Трансформація вірувань та культів східних слов'ян-язичників доби становлення християнства (кін.Х - пер.пол.ХІІ ст.)

Розглянута проблема трансформації світогляду наших предків-язичників ранньохристиянської доби, що видбилося у віруваннях і культах представників пізніх язичеських громад. У сучасній історіографії предметом дослідження стають не тільки процеси розвитку суспільства, його структура й економіка, але й духовний стан народу, його історіософське осмислення. У цьому плані все більшого значення набуває вивчення архаїчної основи світогляду наших предків, їхніх язичницьких уявлень, переконань, вірувань. Це відкриває перспективу більш глибокого усвідомлення місця духовної парадигми української нації у загальній родині індоєвропейських народів.

Культурна спадщина Київської Русі – це той фундамент, на якому будувався увесь життєвий уклад давньоруського народу. Разом з тим, для того, щоб зрозуміти повною мірою ранню суспільно- економічну й політичну історію українців треба враховувати найдавніші уявлення про структуру світу, місце й роль людини в цьому світі, які були властиві саме слов'янському язичеству. Стереотипи світосприймання, засновані на строгій обумовленості зображуваного уявлення впливали на поведінку наших предків, вони були нібито «етикетом тогочасної людини».

Залежно від різних стереотипів, тобто моделей світосприймання перебувала поведінка наших предків дохристиянської доби. Войовничий, агресивний менталітет представників східнослов'янського дружинного стану багато в чому був обумовлений уявленнями про існування якогось небесного ідеального світу, куди потрапляють хоробрі воїни. Стан померлого в «дружинному» раю знаходився нібито, у прямій залежності від кількості вбитих їм ворогів, зібраного (награбованого майна), кількості похованих з ним людей і тварин. Боягузи, зрадники, воїни, що потрапили у полон, нібито, були приречені на вічний морок і ганьбу. Не випадково, у язичеських легендах, що потрапили в «Повість минулих літ» із дружинного епосу (наприклад, розповідях про походи князів Ігоря й Святослава) оспівується мужність, хоробрість, хитромудрість і жорстокість.

Зміни світоглядних моделей приводили до зміни стереотипів поведінки, і це не могло не позначатися на суспільно-економічному й політичному розвитку східнослов'янського суспільства. Таким чином без детального, кропіткого дослідження різних періодів розвитку східнослов’янських язичницьких вірувань та культів неможливо повною мірою усвідомити і різні аспекти історичного розвитку наших предків доби Київської Русі. Особливу цікавість щодо цього викликає період с кінця X по сер. XIII століття, тобто доба становлення християнства на східнослов’янських землях. Як свідчать письмові джерела та данні археології, значна частина населення Київської Русі відмовилася від прийняття нової віри й під керівництвом язичеських жерців мігрувала в малонаселені лісисті райони східнослов'янського світу. Консолідуючись, язичеські жерці і їхня паства сформували на ґрунті синтезу культів багатьох язичеських богів принципово нову систему світоглядних уявлень і вірувань, що проіснувала майже до кін. XIII сторіччя.

Ця модель знайшла своє відбиття у віруваннях та культах пізніх східнослов’янських язичницьких релігійних громад. Аналіз пізньої, трансформованої моделі язичницького світогляду східнослов’янських язичницьких громад кінця X – сер. XIII століть, що знайшов своє втілення у нових, віруваннях та культах представників пізніх язичеських громад головна ціль даної статті. Нажаль, у більшості робіт сучасних вітчизняних і закордонних дослідників, присвячених темі східнослов’янського язичництва, світоглядні уявлення наших предків розглядаються як стала метафізична система, що остаточно сформувалася в IX–X сторіччях і трансформувалася, набуваючи синкретичного характеру лише після офіційного прийняття Київською державою християнства. При цьому поза увагою залишається світоглядні уявлення й вірування східнослов'янських язичеських громад кін. X – кін. XIII сторіч. Виключення складають лише твори таких сучасних археологів, як, Тимощук Б.О., Русанова І.П. у яких автори вперше позначили проблему існування особливих пізніх вірувань та культів у східнослов’янських язичницьких громадах кінця X першій половині XIII ст. [1], [2].

