Відповідь синоду

Я не хотів спочатку відповідати на постанову про мене синоду але постанова ця викликала дуже багато листів, в яких невідомі мені кореспонденти - одні лають мене за те, що я відкидаю те, чого я не відкидаю, інші перестерігають мене повірити в те, в що я не переста­вав вірити, треті виражають зі мною однодумність, яка навряд чи насправді є, і співчуття, на яке я навряд чи маю право; і я вирішив відповісти і на саму постанову вказавши на те, що в ній несправедливо, і на звернення до мене моїх невідомих кореспондентів.

Постанова незаконна або зумисно двозначна тому що, якщо вона хоче бути відлученням від церкви, то вона не відповідає тим церковним правилам, за якими може виголошуватися таке відлучення; якщо ж це є заява про те, що той, хто не вірить в церкву і її догмати, не належить до неї, то це само собою зрозуміло, і така заява не може мати жодної іншої цілі, як тільки ту, щоб, не будучи по суті відлученням, вона б видавалося такою, що власне і сталося, бо воно так і було зрозуміло.

Вона довільна, бо звинувачує одного мене в невірі у всі пункти виписані в постанові, в той час коли не лише велика кількість, а майже все освічені люди в Росії розділяють таку невіру і безупинно виражали і виражають її і в розмовах, і в читанні, і в брошурах і книгах.

Вона необгрунтована, бо головним приводом своєї появи виставляє велике поширення мого псевдовчення, що спокушає людей, тоді як мені добре відомо, що людей, що розділяють мої погляди, навряд чи є сотня, і поширення моїх писань про релігію, завдяки цензурі, таке мале, що більшість людей, які прочитали постанову синоду не мають щонайменшого поняття про те, що мною писано про релігію, що видно з одержаних мною листів.

Вона містить в собі явну неправду стверджуючи, що з боку церкви були зроблені відносно мене спроби напоумлення, що не увінчалися успіхом, тоді як нічого подібного ніколи не було.

Вона є тим, що юридичною мовою називається наклепом, оскільки в ній викладено свідомо несправедливі і такі, що шкодять мені твердження.

Вона є, нарешті, підбурювання до поганих почуттів і вчинків, оскільки викликала, як і слід було чекати, в людях неосвічених і немислячих озлоблення і ненависть до мене, вбивства, що доходять до погроз, і висловлювані у одержаних мною листах.

«Тепер ти відданий анафемі і підеш після смерті у вічну муку і здохнеш як собака... анафема тобі, старий біс...проклятий будь», пише один. Інший робить докори уряду за те, що я не поміщений ще в монастир, і наповнює лист ланками. Третій пише: «Якщо уряд не прибере тебе, - ми самі змусимо тебе замовкнути»; лист закінчується прокльонами. «Щоб знищити пройдисвіта тебе - пише четвертий, - у мене знайдуться засо­би...» Слідують непристойні лайки. Ознаки такого ж озлоблення після пос­танови синоду я помічаю і при зустрічах з деякими людьми.

В самий же день 25 лютого, коли було опубліковано постанову я, про­ходячи площею, чув звернені до мене слова: «Ось диявол в образі людини», і якби натовп був інший за складом, дуже може бути, що мене б побили...

Отже постанова синоду взагалі дуже недобра; те, що в кінці постанови сказано, що особи, що підписали її, моляться, щоб я став таким же, як вони, не робить її краще.

Це так взагалі, в частковостях же постанова ця несправедлива в наступному. У постанові сказано: «Відомий світу письменник, росіянин за народженням, православний за хрещенням і вихованням, граф Толстой, в спокушанні гордого розуму свого, зухвало повстав на Господа і на Христа його і на святе його надбання, явно перед всіма відрікся від тієї матері, що вигодувала і виховала його, церкви православної».

Те, що я відрікся від церкви, що називає себе православною, це доконано справедливо. Але відрікся я вщ неї не тому що я повстав на Господа, а навпаки, лише тому що всіма силами душі бажав служити йому. До того як відректися від церкви і єднання з народом, яке мені було невимовно дорогим, я, за деякими ознаками засумнівавшись в правоті церкви, присвятив кілька років тому щоб дослідити теоретично і практично вчення церкви: теоретично - я перечитав все, що міг, про вчення церкви, вивчив і критично розібрав догматичне богослів'я; практично ж - строго слідував, протягом більше року, всім розпорядженням церкви, дотримуючись всіх постів і відвідуючи всі церковні служби. І я переконався, що вчення церкви є тео­ретично підступною і шкідливою брехнею, прак­тично ж - зібранням найгрубіших забобонів і чак­лунств, що приховує абсолютно весь сенс христи­янського учення.

