Чиста раса

Літом 1895 року проїжджав я зелізницею з Будапешту до Галичини. Жара стояла страшенна. Крізь вітворені вікна вагону так і сипав ся вугляний пил від машини і запирав дух. Ми поспускали стори в купе і їхали мовчки, від часу до часу промочуючи пересохле горло кількома краплями огидного фабричного вина, котре ми на двірці в Будапешті купили за правдиве угорське.

Не дуже далеко від Будапешту до нашого купе (се було купе другої кляси) війшли два нові пасажери. Один був старший пан, високий, статний, з замашистими шпаковатими вусами і коротко обстриженою, зовсім уже сивою чуприною; про те лице єго горіло ще здоровими румянцями а на губах румяних та мяснистих знати було невигаслу фізичну силу і енергійну змисловість. Ті самі прикмети чути було і в єго голосі — дзвінкім та сильнім, котрого він очевидно не привик був притишувати. З усеї зверхної подоби, з одежі ніби простої а все таки добірної та гарно шитої видно було, що се заможний сільський дідич із якогось дальшого комітату. Єго товариш був молодий, може 16-літній хлопець, шатен, дуже красивий з лиця, того типу з широкими простолінійними рисами, що у дітей віщує високий ріст, сильний розріст костей і загалом показну зверхню подобу. І молодий хлопець, хоть у него вус ледве що почав засівати ся, був уже ростом мало що менший від старшого пана, в котрім зі схожости рисів зараз можна було пізнати єго батька. Очевидно молодий хлопець був гімназіст, що по скінченю курсу пару день пробув десь у знайомих близько Будапешту, а тепер разом з батьком їхав у рідне село, щоби на повній свободі покористувати ся вакаційним часом. Се й справді так було, — ми швидко довідали ся про се з розмови з обома подорожніми.

Старший пан був дуже живої вдачі, любив говорити, оповідати, жартувати. Поки поїзд стояв на стації, він що хвилі вибігав, то говорив полукричачи до когось крізь вікно вагона, то балакав щось до кондуктора тою мовою, в котрій кожда десята фраза пригадувала міні поломане наше:

— Едь Федь, та не тедь!

А коли поїзд рушив, пан розсів ся вигідно в купе, занявши враз зі своїм сином цілу лавку — правда, нас в купе було всього пятьох: я, мій товариш Русин і ще якийсь Німчик комівояжер — і розпочав розмову. З разу пробував по мадярську та переконавши ся, що ніхто з нас крім него і єго сина не вміє сеї мови, зачав говорити по німецьки. Говорив не вгаваючи, без поспіху, досить плавно, певним себе і добродушно-протекціональним тоном, поводив ся з нами дуже чемно, та видно було, що не розкусивши гаразд, хто ми і якої народности, вдавав перед нами джентльмена на всякий випадок. Ми довідали ся від него, що він потомок старої шляхти угорської, що має значну маєтність десь коло Ніредьгази, що перед кількома роками повдовів і має тілько сего одного сина, що сей син скінчив власне шесту клясу гімназіальну, відзначає ся феноминальними спосібностями і батько бажав би запевнити йому блискучу будущину і т. д. Коли батько почав дуже хвалити спосібности свойого сина, хлопець почервонів як рожа і промовив по німецьки:

— Алеж татку, псуєш мене! Як можна таке говорити, коли я сам ліпше знаю, що я зовсім не така мудра голова.

— Мовчи, мовчи! Тебе не питають! — добродушно-строго промовив батько. Очи єго світили ся, видно було, що дуже любив сего хлопця, котрий з лиця, як казав, пригадував йому зовсім єго покійну жінку.

Почувши, що сей пан — буду називати його пан З. — живе недалеко Ніредьгази, ми якось мимоволі згадали про голосний тамошній процес задля Тісса-еслярського вбійства.

— Ах, не згадуйте про сей огидний процес, — скрикнув пан З. тоном патріотичного обуреня. — Рітуальне вбійство! Бійте ся Бога! Навіть вірити не хочеть ся, щоби в цівілізованій Угорщині в XIX. віці було можливе щось таке ! Се дійсна пляма на нашій історії. Нині щось подібне не могло би стати ся. Сміло скажу, нема нині в Угорщині чоловіка, котрий би повірив такій байці, як рітуальне вбійство.

— Угорщина поступає наперед, — сентенціонально промовив комівояжер.