Таким чином, незважаючи на той факт, що деякі аспекти теми, поставленої у даній статті, стали об’єктом уваги вітчизняних дослідників, єдиного, комплексного дослідження язичницьких уявлень давніх слов'ян кін. X – кін. XIII ст. на даний час не існує. Насильницька християнізація східнослов’янських земель, цілий ряд антихристиянських повстань, послаблення держави, та як наслідок, навала зовнішніх ворогів не могли не позначитися на світогляді наших пращурів даної епохи. В Київській Русі виникли дві великі релігійні громади. В кожній з цих громад окремо почався процес формування власного світогляду, відмінного від дохристиянських моделей світосприйняття.

Структура світогляду представників язичеських громад західної Русі кін. X – сер. XIII сторіччя добре простежується на прикладі композиції знайденої в 1848 р. у річці Збруч чотиригранного двометрового кам'яного ідола. Невідомий давньоруський скульптор умовно розподілив статую ідола на три горизонтальних яруси, кожний з яких символізував один зі “світів” у свідомості наших предків. Верхній ярус, що позначав “небесний світ”, складався із чотирьох граней, на кожній з яких перебуває зображення чотирьох різних антропоморфних божеств. Два з них позначені жіночими статевими рисами. Одна з богинь тримає в руці ріг достатку, інша – невелике кільце. Третє божество позначається в композиції пам'ятки зображенням коня й зброї, що вказує на чоловічу стать і войовничий характер даної міфологічної істоти. Четверте антропоморфне зображення верхнього ярусу Збручского ідола позначено солярною символікою. Середній ярус скульптури відзначений фігурами чотирьох антропоморфних надприродних істот – двох чоловічих божеств і двох жіночих.

Три грані нижнього ярусу Збручского ідола займають зображення антропоморфного божества, яке згідно з композицією древньої пам'ятки мистецтва підтримує собою верхні яруси. Четверта грань не має ніяких зображень. Очевидно, Збручский ідол сконцентрував у собі уявлення про структуру Всесвіту у свідомості язичників західної Русі кін. X – сер. XIII сторіччя. У наш час встановлено, що Збручский ідол стояв у святилищі Богіт. Відповідно до думки дослідників центральною, лицьовою частиною була грань із зображенням жіночої фігури з рогом достатку в правій руці [2, с. 155].

Таким чином, можливо, що на самому почесному місці композиції Збручского ідола зображені дві іпостасі Великої богині Матері – Мати й Дочка Рожаниці. Переважна більшість жертвоприносин у язичеських городищах – святилищах кін. X – сер. XIII сторіч були пов'язані з поклонінням Роду й рожаницям – божествам – уособленням померлих предків, хліба й рослинності взагалі. На це вказує звичай приношення жертв (у тому числі й людських) печам, у яких випікали хліб на території давньоруських городищ – святилищ. Так, поблизу жертовної площадки городища – святилище Звенігород археологи зафіксували оригінальну хлібну піч. Навколо неї були розкладені частини туш корів і сім коров'ячих черепів. Неподалік лежав кістяк чоловіка з відрубаною головою.

Піч східнослов’янського типу діаметром 1,4 м виявлена на території городища – святилища Богіт в одній з материкових стін довгого будинку в центрі святилища. У приміщенні знайдені уламки гончарної миски конічної форми, шматки ліпної жаровні із сильно обпаленими стінками, уламки великих горщиків X–XI ст., кістки тварин. Зафіксована хлібна піч східнослов’янського типу також у насипі вала, який оточував третє городище святилище Збручского центра Говда. Перед нею була влаштована жертовна площадка, на яких знайдені кістки тварин, уламки посуду XI–XII ст. У свідомості наших предків язичеського й ранньохристиянського періодів печі, мабуть, уважалася оберегом. Сучасні археологи зафіксували в підлозі давньоруських будинків ями, зі спеціально заритими там фрагментами печей.

