Арійський слід

Відомий британській історик та археолог Гордон Чайлд у своїй праці «Арійці. Засновники європейської цивілізації» звернувся до свого читача з належною йому науковою кваліфікацією, визначивши певні рамки поняття «Арійці».

В першу чергу він заперечив належність цього визначення до будь якої раси чи рас, на томість, під цим поняттям він чітко розумів єдність духовну. Арійська релігія була звернута до всіх людей, незалежно від їх расової чи національної приналежності, - писав Чайлд, а проповідувалась вона на арійських мовах. Духовна єдність, на його погляд, відображалася в мові, яка розходилася по світу разом з арійськими носіями, й отримала своє визначення, як індоєвропейська мова.

«Для того щоб пояснити поширення індоєвропейських мов на ранніх етапах історії, ми повинні розглянути гіпотези про експансію, міграції, завоювання чи поступові інфільтрації, завдячуючи яким арійська мова і релігія поширилися з «прабатьківщини» на нові території»[1] - деталізує Гордон Чайлд, а саму прабатьківщину «арійського логосу» науковець відносив до території, яка знаходиться північніше від Чорного моря[2].

Представляючи тут арійську/індоєвропейську спільноту монолітом в духовно-моральному відношенні, ми в черговий раз апелюємо до помилкового світобачення й застарілого ідеологічного уявлення про них як про якусь «фізіологічну групу», людей з певною формою черепа чи кольором шкіри, або ж, більш того з образом людини в формі з нашивкою «SS». Світлі інформаційні проблиски про найдавніші релігійні знання й звичаї ввійшли в європейське середовище ще в 18 ст., але згодом потрапили в підпорядкування до політичної системи Третього Рейху. В ній духовність втрачала будь-який сенс, адже її неможливо було звузити до однієї політичної партії, адже це надбання цивілізаційне, а от категорії «крові й расовості» пригодні для вузької політизації. Так, примітивні партійні гасла заглушили духовну природу загальнолюдського надбання, піднявши «штандарт расової нерівності».  

Незважаючи на примітивізацію арійського/індоєвропейського поняття в сучасному світі його значення зберігає непересічну культурну силу для всіх народів індоєвропейської сім’ї. Своїм нащадкам вони заповіли не тільки мовні особливості, але й щось набагато цінніше – те, що відноситься до духовної спільності. Той, хто сумнівається в цьому для початку може порівняти українську, ведійську та латинську мови. Так, вислів «дайте мені вогню», ведійською вимовляється – «дата мах’ям агнім», а латинською – «date mihi ignem»[3]. Дійсно, можна складати цілі речення на індоєвропейських мовах, які будуть звучати подібно, не кажучи вже за схожість окремих слів, яких налічується сотні. І разом з тим як той давній народ розходився від свого батьківського центру [примітка][4] розщеплюючи свою мовну спільність, розходилася у своїх особливостях й релігійна культура. До слова згадати одного з  найяскравіших представників наукового релігієзнавства Ф. Макса Мюллера, який зазначав: «Якби мене запитали, що я вважаю найбільшим відкриттям XIX ст. у вивченні древньої історії людства, я б навів прості етимологічні відповідники: санскритський Dyas Pitar = грецький Zeus Pater = латинський Jupiter»[5]. І ми схиляємо голову перед видатним вченим, який можливо живши на століття пізніше додав би до простих етимологічних відповідників слов’янське «Патаре Дяіе», значення якого відкрилося тільки з віднайденням скарбу української нації –  «Дощечок Ізенбека». За цими словами стоять цивілізаційні події Давньої Європи, й пов’язані з тим, що праіндоєвропейці довгий час проживали на одній території, де відбувалися тісні контакти між ними. Саме це дозволило їм сформувати спільну мову й релігійні вірування. І якщо в процесі розпаду індоєвропейської спільності в різних куточках світу їхні нащадки почали вимовляли святе ім’я кожен своєю мовою, але для кожного з тих народів воно означало – «Небесний Отець», – тоді це ознака колишньої єдиної віри в найвищу Небесну Сутність, єдиний Космічний Закон!  

