Омислив раз один хлопець-сирота навчитись в добрих людей ремесла. Не довго думаючи закинув торбину за плечі та й помандрував куди очі дивляться. Роззирається, розглядається, коли це бачить, чоловік іде, весь чобітьми обвішаний: і великими, і малими. І шкапові, і цапові. Поклонився Сиротенко та й питається:
— А що ви є?
— Я, — відказує гордо чоловік, — чоботар! Не лежить мій товар! Беруть і бояри, і князі, щоб не брьохатись в грязі!
Зрадів Сиротенко — це, напевно, те, що мені й треба! Буду в учні проситися! Коли глип, а чоловік босий. Розхотілось йому людей узувати, а самому босяком ходити. Та й відкланявся.
Іде далі, посвистує. Коли це знову стрічається чоловік — жертки на плечах свитами обвішані. Та все гаптовані, та все вишивані. Сиротенко підступає та й питає:
— А ви хто є?
— Я, — взяв руки в боки чоловік, — кравець! Всяк мій товар знає! Ні боярин, ні князь не минає!
Думав уже до нього хлопець в учні проситися, коли глип, а в того сорочка: латка на латці. Розхотілося йому людей обшивати, а самому й сорочки путньої не мати. Не по мені таке ремесло.
Йде далі. Коли це навстріч дідок сивенький, що молоко. Торбинка в руках, сірячина на плечах — бідак. А хлопець не минає і його питає:
— А хто ви? Хто, дідусю?!
— Я, сину, — відказує гордо дідусь, — старець!
— А чому ж у вас можна навчитися? — не відстає Сиротенко.
— Мудрості, сину, мудрості!
— А користь від неї яка? — допитується хлопець.
— Мудрість, сину, — повчає дідок, — найдорожча в світі!
Зрадів хлопець, та давай проситися, щоб мудрості тої навчитися.
— А чого ж, — відказує старець, — візьму тебе в учні! Тільки сім літ ти мені будеш сином, а я тобі батьком! А батькове слово, знаєш, непорушне. Чи згоден? Ну, тоді поклянися, коли так!
— Хай мене Грім поб’є! Свята Молнія запалить, коли я хоч слово ваше переступлю! — палко хлопець промовляє, руку до серця прикладає, Землю-Матінку цілує.
— Ось і добре! — гладить сиву бороду дідок, — ходімо ж, синку!
Тепер мандрують вони уже вдвох. А дідок мовчить та й мовчить. Хлопець й питається:
— А чого ж ви, батьку, не учите мене мудрості тієї?
— Хто мовчить, той десятьох навчить! — сповага відказує старий.
Чи довго йшли, чи ні, хлопець знову за своє. А названий батько йому: «Прийде час — біда навчить!»
«Це такої науки, — покислів хлопець, — я б і сам навчився!»
Коли це зійшли вони на круту могилу, старий всідається, розв’язує торбину, виймає хлібину та й питається:
— Що це, синку?
— Та хліб! — здивувався Сиротенко. — Що ж іще?!
— Ні, дитино! Це золото!
«Еге, — думає хлопець, — дідок ще трохи й мокрим рядном намаханий.»
А все ж їсть мовчки. Пообідали. Коли де дідок поторпався в поясі — виймає маленький шматочок золота.
— А це що? — питається.
— Та наче б золото? — дивується Сиротенко. — Що ж іще?!
— Ні, дитино! Це смерть!
«Оце так напросився, — і зовсім скис хлопець, — старий видно й, справді, розуму пустився. Та нічого уже не вдієш — клятва!»
Десь так на другий день, опівдні, завів їх шлях до темного-притемного бору. І в такі вони нетрі, в такі дебрі зайшли, що й страшно стало. Коли це чують, ніби хтось на поміч кличе. Кинулись в той бік, а воно чоловік: так побитий, так вмотузований, що ледве живий. Батько з сином його хутенько розв’язали. То він як змолився:
— Дайте мені, люди добрі, хоч скориночку хліба! Золота відсиплю скільки захочете, як жив буду!