Даний язичеський звичай був зафіксований дослідниками, зокрема, під час розкопок давньоруських поселень біля села Григорьївка, урочищах Попові поле, Ревутово, Підтополеве й Кут Канівського р-на Черкаської області. У деяких з розкопаних давньоруських будинків зафіксовані поглиблення, заповнені більшими шматками обпаленої глини від зруйнованих печей. У давньоруському будинку урочища Підтополево, наприклад, це поглиблення, прямокутної форми, перебувало під дерев'яною підлогою. Саме житло загинуло від пожежі в середині XII ст., тому обгорілі дерев'яні частини його конструкції законсервували деякі деталі інтер'єра житла. Яма із фрагментами печі розміщалася на правій стороні житла між піччю й провідною стіною, під місцем розташування традиційного для українсько-білоруського житла дерев'яної підлоги. У будинку в урочище Кут яма із фрагментами печі мала циліндричну форму й розміщалася майже в центрі житла.

Велике поглиблення котловану житла в материк (один з кутів – на 1,4 м), характер його заповнення виключають можливість випадкової не пов'язаної із цим житлом, появи ями із частинами печі. Фрагменти печей у всіх випадках належали до зруйнованих печей. Це видно з характеру й розміру (досить значному) уламків, деякі з них мали запрасовану поверхню. Печі в згаданих будинках не мали слідів штучних ушкоджень. Відповідно до свідчень східнослов'янських етнографів наші предки навіть в XIX–XX сторіччях, уважали, що земля з-під печі мала магічний зміст. ЇЇ зашивали в торбинку-ладанку, коли відправлялися в мандри, або при переїзді зі старого будинку цю землю переносили до нового. Можливо, що печі у свідомості наших предків були символом доброчесних духів і богинь–рожаниць. Звертає на себе увагу також той факт, що досить часто в пізніх східнослов'янських городищах- святилищах залишки людей, принесених у жертву були посипані зерном, поблизу їх археологи фіксували серпи.

Прикладом щодо цього може послужити залишки жертвоприносин людей у критому храмі городища-святилища Звенігород. Спочатку на підлозі храму розпалювався вогонь, і розсипалися обгорілі хлібні зерна. На них були покладені два перехресні серпи, два людських черепи й верхня частина кістяка. Аналогічні обряди відбувалися у святилищах Польщі кін. X – XIII ст. Так, у святилищі Вишеграда кругла площадка була оточена великим камінням, посеред якого стояв вівтар, складений із сімох кам'яних плит, і плоский камінь-жертовник. Тут знаходився також кістяк людини із пробитим черепом, поблизу його були зафіксовані два серпи й другий кістяк вбитої людини. По знахідках кераміки весь комплекс може бути віднесений до X – XIII століть.

Можливо, із символікою відродження був пов'язаний звичай, зафіксований на території пізніх східнослов'янських городищ-святилищ вбивати дітей під час похорон чоловіків літнього віку (60-70 років). У городищі-святилищі Богіт Збручского культового центра при розчищенні восьми поглиблень, заповнених дрібними каменями, знайдені кістки тварин, вугілля й дрібні уламки посуду X-XIII ст. У поглибленнях 4 і 8, розташованих у північній і південній частинах споруди, виявлені поховання чоловіків у віці близько 60 років. Крім того, у поглибленні 8 на захід від поховання дорослої людини, вище серед каменів лежали, кістки дітей у віці близько 2 років. Друге таке дитяче поховання виявлене на глибині 2 м серед каменів. Судячи з кераміки, поховання були зроблені в XII столітті. Людьми похилого віку, тіла яких поховані в пізніх східнослов'янських язичеських святилищах не були дружинники-воїни.