І я дійсно відрікся від церкви, перестав вико­нувати її обряди і написав у заповіті своїм близь­ким, щоб вони, коли я вмиратиму не допускали до мені церковних служителів, і мертве моє тіло прибрали б скоріше, без всяких над ним закли­нань і молитов, як прибирають всяку осоружну і непотрібну річ щоб вона не заважала живим.

Те ж, що сказане, що я «посвятив свою літературну діяльність і даний мені від Бога талант на поширення в народі вчень, осоружних Христу і церкві» і так далі, і що «я в своїх творах і листах, що в безлічі розсилаються мною так само, як і учнями моїми, по всьому світу, особливо ж в межах дорогої вітчизни нашої, проповідую з ревнощами фанатика відкидання всіх догматів православної церкви і самої суті віри християнської», - то це несправедливо. Я ніколи не піклувався про поширення свого вчення. Правда, я сам для себе виклав у творах своє розуміння вчення Христа і не приховував ці твори від людей, що бажали з ними познайомитися, але ніколи сам не друкував їх; говорив же людям про те як я розумію вчення Христа, лише тоді, коли мене про це запитували. Таким людям я говорив те, що думаю, і давав, якщо вони у мене були, мої книги.

Потім сказано, що я «відкидаю Бога, в святій трійці славимого творця і промислителя всесвіту, заперечую Господа Ісуса Христа, Боголюдину визвольника і рятівника світу, пострадавшего за нас ради человеков і нашого ради порятунку і воскреслого з мертвих, заперечую безсімейне зачаття Христа і цнотливість до різдва і після різдва пречистої богородиці».

Досить лише почитати требник і простежити за тими обрядами, які не перестають здійснюватися православним духівництвом і вважаються християнськими богослужінням, щоб побачити, що всі ці обряди не що інше, як різні прийоми чаклунства, пристосовані до всіх можливих випадків життя. Для того, щоб дитя, якщо помре, пішло в рай, потрібно встигнути помазати його маслом і викупати з вимовленням відомих слів; для того, щоб породілля перестала бути нечистою, потрібно виголосити відомі заклинання; щоб був успіх в справі або спокійне життя в новому будинку, для того, щоб добре народився хліб, припинилася засуха, для того, щоб подорож була благопо­лучна, для того, щоб вилікуватися від хвороби, для того, щоб полегшився стан померлого на тому світі, для всього цього і тисячі інших обставин є відомі заклинання, які у відомому місці і за відомі приношення виголошує священик.

Те, що я відкидаю незрозумілу трійцю і ту що не має жодного сенсу в наш час байку про гріхопадіння першої людини, блюзнірську історію про Бога, що народився від діви, і позбавив гріха рід людський, то це доконано справедливо. Бога ж - духу, бога - любов, єдиного бога - початок всього, не лише не відкидаю, але нічого не визнаю таким, що дійсно існує, окрім Бога, і весь сенс життя бачу лише у виконанні волі Бога, вираженої в християнському ученні.

Ще сказано: «не визнає замогильного життя і мздовоздаяния». Якщо розуміти життя замо­гильне в сенсі другого пришестя, пекла з вічними муками і дияволами, і раю - постійного блаженст­ва, то абсолютно справедливо, що я не визнаю такого замогильного життя; але життя вічне і відплата тут і скрізь, тепер і завжди, визнаю до такої міри, що, стоячи за своїми роками на краю могили, часто повинен робити зусилля, щоб не бажати плотської смерті, тобто народження нового життя, вірю, що всякий добрий вчинок збільшує справжнє благо мого вічного життя, а всякий злий вчинок зменшує його.

Сказано також, що я відкидаю всі таїнства. Це доконано справедливо. Все таїнства я вважаю нижчими, грубими, невідповідними поняттю про Бога і християнському ученню чаклунством і, крім того, порушенням найпряміших вказівок Євангелія. У хрещенні немовлят бачу явне збочення від всього того сенсу який могло мати хрещення для дорослих, що свідомо приймають християн­ство; у здійсненні таїнства шлюбу над людьми, що свідомо з'єднувалися раніше, і в допущенні розлучень і в освяченні розлучень бачу пряме порушення і сенсу і букви Євангельського учення. У періодичному пробаченні гріхів на сповіді бачу шкідливий обман, що лише заохочує аморальність і знищує побоювання гріху.