Все більше масиву інформації промовляє на користь того, що колишню індоєвропейську єдність можливо досліджувати не лише за мовними реліктами. Тут за свідка може стати й релігійна традиція проявлена в найдавнішій знаковій системі. Якщо зрозуміти праіндоєвропейську знакову систему, як певний невербальний священний текст, то за допомогою компаративного методу і зіставлення виявлених знакових реліктів в індоєвропейській ойкумені можливо реставрувати релігійні знання й більше зрозуміти вербальні міфологічні традиції індоєвропейських народів. В якомусь сенсі така робота представляє собою подібність до лінгвістичних досліджень, завдяки яким зі спільної лексики індоєвропейських мов, досліджується праіндоєвропейська мова – тільки в нашому випадку це відбувається зі знаковою системою. Для цього варто визначитись з особливо повторюваною символікою в арійському просторі, яка в часі буде збігатися з індоєвропейським культурним вибухом на Східноєвропейському просторі. А це період в межах 4 000 – 2 000 рр. до Христа.  

Одразу в поле зору дослідження потрапляє праіндоєвропейський символ «Стопи» чи «Стоп», який є достатньо повторюваний, щоб звернути на нього увагу. Він глибоко вкорінений в індоєвропейський простір, а його символічні витоки на світовій арені віднаходяться вже в Трипільській культурі.

Символ «Стоп» очевидно репрезентує духовну сферу найдавнішого населення території України. Велика концентрація археологічних знахідок на території України підтверджує це. Масив інформації постійно поповнюється новими археологічними даними. Так, директор Полтавського краєзнавчого музею Олександр Супруненко у 2017 році повідомив про унікальну археологічну знахідку, якій налічується 4 000 років. Вона являє собою кам’яну плиту на якій висічено символи «Трьох Стоп». Це відразу було співставлено з індоарійськім міфом про три кроки Вішну й зроблено припущення, що ця кам’яна стела  прикрашала стародавнє поховання якогось вождя, духовного наставника стародавнього індоєвропейського племені[6].

В тому ж 2017 р. криворізькі археологи поблизу селища Горького в Тернівському районі відкрили унікальний курган, дно якого було викладене з каміння у формі стопи. Тут же знайдено могилу людини п’яти тисячолітньої давнини, в скороченій позі[7].

Видатний українській історик та археолог Ю.О. Шилов повідомив про унікальну знахідку поблизу села Скворцовка Каховського району, яка поповнює скарбницю арійського сліду. Там було виявлено стародавнє захоронення, яке було перекрито курганом у вигляді гігантської стопи, спрямованої уздовж осі поховань, в сторону східного літнього Сонця[8].

Ще одна пам’ятка монументального мистецтва доби бронзи території України була описана Геродотом: «Біля ріки Тіра (Дністер) на скелі показують слід Гераклової ноги, схожий на слід людської ноги, але завбільшки він у дві стопи»[9]. Вочевидь цей слід для місцевого населення мав сакрально-духовне значення, відтак і був названий Геродотом по аналогії з грецьким божеством.

Всі ці знахідки черговий раз підтверджують глибоку релігійність символу «Стопи» і її використання на теренах України від планування протоміст до наскельних символів.    

Дослідник степових курганів України й Південної Росії, професор  Л.С. Клейн, досліджуючи більш ніж півстоліття різні аспекти індоєвропейської проблематики зазначав, що курганні захоронення кемі-обинської культури (приблизно 3000 до н.е.) з їх скороченими похованнями, антропоморфними стелами та іншими культурними формами, разюче точні й подібні деталям захоронень давньої Франції, а символіка стел – як то Т-подібні личини, пастуші посохи, бойові топори, зображення стоп, аналогічні стелам Франції[10]. Ці данні підсилюються сенсаційними генетичними дослідженнями під керівництвом генетика гарвардської медичної школи Девіда Райха й Еске Віллеслева, побудовані на підставі масового аналізу ДНК. Було висунуто твердження про демографічні зміни в Європі на рубежі енеоліту і бронзового віку спричинені масовими міграціями населення причорноморських й поволзьких степів в Центральну і Північну Європу[11]. Як вважають автори дослідження, ці міграційні процеси принесли до Західної Європи більшість індоєвропейських мов і культуру. Деякі висновки дослідників викликали хвилю критики, адже було навіть висунуто припущення, що населення Британії на 90 % змінили прийдешні зі сходу індоєвропейці на початку періоду культури дзвоноподібних келихів (англ. Beaker culture) (приблизно 2800 р. до н.е.).

До цього ми можемо додати досить прості, але надзвичайно наочні символічні відповідності невербальної культури індоєвропейського комплексу (Мал.3, 4).

Можемо бачити як у світлі твердої науки відроджується чистота найдавнішої духовності, не обґрунтована чиїмись вузькими інтересами чи політичними переконаннями.