По-перше, у ранньосередньовічній Русі воїни рідко доживали до віку 50-60 років. По-друге, кістяки даних чоловіків не маю ніяких слідів насильницьких ушкоджень (не загинули в боях). По-третє, у даних похованнях немає супровідного матеріалу, характерного для дружинних поховань (зброї, ладейних заклепок і т.п.). У похованнях так званих дружинних могильників Гнєздово, Петрово, Тиміряєво, Шестовиць, некрополів древнього Києва, Ладоги, Чернігова дослідники досить часто разом із трупами воїнів- дружинників фіксують залишки молодих жінок. Звичай ховати дітей з залишками воїнів-дружинників у даних могильниках не був зафіксований. Нічого не повідомляють про поховання маленьких дітей з померлими воїнами дружинниками й письмові джерела. Виключення становить лише повідомлення Лева Діакона, якій у своїй «Історії» описав поховання русами воїнів, які загинули в Доростольській битві.

Відповідно до даного джерела, після ритуального вбивства полонених і кремації своїх полеглих воїнів, руси втопили у водах Істра кілька дітей і півнів [3, с. 78-79]. Аналізуючи повідомлення Лева Діакона, потрібно враховувати той факт, що вбивство дітей збіглося за часом із хвилею язичеської реакції, яка почалася після смерті княгині Ольги. Крім того, у війську Святослава були жерці (без їхньої присутності князь і його дружинники не змогли б давати клятву візантійцям від імені язичеського бога Велеса). Таким чином, факт приношення в жертву дітей, був, імовірно, пов'язаний зі звичаєм поховання жерців, які загинули в битві, а не професійних воїнів-дружинників. Таким чином, і в східнослов'янських городищах святилищах кін. X – сер. XIII ст. швидше за все з маленькими дітьми (як основою майбутнього відродження) ховали служителів язичеського культу, які обслуговують святилища. Цікаво, що поблизу подібних поховань літніх чоловіків у східнослов'янських городищах- святилищах дохристиянської доби залишків дітей зафіксовано не було.

Прикладом щодо цього може послужити поховання в язичеському храмі села Зелена липа Хотинського району Чернівецької області. У центрі язичеського храму було знайдене поховання сер. X ст. чоловіка 50-60 років. Кістяк лежав витягнутий на спині, зі складеними на груди руками, і був орієнтований головою на захід. Біля кістяка знайдені уламки посуду сер. X ст. Залишків дітей поблизу поховання дослідники не зафіксували. Можливо, що даний звичай став результатом посилення жорсткості язичеського культу після хвилі християнізації на східнослов'янських землях початку другого тисячоріччя н.е. Є підстави припускати, що дітей у пізніх східнослов'янських городищах-святилищах приносили в жертву язичеським богам. У свідомості наших предків даної епохи, імовірно, діти були одним із символів відродження й приносилися в жертву божествам – Роду й рожаницям – уособленням померлих предків і родючості землі. Так, згідно з даними археології жертвоприносини дітей відбувалися в одному з капищ святилища Звенігород. Знайдено кістки більш ніж 30 розчленованих дитячих кістяків, складені в ями й супроводжувані речами. Гіпотеза І.Л. Русанової та Б.О. Тимощука про те, що в даному язичеському капищі приносили в жертву дітей-первістків з селянських громад навколо святилища не витримує ніякої критики [2, с. 155].

Громади селян, що обслуговували інтереси Збручского культового центра, не змогли б існувати, якби додержувалися даного звичаю. Східні слов'яни-язичники даної епохи вели нескінченні війни як із дружинами східнослов'янських князів і православним духівництвом, так і польськими королями, що також активно насаджують християнство. Язичники не тільки оборонялися, але й самі робили набіги на землі християн, убиваючи чоловіків та уводячи в полон жінок з дітьми. Швидше за все, із числа цих дітей і вибиралися жертви язичеським богам. Звичай приношення в жертву померлим предкам дітей як символу відродження й родючості землі існував у наших предків ще праслов'янську епоху. Так, у городище Бабіна гора із зарубинецьким культурним шаром знайдене масове поховання дитячих черепів без ритуального інвентарю. Городище перебувало в лісостеповій зоні, по сусідству з войовничими сарматськими племенами. Дослідники відзначають, що на Бабіній горі частокіл спалили сармати, тому що при дослідженні валів і ровів знайдені залізні трилопатеві черешкові кінцівки стріл – головна зброя сарматів I в. до н.е. – I в. н.е." [4, с. 108-109].