У елеосвяченні так само, як і в миропомазанні, бачу прийоми грубого чаклунства, як і в шануванні ікон і мощів, як і у всіх тих обрядах, молитвах, заклинаннях, якими наповнений требник. У при­чащанні бачу обожнювання плоті і викривлення християнського учення. В священстві, окрім явного приготування до обману, бачу пряме порушення слів Христа, - що прямо забороняє кого б не було називати вчителями, отцами, наставниками (Мф. XXIII, 8-10).

Сказано, нарешті, як остання і вища міра моєї провини, що я лаючись над найсвященнішими предметами віри, не здригнувся піддати знущан­ню священнійше з таїнств - євхаристію». Те, що я не здригнувся описати просто і об'єктивно те, що священик робить для приготувань цього, так званого, таїнства, то це доконано справедливо; але те, що це, так зване, таїнство є щось священне і що описати його просто, як воно робиться, є блюз­нірство, - це доконано несправедливо. Блюзнірс­тво не в тому щоб назвати перегородку-перегородкою, а не іконостасом, і чашку - чашкою, а не потиром і тому подібне, а жахливе блюзнірство, що не припиняється обурливе, - в тому що люди, користуючись всіма можливими засобами обману і гіпнотизації, - запевняють дітей і простодушний народ, що якщо нарізувати відомим способом і при вимовленні відомих слів шматочки хліба і по­класти їх у вино, то в шматочки ці входить Бог; і що той, в ім'я живого вийметься шматочок, той бу­де здоровий; у ім'я ж померлого вийметься такий шматочок, то тому на тому світі буде краще; і що той, хто з'їсть цей шматочок, до того увійде сам Бог.

Це жахливо!

Як би не розуміли особу Христа, те учення його, яке знищує зло світу і так просто, легко, поза сумнівом дає благо людям, якщо лише вони не перекручуватимуть його, це учення все приховано, все перероблено в грубе чаклунство купання, мазання маслом, рухів тіла, заклинань, проковтування шматочків і тому подібне, так що від учення нічого не залишається. І якщо хтось спробує нагадати людям, що не в цих волхвованнях, не в молеб­нях, обіднях, свічках, іконах учення Христа, а в тому щоб люди любили один одного, не платили злом за зло, не судили, не вбивали один одного, то підніметься стогін обурення тих, яким вигідні ці обмани, і люди ці вголос, з незбагненною зухва­лістю говорять в церквах, друкують в книжках, га­зетах, катехізисах, що Христос ніколи не заборо­няв клятву (присягу), ніколи не забороняв вбивство (страти, війни), що вчення про непротивлення злу з сатанинською хитрістю вигадано ворогами Христа (Промова Амвросія, єпископа харківського).

Жахливо, головне, те, що люди, яким це вигідно, обманюють не лише дорослих, але, маючи на те владу і дітей, тих самих, про яких Христос говорив, що горе тому хто їх обдурить. Жахливо те, що люди ці для своїх маленьких вигод роблять таке жахливе зло, приховуючи від людей істину, відкриту Христом і що дає їм благо, яке не врівноважується і в тисячній долі отримуваною ними від того вигодою. Вони поступають, як той розбійник, який вбиває цілу сім'ю, 5-6 чоловік, щоб винести стару одежину і 40 коп. грошей. Йому охоче віддали б весь одяг і всі гроші, аби він не вбивав їх. Але він не може вчинити інакше. Те ж і з релігійним одуренням. Можна б погодитися в 10 разів краще, в найбільшій розкоші утримувати їх аби вони не губили людей своїм оду­ренням. Але вони не можуть чинити інакше. Ось це і жахливо. І тому викривати їх одурення не лише можна, але й слід. Якщо є що священне, то ніяк не те, що вони називають таїнством, а саме цей обов'язок викривати їх релігійне одурення, коли бачиш його. Якщо чувашин мастить свій ідол сметаною або січе його, я можу байдуже пройти мимо, боте, що він робить, він робить в ім'я чужого мені свого забобону і не стосується того, що для мене священне; але коли люди, як би багато їх не було, яким би старим не був їх забобон і якими би могутніми вони не були, в ім'я того Бога, яким я живу і того учення Христа, яке дало життя мені і може дати його всім людям, проповідують грубе чаклунство, я не можу цього бачити спокійно. І якщо я викриваю те, що вони роблять, то я роблю лише те, що повинен, чого не можу не робити, якщо я вірую в Бога і християнське учення. Якщо ж вони замість того, щоб жахнутися свого блюзнірства, називають блюзнірством викриття їх обману, то це лише доводить силу їх обману і повинно лише збільшувати зусилля людей, віруючих в Бога і в учення Христа, для того, щоб знищити цей обман, що приховує від людей справжнього Бога.