Разом з цим ми не можемо не доповнити нашу розвідку західноєвропейським символом Різдва, де є незнищенний порядок святого вечора вішати черевики/панчохи на каміні біля ялинки (святого Дерева Життя).

Традиція висячих різдвяних панчох на каміні існує довгий час. Можна було б цю релігійну символіку обійти в нашому дослідженні, якби не очевидні символічні збіги: культові кам’яні стели бронзового (арійського) віку Західної Європи співпадають з культовими стелами Східної Європи бронзового віку в іконографічній подібності «Стоп», зображуваних біля умовних поясів скульптур. Разом з цим існує разюча відмінність: в Західноєвропейському іконографічному варіанті, стопи набувають вигляду звисаючих від поясу «панчохоподібних символів». Порівняймо індоєвропейські культові стели, які розійшлися у своїх територіальних особливостях (Мал. 1 та Мал. 3). Ми вже досліджували Західноєвропейські й Східноєвропейські кам’яні стели в розрізі символу «Дерева Життя» (стаття «Символ арійської єдності»), що виявило чітку культурну залежність. Водночас стало зрозумілим, що символіка арійських стел видозмінювалася разом з міграціями й новими локаціями, при цьому зберігала свій духовний базис. Цілком допустимий на західноєвропейському ґрунті перехід символу «Стоп» в «панчохоподібне зображення» разом зі збереженням колишньої духовної основи. Якщо розгледіти це, тоді Різдвяні символи Ялинки (читати Дерева Життя) біля каміна (читати арійський вівтар) з панчохами (читати арійські «Стопи») повернуться до індоєвропейських основ найдавнішої віри, які скоріше за все були перейняті християнською ортодоксією. Все ж ми не перші в цьому припущенні, адже ще німецький учений Герман Вірт, вивчаючи стародавні релігії, символи та мови встановив: «Існує ще один новорічний символ – Ель, ясно, що мова йде про Світове Дерево, коріння якого знаходяться знизу, а гілки й крона зверху. Корні знаходяться в точці зимового сонцестояння, саме туди кладуть новорічні подарунки. Корні важливіші за крону… Є й інша європейська традиція – класти подарунки в черевик чи панчоху (один з древніх знаків зимового сонцестояння була людська стопа – символ переступання, переходу)»[12].

У деяких районах Шотландії та Німеччини досі збережені перекази про «камені-шевці» або «камені-чоботарі». В переказах йдеться про камені, з яких виходять духи, що шиють взуття[13]. За нашим припущенням тут може спрацьовувати етнічна пам'ять про кам’яні стели з зображенням стоп, які на місцевому грунті переродилися в легенди про камені з чоботями.

Історія про Святого Миколая, який розкладає новорічні подарунки по панчохах з розвитком індоєвропейського релігієзнавства згодом може втратити свою монополію. Визнаний фахівець в цій галузі досліджень, американка Філліс К. Сіфкер у 1996 р. видала свою книгу «Санта Клаус, останній з диких чоловіків: витоки і еволюція святого Миколая, яка охоплює 50 тисяч років», в якій йдеться про запозичення образу християнського Миколая з давніх язичницьких культів. В роботі проведена аналогія з німецько-скандинавським Богом Одіном. За цими дослідженнями, в язичницькі часи діти напередодні дня зимового сонцестояння залишали біля димоходу пічки чоботи чи панчохи, заповнені морквою, соломою або цукром, щоб підгодувати вірного коня Одіна [примітка][14]. Вранці діти прокидалися, щоб знайти в чоботях маленькі подарунки, які, залишав Одін за їхню доброту. Ця практика, як стверджує Філліс К. Сіфкер, вижила в Німеччині, Бельгії та Нідерландах після прийняття християнства і стала пов’язуватись зі Святим Миколаєм в результаті процесу християнізації[15]. Враховуючи чисельні доведенні заміщення християнством язичницької культури на Східноєвропейському ґрунті, у нас не викликає сумніву про таку ж форму релігійного злодійства на Західноєвропейському ґрунті. Так чи інакше, а різдвяні панчохи в західних державах вже починають повертатися до своєї, притаманної їй язичницької символіки. Можемо бачити це на (Мал. 5).