Візантійський автор VI сторіччя Псевдо Кесарий стверджує у своєму творі «Відповіді на питання», що древні слов'яни у важкі для них часи вбивали за спільною трапезою дітей, розбиваючи їх об камені, подібно до мишей [5, с. 254].

Імовірно, наші предки приносили померлим предкам – Роду й рожаницям – у жертву дітей, у важкі періоди існування громади, щоб умилостивити їх і попросити допомоги в боротьбі із зовнішніми ворогами або голодом. Дитяче жертвопринесення вважалося кращим способом умилостивити богів у ранньосередньовічний період не тільки у свідомості язичників, але й серед новоспечених християн. Так, при розкопках християнського храму в літописному Васильєві, археологи виявили саркофаг, що складався з окремих кам'яних плит. У ньому лежала дерев'яна труна з залишками поховання чоловіка віком 30-40 років. Біля кісток, що лежали у неанатомічному порядку, знайдені обгорілі зерна гороху, перепалені кістки, уламки глиняного посуду XII ст. Крім того, були також зафіксовані з південної стороні два контрфорси, у фундамент яких замурували дітей віком до двох років. Очевидно, бажаючи зберегти християнський храм (який дав тріщину) жителі Васильєва зробили язичеський обряд – замурували живцем у фундамент будинку двох дітей. Християнські автори – сучасники пізніх східнослов'янських городищ-святилищ добре знали про жертвоприносини дітей і згадували про них у своїх проповідях. Так, Кирило Турівський у своїй проповіді «На Фоміну неділю» писав:

"Отселе бо не приемлеть ад треби, заколаемых отцы младенецъ, на смерть почесті преста бо идолослужение и пагубное бесовское насилие" [6, с. 238].

Інший більш ранній автор (початку XII в.), перераховуючи язичеські обряди, які здійснювали наші предки вже в ранньохристиянську добу згадав і "Таверская деторезанья идолом від первенець". Подальший текст розповідає про кривавий культ античної Гекати: "Лаконьская требищьная кровь, просвяжаемая ранами, нею же мажуть Екатию богыню (оне же Деву славят) и Мокошь чтут..." [6, с. 216].

Автор "Слова Григорія про те, як перші погани кланялися ідолом", поставив поруч ритуальне вбивство дітей і культ страшної хтонічної Гекати оточеної "страшними й похмурими примарами" і душами померлих. Коментуючи слово Григорія, давньоруський автор додав до виписки про Гекату доповнення із власне місцевих реалій: "Деву и Мокош чтуть". Дуже важливим є те, що давньоруський автор пов'язав традиції приношення в жертву дітей богині Гекаті та культ східнослов'янських богинь – Діви та Макоші. Таким чином, можливо зробити висновок, що головним об'єктом шанування серед язичників ранньохристиянської епохи як і раніше, залишалися народні божества Род і рожаниці – антропоморфні уособлення померлих предків – берегинь, божества родючості.

