Ой, співала мамочка колисаночку

Ой, співала мамочка колисаночку,
Та й не спала мамочка аж до раночку...

Любі дівчаточка, у вас є лялечки. Давайте, заповиемо їх, як мама дитиночку заповиває, та й притулимо цей згорточок до серця, до душі. Бо так міцно мамця своїх діток тулила, мов би малесеньку гілочку-гілченя, і переливала у них свою любов, свою ніжність, лагідність, ласку і доброту... 

Спи, малесеньке, дрімай, 
Свої очки закривай. 
Місяць дивиться в віконце, 
Чи заснуло моє сонце...

А тепер спробуємо самі заспівати. То дарма, що не знаємо мелодії. Мелодію висповідає із нашого серця ЛЮБОВ. Любов матері до дитини. 

Отож голос тихий, шовковий, мовби переповиває маляточко предивними кольорами. Маля слухає мамин голосочок і  вчувається йому жеботіння струмків, шерхіт листя під ніжиим повівом вітерця, шелест зірок... 

У ваших матусь теж є мама. Це — ваша бабуся. І у бабусі є матінка — це прабабуся. І прабабуся мала свою мамку. То це вже прапрабабусі... 

Наші прапрабабусі та прабабусі жили давно, коли цих  великих будинків ще не було набудовано, а сьогоднішні височенні дерева були зовсім маленькими. Але і вони своїм діточкам  співали, заколисуючи їх на сон. Прислухаймося і вчуємо їх голос. 

Гайцю-гайцю, гайцю-гай, 
Ти, маленьке заспивай, 
З лісу до тя сон приходи, 
Під віконцем собі ходи. з 
Мамка впусти сон до хати 
І маленьке буде спати. 
Гайцю-гай, гайцю-гай...

Коли дитиночка засне, мама візьметься за якесь діло, бо на неї чекає ще багато-багато різних справ. Отож, колише, вона  дитиночку та й роздумує над тими справами, а думки лягають у пісню, у слова. 

І ми візьмемося за діло, коли малятко, яке тулиться до наших грудей, засне. Давайте поговоримо до нього, як говорили до своїх малят наші прабабусі: 

У сповиточку мій голубочко, 
Мій голубочко у сповиточку. 
У сповиточку собі туркоче, 
Собі туркоче — спатки не хоче. 
А прийде вовчик з темного бору: 
— А що до нього мамця говорить? 
Мамця говорить, мамця співає, 
А за роботу собі не дбає,.. 
А злізе котик з теплої печі: 
— А хто до мамки отак лепече? 
А хто лепече, не хоче спати, 
Уся робота мусить стояти?.. 
А прийде татко в хату з оборй: 
— А хто то стільки усе говорить? 
Усе говорить та й до дитяти, 
А та дитина вже мусить спати. 
Вже мусить спати, си не будити. 
Бо мамці треба іти робити... 
топчики-топчики.

А тепер уявімо, що нашу лялечку-дитину треба учити ходити. Беремо її за рученята і ведемо: 

Топчики-топчики, прилетіли горобчики, 
Взяли квасольку, відтак барабольку, 
На тин сіли та й полетіли! — підхоплюємо «маля».

Наші бабусі, прапрабабусі завжди свою дитиночку сповивали СЛОВОМ. Звичайно, можна і мовчки навчати дитину ходити, але зі СЛОВОМ — цікавіше. І хоч дитиночка ще мало розуміє з тих слів, але як захоплююче посміхається до матерії 

Топочці-топочці, ходим по лавочці, 
А Лавочка гнеться, хлопчик сміється...

Але ось хлопчик ненароком упав, його личко скривилося, з очей капають сльози. Матуся біжить на поміч, підіймає,  обтрушує, бере за долоньки і, приплескуючи разом з дитинкою; у такт співає чи промовляє: 

Ходив котик попід плотик та й на плотик скаче, 
Він си диви з того плоту, чи Василько плаче... 
Ходить кізонька лужочком, ходить попід лози, 
Та й си дивить, чи течуть ще у Василька сльози... 
Василько веселіє, усміхається...

Наші бабусі-прабабусі були дуже мудрими і таких пестушок, якими можна забавити дитину чи скрашували її перші кроки, придумали багато-багато. 

Такі пестушечки для наших діток-лялечок можемо придумати і ми самі. Давайте спробуємо, постараємось. Бо далі ідуть  лічилки, або як казали наші прабабусі, — рахуванчики.