— О, ми поступаємо наперед! Прошу тілько пригадати, в яких то річах ми в остатніх часах випередили всю Европу ! Стрефова тарифа на зелізницях — сеж здобуток цівілізаційний, не правда? І щож? Ще Німці дебатували, чи се можливе діло, а ми взяли, запровадили і від разу рішили справу. А наші конфессійні закони! Наші цівільні слюби!... Панове, се справа дуже важна! Прінціпіально важна!

— Для мене ще важнійше прінціпіально, — промовив я — знати, чи сей поступ доторкаєть ся тілько вершків нації, чи обхоплює всі єї верстви аж до споду ?

— Всі, всі! — з загалом і ненадумуючи ся скрикнув патріот. — І не можливо інакше. Подумайте, по наших пустах паровий плуг свище! Се ж революція соціальна — мирна, розуміє ся, мирна !

— Мирна або й не мирна! — втрутив я. — За паровим плугом потягли ся й бунти Альфельдських рільних робітників. І власне вони спонукали мене до сего питаня, бо признаю ся Пану, в тих бунтах видно було дуже мало культурности а богато прімітівної дикости.

— Ні, ні, ні, хибно вас інформовано! — кричав патріот, мало що не затуляючи собі вуха. — Мало культурности у угорських робітників! То хіба ті приблуди, Словаки та Руснаки, — се справді дич. Але угорські робітники! Господи! Я не соціаліст і не сімпатізую з ніякими соціальними теоріями, але дивлячи ся на наші робітницькі організації, слухаючи діспут в робітницьких товариствах я радую ся мов дитина. Радую ся не чим, а поступом, розвоєм, почутєм зростаючої сили мадярської нації. І не я один! Знаєте, між мадярською шляхтою в тім згляді нема консерватістів. Хто мадярський патріот, той мусить бути поступовцем. Не знаю краю, де би хвиля прогресу так сильно і так нагло захопила цілий народ, як в Угорщині.

Пан З. був би певно довго ще співав похвальні пісні угорському поступови, та поїзд зупинив ся. Ми були на стації в Мішколці, де поїзд стоїть 15 мінут. Треба було висісти і покріпити ся чимсь, то й розмова перервала ся на хвилю. Та висідаючи з вагону разом з паном З. ми побачили на стежці за двірцем купу людей згорблених, з клунками на плечах, в коротких не то плащах, не то чугах з білого, прімітівно тканого овечого сукна і в повстяних капелюхах. Вони спочивали на траві і закусували чорним як земля хлібом, лицями обернені до поїзду. Між ними були й жінки й дівчата, та не чути було веселого гомону ані сміху ані пісень. Ціла група робила вражінє якихось полудиких кочовиків, що попали в цівілізований край, де все для них чуже, все страшне і несамовите, все грозить їм загладою. Я добре знав, що се за люде, та вдав із себе наївного і запитав пана З.:

— А се що таке ?

— Се? — протягнув пан З. поправляючи цвікера на носі і ніби то пильно придивляючи ся групі. — А, се наші Готентоти. Се ті Руснаки, про котрих я вам згадував.

— Невольники ? — запитав я найсуріознійше в світі.

— Невольники ! — аж скрикнув патріот. — Щож се ви думаєте, що в Угорщині ще істнує невольництво ?

— Ну, але їх вигляд, їх прибиті та застрашені фігури.. звиняв ся я.

— То некультурність, одна некультурність і нічого більше!

— Значить, вони вольні горожане —

— Алеж розумієть ся!

— Вольної угорської держави, — цідив я далі з притиском на кождім слові.

Пан З. почув шпильку.

— Ну, так. Тілько бачите, тут одна річ, один гак... Ну, та ми ще поговоримо про се.