— А хто ж ти такий? — питається хлопець.
Той і примовк злякано.
— Та не бійся! — заспокоїв його дідок, — ми мандрівні старці!
— Князь я Великий Київський, — аж заплакав чоловік, — з даниною їхав. Та розбійники всю мою дружину малу перебили, данину забрали! А мене роздягли, зв’язали хижим звірам на поталу!
— Ні срібла, ні золота нам твого не треба, — відказує дідок, — а згадай нас, коли ще раз стрінеш!
Підживився князь та й просить вивести його з бору темного.
— Ось тобі моя сірячина латаная, — каже старий, — ось патериця вишмульганая. Іди отак сам. Нічого нікому не кажи, й нічого по дорозі не бери! Послухаєшся — живим вийдеш! А ні — й Бог святий не допоможе!
— А що, сину, хліб — золото? Ото ж то! — посміхнувся старий.
Відстали вони від князя та й ідуть помаленьку. А розбійники вирішили ще поживитися. Виволікли під дуб лантух золота награбованого та й радяться між собою:
Хто на золото похититься — вб’ємо! І все в нього заберемо. А хто обмине — чіпати не будемо!
Коли це йде сіромаха в свитині, при патеричині. Підійшов, розгорнув той лантух, та як заплаче. Але нічого не взяв, далі пошкандибав. Подивувалися розбійники та й кажуть двом товаришам:
— Ану підіть в місто, накупіть пити-їсти, поки вогонь розведемо, курінь збудуємо! — та й заходилися хмизняк збирати.
Коли це дід з хлопцем надходять. Побачили міх золота. Сиротенко зрадів, а старий так і віджахнувся:
— Смерть! Смерть то, сину! — та тікати, хлопця за собою тягнучи.
— Хитрий дідок! — регочуть розбійники, та й давай знову радитись. — А що, браття, — каже ватаг, — як це золото нам не на п’ятьох, а на трьох поділити? Уб’ємо тих двох дурнів, що в місто подалися!
На цьому й порішили.
А ті два йдуть та й собі радяться:
— Що нам те золото на п’ятьох ділити? — каже один.
— Краще на двох! Більше ж буде! Давай їх потруїмо?! Я траву таку знаю! — та й показує на чемер лапатий.
Ось накупили вони питва-їдва, накидали туди того чемеру, вертають. Тільки дійшли до дуба, а товариші як кинуться на них, та й убили.
— Хе-хе! — сміються, — ще дурні нам їсти-пити принесли!
Та як випили, та як поїли, так і поснули вічним сном.
А дідок з хлопцем провели назирці князя аж ген-ген й назад вертають. Коли бачать, стоїть той міх золота повен і розбійники навкруг мертві.
— А що, — каже названий батько, — чи не я казав — смерть! — та хутенько геть з того місця.
«Еге, — зрадів хлопець, — не простий це дідок! Не дарма я до нього в учні напросився!»
– Так вони мандрували, мандрували, аж поки якось не забрели в Дикий степ. Сіли, розвели вогонь, вечеряють. Коли це як засвистить, як затупотить — половецька сторожа на конях летить.
— А хто велів, — кричать, — на нашій землі, мов на своїй розсідатися?! До хана їх! До хана Утурхана!
— Чи меду хочете ясного, чи кумису хмільного? — мружиться хан Утурхан, борідку пощипуючи.
— Руда вода з рідного краю, хане, жаданіша твоїх медів ясних, твоїх кумисів хмільних! — відказує старий гордо.
Як підхопиться хан, як ошкіриться люто:
— Двадцять п’ять нагаїв старому шайтану!
— Дякую! — поклонився дідусь, скидаючи сорочку, — велику радість ти мені чиниш, хане! За Батьківщину й мука солодка!
А хлопець як вихопиться наперед:
— Тату! Татусю! Та моя ж помста молода солодшою буде!
Тоді підводиться хан Утурхан, кланяється діду та й каже:
— Ідіть з миром! Хто за Батьківщину готовий померти — варт найбільшої похвали!
