Переселення душі у віруваннях східних слов'ян

Серед українських і білоруських вірувань зустрічається віра в переселення душ. Згідно з цими повір'ями (які були зафіксовані етнографами ще й на рубежі XIX-XX століть), душа, як правило, переселяється в домашню худобу, що належала людині за життя; можливо, це пов'язано з існуючим культом Роду. В інших елементах фольклору пов'язуються смерть і народження (після смерті людська душа переселяється в новонародженого, який народився одночасно зі смертю першого).

Ланцюг перероджень, за деякими уявленнями, міг бути розірваний (зокрема, якщо Богу «сподобалася» душа і він вирішив «забрати її до себе»). Іноді доля душі також залежала від поведінки людини при житті («хороша» душа переселялася в «хорошу», одомашнену тварину, «погана» — в дику, що несе шкоду, наприклад в ворону). «Заложні» небіжчики, померлі «поганою» смертю (наприклад, в результаті самогубства) після переселення душі могли опинитися на службі у нечистої сили.

Так, українці вважають, що покійний буває по черзі мурахою (комахою), птахом, звіром, рибою, і потім знову відроджується людиною; в литовському і волинському Поліссі існує вірування, що іноді, караючи людину, Бог заселяє душу людини в тіло тої чи іншої тварини. Згідно з гуцульськими уявленнями, неправедна душа повинна вистраждати свої лихі вчинки: вона стає мухою, осою, свинею, конем, коровою і т.д. Також вважають, що лиходії перетворюються на тому світі в волів, свиней, собак.

За нечистоту переходить душа у безрогу або шкапу. Коли в першу, то добре, бо швидко спокутується; свиня пожиє з чотири роки, її заріжуть і душа свобідна; у шкапі ж мусить довго бідувати. На Поліссі вважають, що якщо Бог полюбить, то посилає душу в гарну пташку, коня, корову, в іншому ж випадку в собаку, в шкідливу корову; білоруси і поляки представляють душі злих людей у вигляді чорних воронів чи ворон, а також чорних голубів, тоді як душі добрих людей постають у вигляді білих голубів. При цьому в образі тварини того чи іншого виду може бути душа, що покидає тіло не тільки постійно (в разі смерті), але також і тимчасово (в разі сну, який асоціюється зі смертю).

З давніх-давен люди вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину і тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті — то, може, душі близьких твоїх родичів. Ще в язичницькі часи існувало уявлення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Вважалося, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одним віруванням, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на землю, тому зорі — душі померлих, за іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя. Душі померлих відроджуються не лише в людях і тваринах, але й в деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах.

З душею пов'язували загадкові явища в житті. Якщо, за тобою десь по дорозі унадився собака — не жени його геть, а приведи додому і нагодуй — то душа твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе. Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобом у шибку — мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, бо то душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе. Роздавати милостиню чи робити якесь добро — то, на думку предків, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху.

Етнопсихологія відкриває вірування в душу, яка перебуває в камені, зброї, човні, одягу, прикрасах та в інших предметах. Кожний клаптик земної поверхні — гори, скелі, а також ручаї, трави, дерева вміщують в собі якийсь дух. Він вислуховує молитви та приймає жертвопринесення.

Про переселення душі свідчить і відома українська народна казка:

Як мати стала зозулею

Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:
— Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.
— Нема в хаті води, — одказують діти.
— Візьміть глечик, — каже мати, — підіть до річки та й наберіть води.
Одізвався старший хлопець:
— Я не маю чобіт, нехай іде сестра.
Мати до дочки:
— Піди, доню, принеси мені води.
— Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.
Просить мати меншого сина:
— Піди, Івасику, принеси мені водички.
— Я не маю в що вдягнутися, — одказує той.
Так ніхто і не приніс хворій матері води.
Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить — мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і сестрички:
— Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.
Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:
— Мамочко, мамочко, пий воду.
А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:
— Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку…
І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих. А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.

Якщо перевтілення чи переселення душ справді є великим задумом нашої тонкої духовної природи, жоден з нас після фізичної смерті не зможе побачити ні своїх рідних, ні друзів, ні близьких, ні в іншому світі (цієї реальності), ні в їхніх нових тілах. Це може бути безкінечним колесом перероджень допоки душа не досягне встановленої всесвітом мети, щоб зазнати еволюції, отримати своє вище призначення і піднятись на більш досконалий рівень буття.