Жінка в Новому Заповіті

І ось, нарешті — Новий Заповіт, книга, яку усі християни вважають набагато поряднішою від Старого Заповіту. Старий Заповіт називають “вєтхим”, бо це — ніби-то зотліле коріння стовбура християнства. Розуміємо, що собою представляє стовбур дерева, у якого згнило коріння...

Новий Заповіт починається брехнею, але це нікого з христи-ян не гнітить. В першому рядку Євангелії від Матвія читаємо:

“Книга родоводу Ісуса Христоса, сина Давидового, сина Авраамового”. Вже перше речення є непорозумінням, бо добре знаємо, що серед чоловіків земних (за євангельськими легендами) Ісус батька не мав. Але євангеліст, ніби про це забувши, продовжує родовід далі: “Авраам породив Ісака... — і так 40 поколінь, — ... А Яків по-родив Йосипа (!), мужа Марії, у якої народився Ісус, званий Христос” (Матвія, 1: 1—16). А яке відношення Йосип мав до родоводу Ісуса, коли ясно написано: “Не знав Йосип Марію, доки сина свого первородженого вона породила, а він дав йому ім’я Ісус”? (Матвія, 1: 25).

Якщо це переказано родовід вітчима Йосипа, то для чого її приписувати Ісусу? Але давня юдейська легенда “Про пришестя Машіаха” (Месії), “спасителя юдеїв”, наголошувала на тому, що “месія” обов’язково повинен народитися в юдейській сім’ї, тобто бути з “дому Давидового”. Бо коли Ірод, зібравши всіх юдейських рабинів і книжників, випитував їх, де має народитися Месія, то вони відповіли:

“У Віфлеємі Юдейськім, бо в пророка написано так: “І ти, Віфлеєме, земле Юдина,.. бо з тебе з’явиться Вождь, що буде Він пасти народ Мій ізраїльський” (Матвія, 2: 3—6).

Тому й намагалися юдейські писаки-книжники в будь-який спосіб приписати Ісусу головний родовід юдеїв. Вони так сильно перестаралися, що останнім в родовід вписали невідомого і ніким до того незнаного Йосипа (вітчима Ісуса). І навіть якби в родоводі Йосипа наступним був Ісус, то на ньому родовід юдеїв припинився б: у самого Ісуса потім не було ні жінки, ні дітей...

Але якщо євангелістам видався родовід Ісуса по батьківській лінії занадто коротким (Святий Дух — Ісус Христос), то чому во-нине подали родовід по матері? І тут постає дискримінаційне християнське правило: справжніми спадкоємцями вважалися лише первонароджені в сім’ї хлопчики. Народження дівчинки першою в сім’ї заперечувалося біблійною традицією і ніхто ніколи не вів родовід по жінках. З усіх сімей, які згадуються в родоводі від Адама до Йосипа (а це майже 75 поколінь (Луки, 3: 23—38) і 5508 років за християнським літочисленням (за юдейським 3760 років) — не помітимо жодної дитини жіночої статі. Жінку з головного родоводу викинуто повністю. Це стосувалося і матері Ісуса.

Перша згадка про жінку міститься вже на першій сторінці Нового Заповіту:

“Народження Ісуса Христоса сталося так. Коли Його матір Марію заручено з Йосипом, то перш, ніж зійшлися вони, виявилося, що має вона в утробі від Духа Святого. А Йосип, муж її, бувши праведний, і не бажавши ославити її, хотів тайком відпустити її. Коли ж він те подумав, з’явився йому Ангол Господній у сні, промовляючи: “Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній — то від Духа Святого” (Матвія, 1: 18—20).

Нікого з християн не дивує те, що Новий заповіт розпочинається виправданням позашлюбних статевих стосунків юдейки Марії зі “Святим Духом”.

Якщо ж насправді замість “голуба” (так в християнстві зображений “дух святий”) був сам Єгова власною персоною, то чому він для цієї справи обрав юдейку Маріам з Ізраїлю, де особисто встановив страшні покарання для дівчат і жінок, які ще до одруження завагітніли: забиття камінням, вигнання з поселення і навіть спалення у вогні? Невже “Дух Святий” не здогадувався, що цим штовхає незайману жінку на смерть? І яку роль тут повинен був відіграти Йосип?..

