закликанням весни закінчується перший період – виглядання весни, що охоплює перший весняний місяць, березень.Саме весну наші предки вважали початком нового року. Оскільки праукраїнці були ревними прибічниками природи, все довколишнє життя (господарська діяльність, побутові взаємини, обряди та свята, народна мораль і філософія) тісно пов’язувалося з навколишнім середовищем. Відтак і новий рік мав неодмінно збігатися з пробудженням природи.Наші прадалекі родичі зустрічали Новий рік 1-го березоля (так вони називали березень). Вони вірили, що від зимового сну землю пробуджує Лада – богиня весни. Разом із перелітними птахами вона покидала Вирій, де живуть боги, і сходила на землю. Отож, цей день, 1 березня, і був святом Лади. Богиню весни завжди зображували з пучечком червоної калини в руках. Чому? Про це розповість легенда...

Лада весну несе

Як прийшла пора, спустилася Лада з Вирію, щоб нести тепло на Вкраїну. Довгим був її шлях. Вона вже й Крим пройшла, вже ступила у неозорі таврійські степи. І скрізь, де богиня проходила, буяли трави і проростали квіти. Вельми стомилася Лада. Прилягла на зелений моріжок та й міцно заснула.

Угледіла те підступна зла богиня Мара. Підкралася до сплячої Лади й густо засіяла довкола неї дерезу і колюче терня. Швидко проростало зілля, а Лада безпечно спала. Пробудилася лише тоді, як почула чиїсь відчайдушні моління. То українці-орачі благали тепла на свої ниви.Підхопилася Лада. Як могла вона спати в той час, коли люди, змучені холодом, чекають на неї? Кинулася Лада бігти – аж навколо огорожа тернова. Вперто продиралася богиня крізь терен. Він колов її ніжні руки, дер її тіло, однак Лада не відступала. І таки вирвалася з полону! Понесла тепло і сонце українцям. А там, де упали в землю краплі гарячої крові, виросли згодом кущі калини...

Ще однією цікавою особливістю свята весни, тобто нового року споконвічних хліборобів, є «новорічне дерево», роль якого відіграє вишня. У давнину в Україні вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий новий рік. Саму назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду (від форми «вишній», тобто «божественний»). Отже, вишня – «божественне дерево», присвячене Сварогу – найголовнішому українському богу, володарю світу, богу неба, небесного вогню, а також народних ремесел.

Сином Сварога є бог сонячного світла Дажбог. Це не від слова «дощ», як іноді помилково думають, це означає: «що дає Бог», «той, хто подає всі блага», «що дає буття», тобто дух і матерію. Як свідчить уже саме його ім’я, він – джерело всіляких благ, достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, і досі використовується Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним. Дідух – це дух поля, житній дух, дух Дажбога.Не менш важливим був Стрибог, який згодом отримав ім’я Позвізд, що вказувало на покровительство погоди. Тому його прохали, щоб дав милостиву і добру погоду на врожай і на свята.

До пантеону східнослов’янських божеств, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини, можна віднести Велеса, Симаргла, Мокошу, а також Дану, яка є богинею річок та різних берегинь – добрих істот, пов’язаних з берегами річок, озер, морів, що згідно з народними уявленнями поступово перетворилися на русалок. Від них значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу.Велес – бог багатства, худоби і торгівлі. Він був одним з найважливіших богів наших давніх прародичів. Часто бачимо, що його називали «скотній бог», тобто бог достатку. Слово «скот» у давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всілякого достатку, торгівлі, опікун купців. Він, за твердженням міфологів, був не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом хмар. Окрім усього, Велес – бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. Ім’я Велеса несе загальну ідею міцності й твердості. Велесу було призначено окремі храми, де на жертовнику підтримувався вічний вогонь.

Симаргл – посередник між небом і землею. Він струшує на землю насіння дерев і рослин, оберігає паростки та корені рослин від диких звірів та худоби. Тож є підстава вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства загалом.

Мокоша – єдине божество, пов’язане з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, ткацтвом тощо. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, килимів як покровительці пряль і жіноцтва загалом. Мокоша, за легендою, пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощ, річки, озера, струмки. Звідси, на думку деяких дослідників, і саме ім’я богині – Мокоша (від слів «мокрий» і «мокнути»).

Крім названих богів-творців та покровителів певної сфери діяльності, предки українців поклонялися і криницям, річкам, озерам, деревам і гаям, водяникам, русалкам, домовикам, лісовикам, долі, літньому сонцю Ярилу.

Ярило – яре родюче весняне сонце. Він уособлював буйність, любов і любовну пристрасть, опікувався земними плодами, врожаєм зернових. Ярило – це бог весни, а також дітонародження.

Бачимо, що переважна більшість дійств має давнє, ще «дайбозьке» коріння. 

Як би там не було, але весна крок за кроком наближається, і березень – особливий місяць. Отож, наостанок хочеться лише побажати всім читачам «ORGANIC UA», щоб весна запанувала й у Ваших серцях і принесла у домівки кожного тепло, здоров’я і щастя!