Разом з тим, у пізніх язичеських громадах язичницький культ стає значно жорсткішим, на що вказує велика кількість залишків людей (у тому числі й дітей), принесених у жертву богам, зафіксована археологами в жертовниках пізніх язичеських святилищ, а також виникнення жорстокого звичаю вбивства дітей під час поховання служителів язичеського культу, який не мав широкого поширення в дохристиянську епоху. Цей факт переконливо свідчить про значну трансформацію язичницького культу наприкінці X – першій половині XIII ст. Серед богів, особливо шанованих східнослов'янськими язичниками з кін. X – по сер. XIII ст. особливе місце, очевидно, займало якесь божество, пов'язане зі скотарством. Можливо, що це був Велес – скотячий бог. Прямих вказівок на те, що язичеські громади, які знаходилися на території нинішньої західної України – у Подністров'ї й Прикарпатті почитали Велеса в цей час немає. Разом з тим, у тих районах північно-східної Русі, де також перебували значні центри опору християнізації домінував культ саме даного божества. Так, у поселенні язичників Ведмежий кут існувало капище Велеса [7, с. 8-9].

Велеса, згідно із «Житієм Авраамія Ростовського» почитала і язичеська громада Ростова [8, с. 224]. В XI ст. служителі Велеса – волхви були добре відомі в Києві, Новгороді. Саме вони змогли організовувати повстання в Новгороді, Ростові, Суздальській і Бєлозерській землях наприкінці 60 – поч. 70- их років XI ст. Можливо, що полоцькі волхви були причетні до державного перевороту в Києві 1068 році. Воскресенський літопис повідомляє, що в 1071 році волхв – адепт Велеса – призивав до повстання жителів Києва від імені п'яти язичеських божеств [9, с. 198].

Даний факт свідчить по-перше, про існування на східнослов'янських землях на той час якогось жрецького союзу, який поєднував служителів  п'яти язичеських божеств і їхніх прихильників. По-друге можливо припустити, що саме служителі Велеса очолювали цей союз. Є підстави припустити, що й західні язичеські громади Київської Русі почитали дане божество. Так, якесь хтонічне божество – мешканець підземного світу, яке підтримує реальний і небесний світи, було зображено на трьох гранях Збручского ідола, який знаходився у городищі святилищі X-XIII ст. Богіт. Згідно з даними археології, Богіт і сусідні городища-святилища Звенігород і Говда відвідували прочани із всіх районів східнослов'янського миру. Таким чином, і божества, зображені на Збручскому ідолі повинні були шануватися всіма східнослов'янськими язичеськими громадами того часу. Цілком можливо, що нижнє божество, зображене на Збручскому ідолі, було літописним Велесем. На користь даної гіпотези свідчить факт існування на території пізніх городищ-святилищ, звичаю приносити в жертву якомусь хтонічному підземному божеству в жертву черепів свійських тварин й людей.

Так, у Звенігороді на дні жертовної ями № 3 в один ряд були покладені розрубані частини корів, (черепа, хребці з ребрами, таз, стегнової кістки) і лежали разом чотири нижні щелепи, імовірно, це символізували цілих тварин. У цій же ямі перебував череп і кістяк підлітка, який лежав у скорченому вигляді на правому боці. Черепа свійських тварина і їхні фрагменти виявлені у великих кількостях у жертовних ямах городища-святилища Богіт. Так, наприклад, у центрі одного з місцевих довгих будинків були виявлені череп коня, щелепи свині й корови, уламки посуду XII – XIII ст.

Звичай приношення в жертву черепів тварин і людей якомусь підземному божеству зафіксовано дослідниками в пізніх язичеських святилищах західних слов'ян. У культурному шарі городища- святилища Гросс-Раден, наприклад, були виявлені скупчення різноманітних речей і предметів IX-XII ст., з людськими кістками й черепами. Недалеко від Воліна в Польщі в ямі знайдені два людських черепи, кістки тварин і фрагменти посуду. В одному з поглиблень на городищі Аркони були знайдені 8 черепів дорослих чоловіків, кістки тварин, уламки посуду, кінцівки стріл і ніж. Все поглиблення було перекрито кам'яної вимосткою. Череп коня, корови, свині або людини вважалися вмістищем «кісткової» душі й, на думку наших предків, вона продовжував існувати в якомусь кістковому «антисвіті», очікуючи повернення в реальний мир. Володарем померлих людей і тварин у підземному світі вважався в східних слов'ян Велес.