Євангеліст Матвій називає Йосипа “праведним”, хоча ніде в Біблії не знаходимо, чим саме він заслужив це звання.

Йосип був сповідником юдейської релігії. А праведний юдей — це той, хто дотримується і виконує усі суворі і жорстокі заповіді Тори (п’ять Мойсеєвих книг Старого заповіту) і викриває їх порушення іншими юдеями. Праведність же Йосипа, як бачимо, полягає в тому, що він не віддає Марію з “нагуляною” дитиною на суд юдеїв, щоб “викорінити зло серед народу Ізраїля”, а намагається приховати цей “злочин”, хоча він в дійсності тієї миті ще не знав, від кого завагітніла Марія.

Якщо порівняти цей уривок “святого писанія” з подіями, які були поширені в кріпацькій Україні, то навряд чи можна цей “божественний” випадок назвати винятковим, до того ж порядним і моральним.

Відомо, що поміщики і дворяни забирали в свої маєтки наймичками гарненьких молодих дівчат своєї місцевості ніби для го-подарської роботи, а потім робили їх своїми коханками, позбавляючи їх незайманості. Коли ті вагітніли, то їх примусом одружували зі сільськими парубками, незважаючи на їхню волю. У такий спосіб вони намагалися приховати свою причетність до небажаної вагітності українських дівчат. Якщо парубок здогадувався про причину свого насильного одруження і хотів відмовитися від вагітної дівчини, то пан відправляв його в “москалі” (в солдати), де служили по 25 років. Мало кого вабило таке майбутнє, тому сперечатися не ризикували, а приймали дійсність за “волю господню”. Звичайно, були паничі, які не забували своїх колишніх коханок і своїх дітей, і намагалися підтримувати їх, бодай матеріально...

Але так було в безправній і беззахисній Україні серед “грішних” панів-можновладців і, здавалося, не личило б християнсько-му “богові-отцеві” уподібнюватися до них.

Та події з Марією і Йосипом відбувалися не в Україні, а в Ізраїлі, і винуватцем її вагітності був не звичайний панич без совісті і честі, а сам Єгова під дивною назвою “Святий Дух”. Яке ж місце Йосипа в усій цій історії?

Йосип швидше виконує роль вітчима-статиста. Якщо Ісус не рахувався зі своєю матір’ю і не поважав її (Марка, 3: 31—34), то його стосунки з Йосипом ніяк не висвітлені в Новому Заповіті. Ісус про Йосипа взагалі не згадує і дуже обурюється, коли ізраїль-тяни називають його “сином теслі”.

Постать Йосипа виявилася настільки непотрібною для католицької ідеї “непорочності” Марії, що ідеологи католицтва взагалі відкинули думку про її передпологові муки під час народження Ісуса, а також чотирьох синів і двох дочок. Саме під час пологів жінка позбувається будь-яких ознак незайманості. Але ідеологи християнства всіляко доводять, що Марія до старості залишалася непорочною і тому у свідомості підростаючих християнок плекають “непорочність”, як найвищу святість християнського життя. Не-айманість стає найбільшою і найголовнішою цінністю всього християнського поводження. Тому для збереження цієї незайманості і непорочності молоденькі дівчата йдуть в монастирі на все життя, бо й нині проповідується:

“Не віддавайте членів своїх гріхові, але віддавайте себе Богові” (Рим., 6: 13).

“Коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертв-ляєте тілесні вчинки, то будете жити” (Рим., 8: 13).

Далі в Новому заповіті згадуються зцілення жінки, яка двадцять років хворіла кровотечею і оживлення мертвої дочки рабина...

Християни вважають, що всі хвороби у людей — від їхніх гр-хів, і щоб зцілитися, необхідно покаятися. Але Ісус ніякого каят-тя від хворої, а тим більше мертвої, не вимагає. Головною умовою видуження хворої стало лише те, що вона визнала його здатним лікувати: “бо вона говорила про себе: Коли хоч доторкнуся одежі Його, то одужаю” (Матвія, 9: 21; Марка, 5: 28).

