Вічні Рідні Боги Українців

З того часу, як було запроваджено християнство на Русі, пішла й боротьба проти віри народу українського, його узвичаєних культів, культури в цілому.

Не втихла вона й донині.

Тут можна згадати і те, що й досі не видано справжньої української міфології, цебто розповідей про рідних Богів. Натомість пропагувалася давньогрецька та давньоримська міфології. Не втихала боротьба комуністичних ідеологів, а потім космополітів різних мастей проти звичаїв та обрядів народу, в яких ця віра закладена й живе досі. Розмови про віру Предків християнські догматики, як і тисячу літ, обзивають, але вже неопоганством. Усі ж разом вони відкидають народну культуру, як втілення Духу, Сили й Світогляду українського народу, його національної самодостатності. Тим часом жага духовного відродження повертає до рідних праоснов. Свідченням віри Предків є і найдавніша писемна пам’ятка «Велесова книга».

Предки наші орії орали землю, як діти свого прабатька Ора, худобу пасли. Усі процеси й на Землі, й у Всесвіті опоетизовували й називали священними іменами. Жили вони у світі своїх Богів, з ними витворювали душу свою і творили їм Славу. Отже, й ієрархія були відповідна Всесвіту, його мірностям, ладу і багатоманіттю.

Володарем його синьої Cварги був Сварог. Наші предки вважали себе по Богах його внуками. Самого ж Сварога називали Пращуром, який «був і пребуде вождем нашим од віку й до кінця», а також Дідом Божим. Він славен, могутен, великий, бо є «Роду Божеського начальник і всякого Роду джерело вічне». Він є творцем світу, є йoгo Богом, також Богом Прави (істинного Світу Богів), Яви (явного, видимого, матеріального), Нави (потойбічного). Від нього люди не мали «смерти, а життя вічне». У собі він мав ще велику тайну, бо поєднував Богів Перуна і Світовида, а ще удержував Білобога і Чорнобога, аби «світу не бути поверженому».

Другим за ним називається Дажбог: Отець наш, Творець зір. Це він в безодні почепив Землю і втримує її. А зорі, то душі Пращурів. Народ наш мав походження сонячне і був Дажбожим внуком, «любимичем Божеським», «потомком Дажбовим, нас родившого крізь кровну Замунь». Вони його славили і через те були самі славними, слов’янами. В особливій шанобі був Велес, Отець наш – взагалі, то всі Боги у книзі названо Праотцями. Він навчив Предків наших орати й сіяти. На славу його у вогонь кидали трави й клечання. Його називали «Сонце наше, що світить». Молячись, «перше Триглаву поклонятись» мали.

Боги для наших Предків були світом, що його називали Перун, Дажба, Хорс, Яр і ін. Ось як поетично описано одного з них: «Перун іде, голову золоту трясе, молитви поспівує до Сварзі синьої». Із сходом сонця йому возносили хвалу. Він, громовержець, дає зброю на оборону рідної землі і вірно веде стежкою правою, повертаючи кола життєвих явищ, кидаючи стріли на ворогів. Він і милостив, і всеправеден.

Віддавали шану велику «Хорсу златорунному, коловертящому». Та ще Стрибе, Вишень, Леле, Літич, Радогост, Колендо і Кришень, за ними Сивий Яр, Білояр, Ладо, Купало і ще понад сімдесят святих та духів. Була ще віща Божественна птаха – красна Матирслава, Мати Слава, або Матирсьва (Матиря), котра співає пісні про люд Божий і несе огонь небесний до домів їх. Сяє до облаків, кличе сміло нападати на ворогів і віщує побіди.

Рідна віра, то духовна цільність всього народу: «Єдність єсть Хорс і Перун, Яро, Купалва, Лад і Дажбо». Автор закликає: «А Богів купальте і Даждя шануйте, бо ж оті землі будуть повержені». Князя Аскольда, який вперше завів християнство, автор називає злим. «Прощайся, народе мій, з Ладою і творячи люби, іди до стягів наших і захищай тоді од ворогів на Русі». Відтоді і пішла межи людом кревним ворожнеча, коли один супроти одного постали межиособиці. Тому то таким вчасним є заклик автора: «Будете синами своїх Богів, а сила їхня перебуватиме на вас до кінця»