Від нього нібито залежала родючість землі, здоров'я й благополуччя тварин і людей. Таким чином, цілком можливо, що одним із самих шанованих божеств у городищах-святилищах західної України, як і північно-східної Русі був «скотячий» бог Велес. Даному божеству, як і уособленням родючості Роду та рожаницям в епоху розповсюдження християнства язичники стали масово приносили у жертву людей. Важливу роль у пантеоні східнослов'янських язичеських громад грали також старі родові культи берегинь – сонця й вогню. На тильній стороні верхнього ярусу Збручского ідола зображене чоловіче божество, на одязі якого можна розгледіти знак Сонця: коло із шістьома променями усередині. Більшість сучасних учених інтерпретують його як божество сонця. Гіпотезу про вшанування сонця в пізніх язичеських городищах святилищах підтверджує й той факт, що більшість з них розташовані на високих місцях, звернених убік висхідного сонця. Прикладом щодо цього може виступити городище-святилище X-XII ст., відкрите археологами поблизу селища Кулишівка Сокирнянського району Чернівецької області. Крім того, на території городищ-святилищ кін. X-сер. XIII ст. знайдене значна кількість скляних браслетів – символ сонця й відродження.

Зокрема уламки скляних браслетів у великій кількості зафіксовані дослідниками на території городища-святилища Звенігород. Незвичайний цілий скляний браслет, знайдений у житлі служителя язичеського городища - святилища Богіт. Він настільки малий – (діаметр 4 см.), що не міг служити прикрасою навіть дитячої руці. На думку сучасних дослідників це був спеціальний культовий предмет, який слугував символом сонця. Уламки скляних браслетів у величезній кількості перебувають на капищах інших пізніх міст-святилищ. Досить виразно проглядається в пізніх східнослов'янських городищах-святилищах культ вогню, як якоїсь охоронної й очисної стихії. Найбільш священна частина пізніх городищ-святилищ оточена валами й ровами.

На вершинах валів і на дні ровів горіли вогні, і в деяких місцях на площадках-вівтарях були покладені кістки жертв. Вали святилищ, як правило, мають плоску вершину або сходинку на схилі, де горіли вогні. Їхні рови неглибокі, із плоским дном, на якому також багаторазово розпалювалися багаття, поміщені часто на спеціально влаштованих кам'яних вимостках. Тут перебували, імовірно, «палаючі жертовники». У багаття кидали м'ясо жертовних тварин і фрагменти спеціально розбитого посуду. Зокрема, на валах і ровах Кулишівського святилища були обладнані спеціальні місця, де розпалювали ритуальний вогонь. Язичеський храм у городище-святилище в с. Рудники Снятинського району Івано-Франківської області був оточений ровом, у якому на кам'яних вимостках багаторазово розпалювався вогонь.

Вшановували, очевидно, язичеські громади кін. X – X – сер. XIII ст. і духів водних джерел – вілл. Про це свідчить наявність у пізніх городищах святилищах священних колодязів, вибитих у скелях. Так, при розкопках городища-святилища Богіт поруч із одним з довгих будинків зберігався колодязь прямокутної в плані форми (3,2×3,2 м). Він був вибитий у скелі, його сучасна глибина 3,8 м. Другий колодязь зроблений у скелі, перебуває на самому городищі біля головного вала. Його розміри 2,6×1,4 м, глибина 5 м. Час спорудження колодязів поки встановити не вдалося. Подібні колодязі, вибиті в скелях (що вимагало величезних зусиль), відкриті на багатьох святилищах. Наприклад, на святилище Зелена Липа він досягає глибини 14,5 м. Всі ці колодязі не доходять до рівня води й, очевидно, використовувалися в ритуальних цілях. Очевидно, подібні ритуальні спорудження були пов'язані із шануванням вил – русалок і використовувалися для обрядів «викликання дощу».