Оживлення мертвої дочки рабина взагалі схоже на фарс. Як-що Ісус є “богом в людському тілі”, то чи не з його відома померла дівчинка? Чи не краще було не умертвляти її взагалі, ніж вихвалятися своїм вмінням повертати життя мертвим?

Про яких жінок переважно повідомляється в євангеліях? Найчастіше — це або хворі юдейські жінки, яких Ісус лікував, або єврейські повії, яких він постійно виправдовував перед юдеями. Згідно з євангеліями, Ісус двічі спілкувався з неюдейками. Але в цих бесідах як Ісус, так і ці жінки постають у дуже непривабливому світлі.

Одну неюдейку біля криниці він попросив піднести йому води, хоча важко повірити, що “бог” дуже потребував тієї води і будь-якої поживи.
“Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Надходить ось жінка одна з Самарії набрати води. Ісус каже до неї: “Дай напитись Мені!” Бо учні Його відійшли були в місто, щоб купити поживи. Тоді каже Йому самарянка: “Як же Ти, юдеянин бувши, та просиш напитись від мене, самарянки?” Бо юдеї не сходяться із самарянами” (Івана, 4: 6—9).

Коли між ними зав’язалася розмова, то Ісус почав звинувачувати її та народ, до якого вона належала: “Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємося тому, що знаємо, бо спасіння — від юдеїв”. І тоді надійшли Його учні, і дивувались, що з жінкою Він розмовляв” (Івана, 4: 22, 27).

В іншому випадку Ісус взагалі відмовився розмовляти з грекинею (в іншій євангелії — з хананеянкою), яка просила вилікувати її дочку. Своїм учням він наголосив: “Я посланий тільки до загинулих овечок дому Ізраїлевого” (тобто, до євреїв), “і не годиться брати хліб у дітей і кидати щенятам”. Він вилікував її дочку лише тоді, коли ця жінка вголос визнала свій народ “щенятами”, а юдеїв — “своїми панами”: “Господи! Але і щенята їдять ті кришки, що падають зі столу їхніх панів!” (Матвія, 15: 21—28; Марка, 7: 24—29).

Головний зміст Ісусової політики ніяк не можна причислити до політики утвердження сім’ї й сімейних стосунків. Сам Ісус відверто повідомляє про своє руйнівне призначення на Землі:

“Я прийшов вогонь кинути на землю, — і Я прагну, щоб він уже запалав! Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ! Віднині бо п’ятеро в домі одному поділені будуть: троє супроти двох, і двоє супроти трьох. Стане батько на сина, а син проти батька, мати проти дочки, а дочка проти матері, свекруха проти невістки своєї, а невістка проти свекрухи!” (Луки, 12: 49, 51—53).

“Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, — Я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити (посварити) чоловіка (сина) з батьком, дочку з матір’ю, невістку із свекрухою. Вороги чоловікові — домашні його!

Хто більше, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І, хто більше, як Мене, любить сина чи дочку, той мене недостойний! (Матвія, 10: 34—37)."

Згадайте останні слова Ісуса до апостолів: “Тож ідіть, і навчіть (зробіть учнями) всі народи,.. навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів”. А тепер познайомтеся із заповіддю Ісуса про те, що тіль-ки той може бути Його учнем, хто зненавидить усіх своїх рідних:

“Коли хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та матір, і дружини, й дітей. І братів, і сестер, а до того й своєї душі, — той не може бути учнем Моїм!” (Луки, 14: 26).

Отже, сім’я — це поняття несумісне з християнським життям і християнською ідеологією Ісуса.

Як можуть сприймати таке антисімейне, антидержавне і антинародне призначення Ісуса і всього християнського вчення жінки, які за своєю природою є берегинями сім’ї та роду? Вже цих слів досить, щоб передбачити майбутнє тієї держави, яка прийме ці закони сімейних стосунків за основу свого громадського життя.

А яким моральним “законом божим” чи заповіддю пояснити ганебне ставлення Ісуса до своєї рідні: рідної матері, братів і сестер? Жоден з євангелістів не повідомляє, як мати Ісуса сприйняла образу, яку син завдав їй при своїх учнях і сторонніх слухачах, коли привселюдно не бажав визнати її матір’ю, а кревних (бодай по матері) братів і сестер — своїми рідними:

“І поглянув Ісус на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: “Ось мати Моя та браття Мої!” Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати” (Марка, 3: 31—35).