Йдучи по «арійському сліду» й дотримуючись твердої науки, ми стаємо на ґрунт найсучасніших генетичних досліджень й знову таки звертаємось до роботи генетика Девіда Райха з групою пошуковців, які за допомогою ДНК виявили, що більшість людей європейського походження мають тісні генетичні зв'язки з індійськими народами. Спричинено це міграцією кочівників (арійців/індоєвропейців), яка відбулась 5 тисячоліть тому з території Великого Степу, що межує з Чорним і Каспійськими морями[16]. В такому випадку досліджуваний нами символ «Арійських стоп» мав би поширитися разом зі своїми носіями й на територію Індостану.

Давня індуська традиція береже ще з ведійського періоду, відтак з періоду переселення Аріїв до північної Індії, міф про три стопи Вішну, якими він покрив землю, небо й Всесвіт. У «Рігведі» образ Вішну є універсальним, без якого неможливо існування. Трьома своїми космогонічними символічними кроками він рятує людство, позбавляє його від страхів і горя і стає вищою істотою, до якого всі прагнуть. В вішнуїтських храмах можна зустріти символи «Кам’яних стоп Вішну» (Мал. 6), до яких віруючі з трепетом прикладають свої голови й руки.  

Брахмани благословляють відвідувачів храму чашею («шатари» або «сатари»), низ якої увінчаний мініатюрними стопами. В будинках вішнуїтів можуть зберігатися золоті, срібні або кам’яні стопи Вішну, що символізують перебування Господа в оселі. Стопам Вішну присвячені окремі пуджи (молитви). Цікаво також те, що згідно з давньою індуїстською традицією, після весілля чоловік повинен бути, як бог для своєї дружини. До сьогоднішнього дня багато жінок-індусок ритуально торкаються до стоп свого чоловіка, щоб отримати від нього благословення.

Символ «Стоп» стає складовою й кришнаїтської традиції. Так, лотосні стопи Крішни сакралізуються подібно «Стопам Вішну», а їх символічне зображення можна зустріти в усіх культових спорудах релігійної течії. Стопи Крішни називають лотосними (у Пуранах стопи Вішну також описуються лотосними), оскільки підошви його ніг червоного кольору і несуть чистоту лотоса, а пальці його ніг нагадують пелюстки квітки. Тут відразу можна відзначити деяку подібність філософії червоних стоп Крішни, до арійської традиції з території курганних пам’яток України. Червоною природною вохрою фарбували стопи, руки та голову людини при захороненні. Вчені припускають, що обряд  посипання небіжчиків вохрою витікає з релігійних уявлень того часу, символізує очисний вогонь або кров[17]. А українській археолог Леонід Залізняк відмічає, що: «Правдоподібне пояснення «скорчених та пофарбованих кістяків» отримано при вивченні Ригведи та Авести – збірок священних гімнів індо-аріїв та ірано-аріїв, початок формування яких сягає доби енеоліту-бронзи…  Червоний колір в арійській традиції мав кілька значень, в тому числі означав жалобу і поховальне вогнище. Покійних арійці спалювали, або заміняли поховальне вогнище червоною засипкою чи покривалом. Червона вохра у похованнях ІІІ–ІІ тис. до н. е., очевидно, мала аналогічну семантику і (як і скорченість кістяків) свідчила про початки формування вірувань аріїв Індії та Ірану в українських степах п’ять тисяч років тому»[18].

Вже згадуваний нами дослідник катакомбної культури, професор Л.С. Клейн також наголошував на подібності ритуальних ситуацій з курганів до індоарійських традицій. Він навів приклад весільного ритуалу сучасних індусів, який можна сприймати як перехід з одного стану в інший (подібно стану переходу небіжчика з буття в небуття), де фарбуються в червоний колір тім'я, долоні і стопи молодих, – саме в цих місцях лежала фарба в катакомбних могилах. «Для мене саме це послужило першою розпізнавальною ознакою, що дозволило поставити питання про індоарійську належність похованих в катакомбах»[19] –резюмує професор Клейн.

До цього варто додати надзвичайно архаїчну дохристиянську традицію східних слов’ян, зокрема білоруську поховальну традицію. За народними віруваннями, щоб полегшити перехід небіжчикові на той світ, необхідно було збудувати дерев’яний місток через струмок, на якому вирізали зображення відбитку людської стопи[20].