Ми були при буфеті. Почала ся горлова справа, і поступ Угорщини міг тим часом спокійно йти собі далі. Покріпивши ся ми вийшли на перрон. До всіданя було ще кілька мінут часу, то я хотів близше придивити ся групі своїх земляків, котрих пан З. ласкаво зволив назвати Готентотами. Та на моє диво їх уже не було на їх недавнім кочовищі. Куди вони пішли і чому не всідали на поїзд, на котрий мабуть чекали ? Я не довго мусів оглядати ся, щоб їх побачити. Здовж лінії поїзду полем тягла ся вузенька та добре втоптана стежка, що вела не до міста, не в село, а геть кудись, далеко-далеко і разом з лінією зелізної дороги губила ся в просторі. Отсею стежкою повзли мої земляки одно за одним, згорблені та прикурені пилом, повзли звільна мов довга, сіра гусільниця по зеленій, басаманистій хусті, повзли під соняшною спекою, несучи свої вбогі клунки. Натуживши троха зір я побачив геть-геть перед ними ще одну таку компанію, а з противного боку також стежкою по при лінію залізниці надходила ще одна компанія. Знайшовши одного зелізничого слугу, що на мої запитаня в ріжних людських мовах не підповідав стереотіповим мадярським „немтудом“, а відійшовши троха на бік і озираючи ся з острахом говорив зо мною по словацки, я дізнав ся від него, що таких компаній руських гірняків день-у-день переходять десятки, що всі вони йдуть пішки по при лінію зелізниці зі своїх гір аж до Банату, йдуть о сухім хлібі по тижневи, спішать на заробок, на жнива. Зелізниці видно не мають чим платити, то йдуть, а щоби трафити до Банату, держать ся лінії зелізної дороги.

Я хотів було відшукати пана З., щоби поділити ся з ним сими відомостями про угорських Готтентотів і про розширенє цивілізації у всіх верствах угорської людности, коли в тім роздало ся друге дзвоненє, а рівночасно на перроні счинив ся якийсь галас, шум, крик, мов у коршмі. Я поспішив туди і побачив, як портіе держав за ковнір старого, сивобородого і пейсатого жида і силкував ся втягти його до будинку стаційного, а жид руками й ногами боронив ся, трепав ся, вайкав і кричав, мов мала дитина. Портіє булькотів щось грізно по мадярськи, жид відповідав своїм жаргоном, публіка тисла ся довкола, одні балакали, другі кричали, треті сміяли ся. Не розуміючи мадярської мови я стояв мов на турецькім казаню і не знав, о що ходить, коли в тім обік портіе і старого жида мов із землі виросла могуча стать пана З. Він щось остро сказав до портіє, і сей зараз пустив жида; потім пан З. обернув ся до жида і щось сказав до него по мадярськи, та сей тілько головою захитав і з виразом розпуки провів рукою по горлу, не-мовляв : „Ріжте мене, а не розумію.“

— Куди їдете, старий ? — запитав пан З. по німецьки.

— До Кіш Сольви, пане графе, до Кіш Сольви! — залебедів жид. — Мушу там бути нині, син міні слабий, пише, щоб конче приїхав.

— Мусите бути, а не маєте грошей на дорогу? — питав пан З.

— Як не маю? — скрикнув жид. — Маю на половину третьої класи.

— Сего мало.

— Як то мало ? Я бідний жид, відки я можу платити більше? Гляньте, пане графе, у мене є свідоцтво вбожества тут у Мішкольці виставлене від жидівської громади. Міні казали, що з таким свідоцтвом мене приймуть на пів ціни.

— Колись приймали, а тепер ні, — мовив пан З.

— Як то ні? Gott gerechter!¹ Чому ні? Адже я тепер ще біднійший, ніж давнійше був. А в Кіш Сольві я конче мушу бути! Ай в ай, ай вай!

— Мої панство, складка на сего бідного чоловіка! — крикнув пан З. і зняв капелюх. Пора була коротка, треба було сідати. Кільканацять пасажерів другої кляси кинуло по 10, по 20 центів, пан З. додав ще дещо від себе і висипав гроші в жменю портів, наказавши йому щось по мадярськи. А сам узяв жида за руку і попровадив його з собою до вагону.

— Ну, що зо мною буде? — запитував жид опираючи ся, немов не вірячи тому, що стало ся на єго очах.

— Ходи, ходи зо мною! — мовив пан З. тягнучи його з собою.

— Але у мене білета нема! — сперечав ся жид.

— Зараз буде білет! Ходи, не бій ся!

— Алеж се друга кляса! — кричав з перестрахом жид, — чого я піду до другої класи?

— Ходи зо мною, ходи! — добродушно підганяв його пан З. і силоміць втягнув його за собою до нашого вагону і до того самого купе, де ми сиділи. Жид увійшов троха заклопотаний, несучи під пахою якийсь брудний та смердючий мішок, котрий хотів покласти під софку, та переконавши ся, що не можна, пробував покласти в кут на софку, та зараз же зміркував, що й там не можна і з трудом при помочи панича З. вгородив його на поличку над своєю головою. Не знаю, чи від него самого, чи від пакунка купе зараз наповнило ся тим властивим „расовим“ запахом, так добре знайомим кождому, хто хоч раз в житю їхав третьою клясою галицької зелізниці в нешабасовий день.