А в іншиму місці Ісус заявив: “Моя мати й брати Мої — це ті, хто слухає Боже Слово, і виконує!” (Луки, 8: 19—21).

Звертаючись до своєї матері в житті і навіть на Голгофі, Ісус називає її “жона” (жоно!), ніби він звертається до зовсім сторонньої жінки (Івана, 19: 26).

Подібне відречення від рідних увійшло в практику усіх фанатиків-християн, які хочуть довести, що вони — “істинні учні Ісуса”. Цю практику відречення від рідних здійснюють усі християнські ченці і пустельники.

В чому ж полягало те “слово боже”, яке необхідно було слухати і виконувати усім, хто хотів бути “матерями і братами” Ісуса? Про це довідуємося із проповіді самого Ісуса. Ось одна з них:

“І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи дітей, чи землі, — той багатократно одержить і успадкує вічне життя” (Матвія, 19: 29).

Чи може хоч одна християнська держава внести це положен-ня чи усі наведені заповіді Ісуса у свій Закон про сім’ю?

Чим же завинила перед Ісусом його мати Марія, що він так привселюдно відмовився від неї? Чи не “волю” Єгови вона виконувала, виношуючи тіло Христоса в своїй утробі і виростивши його до часу зникнення з дому?.. Чого ще жадає Ісус від неї, щоб визнати її матір’ю понад усіх матерів? Можливо, вона повинна була, продавши свою хату і все своє майно, роздати виручені гроші невдячним і лінивим жебракам і злидарям, а сама піти слідом за ними жебракувати і нести незрозумілого для юдейської релігійної традиції “хреста”?...

Чому ж тоді Єгова, “бог євреїв”, не натякнув Марії, щоб вона покинула свій дім, землі, чоловіка Йосипа, маленького Ісусика ще тоді, коли годувала його власними грудьми?..

Євангелісти нічого не повідомляють про стосунки Ісуса і його учнів з жінками. В євангеліях вміщені імена колишньої повії Марії Магдалини, Марії, матері Клеопа, Сусани, Соломії, Марії, матері Якова та Йосипа... Відомо лише те, що Ісус ставав на захист повій-юдейок, до яких (за християнськими легендами) всі чоловіки з ото-чення Ісуса ставились з презирством. Даючи повіям зрозуміти, що інші юдеї не менше грішні за них, він робив їх своїми прихильниця-ми. Вдячні повії йдуть слідом за ним туди, куди він ішов, намагаються мити йому ноги, ніби своєму чоловікові, виливати йому на голову мирро. Після зустрічі з ним вони не стають порядними жінками, не одружуються і не розпочинають впорядковане сімейне життя, як усі нормальні жінки, а вештаються разом з Ісусом і учнями і ведуть (за євангеліями) аскетичний спосіб життя, бо повністю відмовляються від будь-якого статевого спілкування з чоловіками.

Чимало критично настроєних дослідників припускають, що жінки-повії, на захист яких ставав Ісус, поповнювали пізніше його духовний “гарем”, бо як інакше зрозуміти сьогоднішніх жінок-черниць, які називають себе “нєвєстами Христовими”... Як можна називати себе “нєвєстою” чоловіка, з яким ніколи не будеш кохатися, і який ніколи сам не кохався з жодною жінкою під час свого земного і “небесного” життя? Навіть згідно з церковним каноном “Нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка” (1Кор., 7: 2) ані Ісус не має права на багатьох жінок, ані всі черниці не мають права бути “нєвєстами” одного Ісуса.

Саме ці черниці донесли до нас звичай називати себе за традицією перших християн “рабами Господніми”, щоби позбавити земних рабовласників права володіти ними, а сучасні жінки-черниці називають себе “нєвєстами Христовими”, щоби ніхто із земних чоловіків не зазіхав на них.

Зверніть увагу на те, що Ісуса і його учнів супроводжували жінки, але ніхто їх чомусь не вважає ні “ученицями”, ні “апостолками”. Сам Ісус на останню “тайну вечерю” не запросив жодної жінки, навіть свою рідну матір Марію й двох сестер.

