Сили Небесні. Частина третя. Бог битв і боротьби…

Продовження.

Слава Богу Перуну
Як охоронцю нашому
І здоров’я подателю
Блага земні дає він тому
Хто палить вогонь вічний
В граді Нові на Волхові
І на Горі, і в лісах
І в діброві Божій серед дубів…
Прийдемо в домівки свої
і дамо сушняку
хай святиться ім’я його Індра
Бо то є Бог серед богів,
Так кажуть Веди,
так оспівували його…

Дійсно, у Ріґведі більшість славнів присвячено Індрі-Громовержцю. І не дивно – арійським переселенцям доводилося утверджуватися на нових землях збройно. Відважний Індра, переможець чудовиськ і воєвода небесного війська був тоді найкращим покровителем для аріїв.

Піди, спитай-но у відаючого
Про Індру палкого, непереможного,
Що є тобі найкращим другом
Нехай говорять злоязикі,
Що ми щось інше втратили.
Шануючи лише Індру
І чужоземці, і наші люди, о Дивний,
Нехай назвуть нас щасливими
Лише у Індри ми бажаємо бути під захистом
Наші славлення додають тобі сили
Ми співаємо тобі славні, Стосильний
Щоб хвали наші зробили сильнішим тебе

Віддаючи Богові Битви свою душевну силу під час славлення, воїни отримували навзамін бойове піднесення.

«Підніми, могутній Боже зброю!
Піднеси душі наших воїнів!
Хай переможний крик пролунає над полем битви!
Будь з нами, Індро!»

Такий славень виголошувався перед боєм. Вважалося, що Індра є покровителем найхоробріших, тому арії намагалися переважити один одного відвагою. Бог-воїн давав їм і перемогу, і здобич, і можливість вкоренитися в новому для них світі.

У ведійські часи існувало ще одне Божество, споріднене з Індрою, але без войовничих нахилів Князя Богів. Це був Парджанья, Бог дощу та громовиці, котрий вшановувався як Божество родючости і був сином Неба та Землі. Парджанья був родичем, а, можливо, і попередником Індри в арійському світі. У Ведах його ім’я майже не згадується, та цей Бог однозначно визнається праарійським, тобто тим, який вшановувався ще до початку розселення арійських племен. Очевидно, що культ Парджаньї серед нащадків аріїв існував і надалі – у слов’ян під іменем Перуна, у литвинів – під іменем Перкунаса. Зі зміною поколінь Парджанья з Індрою стали сприйматися як один Бог, або як два прояви одного Божества, принаймні у Велес Книзі є такі слова: «Індра був і пребуде до віку… Індра віддав Перуну всю зброю, аби той верг її, щоб настав яровень(дощ) і йшов на луки.»

На нашу думку, обидва споріднені культи злилися воєдино, при чому більш притамане слов’янській мові ім’я Перунове (від «пря» - битва, бій), на яке видозмінилося ім’я Парджаньї, стало явним іменем Бога, а ім’я Індра стало таємним іменем грізного Громовержця. Практика надавання і використання таємних імен, відомих лише посвяченим, була широко розповсюджена серед наших предків. Тим більше це могло стосуватися Бога, чи Богів, чия допомога була життєво необхідна.

Коли для тих аріїв, котрі вимандрували на південь, настали відносно мирні часи, культ Бога-воїна Індри відійшов на задній план, поступившись першістю Богам Індії-Бгаратаварші. Наші ж прямі предки шанували Громовержця - Перуна постійно, бо війни на землях теперішньої Руси-України були досить частим явищем.

«І була Руськолань сильна і міцна
Бо те від Перуна одержали ми
Скільки разів виймали мечі
І виходили проти ворогів
І відкидали їх від своїх требищ…
Станьте як леви, один за одного
І тримайтеся князів своїх
І Перун буде коло вас
І перемогу дасть вам…
І так буде, бо ті слова маємо від Богів»

Перун, як «Бог серед Богів», або «князь Богів» був також володарем явного світу, як-то і належить князю. Він приймав активну участь у його творінні:

Створюючи світло там, де немає світла,
Форму, о люди, де немає форми,
Народився ти разом з зорями…

Так говориться в Рігведі про князя Богів. А в слов’янському світі збереглася пам’ять про Перуна, як про Божество, яке опікується створеним ним світом і має військо для його оборони.

І Богові Перуну-громовержцю,
Богові прі і боріння скажемо
Живих явищ кола
Не переставати крутити в Яві.
Це він веде нас стезею правою до брані
І до тризни великої за всіх полеглих,
Що ідуть у життя вічне
До Полку Перунового

На відміну від сусідів-скандинавів, яким, щоб потрапити до лав небесних воїнів-ейнгеріїв достатньо було загинути з мечем у руках, неважливо в якій битві, для русича «перепусткою» до Перунова Полку була жменя рідної землі, якою вмираючий воїн мав затулити смертельну рану. Побачивши це грізна Смерть-Мара мала відступитися – воїн-русич був підвладним лише Перунові:

«Не можу винити того, що наповнений землею,
І не можу відділити її від неї…»
І Боги, що там є, речуть тоді:
Се русич і пребудеш ним»

Звичай брати з собою у військовий похід жменю рідної землі перетривав на наших теренах до козацьких часів. Він є таким же давнім, як і ратні звичаї. Деякі українські народознавці, однак, чомусь бажають приписати нашим пращурам якусь виняткову «миролюбність» і повну відсутність військових навичок. Оскільки грізний образ Перуна з такою миролюбністю не гармоніює, то його оголошують «дружинним», специфічно князівським Божеством, запозиченим зі Скандинавії. (В. Скуратівський «Русалії»).