Традиції індоаріїв, які стали генними й духовними послідовниками праіндоєвропейського релігійного кореня, в Стародавній Індії впливали на формування реформаторського руху «Буддизм». Не випадково в цій релігійно-філософській течії з’являється вже витриманий часом сакральний символ «Стоп». Ґрунтуючись на ведизмі та індуїзмі, буддизм вводить до своєї орбіти культ вшанування відбитків ноги Будди. Налічується більше ніж 3 000 таких відбитків в країнах Південно-Східної Азії. Ці символи відомі в Афганістані, Бутані, Камбоджі, Катаю, Індії, Японії, Кореї, Лаосі, Малайзії, Мальдівах, Пакистані, Сінгапурі й Бірмі.  

Сліди Будди бувають двох різновидів: вирізаних з каменю (Мал. 7) або ж у вигляді бетонного постаменту, де викладено контур стопи (Мал. 8).  

На такі види Стоп зазвичай наносять різного роду символи, наприклад, символ праідоєвропейсьського коловороту, вона ж свастика (Мал. 7). Тут цей символ не є фашистським атрибутом, а є цілком глибоко духовним й сягаючим тисячолітньої глибини.

Академік Мірча Еліаде у своїй праці «Історія віри та релігійних ідей. Від Гаутами Будди до тріумфу християнства», прекрасно підмічає досить делікатну справу, що створені нові релігійні школи, працюють не над менш творчим процесом засвоєння чужого. Тут він натякає на символ Ступи (архітектурна споруда), в якій зберігалися залишки Будди, що ймовірно, являється прототипом пагорба, в якому ховали попіл після спалення тіл [за нашими дослідженнями праіндоєвропейський курган]. Тут же академік додає: «Протягом століть і, ймовірно, відразу після смерті Благословенного [Будди] його стали зображати (і поклонятися йому) в не іконографічній формі: слід стопи, дерево, колесо»[21]. У всіх цих згаданих академіком Еліадою символах вгадуються класичні риси праіндоєвропейського комплексу – Кургани, Стопи, Дерево Життя, Колесо річного Божого Року. Показово й те, що в буддійських ступах зберігається символічний прах самого засновника вчення, у вигляді так званих «Шарира» - кулясті кристалічні реліквії. Це не аби як нагадує курганну традицію з її підкурганними захороненнями. Про це ми вже писали в дослідженнях під назвами «Символ арійської єдності» та «Святий Рік Божий».

Сучасник Гаутами Будди й один з ідеологів та провідників національної індійської релігійної течі «Джайнізм» Д. Махавіра (також Магавіра, Джина, Атівіра) був вихідцем з впливової сім’ї кшатріїв. Кшатрії є однією з чотирьох суспільних каст традиційного індійського суспільства. Ці суспільні відносини є типовими для індоєвропейських народів й в Індії встановились разом з приходом аріїв.

Д. Махавіра отримав гарну освіту в середовищі кастового інтелектуального середовища, що в подальшому, мабуть й вплинуло на розбудову його релігійного вчення. Національна індуська течія «Джайнізм» також не змогла обійти такий фундаментальний символ праіндоєвропейського комплексу, як Стопи. Цей культовий символ зайшов в Джайнізм в такому ж вигляді, як і в Ведизм з Індуїзмом. Вшанування міфологічних культових героїв чи святих з особою силою підкреслюється тотожною арійською символікою (Мал. 9, 10).

Логос індоєвропейсько-арійської традиції в Джайнизмі продовжує існувати в виявах особливо архаїчних ритуалів, пов’язаних з посипанням червоною вохрою кам’яних Стоп відійшовших героїв (Мал. 10), обмиванням молоком статуй, поклоніння злаковим зернам в загальному ритуальному комплексі (Мал. 9). Тут добре відчутні ідеї хліборобської цивілізації, як джерела цивілізаційного мирного життя з його метафізикою вічно відродження.

В цьому ж контексті індоєвропейського логосу, здаються досить спорідненими пізніші світові міфопоетичні сюжети прив’язані до символіки стоп, п’яти, ніг, кульгавості. Ступня чи п’ята тощо, в цих сюжетах є умовною вказівкою на культових героїв, що здається аналогічним арійському символічному комплексу. Герої Ахіллес, Зігфрід, Конганкнес, Сосруко, Тлепш розрізнені у своїх етнокультурних локаціях, але разом з цим пов’язані одним символічним рядом божественної суті, влади, могутності, а що найголовніше, символом «стопи». Всі згадані герої мають єдине вразливе місце, як правило, в області п’яти (ступні, ноги). До цього ж символічного ряду варто віднести грецького Бога вогню та ковальства Гефеста, який уявлявся кульгавим. Мотив кульгавості був притаманний й скандинавському божественному ковалю Велюнду [примітка][22], грецькому Талосу. Кульгавість може вирізняти не тільки культових героїв, а й персонажі, пов’язані з ними: так тюркський Бог Ерлік кує чортів і карає кульгавістю зухвалого Шалига[23]. Сюди ж можна долучити й образ скандинавського громовержця Тора: в одному з міфів «Молодшої Едди» описано як його їздовий осел піддався кульгавості[24].