Цікавим є той факт, що Ісус майже усі свої повчання присвятив чоловікам. Лише Павло, помітивши цей недолік, вигадував власні повчання і накази стосовно жінок, прикриваючись вислов-люванням: “Даю пораду як той, хто одержав від Господа милість бути вірним”.

Дивно, що всі 14 повчаннь Павла сприймаються нинішніми християнами нарівні зі заповідями Ісуса Христоса, хоча Павло учнем Ісуса ніколи не був.

Є в цих посланнях і місця, просякнуті заповідями, в яких принижується гідність жінки на релігійному рівні. Але ці заповіді не суперечать ні науці Ісуса, ані заповідям Старого заповіту. Багато християнок вже встигли до них звикнути, і навіть полюбити.

ПРИНИЖЕННЯ ЖІНКИ В ХРИСТИЯНСЬКІЙ РЕЛІГІЇ

(На основі усіх 14 послань апостола Павла)

Отож, чоловік покривати голови не повинен, бо він образ і сла-ва Бога, а жінка — чоловікова слава. Бо чоловік не походить від жін-ки, а жінка від чоловіка, не створений бо чоловік ради жінки, але жінка ради чоловіка. Тому жінка повинна мати на голові знака влади над нею (1Кор., 11: 7—10).

Дружини, — коріться своїм чоловікам, як Господові, — бо чоловік — голова дружини, як і Христос — голова Церкви (Еф., 5: 22—23).
Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка! (Еф., 5: 33).

Жінки, — у скромнім убранні, з соромливістю та невинністю, — нехай прикрашають себе не коштовними шатами, але добрими вчинками, як то личить жінкам, що присвячуються на побожність (1Тим., 2: 9—10).

Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, — непристойно бо жінці говорити в Церкві! (1Кор., 14: 35).

Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі. А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні!

Адам бо був створений перше, а Єва потім. І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ (1Тим., 2: 11—14).

В одній із проповідей Павло, як звичайний юдей-махляр, одночасно ухитряється радити усім християнам, зокрема жінкам і незайманим дівчатам, “одружуватися” і “залишатися незаміжніми”.

Але тільки людина, наділена хистом правника, може помітити, що головна ідея проповіді головного ідеолога християнства Павла-Савла — повне відречення від подружнього, сімейного життя:

КРАЩЕ ХРИСТИЯНАМ НЕ ОДРУЖУВАТИСЯ!

(З усіх новозаповітних послань апостола Павла)

1 ...Добре було б чоловікові не дотикатися жінки.

8 Говорю ж неодруженим і вдовам: добре їм, як вони позостануться так, як і я.

7 Бо хочу, щоб усі чоловіки були, як і я (неодруженими)...

10 Нехай не розлучається дружина з своїм чоловіком!

11 А коли ж і розлучиться, хай зостається незаміжня.

15 А як хоче невіруючий розлучитися, хай розлучиться...

25 Про дівчат же не маю наказу Господнього, але даю раду як той, хто одержав від Господа милість бути вірним.

27 Ти зв’язаний з дружиною? Не шукай розв’язання. Розв’язався від дружини? Не шукай дружини.

28 А коли ти й оженишся, то не згрішив; і як дівчина заміж піде, — вона не згрішить. Та муку тілесну такі будуть мати, а мені шкода вас.

32 Я хочу, щоб ви безклопітні були. Неодружений про речі Господні клопочеться, як догодити Господові,

33 а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині,

34 і він поділений. Незаміжня жінка та дівчина про речі Господні клопочеться, щоб бути святою і тілом, і духом. А заміжня про речі життєві клопочеться, як догодити чоловікові.

37 А хто в серці своїм стоїть міцно,.. і це постановив він у серці своєму — берегти свою дівчину, той робить добре.

38 Тому й той, хто віддає свою дівчину заміж, добре робить, а хто не віддає — робить краще (1Кор., 7: 1—38).

Вдовиця правдива й самотня надію складає на Бога, та перебуває день і ніч у молитвах і благаннях. Але вдів молодих не приймай, бо вони хочуть, наперекір Христові, заміж виходити, через що мають осуд (1Тим., 5: 5, 11—12).

Звеселися, неплідна, що не родиш! Гукай та викликуй ти, що в породіллі не мучилась! (Гал., 4: 27).

Все, що проповідував Павло, власне не суперечило науці Ісуса Христоса. Скоріше Павло пом’якшував ті заповіді, які у свій час Ісус проповідував юдеям. Науку абсолютного аскетизму — науку повного відречення від спілкування з представниками жіночої статі — Ісус проповідував не лише дванадцятьом учням-юдеям, а й усім, хто його слухав, зокрема — чоловікам:

“А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливіс-тю, той уже вчинив — із нею перелюб у серці своїм. Коли праве око твоє спокушає тебе, — його вибери, і кинь від себе” (Матвія, 5: 28—29).

Ісус забороняє людям одружуватися вдруге:

“Хто дружину відпустить свою (розлучиться), та й одружиться з іншою, той чинить перелюб із нею. І коли дружина покине свого чоловіка, і вийде заміж за іншого, то чинить перелюб вона” (Марка, 10: 11—12).

Також Ісус забороняє чоловікам одружуватися з розлученими жінками: “Хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб” (Матвія, 19: 9).

Часто Ісус прикривається словами: “Що Бог спарував, — людина нехай не розлучає!” (Марка, 10: 9). Але нехай не тішаться ті християни, які є прихильниками лише одного одруження “до самої смерті”, або парного шлюбу, бо Ісус, як про нормальне, говорив про одруження одного чоловіка з багатьма жінками. Про яке одноженство може йти мова, коли сам Христос в притчі “Про мудрих і нерозумних дів” розповідав про десятьох невісток для одного молодого: “Тоді Царство небесне буде подібне до десяти дів, що побрали каганці свої, та й пішли зустрічати молодого” (Матвія, 25: 1). В цій притчі він розказав про те, що п’ятеро “мудрих” невісток, крім каганців, взяли ще й оливи для каганців. Куди вони пішли за цим молодим? Чому вони за ним пішли і де вони його так довго чекали?... Бо “коли забарився молодий, то всі задрімали й поснули” (Матвія, 25: 5). На ці питання не зможуть відповісти навіть знавці юдознавства. Але з подальшого змісту дізнаємося, що п’ятьом невісткам не вистачило “палива”, “і як вони пішли купувати (оливу), то прибув молодий; і готові пішли справили весілля з ним...” (Матвія, 25: 10).

Можна довго сперечатися про “потаємний” зміст цієї прозорої і примітивної притчі. Можна також довго виясняти, що Ісус приховав під “каганцями” та під “оливою”-пальним, але ніхто не заперечить, що в цій притчі все-таки йдеться про одруження одного чоловіка з п’ятьма жінками. Розповідаючи про таке одруження, Ісус цим самим визнав нормальним східний весільний обряд з багатьма жінками.

Коли один з книжників запитав Ісуса, кому за дружину на тому світі буде жінка, у якої в земному житті було сім чоловіків,“Ісус же промовив: “Женяться і заміж виходять сини цього віку. А ті, що будуть достойні того віку й воскресіння з мертвих, — не будуть ні женитись, ні заміж виходити” (Луки, 20: 34—35).

“Учні говорять Ісусу: “Коли справа така чоловіка із дружиною, то не добре одружуватись”. А Ісус їм відказав: “Це слово (заповідь) вміщають не всі, але ті, кому дано (спастися). Бо бувають скопці, що з утроби ще материнської народилися так (не можуть народжувати); є й скопці, що їх люди оскопили (кастрували), і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити, — нехай вмістить” (Матвія, 19: 10—12).

Отже, там, де питання одруження чи заміжжя, а тим більше статевого життя жінок з чоловіками не ставиться взагалі, там і зникає питання продовження роду. Зрозуміло, що народ, який щиро і чесно сповідуватиме це Ісусове “християнство”, дуже швидко припинить своє існування.

І щоб нарешті остаточно розвіяти сподівання християнок на “божу милість” під час “страшного суду” і довести жінкам, які ще й досі сповідують таке жононенависницьке християнство, що їм для спасіння не залишено навіть найменшого шансу, розглянемо останні сторінки християнської Біблії; Об’явлення Івана Богослова.

