Велесова книга: святе письмо українців

Дерев'яні книги... Кому з нас не перехоплюва­ло подих при думці, що можемо коли-небудь по­читати дерев'яну книгу! Хоча нині вже й не кожна сучасна людина здатна збагнути зв'язок отого дре­внього (стародавнього) з дерев'яним (зробленим із дерева).

Насправді ж дерево, древо, древній - слова одного кореня. А коріння наше таке глибо­ке, що осягнути його сьогодні може далеко не ко­жен, а дехто вважає, що це й не обов'язково... Та чи справді це так?

Ось уже близько тисячі років нам, українцям, нав'язують думку про те, що нібито наші Пращури не мали писемності аж до 10 століття і тільки хрис­тиянство принесло нам письмо, книги й культуру загалом. Однак безліч очевидних фактів постійно живлять уяву мислячих українців, не дають повіри­ти цим ідеологічним вигадкам. От, приміром, хоча б те, що археологи знаходять багато знарядь для пись­ма - різного роду загострених паличок - писачків (з кістки, металу, дерева). Як же могло бути, що зна­ряддя письма знаходять, а самого письма нема? Писали на дереві, шкірі, бересті. Учні вчилися пи­сати на навощених дошках. Напис можна було лег­ко зчистити й зробити інший. Все це матеріали, які погано зберігаються. Проте є і деякі збережені написи, приміром, на глиняних горщиках. Такі зразки маємо з доби Трипілля; їх досліджували Валентин Даниленко і Микола Суслопаров.¹

Скіфи писали літерами, подібними до грецьких. І в цьому нема нічого дивного, бо й давні греки, і скіфи були нащадками племен усатівської архео­логічної культури (мідний вік трипільської доби: Північно-Західне Причорномор'я, межиріччя Пруту, Дніс­тра та Південного Бога). Про це маємо писемні свід­чення стародавніх авторів. Так, іранський письмен­ник Марваруді вказує, що навіть у хозар є письмо, що походить від руського, і що воно схоже на грець­ке Відомі також і сарматські знаки, які більше схо­жі на, так звану, "глаголицю". Тож не будемо далі заглиблюватись в історію писемності, бо це окрема тема, яка ще потребує правдивого висвітлення ².

Цей невеличкий вступ нам потрібен для того, щоб показати, що Велесова Книга не вигулькнула зненацька як щось нереальне. Ні, вона була закономірним явищем у довгому ланцюгу розвитку на­шої писемності Так само закономірною була й спро­ба записати давні релігійні тексти, які довгий час існували в усній формі. Поки народові не загрожу­вала чужа ідеологія у вигляді чужої віри в чужих богів, доти не було й потреби в записуванні свого віровчення. Так було в Індії та Японії з язичницьки­ми текстами, які почали записувати, коли виникла загроза насадження народам штучної релігії буд­дизму. Так було й у наших Предків: віра передава­лась з уст в уста, від дідів-прадідів до синів-онуків ^З іншого погляду, усна традиція була, певною мі­рою, й захистом своєї віри від чужинців, бо її пере­давали тільки своїм. Коли ж загроза втрати власної віри постала з усією своєю очевидністю і жорсто­кістю, Волхви мусили знехтувати загрозою прочи­тання текстів чужинцями, заради вищої мети - збе­реження цих текстів до кращих часів для своїх, бо­дай, віддалених нащадків. Такі часи настали нині.

Дошки з давніми письменами були знайдені в маєтку Великий Бурлюк на Харківщині, віро­гідно, в 1919 році під час громадянської війни полковником білої армії Алі (Федором Артуровичем) Ізенбеком, який вивіз їх до Брюсселю. Там у 1925 році з дошками познайомився письменник-емігант (за походженням українець) Юрій Миролюбов Зб який кільканадцять років займався очищенням, копіюванням і прочитанням текстів. Багато літер було стерто, частина дощок розби­та чи пошкоджена часом. Оскільки фото вихо­дило нечітке, він був змушений переписувати тек­сти вручну. Про дослідження Велесової Книги та її публікації вже існує чимало літератури в Ук­раїні ⁴. Перші переклади її були недосконалі, бо робилися, переважно, шанувальниками старови­ни, які не мали лігвістичної освіти. Професор Володимир Шаян не встиг зробити повного пе­рекладу, але він поклав початок наукового вив­чення Велесової Книги і зробив переклад кіль­кох дощечок⁵. В Україні переклад Велесової Кни­ги сучасною українською мовою здійснив Борис Яценко - мовознавець з Ужгорода ⁶.. Але дослід­ження тривають. Велесова Книга ще породить ве­личезну літературу, може навіть більшу, ніж праці про "Слово о полку Ігоревім".

Ми вивчатимемо Велесову Книгу, насампе­ред, як Священну Книгу нашої Рідної Віри⁷. У ній ми знайдемо глибинну мудрість, залишену нам у спадок: ми ще довго будемо цитувати крилаті вислови, читати молитви й звертатися цими словами до Рідних Українських Богів; будемо не раз вчи­туватися в кожен рядок і думати над кожним сло­вом Нині тільки починаємо цю нелегку, але заво­рожуючу працю. Це таїна, яку нам ще належить відкрити для себе і своїх нащадків. Тож попроси­мо благословення у Сварога словами давньої ук­раїнської молитви, яку самі Волхви називають Першою Правою: "Свароже! Ти, що сотворив світ­ло, Ти єсть Бог світла і Бог Прави, Яви і Нави, се бо маємо їх во істину. І єсть ця істина наша, що переможе темну сипу і виведе нас до блага" (15-А). Наше Святе Вчення починається від Сотворення Світу, що відбулося невідомо коли, тому й не шу­каймо його дати.

Дажбог створив нам яйце... або Вчення про Сотворення Світу

Світ створений багато мільярдів років тому,- так багато, що людина не здатна збагнути цю цифру. Ніяке 7507 нас не задовольнить, бо і його вигада­ли у Візантії. Краще почнімо з писанки...

Сьогодні Великодня писанка відома у всьому світі як культурний символ України. Але не всім відомо, що донедавна християнська церква люто бо­ролася проти Великодніх писанок, крашанок і коро­ваїв. Заборонивши їх ще в X столітті після насиль­ного впровадження чужої віри, попи впродовж се­мисот років накладали покарання на українських се­лян, які щороку відправляли обряд причастя до кос­мічного Воскресіння Світла, коли настає весняне рівнодення, і коли літнє світло перемагає зимову темряву. Це про них писав християнський чернець Іван Вишенський, який у важкий для України час втік до греків на гору Афон, щоб звідти посилати своїм землякам повчання: "пироги і яйця надгробні всю­ди ліквідуйте" (1599 рік). Чо­му ж народ так вперто справляв цей Звичай, навіть уже забувши значення пи­санки? Адже попи доклали чимало зусиль для того, щоб аж у кінці XVIII - на по­чатку XIX ст. народ повірив, що яйце є символом воскре­сіння юдея Ієшуа (Ісуса). Для тих, хто не знає, скаже­мо, що в Іудеї нема й ніколи не було звичаю писати пи­санки чи красити крашанки, тим більше - пекти пухкі ко­роваї. Кочовий скотарський народ не знав хліборобства.

Чому ж українці пишуть писанки й споживають кра­шанки? Нині ми сказали б, що це генетична пам'ять. Так, саме родова пам’ять, яка існувала в підсвідомості українців, дає їм змо­гу, навіть будучи насильно охрещеними, виконува­ти той Предківський Звичай давньої віри: поминати своїх покійних родичів крашанками - символом їхнього (а не Ісусового) воскресіння. Завдяки Велесовій Книзі ми знаємо, що душа покійного йде до Лук Сварожих (у небесний Рай), де "перебуде якийсь час і отримає нове тіло". Тоді Сварог посилає цю душу знов на Землю для втілення в українських немовлят. Таким чином воскресіння означає круго­обіг душ через три світи: людський (Ява), потойбіч­ний (Нава) і Божественний (Права). Отже, спожи­вання Великодніх крашанок - магічний обряд вик­ликання цих душ до життя!