Очевидна схожість всіх цих міфів дозволяє нам зробити правдоподібне припущення, що вони могли виникнути з загального для всіх інформаційного ядра, розмитого в просторі й часі, але все ж достатньо символічно спорідненого щоб розгледіти за цим єдиний фундамент. І як тут не згадати видатного археолога й етнолога Марію Гімбутас, яка описувала процес індоєвропеїзації Старої Європи та прилеглих до Євразійського Степу територій, де від першої похідної індоєвропейської культури (релігія, звичай, мова) утворювалися змішані культурні форми другої похідної.  

Сучасні філософи вже давно прийшли до висновку, що головні риси первинних суспільств не зникли, а тільки набули нової якості й нових назв. Накопичивши різноманітні деталі, вони ускладнилися, трансформувалися, але структурно не змінилися. Це ми можемо бачити й з найдавніших релігійних символах.

Ось і праіндоєвропейські «стопи» п’яти тисячолітньої давнини певно вже в християнській культурі трансформуються в виключно внутрішній символ, незалежний на перший погляд, а все ж таки запозичений. Й можливо культові «стопи» назавжди б залишились чимось виключно притаманним семітському релігійному полю, якби не компаративний аналіз стародавніх релігійних вірувань. З цього може стати зрозумілим, що релігійний символ «Стоп Христових», які спаситель залишив на священному камені під час вознесіння з гори Єлеонської (Єрусалим), не являє собою нічого унікального, що могло б відрізнити від символів стоп на кам’яних стелах знайдених на пагорбах-курганах (наприклад на території України).

Весь християнський світ вшановує історичний Єрусалимський пагорб, на якому нині знаходиться відбитки Ісуса Христа в Храмі Вознесіння. Якщо бути точнішим, то зараз християнами вшановується тільки лівий відбиток (Мал. 11), але до XII ст. їх було два.

За свідченнями російського паломника ігумена Данила, який в 1106 році був на Святій Землі й відвідав тоді ще каплицю Вознесіння, там було дві стопи. Але мусульмани висікли з каменю одну праву стопу й перенесли її в мечеть Ель-Аска, де цей слід зберігається й по сьогодні[25]. Відбиток стопи пророка Мохамеда зараз зберігається в «Куполі Скали» на храмовій горі в Єрусалимі. За переказами саме з цієї гори Мохамед вознісся на небо, залишивши після себе відбиток. Можемо бачити навіть в рамках споріднених авраамічних релігіях суттєві міфологічні запозичення, де стрижнем міфу є культовий герой-спаситель, який возноситься (воскресає) з пагорба (читати «Світова Гора»). Разом з цим, можемо зробити просте зіставлення зі спасителем індуської міфології Вішну, який відштовхнувшись від Землі в момент вознесіння залишає свій слід.

Стопи Христові зберігаються також в церкві Доміне-Кво-Вадіс, що на південному сході Риму (Мал. 12).

Але ці стопи вважаються лише копією з оригінальних, які у свою чергу зберігаються в базиліці Сан-Себастьяно-фуорі-ле-Мура (Рим).

Крім стоп Ісуса Христа в християнській традиції вшановуються стопи Андрія Первозванного, стопи Богородиці, стопи Петра. Відомі богословські згадки про хмару у формі стопи в історії з Іллею-пророком. Знаходяться культові фрагменти каменів зі слідами стоп Святого Георгія і копит його коня. У світі знані відбитки ніг Святого Патрика, святих апостолів та інших чисельних святих, перерахувати яких не видається можливим. Як правило вони оголошуються чудодійними, навколо них формуються центри паломництва.

Тут також слід зазначити, що в християнському вимірі символ стопи отримав здебільше анатомічне значення, буквальне. Легенди приписують відбитки на кам’яних поверхнях, як реальні, залишені релігійними героями при житті шляхом чудодійств. В інших випадках вшановуються частини тіла (ступні) покійників, які за уявленнями вірян наділені надприродними властивостями (Мал. 13).