Пішли вони живі-здорові. Радіють обоє. Як у Руську землю вступили, дідусь й каже:
— Ну ось й пора нам розлучатися!
— Та як же так? — дивується хлопець.
— Пора, сину! Пора! Бо ти мене вже найдорожчим словом привітав — татом назвав! І за мене, старого, і за землю нашу Руську померти був готов. А хто серцем науку бере, той до дна її вичерпує. Іди ж, сину, в світ, будь мудрим, що вуж, правдивим, що земля, сміливим що грім!— обійняв юнака та й зник, ніби його й не було ніколи.
Пожурився, посмутився Сиротенко та й рушив сам по шляху. А вони всі до Києва ведуть. Ось підійшов він до граду стольного. А там вертеп: торговиця йде. Коні ржуть, воли ревуть, верблюди ремигають, а юдки, аж захлинаються. Проштовхався і юнак до торгових рундуків.
Коли це хтось як зикне: «Злодій! Злодій! Ловіть його!» Народ відхлинув, а молодець сам серед майдану опинився, його й вхопили.
— Цей, мабуть! — кричать купці.
Коли це підскакує княжий тивун на коні:
— А що в тебе в торбі? — кричить.
— Та хіба ж не видно по мені, — насмішкувато відказує Сиротенко, — золото!
— Це злодій! Це! — як зарепетує тивун. Мац за торбину, а там буханець черствий-черствісінький, як камінь. — До князя його на суд! — а очі так жадібно блищать, аж палають.
— На суд! На суд! — гукає люд. Та як повалить вслід.
— Віддай мені золото, — шепче тивун, — я тебе відпущу!
А Сиротенко на всю губу:
— Е, ні! Як задумав до князя — веди! Що тобі до мого золота?!
— Ну й погибай на свою дурну голову! — озлився тивун.
— Всі ми в Бога дурні! — одказує юнак та й заходить сміло до княжих палат.
— Ось злодія-татя впіймали! — штовхнув тивун Сиротенка перед князя. — На коліна, смерде! На коліна!
А Сиротенко на коліна не падає, на князя пильно дивиться, а князь на нього.
— То що в тебе у торбі? — стиха мовить князь, — справді золото?!
Хлопець і вийняв черству хлібину. Князь як засміється та:
— Вийдіть всі! — велить. Підходить до юнака, кладе йому руку на плече, — Спасибі тобі, що мовчати вмієш! Правда, ніхто б і не повірив, що ви мене такого нікчемного в нетрях знайшли! Яку за це нагороду хочеш?
— Ти вже, князю, нагородив мене!
— Чим же? — здивувався володар.
— Життям! Розкажи я все прилюдно — навряд чи ж носити мені голову?!
— Де ж ти таким мудрим став?
— Сім літ я цієї науки в названого батька вчився! Хоч зараз глупство більше в ціні!
Звеселився князь:
— Що вірно — то вірно! Але якщо здивуєш мене правдою, в яку б я не повірив — бути тобі при мені радником!
— Якби ти, князю, знав, — усміхнувся юнак, — яке страшне чудовисько зробило наді мною оце наругу, ти б і сам віджахнувся! Дві в нього голови, дві руки, шестеро ніг й один хвіст!
Оторопів князь. Напружив лоба. Губу закусив.
— Та нема такого чудовища в моїм граді! Дуриш ти мене! Дуриш!
Хлопець тоді вікно й відчинив. А тивун саме на коня заскочив та галопом.
— А це, як на те, вершник, ваша ясносте! Он той! Він же мене мало кату не віддав!
— Бути тобі радником! — вигукнув князь вдоволено.
— Може все ж, краще, блазнем? Щоб правду-матінку кожному у вічі різати!
Дуже полюбився володареві мудрий хлопець. На самоті посумувати. На людях пореготати.
Ось якось й каже князь:
— Завтра буде в мене пир на весь мир. І людей тут буде, й людців! Якби ти їм у вічі всю правду сказав! Зможеш?!