Тільки у Велесовій Книзі знаходимо пояснення істинного значення Великодньої писанки. Цьому присвячена вся перша дошка: "Се бо Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була. Так це душі Пращурів суть і ті світять нам зорями од Іру". Ось наша рідна Веда про Сот­ворення Світу. Саме наш рідний Дажбог сотворив яйце - універсальний зародок всього живого на Землі й у Всесвіті, і сама Земля наша нагадує Великод­ню писанку. Тоді Дажбог повісив Землю-писанку у безмежному Всесвіті й влаштував так, щоб вона бу­ла "удержана". А тримають її Душі Пращурів наших (духовна сила, енергія), які світять нам зорями з Вирію - Раю, тобто країни Предків. Духовна сила Пращурів підтримується нашою пам'яттю, молитва­ми Рідної Віри. Коли ж народ забуває про свій зв'язок поколінь, тоді відбувається непоправне - зни­кає Рід (народ, нація). Тому Волхви нагадують і застерігають: "Це душі Пращурів наших од Іру дивлять­ся на нас і там від жалю плачуть, і дорікають нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, а ще й глузували. Це істинно, що недостойні бути Дажбожими Внуками!" (1).

Отже, ще задовго до Коперніка наші Пращури знали, що Земля не стоїть на трьох слонах, а крутиться в косміч­ній "безодні", і що вона не плоска, а кругла, як яйце. Зна­ли вони й про ту силу, яка "удержує" цей космічний рух, тобто правує (керує) Всесвітом. Цю силу вони називали Прав або Права.

Саме закони Права нагадує автор першої дошки Веле­сової Книго своїм сучасникам, а заразом і нам, своїм нащад­кам, і дорікає за те, що стали соромитись свого рідного ві­ровчення: "Даремно забули доблесні наші старі часи, бо ку­ди йдемо - не відаєм. Атак озираємось назад і речемо: нев­же ми устидилися Наву, Пра­ву, Яву знати і навколишнє відати й думати?"

Космогонічні колядки українців поглиблюють і доповнюють наші знання про Сотворення Світу. Співані на Різдвяному славленні пісні є найпе­шою урочистою частиною обряду, коли гурт коляд­ників,а первісно Волхвів (служителів культу), вис­півував святе Вчення про Сотворення Світу. Серед безмежного космічного моря росте Дерево Світу (явір, клен, дуб), на ньому сидять голуби (симво­ли Різдва, творці-деміурги) і "радоньку радять, як Світ сновати". З моря дістають матеріал для ство­рення Неба, Сонця, Місяця й Зірок Різдвяний птах (сокіл, голуб, орел) - символ духовної сили Отця Сварога, тобто його Святий Дух.

Друга колядка розповідає про Сотворення Зем­лі: сокіл пірнає у воду, щоб дістати "троє насіння": перше насіння - чорна землиця, друге насіння - яра пшениця, третє насіння - зелена травиця... Ці ко­лядки побутують і нині.

Та існує чимало священних текстів, які вже перекручено втручанням чужовір'я. Однак, їх можна очистити, знаючи Рідне Віровчення. Так відтворена картина Божественної Братчини, що від­бувається на Небі. Боги сідають за стіл, головує Сварог-Отець. Боги помічають, що серед них не­ма Святого Різдва. Сварог посилає свого сина Перуна, щоб приніс Святе Різдво, Перун спускаєть­ся на землю й зустрічає сиве голуб'я, у якого з рота полум'я йде, з очей іскри скачуть. Зустріча­ються дві вогненні стихії. Перун лякається, не впіз­навши Різдвяного птаха. Вогненний птах Сонця сильніший навіть від вогненної блискавки Перу­на. Сварог дорікає Перуну за те, що не приніс Свя­того Різдва: "Ото ж і було Святеє Різдво. Було б його на руки взяти, сюди принести, на стіл пок­ласти,- зрадувалися б усі свята, що перед ними Святеє Різдво сіло... Ой устаньмо та й помолімо­ся, Святому Різдву поклонімося!" Збільшення дня після зимового сонцестояння символізує Сотворення Світу (світла) і супроводжується співом свя­щенних текстів. Дванадцять Різдвяних страв на столі є жертвопринесенням усім місяцям року, тоб­то Богам-Сварожичам, покровителям дванадцяти свят Кола Сварожого. Урочисте внесення Дідуха (житнього снопа) є головним обрядом на честь Свя­того Духа наших Пращурів, які тримають нашу Землю своєю духовною силою. Тому й споживан­ня Куті (пшеничної каші) символізує вічність на­шого Роду і є магією родючості.

Створив вас от перст моїх або Вчення про Рід

Кожен українець, який починає читати це Святе Письмо, має усвідомити своє Божественне по­ходження. Український народ створений Сварогом, який ще має ім'я Род, тому саме Сварог є нашим Пращуром, і саме Він дав нам Заповіт через Отця Ора, якими мають бути русичі-українці: "Це мовив Ору Сварог наш: "Як мої творіння створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, що ви - сини Творця, і поводьтесь, як сини Творця. І буде­те, як діти мої, і Дажбог буде Отець ваш. Того му­сите слухатись, і Той вам скаже, що маєте діяти, і як мовить, так і творіть" (25).

Сварог - Творець, названий в народі золоторуким майстром, створив людину од "перст сво­їх", тобто виліпив своїми пальцями або вирізьбив своїм золотим топірцем, з яким його зображає ве­дійська традиція. Та можливе й інше прочитання цього образу: Сварог створив нас із частини сво­го тіла - пальців, які є символом творчої праці на­роду. Про цю працьовитість також маємо повчан­ня: "Се бо мали вказівку на часи наші, аби не хиб­но діяли й Отцям почесті справляли. Не бездіяльні персти товкли о дерево, а щоб руки наші утрудились о рала наші, а мечами добували незалеж­ність нашу" (14).

Отже, Сварог - Творець Роду людського на Землі. А як же народилися Внуки Дажбожі?

Перша родовідна легенда Велесової Книги викладена в дощечці 16, яка присвячена Велесу, Богу таємничих знань, про якого сказано, що він є "пристанище і сила". Доблесний і працьовитий муж, названий отцем в Русі, мав жону і двох доньок. Було в них багато овець, корів та іншої худоби, яку вони випасали в степах. Саме в степах не міг він знайти достойних мужів для своїх доньок. Він мо­лив Богів, щоб згасання роду припинити. І Дажбог почув ту молитву, і дав йому вимолене, як було проречено те: "Се Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому". Богиня Ясна з'являється завжди при народженні дітей. Вона тче нитку життя новій людині, як Богиня Долі, Рожаниця. Ясна - Богиня жіночої плідної сили, яка уособ­люється в блискавці. Недаремно вона згадується поруч з Інтрою-Перуном (7-В), який є втіленням чо­ловічої плідної сипи. І нарешті, Бог Вепес отрочат несе. Це йому завдячують руси і хвапу речуть ни­ні і завжди, і до віку віків! Це вчення не тільки про народження Дажбожих Онуків, але й про єдність духовного (Божественного) і тілесного (земного), що є ознаками Дажбога і Велеса.

Про Божественне походження всіх слов'янських племен неодноразово будуть нагадувати нам Волхви в цій святій книзі: "Се бо ми є слов'яни, бо славимо Богів, і се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога" (36-Б); "І повели русів Громовиці, як си­нів Отця нашого Перуна і Дажбога внуків'' (23); "вже греки йдуть на нас і силою гримлять, але Перун нам Отець, і се тих греків розтрощимо!" (32).

Друга родовідна легенда. Прародителями слов'ян Велесова Книга називає Отця Богумира і Матір Славуну, які, дбаючи про майбутні роди сво­їх п'ятьох дітей (трьох дочок і двох синів), підби­рали їм достойне їхньої крови подружжя. Отець Богумир, послухавши жону свою Славуну, пої­хав куди очі дивляться, і спинився під дубом, що стояв у полі, та й лишився ночувати біля Вогню. Дуб - священне дерево наших Предків, він зав­жди був захистом людини, символом Божої си­ли. Під дубом здійснювалися і шлюбні обряди. Саме тут і зустрілися йому троє мужів, що шукали собі жінок. Так три вісники Ранок, Полудень і Вечір стали мужами трьох доньок Отця Богуми­ра: Древи, Скреви і Полеви. Від цих родів походять племена древлян, кривичів і полян. А від синів Сіви й молодшого Руса походять сіверяни й руси. Імена ж трьох вісників, напевно, несуть на собі якесь символічне навантаження, яке було зро­зуміле автору ще в IX столітті. Нині ми можемо лише здогадуватися, що мова йде про духовне значення цих постатей, подібне до статусу Божес­твенного походження Дажбожих Онуків, тобто, древляни - сини Ранку, кривичі - сини Полудня, поляни - сини Вечора. Можливо це символи роз­міщення племен відносно сторін світу: схід, пів­день, захід, Хоча знаємо, що вже в IX ст. н. ч. сіверяни й кривичі жили на півночі, а древляни на захід від полян, та всі вони були об'єднані під назвою руси і державним утворенням Русь.

Однак у нашій дощечці (9-А) розповідається про події дуже віддалені навіть від самого автора, бо "ут­ворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому... літ за тисячу триста до Германаріха". Отже, маємо змогу встановити приб­лизний час описаних подій. Готський король Германаріх правив з 351 по 375 р. н. ч., значить створення руських племен відбулося в середині IX ст. до н. ч., тобто в кінці арійського періоду, коли в Європі, Індії та Малій Азії відбувалося значне переселення пле­мен; "А в ті часи була битва велика на берегах моря Готського. Отам Праотці накидали кургани із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що в січі полягли" (там же). Готським морем у давні часи на­зивали Меотиду - Азовське море, а Семиріччя - міс­цевість, на якій течуть сім рік. Нині цю назву має Крас­ноярський край. Висловлюються також думки, що наші Предки-орії (арійці), побувавши в II тис. до н. ч. в Індії, де також є Семиріччя, уже в IX ст. до н. ч. поверталися на свою Прабатьківщину в Подніпров'я. Маємо також підтвердження цього у Велесовій Кни­зі: "з Пендеба йдемо" (тобто з Пенджабу).

Третя родовідна легенда Велесової Книги опо­відає про Отця Ора (Орія, Арія), який жив у сере­дині VII ст. до н. ч.: "Од Отця Ора походимо..." А Ор мав трьох синів, які розселилися в різних кра­ях Європи: "І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племена ви­никли" (4-Г). Нині в цих синах ми з легкістю впізна­ємо відомих нам Кия, Щека і Хорива, які стали зас­новниками трьох слов'янських народів - русів(ки- ян), чехів, хорватів.

"Од Отця Ора до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ" (6-В); "Мовимо так, що літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли Прадіди до гори Карпатської... а старій­шиною роду був Щек, од оріян той був" (5-А). Ці записи цінні для нас тим, що тут маємо справу з конкретним датуванням подій. Оскільки дошки Велесової Книги писалися в IX ст. н. ч. (бо після Ас кольда, Дира і Рюрика інші князі не згадуються), то й відраховують час подій від сучасних автору пра­вителів. Дати життя Дира точно не відомі, хоча є дата його походу разом з Аскольдом на Візантію - 860 рік. Це й дало змогу встановити приблизний час життя Отця Ора, як середину VII ст. до н. ч.

Таким чином і заснування Києва можемо датeвати точніше, ніж нам нав'язала "наша" академія наук! "Ішли до Гори великої, до долини травної і багатої злаками. Там оселився Кий, що був зас­новником Києва. То був престол Руський'' (4-Г). Як­що взяти це датування за основу, то мабуть в 2000 році ми мали б святкувати вже, принаймні, 2700- річчя нашої столиці України-Руси - славного міста Києва. В цих же дошках руси-кияни ототожнюють­ся з антами, а в дошці 7-В прямо сказано, що ру­си, розбивши римпян, готів і гунів, "утворили Край Антів і Скіфію Київську". Ці події, як знаємо з істо­рії, відбулися в IV ст. н. ч. Відомо також, що скіфа­ми нас називали греки ще мабуть з тисячу років. Візантійський літописець Лев Диякон називає скі­фами воїнів князя Святослава, та й у козацьких літописах неодноразово зустрічаємо згадки про "на­ших скіфо-сарматських Предків", навіть за часів гетьмана Богдана Хмельницького.

Цю легенду про трьох синів Ора можемо та­кож зіставити з легендами, які переказав грецький історик Геродот, що жив приблизно на 150 років пізніше від Отця Ора. В Геродотовій пегенді про родовід скіфів батьком трьох синів названий Таргітай. Від імені Орія (Арія) тут тільки корінь Ар-, іме­на ж синів такі: Арпоксай, Ліпоксай, Колоксай. Чи можна було б упізнати в них Кия, Щека і Хорива? Відомо чимало прикладів, коли греки переклада­ли наші імена на свою мову, повністю перекручу­ючи їхнє звучання. Так, дослідники вважають, що ім'я Ліпоксай первісно було Ріпо-цар. тобто цар Рипейських гір (закономірний перехід л - р), і ототож­нюють його з Києм. Арпоксай за значенням - цар підземних глибин, тобто змій. Зіставивши ще й вір­менський варіант цієї легенди, де змієм (Мелтеєм) називається Щек, прийшли до висновку, що й ім'я цього брата у перекладі означало змій. Колоксай - Сонце-цар (бо коло - сонце, Хоре), вірогідно Хорив. Ось що значить вчити історію з подачі іноземців! Тому не дивуймося, що наші недруги замовчують нашу Святу Книгу. Слава Богам, що вона до нас прийшла, щоб, хоч і через тисячоліття, дати нам світло Правди про Рідних Богів і Пращурів.

Поняття кровної спорідненості з Рідними Богами тисячоліттями давало силу й мужність нашим світлим Предкам вистояти і залишитись народом з власною людською гідністю, культурою і мораль­ністю, щоб відвоювати свою землю від різного ро­ду зайд і загарбників. "Боги наші - суть великі роди­чі" - записано в 33 дощечці (уламок). Слово родичі - пов'язується не стільки з багаточисельною ріднею, як це ми розуміємо нині, скільки саме з поняттям і словом родителі, яке наші мовознавці на початку XX століття віддали москалям, замінивши його "лі­тературним" батьки. Знаємо, що подекуди в укра­їнських селах люди розуміють це слово як сукупне поняття батько-мати, тобто ті, хто народив

"Славимо Дажбога і буде Він наш по крові тіла (кревний) заступник від Коляди до Коляди" (31). Велесова Книга примусила замислитись і над пра­давнім словом покровитель (дослівно: по крові тіла), тобто родич (такими покровителями були ду­хи покійних родичів); і над словом Покрова, що походить від укривати, а також покрівля (дах) і люди, що живуть під одним дахом, тобто знову ж таки - родичі, сім'я, рід, і звичайно, й Дух - охоро­нець родини.

Святість крові є основою всього Роду: "Багато крові коштував той похід слов'янам. Анти не зва­жали на зло і йшли, куди Ор указував, бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі" (4-Г). Про кревність знаходимо також слова в дош­ці 3-Б: "... бо кревність - є свята кров наша. Про те мовили, як вибирали князів старотці наші, і так пра­вили п'ятнадцять віків через віче". Тут кревність оз­начає походження роду, бо чистота крові грала най­головнішу роль при виборі князя. Наш народ умів відрізняти себе від чужинців, знав споріднені пле­мена і все це передавалося в пам'яті народній че­рез перекази: "Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися і кров свою дали нам. Давно були на Русі хозари, а зараз варяги; ми ж русичі, аж ніяк не варяги" (4-Г).

Кілька разів ільмерці ототожнюються з іллірійцями, про яких згадує дошка 7-Є: "Тут бо кажуть всяке, та правди ніде діти - іллірійці були поглинені нами", тобто сучасною термінологією, асимілювалися з нами. "Був народ родичами з ільмерцями, із того кореня роди наші" (2-А). Нині нащадками іллірійців деякі вчені вважають албанців. Цікаво, що в XIX ст. в Хорватії й Славонії іс­нував рух Відродження під назвою "ілліризм". От­же, ці слов'янські народи вважають себе нащад­ками іллірійців, про яких згадує Велесова Книга. Таких і подібних прикладів встановлення спорід­неності племен і народів або встановлення етніч­ної належності (сучасною мовою - національнос­ті) певних історичних осіб Велесова Книга має чи­мало Так, зустрічаємо тут знайомих Аскольда і Рюрика, які, називаючись русами, творили без­законня. Волхв подає науку русичам на майбут­нє про те, як не можна довіряти чужинцям прави­ти нашим краєм: "Бо це Аскольд узяв воїв своїх, посадив на події і йшов грабувати інших, так ніби йшов на греків нищити міста їхні і скласти жертву Богам в землі їхній. Але то була неправда, бо Аскольд - не русич, а варяг, і мав іншу мету... Ні Рюрик не є русич. Той бо лис іде хитрувати до степу і б'є купців іноземних, які йому довіря­ються" (8/27). Про Дира сказано: "Дірос - це був греколанець" (грек, 29). "Дірос еллінський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому раніше його (Аскольда). І се Аскольд забив Діроса, і є він один на те місце, і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога" (там же).

Як видно, чужинці або ті, в кому вже була чужинська кров, не мали права правити Руссю, але вони всіляко намагалися це робити вже з ІХ ст. Саме такі люди завжди були і є нестійкими у своїх вчин­ках, роздвоєними особистостями, що легко піддають­ся на чужинські приманки, як приміром прийняття чу­жої віри, зрада Звичаю та ін., що завжди несе зміну ідеології і погіршення життя народу. "Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим... А греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули Богів наших і так обернулися (в їхню віру) і стали їхніми рабами. Постережемося того..." (6-Є).

У Велесовій Книзі називаються різні слов'янські племена, які проживали на території нашої Украї­ни, щоб нічого не забулося з нашої історії: кіморії, (кімерійці), скіфи, костобоки, анти, дуліби, венеди, боруси, слави, яси (сармати), нери (неври) та ін. Це вже пізніше, коли історію нам почали писати чужинці, ті племена стали вважатися якимись ін­шими народами, які нібито населяли цю землю, Всі історики-іноземці в одну дудку і на весь світ трублять, що ми були дикунами, нерозвиненими, неосвіченими й некультурними. Все це проголошу­валось ними задля виправдання їхніх загарбниць­ких намірів. Чи не тому й грек Геродот писав, що наші Предки скіфи знімали скальпи й пили кров з черепів забитих ворогів, щоб показати всьому сві­тові, що цей народ треба знищити або зробити ра­бами, бо на більше він не здатен. Як правило, загарбники несли на завойовані землі свою значно примітивнішу культуру, викорінюючи всі здобутки людського духу корінних народів.

Єдність слов'янських племен у всі часи ляка­ла греків, римлян, німців та інших, тому вони вига­дували різні назви цих племен, щоб роздробити Скіфію-Русь на малі ппем'яні групки, позбавити їх по­чуття кровного зв'язку. Ці стратегічні плани наших ворогів значною мірою досягли успіху саме через втрату нами власної віри. Майже тисячу років ці історики твердять, що кіммерійці, скіфи, сармати, анти, руси й українці - це різні народи, які постійно витісняли, виганяли один одного з нашої землі, на яку самі приходили невідомо звідки.

Велесова Книга знає про кіммерійців: "Були кіморії, також отці наші, і ті римлян потрясали і гре­ків розметали, як поросят устрашених" (6-Е). Тому Волхви не забувають згадати всіх наших родичів, щоб жодне слово не забулося, жодне знання не втратилось, бо "кожний зробив якесь благо для ру- сів. Пам'ять наша те вдержить, бо мусимо їх сла­вити кожної Тризни-Тривіди і зберігати пам'ять про них для синів наших. І ніхто не сміє те забути, бо проклятий буде Богами нашими і людьми. І люди імено його охибнуть (зневажать) на віки" (25).

Тризна-Тривіда - поминальні обряди нашої віри. Цей величний Звичай має на меті зберегти пам'ять про наших Богів і Героїв та встановити духовний зв'язок поколінь. Тризна-Тривіда (дослів­но: три знання, три відання): про Богів, про героїв, про Звичай нашого Роду. Саме на цих обрядах згадуємо найперше про Богів Права, які є нашими Праотцями і правують Світом, далі - про наших героїчних Пращурів, які перебувають на Лу­ках Сварожих поруч із Перуном, і нарешті, ми по­минаємо їх, виконуючи наш Звичай багатотисячолітньої давнини, тим самим прилучаючись до тре­тього відання - знання рідного обряду. Саме так відновлюємо втрачені колись сили (енергію) на­шого Роду (нації) і отримуємо духовне живлення для нашої виснаженої родової (генетичної-) пам'яті.

В Богах зливаючись в єдину Правду... або Вчення про Праву, Яву і Наву

У кожного народу є своя рідна правда. Рідна Правда українців - у єдності з Рідними Богами. Ця єдність підкріплена Божественним народженням і регулюється Законами Прави. Знаючи ці Закони, українець не чинить зла українцю й Рідній Землі, а всіляко намагається підтримати свого брата в усіх добрих намірах, які будуть на користь нашій дер­жаві. Коли українець усвідомлює свою відпові­дальність перед майбутнім, він дбає про своє доб­ре ім'я і всіляко примножує свої добрі справи, тим самим заохочуючи інших українців до спільного творення блага для своєї землі.

Поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту мали ще трипільські землероби VI - IIІ тися­чоліть до н. ч. Мала його й орійська цивілізація, що зародилась саме на нашій Праукраїнській землі, на берегах Дніпра й Чорного моря. Саме вони й занес­ли свої Веди (Знання) в Індію й Персію (Іран); так само ці знання поширились і в Грецію, й Рим, де в давні часи було багато споріднених нам племен. В Ріґведі, найдавнішому святому письмі оріїв, поняття Прави передається словом Rta - Рита, що означає космічний закон, за яким невпорядкований хаос пе­ретворюється в упорядкований космос і забезпечує умови для існування Всесвіту, людини та її моралі. Як і ведійська Рита, українська Права дає лад круго­вороту Всесвіту і встановлює обрядовий лад на Зем­лі. Вона визначає не тільки астрономічний (фізич­ний), але й звичаєвий, моральний (тобто духовний) бік життя загалом. Закони Права відомі в усіх арійсь­ких народів: індійська Рита, іранська Аса, давньог­рецька Діка, яка згодом перетворилась в Богиню справедливості і вже зображалася як жінка. Б Укра­їні залишки вчення про Праву нині існують також, але вже у вигляді казок про Правду і Кривду, яких також уявляють жінками. В давніші часи поняття про Праву було ширшим: Права, Пращур, Прадід, пра­во, правда, правий, праведний; справедливий, правитель - все це слова одного кореня. У давньо­індійській мові санскриті (яку сформували родичі ук­раїнських аріїв близько II тис. до н. ч.) також існує багато похідних від слова Права. Вони допомага­ють нам зрозуміти деякі потаємні значення наших Богознавчих слів і понять. Всі санскритські слова з коренем прав- так чи інакше пов'язані з вірознавчими поняттями: ргаvа - той, хто витає в небі, рravа - дмухання, дух; рravata - легкий вітерець (той, що дме). Цікаво, що слово ргаvаг(о)sa означає дощ, і тепер для українця його значення прозоре й зрозумі­ле без перекладу як "права роса", тобто роса, яку посилає Права (Бог з Неба). У Велесовій Книзі дощ - Жива Вода, яка стікає до нас благом.

Для тих, хто вже прочитав Велесову Книгу, не буде дивним і стародавня назва нашої Віри "Православ'я", яка означає "Право+славити", і яку ро­зуміють як: "славити Рідних Правдивих Богів". Наз­ву православ'я у нас так само вкрадено, як і наз­ву Русь. Поєднати ж православ'я наших Пращу­рів з юдо-християнством не вдалось і за тисячу років У давні часи слово славлення вживали у значенні богослужіння (польською мовою - набоженство). Богів не просили, їх тільки славили, під­тримуючи таким чином постійний зв'язок з космо­сом, і отримуючи в такий спосіб необхідні духовні сили. Віддати належну шану рідній духовності - це головна мета славлення, що означає єднання Бо­гів, людей і духів померлих родичів. Про це сказа­но: "Молімось Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші, і щоб мали ми життя з Праотцями наши­ми, в Богах зливаючись в єдину Правду - так оце єсть ми, Дажбожі Внуки! "(1).

Дажбожий онук керується Законами Прави, Яви і Нави. Ці закони записані нашими Праматерями на українських рушниках: дерево-квітка, що про­ростає з вазона чи глиняного глечика, символізує триярусну світобудову. Найнижча сфера - це ко­ріння дерева. Саме воно є першоджерелом існу­вання двох інших, це світ Предків Роду, покійних родичів, світ Нава. Однак, першопричиною існу­вання цього коріння є світ Права - Божественне ба­жання, дане згори, тобто з верхньої сфери - крони дерева В народі досі побутує приказка: "Де є ко­ріння, там виросте й гілля". Давши життя корінню, Права тим самим дає життя Яві - проявленому життю людей, тобто стовбуру дерева. Всі три світи є взаємопов'язані свою єдністю. Нава - не просто підземний світ, це світ духів, безтілесних образів наших родичів, який існує в нашій пам'яті Нава - є також сон, забуття, видимі під час сну образи, ма­рення: "Се видів сон у Наві" (19). Нави не боялися, але й не поспішали до неї. Своє життя підтримува­ли активною діяльністю Про тих, хто розслабив­ся, казали: "багаті зніжили мечі свої, тому швидко підуть у Наву" (22).

Той світ (Нава) може створювати духовну енер­гію для підтримки своїх нащадків, якщо вони ще не втратили пам'ять Роду. Цей світ (Ява) - світ жи­вих людей, в якому поєднане природне (біологіч­не, успадковане від земних Предків) і духовне (іде­альне, дане Богами), Проживши в проявленому просторі відведений Богами час, душа повертаєть­ся до свого першоджерела - через світ Нави до Богів Прави. Про це знаємо з першої священної дошки Велесової Книги: "Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть є. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яа" (1).

З цього видно, що душа живе вічно, а тіло, ста­ріючи, зношується. Тіло - лише одяг душі. Тому Боги забирають старе зношене тіло і через певний час дають душі нове вбрання. Віра в переселення душ, у вічність душі виховувала безстрашність і впевненість у своїх силах: "Од Отця Ора походи­мо, і той час від часу народжується серед нас, бо пов'язано це так до самої смерті" (4-Г). Русич не боявся смерті, бо: "Права є з нами і Нави не боїмо­ся, бо Нава не має сили проти нас" (7-Д).

Душа померлого відправляється на Луки Сварожі, до Вирію-Раю, де її чекають душі Пращурів, які відійшли туди раніше: "А там побачимо Пращу­рів своїх і Матерів, які порядкують у Соарзіі там отари свої пасуть, і віни свої вінять, і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. І та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита (26).

Тут пояснимо головні поняття, виділені в тек­сті:

1. Сварга - найвище Небо, житло Сварога і Його Луки, де знаходиться Рай. Сварга символі­зує найвищу святість, духовну силу, сконцентровану в Божественній істині. Сварга дослівно оз­начає "небесний, рухаючий Небо". В Рігведі є по­няття Сварга-Марга, що означає "шлях на Небо". Так називається наш Чумацький шлях або Молоч­на стежка, якою душі померлих прямують до Лук Сварожих.
2. Віна-вінча. У Раю душі немов би продовжують своє земне життя, займаючись улюблени­ми справами. Тому, як хлібороби, вінять віни - зби­рають щедрі врожаї жита та здійснюють жниварсь­кий обряд - сплітають вінок із колосків, вносять у хату Дідуха-Снопа. Саме цей обряд символізує єдність живих нащадків з померлими Предками, бо: "То Велес навчив Праотців наших орати зем­лю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, і ставити Снопа до огнища, і чтити його, як Отця Божого" (8/2).
3. Нава скинута - душа, яка вже скинула тіло, тобто людина померла Яві дана - слід розуміти, що Боги Права дають тіла для душ, які знову повертаються в Яву, тобто народжуються для зем­ного життя. Нава скидає тіло, Ява вдягає тіло.
4. Світовит- творчий дух Всесвіту, Божественне Світло, найвища Святість. Світовит - одна з трьох постатей Великого Триглава - Святий Дух, що ви­тає в повітрі (11-А, 11-Б). Тому Святовита (Світовида) вважають розпорядником Прави і Яви, який ви­рішує долю духовних посланців на Землю: "Бого­ві Світовитові ми славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і йому співаємо пісні, яко єсть він святий. І через нього ми побачили світ видимий і буття Яви. ( буде Він нас у Навії берегти, а тому хвалу співаємо" (11-А).

Якщо Нава - символ нічної темряви, то Ява - проявлене, вияскравлене денним світлом життя лю­дей. Вранці скачуть вісники у Небі, щоб "управити золотий човен Сонця" (7-Ж).

Вчення про Праву, Яву і Наву є однією з основних світоглядно-богознавчих засад нашої Рід­ної Віри. Саме єдністю цих трьох світів-вимірів пронизане все обрядово-священне коло українця-рідновіра. При урочистому славлені обов'язкове за­палювання трьох свічок, що символізують три сві­ти (Богам - слава, Живим - здоров'я, Предкам - пам'ять). Під час славлення у Священному Гаю - три жертви, дві з яких віддають до Святого Вог­ню: Богам - мед (вічність), Предкам - свіжий дух­мяний хліб (духовність), а третя роздається лю­дям, як святе причастя - мед і хліб (хмільний напій, пироги, інша їжа). Звідси й вислів "їжте на здоров'я". Загалом колективна їжа, що спожива­ється на братчині, символізує космічний лад, до якого одвічно прагне людська душа. Жертовна їжа (поминальна) означає спілкування з Предками, які в час цього бенкету переходять з минулого у те­перішнє (з Нави в Яву), яке з їхнього погляду є майбутнім (Правою). Тобто наша пам'ять і вдяч­ність покійним Пращурам допомагає їм досягти Прави. Таким чином, священна Братчина поєд­нує всі три часи і три сфери буття: Праву, Наву і Яву. Цим підтримується безкінечна спадкоємність Світу і Роду, його вічність і незнищенність.

Триглв наш збирає нас... або Вчення про Триєдність

Наш Бог - багатопроявний і многоназивний Закон Прави, що правує Всесвітом, нашою Галакти­кою, Землею і людьми. Він невидимий смертним, непізнаний і незнищенний. Він існує вічно. Різні про­яви Бога, будь то сонце, вітер, дощ чи сніг, наші Пращури називали своїми іменами. Так протягом віків для поняття вищої сили було вироблено бага­то імен. Усі вони є іменами Всесвіту. Кожне слово - знак (код), яким народ розмовляє зі своїм Богом. Називаючи імена різних Богів, ми повідомляємо Сварґу про свій біль, радість, бажання. Воїн, мо­лячись до Перуна, викликає зі Сварґи свого пок­ровителя воїнства - грізну громову силу, яка допо­магає в бою. Жінка, молячись про здоров'я свого роду, звертається до материнської сили Прави, на­зиваючи її Рожаницею, Матінкою Падою, Макошею. Хлібороб звертається до Дажбога, славлячи його сонячну силу, і до Богині Дани - втілення небесної Води. Єдність наших Божественних потуг не вик­ликає сумніву, хоч і має багато імен. Про це нага­дують нам Волхви такими словами: "Якщо ж тра­питься якийсь блудень, що хотів би порахувати Бо­гів і відділити їх від Сзарґи, хай вигнаний буде з роду, бо не мали Богів різних: Вишень і Сварог і інші суть множеством, бо Бог єдиний і множествен І хай ніхто не розділяє того множества і не гово­рить, що мали Богів многих. Се ж світло Іру йде до нас, і будьмо гідними того!" (30). Вишень є епіте­том Сварога - Всевишній.

Імена Богів - це священна мова, без якої не може існувати жоден народ. Тому наші вороги праг­нули відібрати в нас нашу Божественну мову і нав'язати нам свою. Римляни перед битвою намагалися дізнатися ім'я Бога своїх супротивників. Зна­ти ім'я - володіти таємницею. Вважалося, що че­рез ім'я, можна зашкодити його власнику. Не зміг­ши вивідати ім'я Бога, намагалися викрасти саму статую (зображення Бога), бо Бог допомагав своє­му війську бити ворога. Колись подобу Бога несли перед військом, як пізніше прапор. Не даремно, втрата прапора ще й досі вважається смертю са­мого військового підрозділу (за втрату прапора роз­формовують військову частину).

У давні часи кожну дитину ще з ранніх літ навчали рідному Богознавству. Хлопчики в сім років складали перший іспит при обряді пострижин. Тут вони мали показати не тільки вміння сісти на коня і втримати в руках зброю, але й відповісти на запи­тання Волхва-вчителя, що значить Права, Ява і На­ва, хто є Сварог, Велес, Перун; назвати імена сво­їх дідів-прадідів до сьомого коліна. Дівчатка мали знати не тільки, як правильно заплітати коси чи три­мати голку, готувати їжу чи порати худобу, але й знати назви різноманітних квітів і трав, імена пок­ровителів Роду, Берегинь, Рожаниць, Лади, Мокоші, знати звичаї й обряди Рідної Віри тощо. Як би це не було дивно для сучасної людини, але наші Пращури якось давали лад усім тим знанням про своїх Богів і Пращурів і знали, як і кому молитися,- в який час, і в якому порядку.

Тільки у примітивних народів на самих ранніх стадіях розвитку був один Бог з одним ім'ям, яке було на устах у малорозвинутих людей, котрі ще не потребували ні календаря, ні різноманітних форм діяльності. Усе зводилося до задоволення найпростіших потреб, якими опікувався один Бог. Таких релігій нині мабуть уже не існує. Хоча поняття монотеїзму оголосили вищим, кращим лише інтернаціональні релігії, які, однак, не змігши поз­бутися багатопроявності Бога придумали безліч "святих", на яких переклали різноманітні функції - це ознака неспроможності, недостатності монотеїз­му як системи.

Вся різноманітність імен Богів необхідна нам тому, щоб не втратити Родової пам'яті, адже кожне ім'я єднає нас із духовною силою наших Пращурів. Наші Волхви недаремно записали для нас ці знання, - щоб ніщо нам не втратилось. Для переконливості наведу простий приклад, коли сільська бабця-знахарка казала, що знає сто імен Бога, і кожне ім'я лікує від якоїсь хвороби. Всі хворі без сумніву вірили сказаному. Все мудре - просте. Ось народна Веда, яка без зайвих теологічних заглиблень наочно показує, чому потрібно зберігати всі імена Рідних Богів'

Світова релігія християнство "запозичила" у нас Вчення про Триглава, назвавши його "святою Трій­цею". Адже поняття Триєдності Богів існувало в на­шій Рідній Вірі ще задовго до виникнення світових релігій. Більшість дослідників Велесової Книги вва­жають дошки 11-А й 11-Б найстародавнішими з усього Святого Письма. Наш Вопхв Володимир Шаян назвав їх нашим Символом Віри. Триглав не є іменем окремого Бога, це поняття "єдиної цілості Трьох Найвищих Божеств, які мають свої істоти, але асі вони існують нероздільно і єдино, саме як Триглав" (ВПН.99).

Бог-Отець. "Хвалимо Сварога - Діда Божого, який тому Роду Божеському є началом і всенькому Роду криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає. А тієї Води Живучої п'ючи, живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього, і прибудемо до Лук Його Райських" (11-А). Бог-Отець Сварог. Творець Світу і людини, перебуває в Сварзі - найвищому Небі.

Бог-Син. На Землю ж, до людей (у Яву) Сварог посилає свого Сина - Перуна у вигляді блискавки: "Богові Перуну-громовержцю, Богові прі й боріння, скажемо, Живих Явищ Кола не переставати крутити в Яві" (11-А). Перун є інший прояв Сварога, який обертає колесо життя на Землі. Тому іноді українців- русичів називають ще й "Синами Перуна" (23, 32).

Бог-Дух. Світовит - дослівно "світло, що витає (в повітрі)", тобто духовний вогонь: світло і святість одночасно. "Богові Світовитові ми Славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і Йому співаємо пісні, яко єсть Він святий. І через Нього ми побачили світ видимий і буття Яви" (11-А). Кожен українець- рідновір мусить це пам'ятати й передати своїм дітям та онукам, "бо це є тайна велика, яко Сварог є Перуном і Світовитом, а ті обоє удержані в Сварозі".

Вчення про Триглава вказує нам також і те, шо Світ тримається на двох протилежних силах: "обаполи Білобог і Чорнобог перуняться (б'ються, змагаються), - і ті Сварґу удержують, аби Світу не бути поверженому" (там же). Білобог - Бог денного світ­ла, добра, щастя. Він відомий у білорусів під іменем Білуна, який осипає багатством бідних і доб­рих людей. Чорнобог - Бог ночі, таємничості, марення (сну). Наші Волхви застерігають, що не слід боротися з Чорнобогом. Ця сила необхідна, бо вона врівноважує Всесвіт: "Це не може бути в інший час, коли б хтось не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога" (22). Нічна темрява - володіння Чорнобога - відкриває нашому зору те, чого не видно вдень, тобто шляхи зв'язку зі Сварґою, коли видно Молочну стежку, сузір’я Рожаниць (Велику і Малу Ведмедиці), Місяця-Чиспобога, який допомагає ра­хувати час, тощо. У венедів та в балтійських слов'ян є статуя Чорнобога в постаті лева з рунічним напи­сом "Чорнобог ". У світі не існує однозначних понять добра і зла. їх вигадали християни, щоб виправдати свою боротьбу з народними релігіями, мовляв язичницька віра зла, тому ""зло" слід поборювати

Далі Вчення про Триглава подає нам три трійці: Хоре, Велес, Стрибог; Вишень, Леле, Літиць; Радогощ, Колендо, Кришень, які є опікунами найголовніших свят, що відбуваються в час пану­вання Сивого Яра (зими) й Дажбога (літа). За ни­ми перераховуються дванадцять місяців: Білояр, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, Вінич, Зер нич, Овсянич, Просич, Студеч, Ледич і Лютич (від березня до лютого). Наші Пращури святкували Новоліття навесні, в період першого березнево­го Молодика Далі йде перелік 48 назв тижнів, по 4 в кожному місяці Місяць змінює свої чотири фази за 29,5 діб, а це приблизно рівне чотирьом тижням по 7 днів. Вірогідно, тринадцятий місяць був присвячений якимось спеціальним святам І в перелік тижнів не входив: "Тут бо наш Огнебог Симаргл і овчаяре, швидко роздане частинами, і то суть Триглави". Як бачимо, йдеться про об­ряд причастя до спільної пожертви, яка найчас­тіше символізувала єднання з Пращурами. От­же. при правильному здійсненні всіх Предківсь­ких обрядів, молодому покопінню відкривають­ся всі потаємні знання Рідної Віри; "Тут же, отро­че, одкриєш ворота і ввійдеш у них - то красен Рай Слов'янський! Там Рай-ріка тече, яка відді­ляє Сварґу од Яви. А Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він - хтось інший. Бог-Дід, Дуб. Сніп наш!" (11-Б).

Вогнебог Симаргл - не тільки жертовне вогнище. але й погребальне Пекло, тобто вогнище для спалювання тіл померлих. Спалювання тіла сприяє швидшому відділенню душі й звільняє шлях до Сварґи. Тому Пекло в Нашій Вірі мало позитивне значення. Негативом його наділила чужа ідеологія. Душі ж померлих проходять через дві стихії: вогненну й водну (Рай-Ріка) і потрапляють до Лук Сварожих* Таким є праведне жит­тя і перевтілення Дажбожих онуків. Закінчується вчення про Триглава найкоротшою молитвою. "Бог-Дід, Дуб, Сніп наш!" Ці слова є завершаль­ним ключем до молитов і відповідають трьом пос­татям Триглава: Сварогу (Бог-Дід), Перуну (Дуб): Святовиту (Сніп наш).

Мати Слава співає в Сварзі... або Вчення Про Полк Перунїв

У Велесовій Книзі маємо 130 імен Богів та Богознавчих понять. Серед них найчастіше згадуєть­ся Прабатько Богів Сварог. У 25-ти дошках із 72-х маємо звертання чи молитви до Сварога, а також згадки про Сварожичів, Сварожих Боїв, Сварожі За­кути, Сеарожі Кола, Сварожі Рзті, Сварожі Руки. Дру­ге місце за популярністю посідає Бог Воїнства - Пе­рун і Його дивовижна жіноча пара - Мати Слава. До появи Велесової Книги ми про неї нічого не знали, хіба що на стародавніх малюнках бачили казкову птицю з жіночим обличчям, часто в золотій короні. До нас дійшли різні її імена: Птиця Гамаюн, Птиця Сирин, Птиця Алконост, Жар-Птиця. Однак ми нічо­го не знали про її духовне призначення.

З текстів Велесової Книги можемо відтворити вигляд Матері-Слави, а також припустити, що в дав­ні часи міг існувати Богословсько-літературний твір "Слово про Птицю Вишню, що в Сваргу пурхає" (24-В). "Ось прилетіла до нас, сіла на дерево і зас­півала Птиця, і всяке перо сяє різними барвами, так що вночі стає ясно, як вдень. А співає пісню до боротьби, то й будемо битися з ворогами" (8\2). "А Мати-Слава б'є о боки свої, навколо неї сяє світ­ло до нас. І всяке перо іншої барви - червоне, си­нє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як Сонце Свароже, і колами йде посолонь. Та сві­титься сімома красотами, як заповідано Богами на­шими. А Перун, уздрівши її, гримить у Небі яснім" (7-Е). Посолонь - дослівно "по Со(л)нцю" - напря­мок за "ходом сонця", тобто зліва направо Перун, побачивши свою посестру, вітає її своїм громом.

Її ім'я Волхви й князі завжди згадують перед боями, промовляючи Слово перед полками, щоб підняти дух воїнства. Мати Слава - віща птиця, пос­ланниця Богів, що співає воїнам "Пісню Ратну", а народу - Божественну Спаву; вона ж віщує май­бутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. Вона знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба і Зем­лі, про Богів Прави, Духів і героїв, людей і звірів. Мати Слава, як віща птиця, могла пророчити нас­лідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. Вірогідно, такі перекази свідчать про якийсь невідомий нам спосіб ворожіння, при яко­му Волхви отримували відповідь: "Тут бо прилеті­ла до нас Птиця Божеська і прорекла: "Відійдіть на північ, і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші". Опісля так і було: зробили вигляд, що йдемо на північ, а (потім) напали на них і розбили їх" (6-А). Подібне пророцтво є в дошці 8\3.

Мати Слава або Магура, Мати-Птиця або Птиця Вишня уявлялася у вигляді прекрасної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає заклич­ну пісню, вселяючи воїнам прагнення до Перемо­ги над ворогом. Недаремно вона ще мала ім'я Перуниця - подруга Перуна, який завжди є покрови­телем мужчини-воїна. "Поки зорі сяють, співаємо хвалу Богам і Вогнищу Перуню, що є званий "по- тятич на вороги"(12). Потятич - слово, зрозуміле нам нині через форму потяти - вбити, тобто дослівно "знищувач ворогів".

Саме Перун викував русичам той чарівний меч, яким вони завжди перемагають ворожу силу. Про це повідав русичам Отець Ор, якого Перун узяв до своєї Небесної кузні. "А бачив там Ор, як Перунько мечі кує на ворогів і, кувавши, рече йому: "Це стріли і мечі маєте на воїв тих, і не смійте боятись їх, бо знищу їх до поду" ... Це бо говорив Перунько і кував мечі й Ору казав, і те Ор повідав отцям нашим" (24-В).

Молитвою до Перуна починалась кожна бит­ва: "Слава Богу Перуну вогнекудрому. який стріли на ворогів кидає і вірно вперед веде по стежці, бо єсть Він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив, всеправеден єсть!" (11-Б). З Перуном також пов'язане вчення про переселення душ загиблих воїнів, бо: "Це Він нас веде стезею Правою до бра­ні і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя вічне до Полку Перунового" (11-А). Тут зус­трічаємося з поняттям Полку Перунового, яке оз­начає військо, Божественну армію, а також сам військовий похід або саму битву (прю). Звідси й ім'я Перуна Полк Перуна живе у Сварзі вічно. Бо до нього входять тільки хоробрі лицарі, які загинули на полі брані і впали, затуливши свою рану рід­ною землею. Ця грудка землі є їхньою перепус­ткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Зем­лю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися: "А по смерті своїй станемо перед Мар-Морією, та щоб сказала вона: "Не можу винити того, яко наповнений землею, і не можу його одділити од неї". І Боги, що там є, скажуть тоді: "Се русич і зали­шиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави" (37-Б). Страшно було стати рабом, бо раб по смерті своїй у всіх своїх наступних перевтілен­нях залишиться лише рабом свого пана, а його душа також належатиме його рабовласнику, тому: "немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліп­ше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те - ніколи!" (8/3). Тут же згадуємо святі слова на­шого Великого князя Святослава: "Ліпше потяти­ми бути, аніж полоненими Мертві бо сорому не мають".

Після битви Мати-Слава прекрасною дівою Магурою ходить по полю, збираючи попеглих. Полег­лого русича Магура торкнеться своїм золотим кри­лом, поціпує в холодні вуста і піднесе свій золо­тий кубок, повний Води Живої. Тоді Душа загибло­го відправиться до Лук Сварожих, щоб поповнити Полк Перунів, і там він вічно житиме у Сварзі й пам'ятатиме останній поцілунок Магури.

"А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже великий! І рече йому Сварог: "Іди, сину мій, до тієї кра­си вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали, а зараз возрадуються з життя твого вічного" (7-Е). Це вчення про Священний героїзм, мабуть, було відоме ще й нашим козацьким Предкам. Це Мати Слава вселяла в них віру в перемог/ й укривала їх Покровом своїх золотих крил

І жертви іншої, як хліби, немає... або Вчення про Священну Суринію

Зв'язок людини з Богами забезпечується завдяки пожертвам, які людина добровільно призначає Богам. Найважливішою жертвою всіх орійських народів був священний напій. Обряд урочистого пролиття Божественного напою у Вогонь був основою всякого моління і свята. Сам Вогонь є Богом, і через "споживання" Ним нашої пожертви, ми поєднуємось з Божеством. Жертводавець спостерігає, як Боги беруть його дарунок, а жрець з допомогою відомих йому символів (колір вогню, напрямок і копір диму, шум крони священного дерева, під яким здійснюєть­ся обряд) віщує про майбутнє. У Ведах доклад­но описана легенда про отримання оріями від Бо­гів священного напою соми. Культу священної Соми присвячена ціпа 9-та книга Рігведи. Сома - упюблений напій Індри-Перуна. Ним причащають­ся і воїни перед боєм. Її приготування супроводжується спеціапьними молитвами й ритуалами.

Подібну легенду має також і Велесова Кни­га: "А ще хай буде сказано про те, як Квасуро одержав од Богів тайну і впровадив сурину. А то бо є спраги вгамування, і ту мали до Радогощі, щоб Богам радіти і танцювати, віни кидаючи до Сварги і співами славу Богам творячи. Квасуро був сміливим мужем і сильним і про Богів був навчений, А тому Ладо до нього прийшовши, сказав йому залити меди водою й усуряти їх на сон­ці, себто суру утворити. А як вони перебродять, то перетворяться в сурицю, і ту пиймо во славу Божеську"(22). Отець же Богумир отримав від Богів повчання, що напій, який виготовив Квасуро, слід називати суринією. Як видно з опису, об­ряд приготування напою супроводжувався підкиданням до Неба житнього вінка, що свідчить про духовне значення цього напою, а також - про час його приготування, вірогідно - після жнив.

З яких же рослин виготовляли цей священ­ний давній напій? "Це є жертва наша мед-сура на дев'ятисилі й шальвії удіяна і на Сонці став­лена на три дні, а потім крізь вовну ціджена,- і та буде наша жертва Богам Права, які є наші Пра­отці" (24-В). Дев'ятисил - відома нині лікарська трава. Шальвія (за В. Шаяном - шавлія, шалфей); за іншими перекладами, тут - щавель (Б. Яценко). Дослідники Ріґведи припускають, що арії, пересуваючись на широких просторах Євразії, ви­користовували різні рослини, які росли на шля­ху від Європи в Індію. Є етноґрафічні відомості про український напій під назвою сур, який виго­товляли з вівса, а також існує думка про дода­ток полину, як і при виготовленні пива. Велесо­ва Книга згадує й про овес як пожертву Богові: "Жертву Тобі правимо - овсяне борошно і так спі­ваємо славу і велич Твою" (31). Мовні дослідження індійської назви сома (хаома) вказують на коноплі, як основну рослину для її виготов­лення. Наша назва Сура походить від назви Сон­ця - Сур'я, як і суритися - настоюватися на сон­ці. Під час обряду Мати Слава приносить руси­чам ріг, наповнений медом-сурою. "Летить у Свар­зі Перуниця і несе ріг Слави, так іспиймо його до кута!" - слова, які жерці промовляють перед об­рядом жертвопринесення і причастя до святого напою. Іспити до кута - те саме, що нині нази­ваємо "випити до дна", бо в ріжка дном є кут.

Дошка 4-Г розповідає і про спосіб вживання священного напою: "Залишимо на суру молоко наше в травах на ніч, натовчемо до нього шав­лію й інших трав, як рекли Пра-старотці, і даймо цьому суритися. І пиймо тричі во славу Богів п'ятикратно денно, Бо то наше почитання Богам повинні потрєбити, І треба та буде зв'язком по­між нами". Тричі - за один прийом роблять по ков­тку за кожного з Богів Триглава; так моляться п'ять разів на день. Треба - жертва; потрєбити - принести жертву. При пожертвуванні напоїв та іншої їжі, її зі спеціальною молитвою виливають чи кладуть у Вогонь, на Землю, чи у Воду.

До Вогнища також кладуть духмяні трави, па­хощі яких при згорянні створюють відчуття урочистості і Божественного паду; "тому вержемо до огнища трави й клечви Вепеса славити..." (уривок 20).

Тут, вержемо - кидаємо; клечва - клечання, дос­лівно "прикраса з трав", засушені трави, які використовувались в обряді Русалій, обов'язково ма­ли бути спалені (викидати їх не можна, так само, як і обрядові вінки).

Християни звинувачували наших Предків русичів у кровожерності, жорстокості, дикості. Неодноразово й нині серед упереджених людей чу­ємо нарікання на людські жертвопринесення, що нібито побутують у язичників. Велесова Книга достойно спростовує це звинувачення, неодноразово наголошуючи, що Богам даємо лише їжу, яку споживаємо самі: "Слава Богам нашим! Ма­ємо істинну Віру, що не потребує людської жер­тви. А така діє у варягів, які завжди приносили її, іменуючи Перуна Паркуною, і йому приносили жертву. Ми ж з мішком повну жертву даємо від трудів наших - просо, молоко і тук. Та Богів покормимо ягням на Копяди і на Русалії, в день Ярила і на честь Красної гори. Те Богам даємо на спомин про гори Карпатські" (7-А). Як бачимо, жертвували Богам те, що вироблено руками людськими (від трудів); тук - жир, масло, як сим­воли багатства, "і жертви іншої, як хліби немає. А ще виноград І мед, і зерно дають до молінь тих" (26). Таких застережень багато.