Пан З., здавалось, не чув сего всего. Він був дуже рад, уважав старого жида за свойого спеціального гостя, тож заскакував коло него, старав ся посадити його вигідно, а опісля усів сам коло него, та так, щоб не доторкати ся до єго засмальцьованого лапсердака, і почав розпитувати його про сина, про жінку, про других дітей, про єго занятє, про зарібки — і усе з такою цікавістю, немов би бажав одержати від старого Бог зна які важні відомости. А з відповідів старого показало ся, що жид був собі звичайний жид, держав коршму у Верецьких, доховав ся там цілої копиці дітей, та оженивши наймолодшого сина до Скотарського покинув коршму і в спілці зі своїм остатнім сватом узяв ся торгувати льном, прядивом та хлопськими полотнами. Отсей торг запровадив його чогось до Мішкольця, де він пробув кілька неділь, та отсе вертає до дому, бо кажуть, син слабий. Пан З. з великим занятєм розпитував про того сина, просив старого, щоб описав єго вигляд, щоб порівнав єго з єго власним сином, котрого представив жидови по всій формі. Аж коли таким способом вичерпав ся запас розмови, тим більше, що старий жид, не призвичаєний до того, щоб пани так з ним розмовляли, відповідав якось нерадо, путав ся і зупиняв ся та позирав на пана З. з під лоба, немов не знаючи, чи він на правду такий добрий, чи тілько кпить з него, — пан З. обертаючи ся до нас сказав:

— Люблю, страх люблю таких людей!

— Щож в них так дуже любого? — запитав я.

— Иіх расовість ! Гляньте на сего старого ! Аджеж се, так сказати, екземпляр! Скажіть, чи не так мусіли виглядати ті жиди, що перед двома тисячами літ молили ся в Соломоновім храмі ?

— Певно що не так. Я би сказав хіба: так мусіли виглядати жиди в середньовікових четтах.

— А хоч би! А хоч би! Хібаж се також не я частина історії ?

— Певно, що так. Але отсей екземпляр, як ви кажете, — сеж не з музею екземпляр. Се певно також буде угорський горожанин!

— Розумію, розумію, о що вам ходить ! — живо підхопив пан З. — Ваша правда, є дещо нашої вини, що при величезнім поступі Угорщини на кождім полі у нас не перевели ся ще й такі горожане як отсей і такі як онті! — І він показав рукою на нову купу Русинів, що звільна змоченими кроками тягли ся стежкою обік зелізниці на полуднє.

— Особливо сим — він показав на жида — ми нераз робили кривду, та тепер пора перестати. Тепер ми їх признали нашими братами, рівними собі, і побачите, що швидко ми будемо мати з них — А!

Мимовільний окрик, який вирвав ся з єго грудей, перервав єго віщу промову. Він обернув ся до жида. Сей бачучи, що пан відвернув від него свою увагу, почув ся троха свобіднійшим і за найліпший вихід із сеї сітуації признав закурити люльку. Він видобув із свойого мішка велику, деревяну, арендарську люльку в мосяжній окові, витягнув великий засмальцьований капшук і наклавши до люльки якогось чорного тютюну, закурив. Власне запах сего тютюну, котрого пан З. страшенно не любив, витиснув із єго горла такий окрик і змусив його перервати розмову.

— Ах, ви курите ? — любісінько всміхаючись обернув ся він до жида. — Прошу закурити отсе!

І він з бокової кішені виняв срібний порсігар і подав жидови сігари.

— Ä fejner Cuba!² — промовив жид оглянувши сігаро оком знавця. — Danke, Herr Graf!³

І преспокійно ховаючи панське сігаро до кішені сказав:

— Завезу се мойому синови.

— Але закуріть собі й ви! — благав пан З. — ось вам іще одно. Я дуже хочу, щоб ви закурили собі моє сігаро.

— Danke, Herr Graf, — повторив жид ховаючи й друге сігаро до кішені. — Куди вже міні старому! Я вже от хіба свою люлечку...