Разом з цим, найдавніший символ «Стоп», який віднаходиться вже в праіндоєвропейському релігійному полі не пов’язувався з фізичною людиною. Він відносився до уявлень космогонічних, пов’язаних з душею та божественними енергіями. Стопи не шанували заради їх самих, їм вклонялися в ім’я того сакрального змісту, який через них відкривався.   

Те, що вже на стелах бронзового віку символ стопи не є анатомічним, може казати їх розташування біля умовного поясу скульптур (умовна межа хтонічного світу), а також те, що інколи стопу зображали лише одну (як-то на стелі з курганного поховання поблизу с. Христофорівка)[26]. Арійські писемні джерела також вказують на космогонічне походження символіки стоп та їх пов’язаність з божественними енергіями, згадаймо зокрема три кроки Вішну. 

Тим часом у світі з’являються нові легендарні символи «Стоп», пов’язані вже з новітньою історією, подіями й контекстами. У Сараєво відома площа з двома відбитками взуття в асфальтному покритті, які, як вважають, залишені Гаврилом Принципом, під час замаху на австрійського ерцгерцога Фердинанда у червні 1914 року[27]. Ця подія змінила історичний хід людства. Саме ж Гаврило, будь то для одних героєм, для інших лиходієм, міфологічно увіковічився в такому вкоріненому в людську ментальність символі – «Стоп».

Все ж справедливо акцентують увагу сучасні науковці на тому, що міфологічна свідомість не зникла, вона властива і сучасному цивілізованому суспільству. І хоч як міняється наповнення міфів, їх структура, пов’язана із сакральним простором, зберігається в незмінному вигляді[28].  

Висновок:

Культ символу «Стоп» простежується вже в ранньому бронзовому віці, що робить його одним з найдавніших праіндоєвропейських символів найбільш незалежної й чесної релігії. Цей знак не був поставлений на чийсь особистий зиск (подібно сучасним релігійним культурам), не ніс культурної залежності до «богообраних» етносів, не мав храмової прописки, що й пояснює незалежний і чесний характер його первинного значення. На відродження людини у сакральному світі був поставлений він, а не на отримання гарного зиску.

«Стопи віри» ходили по індоєвропейським землям так незалежно, що стали транснаціональним священним, символом концентрації божественного, святинею в якій сконцентровані ознаки «дива». 

Відбиток стопи вірогідно в первинному арійському світогляді означав пам’ять про легендарного персонажа, божественну присутність, був джерелом духовної енергії та зв’язковим з «нижнім» хтонічним світом. Саме в такому вигляді символ стопи переходить до більш пізніх релігій – індуїзм, буддизм, джайнізм, кришнаїзм, християнство, іслам, а також до етнічних традицій дохристиянської Європи, що певною мірою зафіксовано вербальними міфологічними текстами.

Систематизація цих багатомірних знань поступово складається в непідробну початкову арійську чи праіндоєвропейську парадигму, яка не піддається ні спрощеним реконструкціям ні узагальненим методологіям. Тут допоможуть тільки правдивість життя духу людського в сукупності з очищенням свідомості від штучно нав’язаного невірства у світ наших мертвих предків. Будемо йти слідами віри, як і в арійській «Рігведі» сказано: «…пройде шлях той, хто володіє слідом».

[1] Гордон Чайлд. Арийцы. Основатели европейской цивилизации. – М., ЗАО Центрполиграф, 2007. – С.14.

[2] Vere Gordon Childe. The Aryans: A Study of Indo-European Origins. — Dorset Press. 1926.

[3] Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України – К., «Глобус», 1996 – С. 36.

[4] На території України змінилося багато осілих й кочових, індоєвропейських й неіндоєвропейських культур. Але саме етнічні українці, зберегли цілий ряд рис, властивостей, звичаїв, які притаманні виключно індоєвропейській полярності. Визначає цю обставину те, що українці виявилися спадкоємцями й правонаступниками того простору, який в сучасному науковому середовищі визнається індоєвропейською прабатьківщиною. 

[5] Космос Древньої України. Трипілля – Троянь: Мітологія. Філософія. Етногенез / Упор., вступ.стаття, прим. В. Довгича. – К., 1992. – С.5.