Про Христа, що вигнав з храму биків, овець і продавців, повинні були говорити, що він кощунствує. Якби він прийшов тепер і побачив те, що робиться його ім'ям в церкві, то ще з більшим законним гнівом напевно повикидував би всі ці жахливі антиминси, і списи, і хрести, і чаші, і свічки, і ікони, і все те, за допомогою чого вони, чаклуючи, приховують від людей Бога і його учення.

Ось що справедливо і що несправедливо в постанові про мене синоду. Я дійсно не вірю в те, в що вони говорять, що вірять. Але я вірю в багато чого про що вони хочуть запевнити людей, що я не вірю.

Вірю я в наступне: вірю в Бога, якого розумію як дух, як любов, як початок всього. Вірю в те, що він в мені і я в нім. Вірю в те, що воля Бога ясніше, найзрозуміліше виражена в ученні людини Христа, яку розуміти Богом і якому молитися вважаю найбільшим блюзнірством. Вірю в те, що дійсне благо людини - у виконанні волі Бога, воля ж його в тому щоб люди любили один одного і внаслідок цього чинили б з іншими так, як вони хочуть, щоб чинили з ними, як і сказано в Евангелії, що в цьому весь закон і пророки. Вірю в те, що сенс життя кожної окремої людини тому лише в збільшенні в собі любові, що це збільшення любові веде окрему людину в житті до все більших і більших благ, дає після смерті тим більше благо, чим більше буде в людині любові, і в той же час і більш за все інше сприяє встановленню в світі царства Божія, тобто такого життя, при якому розбрат, обман і насильст­во, що царюють тепер, будуть замінені вільною згодою, правдою і братською любов'ю людей між собою. Вірю, що для здобуття любові є лише один засіб: молитва, - не молитва суспільна в храмах, прямо заборонена Христом (Мф. VI, 5-13), а молитва, зразок якої даний нам Христом, - відокремлена, що полягає у відновленні і зміцненні в своїй свідомості сенсу свого життя і своїй залежності лише від волі Бога.

Зневажають, засмучують або спокушають будь-кого, заважають чому-небудь чи кому-небудь або не подобаються ці мої вірування, - я так само мало можу їх змінити, як своє тіло. Мені треба самому одному жити, самому одному і померти (і дуже скоро), і тому я не можу ніяк інакше вірити, ніж так як вірю. Готуючись йти до того Бога, від якого прийшов. Я не кажу щоб моя віра була одна поза сумнівом, на всі часи достеменна, але я не бачу іншої - простішої, яс­нішої і такої, що відповідає всім вимогам мого розуму і серця; якщо я взнаю таку я зараз же прийму її, бо Богові нічого, окрім істини не потріб­но. Повернутися ж до того, від чого я з такими стражданнями тільки що відійшов, я вже ніяк не можу як не може птиця, що літає, увійти до шкаралупи того яйця, з якого вона вийшла. «Той, хто почне з того, що полюбить християнство більше істини, дуже скоро полюбить свою церкву або секту більш, ніж християнство, і кінчить тим, що любитиме себе (свій спокій) більше всього на світі», - сказав Кольрідж.

Я йшов зворотньою дорогою. Я почав з того, що полюбив свою православну віру більш за свій спокій, потім полюбив християнство більш своєї церкви, тепер же люблю істину більш за все на світі. І до сьогодні істина збігається для мене з християнством, як я його розумію. І я сповідаю це християнство; і в тій мірі, в якій сповідаю його, спокійно і радісно живу і спокійно і радісно наближаюся до смерті.

4 квітня 1901, Москва.