І він спокійнісінько почав пакати люльку, пускаючи з неї клуби синявого, гризкого диму просто в лице пана З. Сей стояв якийсь час ні в сих ні в тих, дусячись від диму та гризучи вус, а далі так само спокійно вирвав жидови люльку з зубів і, кинув єї через вікно вагону. Жид аж скрикнув зо страху; єго стереотипове „ай вай“ само собою вирвало ся йому з горла. Та бачучи, що се єго добродій позволив собі з ним так зажартувати, він засміяв ся якось крізь сльози і пролепотів, очевидно не розуміючи добре, що стало ся:

— Her Graf! Я старий чоловік... Бідний чоловік... Я з паном ґрафом не можу сперечати ся... Люлька коштувала мене два ринські... три ринські, на мою душу, три ринські!

Пан З. всміхаючи ся виняв три ринські і дав їх жидови, котрий урадований таким несподіваним щастєм конче силував ся поцілувати його в руку, а коли пан З. до сего не допустив, він несподівано вхопив руку панича і поцілував єї.

— Herr Graf! Позвольте! — лебедів він. — Sie sind ä feiner Mann, ä edler Mann!⁴ Ви не хочете кривди старого жида.

— А на другий раз коли тобі дають сигаро і кажуть курити, то кури,— не то добродушно не то люто промовив пан З. — Властиво тебе самого треба було так викинути, як твою люльку, розумієш?

Жид аж тепер зрозумів, що поступок пана графа не був простим дитинячим жартом, що пан був лютий і тілько здержував себе при чужих людях. Зрозумівши се жид аж затрусив ся, поблід мов полотно, хотів мабуть ще щось говорити, та в горлі єго не стало голосу, а тілько посинілі губи рушали ся та звільна потрясала ся сива, з гори пожовкла від тютюнового диму борода. Він сів у куточку купе, скулив ся якось у двоє і зовсім замовк. Ще якийсь час він заляканими очима водив по купе, але той вимушений спокій, жара і сперте повітрє, мірний рух вагона і туркіт коліс швидко вколисали його до сну. Він кілька разів кицнув головою на перед, а далі заснув зовсім відкинувши голову на бокову подушку софки. Пан. З. не звертав уже на него уваги, тілько панич побачивши старого в такій незвичайній позі швидко видобув оловець і невеличку рисункову мапку і почав відрисовувати єго голову з наставленою до гори бородою і витягненою мов під заріз шиєю. Пан З. тим часом провадив далі розмову.

— Расовий чоловік, нема що казати, — говорив він киваючи головою в сторону жида. — Чудово проявляєть ся вся вдача єго раси в кождім єго поступку, в кождім слові. Та що з того ? Ся раса пережила вже своє. То стара, зужита, проржавіла раса.. Є в ній зароди цівілізаційні, та нема того розмаху, тої сили росту, що в нашій, мадярській. А се найважнійше. Широкий розмах, енергія! Прошу поглянути на онтих дикарів (по перед вікна вагону знов мигнула компанія Русинів, мов ключ сірих журавлів у лету на південь). Тут один позирк вистарчить, щоби зрозуміти, що се знов інша раса, дика, неспосібна до цівілізації, вимираюча мов американські Індіяне при зближеню Европейців. До тих Руснаків ніякий поступ не доходить, їх ніякий розвій не доторкаєть ся, над ними страчена всяка культурна робота. Вони мусять вигинути тай годі.

Він сказав се так рішучо, безапеляційно, що я й не думав сперечати ся з ним. Він мусів се знати, а я не знав.

— Я знаю, — говорив далі пан З. з добродушно-погордливим усміхом, — там за Карпатами говорять і думають, що ми мадярізуємо Руснаків. Се не брехня, се дурниця ! Мадярізувати, се значило би ассімілювати їх, мішати ся з ними. Господи, та сеж був би найтяжший злочин поповнений на мадярській нації, на чистоті єї раси. Мішати ся з тим безхарактерним, індолентним, некультурним народом, сеж підкопуванє нашої власної будущини. Хіба найтяжший ворог мадярської нації міг би зробити щось такого. Ні, пане, ми не думаємо їх мадярізувати. Ми поклали їх на етаті вимираня. Наша цівілізація обставила їх кордоном, котрий раз у раз стіснюсть ся, поки саме їх істнованє не стане ся історичним спомином. Руснацькі комітати, се наша „Індіен резервешен“* і вона так само з кождим роком зменшуєть ся, як і в Америці.

— А піонери цівілізації, ті що стіснюють кордон, се отті! — сказав я і собіж кивком голови показуючи на сплячого жида, що почав проразливо хропіти.

— Хто там стіснює, той стіснює, — здвигнувши плечима мовив пан З. — Вони нікому не можуть оперти ся. Чим швидше вигинуть, тим швидше Угорщина буде могла йти на перед.