Однак, слов’янські роди, котрі змушені були захищати право жити на землі предків від ворогів «з чотирьох боків світу» не лише вшановували Бога битви, але й спілкувалися з ним «напряму», очевидно через посередництво волхвів-воїнів:

«І з’явився Перун,
І те повідав нам:
Скільки праху на землі –
Стільки й воїв Небесних
Вони вам стануть у поміч
Раті йдуть од хмар до землі
І се дід наш Дажбог
На чолі їх.
І коли їх (ворогів) не поборете
Тими силами, що ми несемо,
То і зовсім не зможете бути».

В давні часи відчуття і порухи душі людини були більш свіжими і безпосередніми. Уявіть собі воїна, котрий відчув, що поруч з ним стоять у лаві душі його родовичів, які полягли в численних битвах. Те, чого скандинавські берсерки досягали за допомогою наркотичних засобів, слов’янський воїн домагався лише силою духу. Він отримував надлюдську силу, не помічав ран, не відчував болю, і бився, доки не гинув не від ран – від виснаження. Бажання потрапити до Перунового Полку було сильнішим за страх загибелі – візантійський історик 10-го століття свідчить, що «русини ніколи не віддаються в неволю, скорше забивають себе самі».

В особливо важливих для роду битвах брали участь всі, хто міг тримати зброю, або хоч чимось допомогти війську. З воїнами йшли відаючі жони, котрі не тільки гоїли рани, але й творили замовляння на перемогу. А, якщо Боги визначали битву як праву, то й самі допомагали своїм нащадкам.

«І швидко скачемо на конях
Ворогам поразку творячи
І те бачимо, як Боги
Оволодівають ворогами
І се бачимо
Що мертві (вороги) є й убиті Богами,
А ми за ними продовжили
І бачимо мертві тіла многі,
Бо велика рать Перунова
На них (ворогів) вже поверглася
І розтрощила тих
І це Сварожичі
Супроти ворога ідуть
І Дажбог принесе побіду нашу
В руках своїх роду славному
Славу отців держащому
І донині на полі перемагати
Ворогів своїх здатному»

Перун вважався також оборонцем від «навських» Чорнобожих проявів. Народні вірування забороняли гасити пожежу, що зайнялася від блискавиці, бо саме в тому місці могла ховатися якась лиха сила. Як Бог-Громовник праарійських часів, Перун-Парджанья опікувався і селянською роботою. В народі говорили, що перший грім навесні пробуджує зі сну Матір-Землю. А оскільки вчасний дощ та гарна погода були необхідними під час жнив, то Перунове свято відзначалося влітку.

На Гуцульщині зберігся обряд, котрий мав виконувати заклинач погоди. На Святвечір, або на водосвяття мольфар-чародій мав постити цілий день і ні з ким не говорити. Коли ж на небі з’являлася перша зірка, чародій виходив перед хату і припрошував Громовержця:
«На святвечір я виходжу і зву до вечері: будь ласкав і загости, у мене си розгости. Поклоняюся всій твоїй силі: громам і громовенятам, тучам і тученятам, твоїм громовим стрілам і всім твоїм родичам. Нові миски, нові ложки у мене на столі, ласкавий пане-князю, не погордіте і загостіте.»
Ці запросини мольфар мав повторити дев’ять разів. На вечері перша ложка кожної страви пропонувалася Громовикові.
Перун, на відміну від інших Богів, не мав потреби в рукотворних храмах. Притулком Бога Грому були дубові гаї, природні, або насаджені штучно. Дуб є священним деревом Перуна, в давнину за пошкодження присвяченого Богу дерева карали як за вбивство людини. На требищі в гаю горів «вічний вогонь» - вогнище, котре постійно оберігалося жерцями. Цікаво, що в наші часи виник звичай підтримувати «вічний вогонь» на вояцьких могилах, що є відголоском саме тієї прадавньої обрядовости.

Твариною, присвяченою Перунові, був вовк. Сіроманця шанували за відвагу і незалежність. На відміну від собаки, вовка людині не вдавалося приручити. Однак, це було під силу Перуновим жерцям, які часто з’являлися поміж людом у супроводі вовка. Вихованець волхвів, князь Всеслав Полоцький за вміння спілкуватися з цими звірами мав славу вовкулаки-перевертня.
Зберігся опис образу Перуна, що стояв на київському требищі. Громовержця русичі уявляли собі у вигляді воїна з чубом та вусами, а сам дерев’яний образ прикрашали дорогоцінними металами.

Перун зостається й понині найпопулярнішим Божеством у рідновірів. Бо його сила надихає людину на відважні вчинки, а то і просто дає можливість жити за законами Прави у явному світі. Перун не терпить брехні і лицемірства, але опікується людьми, здатними заради «діла правого» пожертвувати спокоєм і вигодами. Особливо вшановують Перуна ті особи, котрі мають вояцьку душу, або бажають стати сильнішими.

«Слава Богу
Перуну огнекудрому
Що стріли на ворогів верже
І вірно стезею вперед веде
Воїнам сам Він є суд і честь
І, яко златорун,
Милостив і всеправеден єсть»

Продовження:

Частина 4: Матір-слава б'є крилами