Кожному грамотному християнину відомо, що під час “страшного суду” спасуться лише 144 тисячі євреїв чоловічої статі. Описуючи початок “страшного суду”, Богослов розповідає про п’ятьох анголів: чотири утримують чотири вітри, а п’ятий ангол, який “мав печатку Бога Живого”, звертається до них:

“Не шкодьте ані землі, ані морю, ані дереву, аж поки ми покла-демо печатки рабам Бога нашого на їхніх чолах!” І почув я (Іван) число попечатаних: сто сорок чотири тисячі попечатаних від усіх племен ізраїлевих синів” (Об., 7: 1—4).

Головною умовою спасіння 144 тисячі чоловіків є повна відмова від спілкування з жінками. “І ніхто не міг навчитися пісні, окрім цих 144 тисяч, викуплених від землі. Це ті, хто не осквернився з жінками, бо чисті вони” (в євангелії рос. мовою — “ибо девственники они”) (Об., 14: 3—4).

Отже, бачимо, що в число 144 тисячі не ввійшло жодної жінки. До того ж, жінки віднесені до осіб, з якими можна осквернитися. Як можна спокійно сприймати таку релігію, що так жорсто-ко ненавидить жінку? Адже саме жінці мусимо завдячувати за продовження людського життя на Землі! І таке негативне ставлення до жінки спостерігаємо протягом всього Нового Заповіту.

Апостол Павло категорично обмежує права жінок-християнок, забороняючи їм говорити в церкві і навіть повчати чоловіка. І пояснює це тим, що жінка — це слуга Сатани, яка походить від грішної Єви, що подала Адамові в Раю плід із забороненого дерева.

Звинувачення жінки в “сатанізмі” призвело до того, що жінка-християнка почала всіляко “лізти зі шкіри”, щоб довести, що вона вже виправилася і перегнала чоловіків за рівнем духовності. Тому бачимо церкви, переповнені жінками. Але доки буде існувати біблійне християнство, доти жінка буде відчувати на собі надуману “провину” Єви. Байдуже, що, по-суті, ніякої провини не було, але біблійне християнство завжди буде до жінок невблаганне. Чимало проповідників говорять, що Ісус своєю смертю “списав” усі попередні людські гріхи. Але з послань Павла довідуємося, що жінкам “гріх Єви” не був прощений навіть після смерті Ісуса, бо Павло продовжує звинувачувати жінку в цьому гріхові.

Жінка проклята в християнстві не лише через гріх Єви, а й за те, що здатна спокусити чоловіка своїм тілом без допомоги забороненого плоду. Статеве життя і статеве виховання були віднесені християнськими ідеологами до антибожої діяльності і до гріха тому, що під час перебування Адама і Єви в Еденському саді вони жодного разу там не жили статевим життям. Боротьба християн-ської церкви з цим “гріхом” призвела до того, що постала вели-чезна кількість жіночих і чоловічих монастирів, де чимало гарних представників українського народу перетворено в “живих трупів”. Адже черниця ніколи не зможе виконати головного Божого призначення жінки на Землі — не народить дитя і не пригорне його до материнських грудей.

У народі існує казка про Страховисько, якому люди кожного року віддавали найкрасивішу дівчину поселення. Люди з часом так звикли до цього, що й перестали боротися з тим Страховись-ком за своїх красунь. Важко сказати, чи було в минулому таке. Та нині роль цього “страховиська” виконуть християнські монастирі, які забирають з народу вже і дівчат, і парубків...

Дивно, як можуть в одній іконі “богоматері” уживатися дві протилежні релігійні ідеології: і материнство, і “непорочність” одночасно?

Але коли з’ясовуєш, що монастирське життя є найкращим способом сповідувати християнство, то розумієш, що ікона юдейки Марії — це портрет єдиної і останньої жінки, яка через християнство потрапила на “небо” лише за те, що була матір’ю...