[6] На Полтавщине нашли древний артефакт - три стопы бога Вишну и палицу Брахмана[Електронний ресурс]/ На Полтавщине нашли древний артефакт - три стопы бога Вишну и палицу Брахмана // Режим доступу: https://www.05366.com.ua/news/1728891/na-poltavsine-nasli-drevnij-artefakt-tri-stopy-boga-visnu-i-palicu-brahmana-foto.   

[7] Криворізькі археологи біля «Стопи Вішну» відкопали могилу «Патріарха». [Електронний ресурс]/ КРИВОРІЗЬКІ АРХЕОЛОГИ БІЛЯ "СТОПИ ВІШНУ" ВІДКОПАЛИ МОГИЛУ "ПАТРІАРХА//– Режим доступу: https://www.5.ua/regiony/kryvorizki-arkheolohy-bilia-stopy-vishnu-vidkopaly-mohylu-patriarkha-155660.html.

[8] Шилов Ю.А. Космические тайны курганов. [Електронний ресурс]/ Юрий Алексеевич Шилов. Космические тайны курганов // – Режим доступу: https://www.litmir.me/br/?b=107474&p=23.

[9] Геродот. Зазн. праця. — Кн. IV, 82.

[10] Клейн Л. С. Древние миграции и происхождение индоевропейских народов. – Санкт-Петербург, 2007 – С. 74.

[11]David Reich. Who We Are and How We Got Here – Oxford University Press, 2018 – 368 р.

[12] Дугин А. Знаки  великого норда – М., «Вече» – С. 245-246.       

[13] Володинина Т. Историческая фразеология и фольклорное предание: о возможности этимологии паремии на фоне поверий о шьющих камнях» – Рига, 2009 – С. 331-339.

[14] Культ коня в індоєвропейській культурі варто розглядати, як один із ключових, адже саме внаслідок приручення цієї тварини й винайдення колісного транспорту вони змогли зробити широку експансію на світові простори. На цьому стояв й Гордон Чайлд в своїй праці «Арійці. Засновники європейської цивілізації».   

[15] Siefker Phyllis. Santa Claus, Last of the Wild Men: The Origins and Evolution of Saint Nicholas, Spanning 50,000 Years – McFarland, 2006 – Р. 171-173. 

[16] Генетик за допомогою ДНК встановив, що європейські та індійські народи – родичі. [Електронний ресурс]/ Генетик за допомогою ДНК встановив, що європейські та індійські народи – родичі// – Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/society/5abdedca8b62d/.

[17] Іон Винокур, Сергій Трубчанінов. Давня і середньовічна історія України – Київ, глобус, 1996 – С. 18-20.

[18] НАУКОВІ СТУДІЇ. Культові та поховальні пам’ятки у Вісло-Дніпровському регіоні: проблеми інтерпретації. Випуск 7 – Львів - Винники, «Апріорі», 2014 – С. 4.  

[19] Клейн Л. С. Древние миграции и происхождение индоевропейских народов – Санкт-Петербург, 2007 – С. 41.

[20] Гейштор А. Слов’янська міфологія – К., "КЛІО", 2015 – С. 253.

[21] Элиаде М. История веры и религиозных идей. Т. 2. От Гаутамы Будды до триумфа христианства – 2002 –  С.101.

[22] Англійці пов'язують героя Велюнда ще з курганною традицією й на честь нього названий поховальний курган в Оксфордширі, так званий Вейланд Сміті, Wayland's Smithy («Кузня Вейланда»). В народному сприйнятті сформувалось повір'я, що якщо залишити на ніч поруч з цим курганом коня та срібну монету, то на ранок кінь буде підкованим. Всі ці англійські народні перекази неймовірним чином досі зберігають архетипічні символи арійства –  курган, кінь, символ кульгавості (відтак ступні). 

[23] Мифы народов мира. Энциклопедия. Т. 2 – М., 1992 – С. 539, 668.

[24] Младшая Эдда – Л., 1974 – С. 41.

[25] Леонид (Кавелин), архим. Старый Иерусалим и его окрестности: Из записок инока-паломника. – М., 2008. – С. 202.

[26] Довженко Н.Д. Кам’яні статуарні пам’ятки Надчорноморщини періоду ранньої та середньої бронзи. Кн. 1 – Т. 3 – К., 2009 – С.142-143.

[27] Petrosomatoglyph – Wikipedia. [Електронний ресурс]/ Petrosomatoglyph // – Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Petrosomatoglyph. 

[28] Удовик С. Передмова від видавця // Каюа Р. Людина і сакральне – К.:”Ваклер”, 2003. – С. 9-17.