Всепрощення

А я кажу вам: не противтеся злому.
Хто вдарить тебе у праву щоку оберни
до нього й другу. Любіть во­рогів своїх
і моліться за тих, що гонять вас.

Зараз з усіх, як кажуть, масмедій, день і ніч чутно хри­стиянські передачі. Ловляться душі, бо ж багато людей пра­гнуть Бога. ...І я був на роздоріжжі. Читав Біблію, Коран та не знаходив там духовного прихистку для себе: нічого в душі не забриніло від всіх тих писань. Відчув, що воно не просто чуже, а якесь вороже для мене. Після читання, роз­думів зоставалася пустка, а часто й відраза.

Любити ворога?! Тоді що ж себе і своїх ненавидіти?

Особливо нестерпним став пошук відповідей на ці пи­тання після однієї радіопередачі. Бо було це в ті часи, коли після майже столітнього тоталітаризму раптовий могутній порив вітру відкрив двері до Вкраїни і прийшло нове хоч і не завжди потрібне. Закрутило нас гласністю, плюралізмом й іншими із мами. Заполонила все мітингова стихія а на них тінню накинуті чорні круки. Спраглий духовності люд наш потягнувся до церков і сект. Затріщали чуби, а подекуди й кості, зающилися носи в міжконфесійних розборах. Билися руками, ногами, хрестами, кадилами а то й ломаками й каміняками. Дурні чуби рвалися знов, та не за свою Україну.

З екранів телеприймачів зарясніли до нас самовдоволені пики панів різного рангу в сесійних залах, широкою ефірною повінню полилися на нас «душеспасительні» бе­сіди замість передач "Читаємо Леніна".

Такого от одного дня і чую розповідь жіночки про своє життя. Якось, їдучи в тролейбусі, зустріла вона свого ко­лишнього слідчого-ката. Радісно засміявшись, той подав їй руку зі словами, що Христос учив ворогів прощати, а вони ж брат з сестрою во Христі, бо прийшов він до Бога, відвідує церкву і навіть співає на крилясі.

Після вагань жінка ця все ж подала йому руку, бо теж - християнка і все її страшне життя оберігала її молитва до Христа. Далі згадувала про ті обереги...

Була в неї щаслива, інтелігентна сім'я: вона вчителю­вала, чоловік-при значній посаді. В родині радісно луна­ли голоси п'ятирічної доньки і трьохрічного синка, і ще одне нове життя вже билося в неї під серцем.

Лютої зимової ночі, коли сім'я мирно спала, заколиса­на працею, любощами й завиванням хурделиці, зненаць­ка нічну тишу розірвало несамовите гупання в двері. Був трус... Заплакані личка діток і великі, затягнуті тугою і без­вихіддю очі її красеня-чоловіка, якого нічні гості потягли за собою - ось що лишилося бідній жінці. Потім були довжелезні тюремні черги, щоб передати чоловікові шмат хліба і чисту одіж замість скривавленого шмаття, яке їй повер­тали... З часом знову стукіт лихої долі в двері її нічного притулку. Знову вона в безмежному розпачі, її дітей наче цуценят відірвали і відкинули від неї - її забирали від ді­тей назавжди... Вона не забула їхні очі - німим докором вони перед нею й до сих пір...

Потяглися тюремні будні: допити, побої, вимоги відре­ктися від чоловіка і викрити невідому їй організацію.

Оцей, ще зараз на диво молодий дідок, - тоді гарний ставний молодик, з особливою жорстокістю, зі сатанинсь­ким сміхом бив її ногами в живіт, заганяв голки під нігті - знущався різноманітно, із задоволенням. Ґвалтував і сам, і з товаришами доти, поки не загинуло життя під серцем її. Дитину витягнуто по частинах, а їй, засудженій, на багато літ пролягла дорога до Сибіру. Залишилася безплідною.

Звільнившись, довгі роки втратила в марних пошуках дітей і чоловіка, хоч будь-яких слідів їх. Чоловіка вбито, а дітям, зі зміненими прізвищами, випала сирітська доля дит­будинків - адреси вказати відмовились. І все ж правдами- неправдами, підкупом нещодавно знайшла вона свою донечку-кровинку та вона брутально відштовхнула матір...

І от вона їде в тролейбусі: стара, згорблена, немічна, самотня і згадує тернисті шляхи свого життя, де кришта­левим келихом розбилося її щастя, сім'я, надії, мрії, як про­пали діти і чоловік. Химерним відблиском минуле знов вві­рвалося в її життя - огидний кат, що зараз випещений і ситий наче старий кіт, що ледь не муркотить, довірливо розповідаючи про власне релігійне прозріння.

Радійний спаситель душ в діалозі з жінкою в захваті коментує слова про всепрощення. А мені чомусь не йшли з пам'яті серця слова геніальної Ліни Костенкової:

Гуманність добігає свої кроки, Задумалось на фініші століть. Тхорезний дід, котрий писав доноси - такого теж за старість пожаліть?

А тут же не доноси! Тут - кат! Тут - біль! Тут - кров! Тут - смерть! Тут - руїна!

І як? І як? І як вона могла переступити через трупи чоло­віка і ненародженого дитятки, дитячі скалічені Душі, власне понівечене життя і подати руку катові? Тому, котрий за за­коном повинен відповісти за все сподіяне, як відбувають покарання фашистські нелюди.

Що ж це таке? Змаління душі, чи її втома, байдужість? Чому ж у всіх народів є прагнення справедливості і пока­рання, а у нас - ні?

Далі лунала Нагірна проповідь Христа про непротив­лення злу, про те, що слід підставити другу щоку, якщо те­бе зацідили по одній, про необхідність молитов за ворогів своїх, любові до тих, що гонять нас.

А мені, обуреному, думалося про те чи ж маю молити­ся за вбивць мого діда-вчителя, забраного і закатованого важкою працею у Воркутлазі. Хтозна чи знайшло його тіло вічний спочинок в мерзлоті чужої землі, чи було воно кину­то на розтерзання тундровим хижакам.

А може нам би взяти приклад з нації, що породила Хри­ста, і навчитися боронити власне життя на своїй землі і не молитися за ворогів, а карати їх, щоб і іншим не кортило. Вчитель Л.СИЛЕНКО пише:

"Обороняти свої скарби і не привласнювати чужі. Жити для добра Вітчизни і не лю­бити ворогів Народу твого. Не бути рабом, не лишати в біді приятелів своїх..."

Мій народ, такий задурений отим тисячелітнім всепро­щенням, забув, що цим він скалічив свою душу, зчерствив її до своїх бід. Він молиться не за жертву, але за ката. Та­ким черствим став, що навіть не може і не хоче подумати чому йому так мулько, некомфортно жити на своїй землі.

Іще згадалося до чого приводить всепрощення і непро­тивлення злу.

1932-33 роки. 4-річна дитина падає в став із кладки. її сестра плаче. Чоловік стрибає в воду, щоб врятувати не­винну душу, а селяни бігають і кричать: "Не спасайте, не спасайте! Більше хліба дістанеться!"

Закінчу свою думу так:

Жанну д Арк. спалили в Руані Мені шкода тебе, Руане! - останні слова незламної французької дівчини.

Тільки рідне богорозуміння, рідна духовність врятує мій вмираючий нарід, аби нова Жанна не промовила: "Мені шкода тебе, Україно!"