Чимало дослідників місцевого християнства вважають, що повага до Марії, матері Ісуса Христоса, постала лише тому, що в попередній релігії українському народові традиційно притаманне шанобливе, поважне ставлення до жіночого начала. І Земля як жіноче начало, і Сонце як Сонячна панна, і Вода як Богиня Дана, і Доля, і Мокоша як покровительки жіноцтва виробили в народі особливе ставлення до Богині-Жінки.

І коли нашому народу силою насаджено християнство, то місце язичницьких Богинь заступили “мати божа” і низка різних християнських мучениць і угодниць: св. Параскева П’ятниця, св. Вар-вара, св. Катерина та інші. І так було в усіх народах, які мали потребу узгодити своє позитивне ставлення до жінки з християнським негативним.

Коли серед різних народів почало поширюватися християнство — тоталітарна релігія чоловіків-юдеїв, то на догоду жінкам на “небо” були зараховані й “святі жінки”, функції яких в “царстві небесному” чітко не означені. Тому нині так часто в церквах можна почути, як жінки-християнки моляться до “матері божої” Марії частіше, ніж до самого Ісуса Христоса і до Єгови. І чомусь забувають, що вона — не “богиня”.

Нині в Англії вже шириться фемінізований рух християнок, які запевняють, що поширене твердження: Бог-Отець — чоловічої статі сприймають як результат чоловічого шовінізму. А Бог (тобто Богиня-Мати) — насправді жіночої статі. Ті, які намагаються примирити ці протилежні світоглядні твердження, радять перевидати християнську Біблію, в якій пропонують “бога” Старого Заповіту означати середнім родом, щоб не ображати ні жінок, ні чоловіків.

Необхідно нагадати, що феміністичний рух жінок в багатьох християнських країнах постав як протест жінок-християнок проти антижіночої біблійної політики, яку проводили чоловіки-християни, посилаючись на заповіді Нового Заповіту:

“Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, — непристойно бо жінці говорити в Церкві!” (1Кор., 14: 35).

“Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі. А жінці навча-ти я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні!” (1Тим., 2: 11—12).

Християни-чоловіки, знайомі з цими заповідями, вважали, що жінка не має душі, і позбавили жінок-християнок навіть права голосу під час виборів. Право вибирати і бути обраними в державні органи своїх держав належало тільки чоловікам...

Вершиною феміністичного руху у релігійному житті християн можна без застережень вважати ідеологію християнської течії “Біле Братство”, в якій наперекір усталеній двотисячолітній традиції “богом” оголошено жінку — Марію-Деві-Христос (Марину Цвігун), колишню комсомолку.

“Бог — це Сутність двостатева. В чоловічій подобі Він вже приходив до людей, — доводив сучасний “апостол Яков” із Білого Братства, — не може він два рази приходити лише в чоловічій подобі, а мусив прийти ще в жіночій подобі, бо і жінка створена за образом чоловіка, а чоловік — за образом Бога. А вже тоді, після другого пришестя Бога-Жінки, буде “страшний суд”...

Цікаво те, що саме образ “божої матері” став визначальним у формуванні постаті “необогині” Марії-Деві-Христос. І молодь, вихована на християнських догмах, без застережень визнала її “богом”.

Питання, якої статі єдиний і всемогутній, не має однозначної відповіді. Це питання поставало протягом усієї писаної і переказаної історії людства.

Дехто з дослідників вважає, що первиннішими релігіями були релігії, в яких Верховним Володарем всіх Богів є Богиня-Мати. Цю добу прийнято називати “епохою матріархату”. Але з часом Головним Богом почали вважати Бога-Отця і жіночі божественні постаті відійшли на другий план. В історичній науці цю добу на-звали “епохою патріархату”. Чимало істориків вважають, що ця доба продовжується ще й нині. У цей період утворюється переважна більшість релігій, де Бог чоловічої статі займає найвище місце. Але жінки навіть в жононенависницьких релігіях продовжують поклонятися Богиням — покровителькам жінок.

Нині українці повертають свої давні релігійні знання, звичаї і свята, свою філософію і Віру давніх своїх Предків у Богів і Богинь, а з ними — і повагу й шану до Жінки-Богині, Жінки-Матері, Жінки-Прародительки. Бо й досі в українському народі пам’ятають, що від Єднання Матері-Землі і Батька-Неба постало в світі Життя.