"Це Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лише пподи, овочі, квіти і зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди,- ніколи не живу птицю, ані рибу. Це варяги дають жертву іншу і страшну чоловічу" (24-Б).

Обряди жертвоприношень здійснювапи спеціально освічені Вопхви-кудесники: "І це всяк Рід правився кудесником, що жертви творив. І вся­кий Рід мав старого кудесника, який іншим Радогощі давав. І се перший мав на чолі Дажбога, по Ньому ж і творив" (33).

Маємо Красне вінце Віри нашої... або Вчення про Рідну Віру

"Писано се рукою", - записав Волхв на одній з дощечок. Він ясно усвідомлював, що святе вчення треба було б передавати словом з уст в уста, від старших до молодших, але вже відчував, що того не досить. Рука тягнулася до писачка, щоб увічнити слово. І хоч в Яві нема нічого вічного, та слова його ми почули через тисячу років після написання. Ду­ховне. Божественне повернулося в Яву, щоб отримати нове життя в своєму народі

"Якоже не дав Богдаждь видіти будучини смер­тним, так восславимо премудрість Його, а старе пом'янемо, і що відаємо - речемо" (38-А). Ця дош­ка, вірогідно, одна з найстаріших, бо тут вжита найстародавніша форма імені Дажбога - Богдаждь. Волхв ніби перекидає місток між минулим і сучасним, оповідаючи нам про основи Рідного віровчен­ня: "Сварогу славу співати і Дажбогу, які є в Свар­зі пречистій; Перуну і Стрибогу, які громами і блис­кавками повелівають, а Стрибог вітри яритиме на Землю; і тому Ладобогу. який править лади родинні і благості всякі; і Купалбогу, який до Митнищ пра­витиме всяким омовінням; і Ярбогу, що править ярим цвітінням, і Русаліями Водяними, і Лісовими, і Домовими - і Сварог тими править! Всяк Род має Чурів і Пращурів, які впродовж віків померли, - тим Богам почитання маємо дати, а від них радощі матимем!" (38-А). Ця дошка, очевидно, має запис найдавнішого Символу Віри. Він вставлений у розповідь Волхва про стихійне лихо - землетрус у горах,- і є немовби цитатою із ще старішого святого письма, яке було відоме йому І кожному русичу- рідновіру.

Застороги Волхвів мусимо пам'ятати завжди: "Будете синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!" (17-В). У нашій Вірі не існує "страху Божого", якого вигадали для інших народів юдо- християни, хоча самі вони живуть за принципом: "після мене - хоч потоп". Кожна справді українська людина поводиться правильно не з примусу чи страху, а з власного усвідомлення, що треба жити справедливо, тобто по Правді, по Закону Прави. Наша Віра вчить, що всі наші дії мають здатність повертатися назад, тобто до того, від кого вони й вийшли. Сьогодні ви зрубали дерево, засмітили річку, а завтра ви не матимете повітря і води. Це тільки ледачий розум нашого сучасника вже не хоче усвідомити, що навіть його віддалений нащадок десь там у третьому тисячолітті - це і є він сам. Взявши чужинську формулу "один раз живемо на світі", такий невіглас пройде по Землі, як смерч, не лишивши після себе нічого живого. Сьогодні він зрадив Рідних Богів, а завтра Боги відвернуться від нього. Він, відірвана гілка від Родового дерева, не здатен виховати свого сина в пошані до рідних коренів. Він вже не є сам собою. Він є чимось іншим. Він не українець. Сьогодні він, а завтра його син - не є ук­раїнцями. Через таких зникає народ. Такого треба привести до тями. Якщо сьогодні цього не зробити, то завтра може бути пізно. Головне, щоб ця пошесть не знищила всього тіла народу. Серед рідновірів нині побутує приказка: 'Ти українець чи ти християнин?" Так кажуть про тих, хто по Вірі вже (або ще) не є українцем. Правильно кажуть... Наш Волхв про таких сказав просто: "це істинно, що недостойні бути Дажбожими внуками" (1).

Серед нас нема зрадників, є чужинці! Одна крапля чужинської крові отруїла князя Володимира, а через його шкідництво - й цілий народ на тисячу років. Чи міг він, вражений юдейськими генами матері Малфріді, зрозуміти засторогу руських Волхвів: "греки хотіли нас хрестити, щоб ми ... стали їхніми рабами. Постережемося того!"

Русич не може зрадити Сварога, Перуна і Світовида, яким він присягнув перед Богом Велесом, і перед Волхвами, коли вони тримали над його головою рідну землю з дерном, і коли закопали в цю землю пасмо його волосся, як знак, що його передають Рідним Богам і кровним Предкам; "Це я - Дажбожий онук..."

Україна хронічно хвора на отруєння крові. Та й цій хворобі ще можна зарадити - припинити вливання отрути. Тоді відновляться всі клітини національного організму: Віра, мова, культура, економіка, природа.

Український рідновір не ставить собі завдання навертати в Рідну Віру чужинців. Розмовляючи з людиною, найперше, виясніть, хто перед вами. Зі своїм працюйте, навчайте, скільки вистачить таланту і терпіння. Чужого - залиште наодинці з його чужістю Не сперечайтесь -у нього своя правда. Не витрачайте сили на вітер. Вона вам знадобиться для своїх. Інша справа, якщо ворог зазіхає на наші святощі, знищіть його наміри. Не стане сили знищити - не мовчіть! Хай про злочини й ворожі наміри знає якомога більше українців. Формуйте громадську думку. Пам'ятайте, що нас уже мало. Цінуйте кожного справжнього українця Боріться за життя української нації. Тільки в купі з Рідними Богами - ми сила.

"Маємо красне вінце Віри нашої і не мусимо чужої добиратися" (7-3). Красне вінце - образ вінка як священної ознаки багатьох обрядів Рідної Віри. Саме з вінка походить корона. Красний - красивий. Золота корона Сонця - символ Дажбога,- згадуєть­ся в урочистій Різдвяній пісні, частинка якої дій­шла до нас, як уламок дорогоцінного скарбу: "Зо­лоту корону, гей! Гей, Дажбоже! Сонце, гей! Ой, Дажбоже! Ладуй, Боже!" Волхви вчили, що най­кращою Вірою є власна віра народу, тому й не слід шукати чужої. Це було природно і закономірно, це не потребувало ніякого наукового філософського обґрунтування чи обговорення. Це приймалося як істина: "Усяк муж благо того знати може або зло. І хто Богом не сподоблений, той пребуде, як сліпий і не матиме з ним частки, яко же всяке, що до зло­го йде, з ним до кінця й пребуде" (38-Б).

Сьогодні все більше українців починає розуміти це, переосмислюючи нашу правдиву і неправдиву історію. У нас вкрадено не тільки нашу назву Русь, але й нашу історію, і нашу Віру. Тисячоліття - немалий строк, щоб не побачити наслідків цього обкрадання. То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших! А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не чужинські Боги!" (7-Г)-

1. Суслопаров М, Про пеласгійську мову (| Книжник. - 1992- № 2; Суспопаров М. Розшифрування найдавнішої писемності з берегів Дніпро 11 Київ,- 1986,- № 9.
2. Лозко Г Українське народознавство,- Київ, і995] ст. 54 - 76.
3. Влес Книго. Літопис дохристиянської Русі- України - Видавництво "Млин"- Гаго, 1972.- в 7 томах, (на правок рукопису, тексти дощечок, переписані Ю. Миролюбовим /; Миропюбов Ю. Ригведа и язичество - Мюнхен, 1981; Миролюбов Ю Русский языческий фольклор, - Мюнхен, 1982; Миролюбов Ю. Сказ о Святославе Хоробре, князе Киевском- Аахен, 1986І - Кн. 1, 2.
4. Влес Книга П Дніпро,- 1990,- № 4, Рєбіндер Б. Влесова Книга: Життя та релігія слов'ян,- К., 1995; Велесо­ва Книга.- Пер. А. Асово. - Москва, 1994, та ін.
5. Шаян В. Аналіза Влес Книги,- у кн.: Віра Предків Наших,- Гамільтон, 1987, ст.38-147;
6. Велесова Книга,- Пер. Б. Яценка, - Київ,- іІндоєвропа, 1995.
7. Волхвиня Зореслава. Волховник.- Переклад і ко­ментар до Велесової Книги,-Київ, Сварог, 1999 [на правах рукопису].

Нумерація дощечок зо Ю Миролюбовим (подається в дужках після цитаті).

Продовження:

Велесу книгу цю почестимо - Богу нашому...