Таким чином, можливо зробити висновок, що пізні язичники, як і їх попередники в язичницьку епоху вшановували духів-берегинь, які уособлювали собою природні стихії – сонце, вогонь, джерела і т.п. Разом з тим, крім родових та традиційних народних культів божеств родючості (Рода й рожаниць), підземного божества Велеса – скотячого бога, духів сонця, вогню й водних джерел при аналізі матеріалів, отриманих при розкопках багатьох пізніх східнослов'янських городищ- святилищ виразно проглядаються культи войовничих божеств – заступників дружинників і князівської влади. У дохристиянську епоху дружинних богів Перуна та Хорса вшановували лише представники східнослов’янської військової еліти, мешканці великих міст та князівських фортець. Таким чином можливо стверджувати, що наприкінці X ст. відбулася певна консолідація багатьох ворогуючих до цього часу жрецьких кланів. Деякі пізні городища-святилища за своєю формою нагадують святилища Перуна.

Так, при розкопках городища-святилища Богіт, дослідники виявили вісім коритоподібних і овальних у плані поглиблень діаметрами 3×5 м й 40 см від рівня навколишнього ґрунту, подібним восьми виїмкам – пелюсткам Периньського святилища в Новгороді й шести пелюсткам Київського святилища, побудованих Володимиром. Крім того, при розкопках пізніх східнослов'янських городищ-святилищ фіксується зброя, у тому числі й сокири – символи Перуна. Про шанування язичеськими громадами західної Русі в кін. X – сір. XIII століття божеств- заступників воїнів і князівської влади свідчить і зображення воїна на одній із граней верхнього ярусу Збручского ідола. Божество зображене у вигляді чоловічої фігури зі злегка вигнутою шаблею на поясі. Такого роду шаблі були поширені в IX-XI століттях. Поруч – зображення коня.

Більшість дослідників інтерпретують дане зображення як бога Перун – уособлення грози, блискавок і грому, війни, заступника воїнів і князя. Таким чином, світогляд пізніх язичників після християнізації Русі піддався певній трансформації. До традиційних вже родових культів духів-берегинь та народних божеств язичницької доби додалися культи дружинних богів, які також знайшли своє поважне місце у пантеоні вцілілих язичників. До того ж, не піддається ніякому сумніву, що на тлі довгого військового протистояння з великокнязівськими дружинами та християнським духівництвом язичницький культ в пізніх східнослов'янських громадах став більш жорстким. Найбільшою пошаною серед пізніх язичників, як і раніше користувалися народні божества – уособлення померлих предків і родючості (Рід, рожаниці, Велес) та духи-берегині, які символізували природні стихії – сонце, вогонь, воду. Вшановували у пізніх язичеських святилищах й дружинних божеств, що переконливо свідчить про певну консолідацію різних жрецьких груп.

Бібліографічний список

1. Тимощук Б.А. Славянские святилища на Среднем Днестре и в бассейне Прута / Б.А. Тимощук, И.П. Русанова // Советская археология. — 1983. — № 4. —С. 161–174.
2. Тимощук Б.А. Во времена Збручского идола / Б.А Тимощук, И.П. Русанова // Вопросы истории. — 1990. — № 8. — С.153–157.
3. Лев Диакон. История / Диакон Лев. — М.: Наука, 1988. — 239 c.
4. Максимов Е.В. Зарубинецкая культура на территории УССР / Е.В. Максимов. — К.: Наука, 1982. — 367 с.
5. Свод древнейших письменных известий о славянах. — М.: Наука, 1987. — Т. 1. — 187 с.
6. Аничков Е.В. Язычество и Древняя Русь / Е.В. Аничков. — СПб.: Б.и., 1914. — 386 с.
7. Лебедев А.Н. Храмы Власьевского прихода в Ярославле / А.Н. Лебедев. — М.: Б.и., 1877. — 157 с.
8. Жития святых в XII книгах. Кн.2. — К.: Изд-во Киево-Печерской Лавры, 1855. — 857 с.
9. Летопись по Воскресенскому списку. Ч.1. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — 345 с.