А Сиротенко так засмучено йому: «Та зможу!»
— Чого це ти такий невеселий? — стурбувався князь.
— Ну чого мені веселитися, — відказує хлопець, — іншим ти землі, городи, посади роздаєш. Тивунами, ключниками титулуєш. Тільки я один без титула ходжу!
— Чого ж ти хочеш? Вволю й твою волю! — запевняє князь.
— Хочу бути князем! — випалив хлопець.
— Ти що, смерде, плетеш? — насупив брови володар, — князь тут я!
— Ну ти князь над людьми, повелитель над городами! А я хочу бути князем над мухами, повелителем над блохами!
— Що-о? Над мухами і над блохами? — регоче князь. — Бути по твоєму!
— Ну, тоді хай вороги мовчать — ось вам і пергамент, ось вам і печать!
А в пивницях вина-меди бражаться, а в кухницях шквариться-паритися. Пир на весь мир гряде. Всідаються радники-посадники, ловці-молодці, дружина й далека, й близька. Хто з щирого серця, а хто тільки з губи — князя славословлять. А найбільше тивун старається. Коли це Сиротенко заходить ще й з києм в руках. Вікна зачиняє. Підступає:
— Що це ви, — каже, — свинствуєте, хами?! Свої рила брудні, розгодовані в миски сунете? Прямо князю в рота зазираєте! А самі тільки й думаєте, як би більше урвати! Нахаби! Нема на вас управи думаєте? Настала! — та як торохне тим києм тивуна по зашийку. Раз та вдруге. А тоді скарбника. А тоді посадника.
Піднявся крик, гвалт:
— Блазню, що ти собі дозволяєш?! Хапайте його! Бо він всіх нас відлупцює! Кня-я-язю?!
Насупився володар:
— Що це ти витворяєш?
— Лад наводжу! — відказує хлопець-молодець, — чи ж не ви звеличали мене князем мух, повелителем блох! А вони, бачиш, які нахаби — прямо в миски сідають, по зашийках лазять! Розпустилися! Ось я й вирішив їх добре провчити!
Кому регіт, а кому сльози. А найбільше тивунові. Ось і став він думати, як такого небезпечного блазня позбутися. Та й інших підбив.
— Ти, — кажуть, — князю світлий, при нім дурнем виглядаєш! Чи не мітить він на твій пристіл?
І повелів князь Київський, якщо тільки ступить хлопець на землю Руську — голова з пліч!
Довго Сиротенко блукав по світу, аж поки не прибився до царя Болгарського Осьмомисла. Служив вірою та правдою при його столі високім. Та як не гарно на чужині, а свій край, що рай. Зажурився, запечалився Сиротенко та й проситься в царя-государя, аби додому пустив. Зронив Осьмомисл сльозу печальну, дуже вже йому русич полюбився, та й каже:
— Візьми ж з моєї скарбниці стільки злота ясного, скільки можеш нести!
— Не треба мені, — відказує муж зело мудрий, — ані срібла, ані злота! А дай мені землі, скільки можу нести! Та щоб ніхто не відняв, перечити не став — грамоту спиши, що її даруєш мені за вірну службу.
Здивувався вельми Осьмомисл, але волю вволив та й спорядив мужа зело мудрого в дорогу, як подобає.
Тільки виступив Сиротенко в стольнім граді Руськім з купецької лодії, так князю зразу ж і донесли. Зрадів старий володар. Але виду не подає — не годиться своїми словами вертіти. Послав дружинників-гриднів. Ведуть ті мужа мудрого прямо в хороми.
— Що ж ти ослухався мого наказу! — грима князь, — чи вже голова своя не дорога стала! Ступиш на мою землю — з пліч вона полетить?
А муж зело мудр, кинув мішечок із землею болгарською на підлогу тесовую на неї став, поклонився:
— Та я ж, володарю, свою землю маю — на твою не зазіхаю! —щиро засміявся і з князем обійнявся!
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira