Триглав

Триглав — мабуть, найменш досліджений із усіх слов’янських Богів. Чи не тому, що, за суттю, він не стільки якесь окреме Божество, скільки божественний принцип триєдності світу або його багатопроявності.

Найдавніші зображення Триглава (Тримурті), знайдені археологами в долині ріки Інд, належали ведійській релігії. Їхній вік п’ять тисяч років. Ведійський Тримурті має вигляд чоловічої постаті з трьома обличчями і рогами (що символізують зв’язок з природою). Про Трійцю сперечалися ще перші християнські єпископи на Нікейському соборі в 325 р. — та, назвавши це світоглядне уявлення про троїстість Бога «язичницьким», вони все ж не змогли позбутися його, творячи власні християнські догмати.

Володимир Шаян писав: «Поняття Трійці не є поняттям первісно християнським в історії порівняльного вірознавства. Стрічаємо це вірування в інших індо-європейських, або простіше арійських віруваннях, і то — в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму»[ВПН. 98]. Вірогідно, саме християни й надали поняттю Трійці виключно андротеїстичного (чоловікоподібного) значення, позбавивши природу її жіночої іпостасі, що, вочевидь, первісно передавалося родинною трійцею: батько+мати+дитина. Найдавнішою світоглядною трійцею індоєвропейців є природна єдність Батька Неба, Матері Землі і Людини (сина чи дочки Богів). Наприклад, у ведичних піснях[РВ. 1: 164, 33]:

«Небо — отець мій, родитель. Там мій пуп.

Рідна моя мати — та велика Земля.

Всередині цих двох простертих чаш — моє лоно.

Тут батько вложив зародок дочки.»

Велесова Книга повідомляє про слов’ян: «Це були перші, що поклонялися Триглаву і йому співали велику Славу!»[ВК.11-А]. Великий Триглав Велесової Книги включає у себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави. Першою великою трійцею названі Сварог, Перун і Святовит, які відображають єдність Бога-Отця, Бога-Сина, і Бога-Духа (якщо трактувати їх у християнському сенсі). Цю трійцю можемо, щоправда, інтерпретувати у ведійському розумінні Тримурті: Брагма – Вішну – Шива (творець, хранитель, руйнівник), де відповідно, Сварог — творець, Святовит — хранитель, Перун — руйнівник, що видається логічнішим.

Цінні повідомлення про культ Триглава у слов’ян залишив нам хроніст Еббон (1124 р.): «Місто Щецин <...> має три гори, з яких середня й найвища присвячена верховному Богу язичників Триглаву; на ній є триголова статуя, в якої очі й вуста закриті золотою пов’язкою. Як пояснюють жерці кумирів, головний Бог має три голови тому, що наглядає за трьома царствами, тобто небом, землею й пеклом, а обличчя закрите пов’язкою, оскільки гріхи людей приховує, нібито не бачачи й не кажучи про них»[Матерь Лада. 343–419].

Боротьба з вірою слов’ян спонукала їх до захисту рідних святинь. Жерці піднімали народ на боротьбу, іноді вдаючись до хитрощів. Той же автор описує випадок, коли жрець Триглава, закутавшись у плащ кумира, вийшов таємно з міста Волегоща і, зустрівши селянина, закликав його розправитися з людьми єпископа Оттона, бо інакше місто загине разом з усіма його мешканцями. Однак сили були нерівні, озброєні до зубів христоносці силою вогню й меча все ж поступово знищили храми слов’ян.

«Коли ж капища й зображення кумирів були знищені благочестивим Оттоном, нечестиві жерці золоту статую Триглава, яка найбільше ними вшановувалась, понесли в гущавину й віддали на збереження якійсь вдові, що жила в невеликому селі, де не було небезпеки, що статую знайдуть. Вона ж, спонукувана до цього нагородою, немов зіницю ока берегла нечестиву цю статую так, що, видовбавши дупло у величезному стовбурі дерева, це зображення Триглава, обернувши покривалом, заховала там; і не можна було нікому побачити його, не кажучи вже щоб доторкнутися; один лише невеликий отвір, куди клали жертвопринесення, був у стовбурі, і ніхто не входив до тієї будівлі, окрім як для здійснення нечестивих жертовних обрядів»[Матерь Лада.343–419].

Далі Еббон розповідає, що християнські завойовники знищили статую підступним чином. Намовили Германа, слугу Оттона, розвідати місце її переховування: він вдягнув шапку й одяг, типовий для місцевих слов’ян, і, прикинувся мореплавцем, який нібито постраждав від сильної бурі й шторму, але був врятований Богом Триглавом, обіцявши йому багату пожертву. Отримавши дозвіл на пожертву, він розвідав місце схову та привів туди військо, яке й знищило кумира.