— Дивна річ, — вмішав ся до розмови комівояжер. — Здаєть ся, і у них чиста раса, а про те...

— Де там чиста раса! — аж скрикнув пан З. — То то власне, що не чиста! То мішанина з самих найнужденнійших рас, із Словян, Румунів, Циганів і мара знає з чого. Чиста раса, пане, в крови грає, як у расового коня. Ех, побачити б вам мойого Яноша! Отсе расовий Мадяр! Чудо не чоловік. Проживеш день в єго товаристві, глядиш на него з боку, то по просту так тебе щось підносить, душа в тобі росте, кріпшає віра в велику будущину нації, що може видавати такі одиниці.

Пан З. довго ще і красномовно величав свойого Яноша обертаючи ся то до мойого мовчазливого товариша, то до Німця комівояжера, що за кождим єго словом аж скрикував дивуючись та раз по раз висказував бажанє пізнати близше такого чудового чоловіка. Я тим часом присів ся до панича, котрий з встидливим мов у панночки усміхом показав міні свій рисунок, а коли я похвалив його, розпочав зо мною півголосом розмову про свого татка, котрого дуже любив, про помершу маму, про котру доси не міг згадати без сліз, про своє село, про вакаційні приємности. Говорив по просту, щиро; з єго слів як і з лиця видніла ся чиста, незопсована ще душа, віяло щось таке добре та симпатичне, що я мимоволі стиснув горячо єго руку, коли він визираючи крізь вікно і побачивши нову громадку вандруючих Русинів, зітхнув і півголосом промовив :

— Бідні люде! А як тяжко вони борють ся за своє житє. Добре то таткови, їдучи другою клясою, засуджувати їх на вимиранє. Але як то діє ся їм, коли вони отак у спеку йдуть пішки десятки миль, а поперед їх очима мигає і гуркотить поїзд за поїздом!

Я витріщив очи і видивив ся на молодого хлопця, та він стискаючи мою руку не менше щиро, як я стиснув єго, промовив :

— Не дивуйте ся, що я таке говорю. Я дещо думав і читав. У нас у гімназії є кружок троха вільнодумнійших хлопців. Ми сходимо ся, читаємо, дебатуємо. Та, знаєте, ми мусимо з тим крити ся не так перед професорами, як перед нашими товаришами. Більшість нашої молодіжі, особливо з заможнійших верстов, се така гниль, така гниль!...

Очи хлопця наливали ся блиском при тих словах, лице румяніло. Я готов був цілувати його. Та про те я звернув розмову на іншу тему.

— Скажіть міні, хто се такий той Янош, котрого ваш татко так горячо вихваляє?

— Ах, се татків лакей, — промовив панич. — Татко дуже його любить, у всім йому вірить, але я якось не можу до него привязати ся. Признати ся вам, навіть боюсь його. Такий у него якийсь вид, мов у тої кусливої собаки, що лащить ся, на животі повзає, але так і чуєш, що вона може загарчати і кинутись на тебе.

Я не буду повторяти всіх розмов, які йшли в купе, поки ми їхали. Вже геть вечеріло. Скорість поїзду зовсім якось не відповідала тим пересадним словам про надзвичайний прогрес Угорщини, якими раз у раз захлипував ся пан З. Хоч се був поїзд особовий, одначе він повз якось так мляво по безмірних рівнісіньких рівнинах, на маленьких стаціях стояв нераз так довго, що не встид би й нашим варварським галицьким льокалькам. З паном З. нам треба було їхати до Саторалія-Уйгелі, а відси він пересідав на Альфельдську залізницю, що йде до Ніредьгази, а не доїздячи до сего міста мав висісти на одній невеличкій стації, і тілько журив ся, що воно буде, як на стації не буде де підночувати. Місточко від стації далеко, фіакрів нема, а єго власні коні певно не виїдуть, бо виїжджаючи з дому він не сказав, коли верне. Правда сьогодні він вислав телеграму, та з малої стації ледви щоб вислали єї на час до єго села; певнісінько телеграма прийде рівночасно з ним самим або й ще пізнійше.

Загалом під ніч пан З. робив ся якийсь неспокійний, мов чогось ждав або чого лякав ся. На кождій стації він вибігав на плятформу вагона, або коли був час, то біг і до двірця. Де не де попадали ся якісь знайомі; він витав ся з ними, перекидав ся кількома словами і уривав розмову, немов якась думка бентежила його і гнала наперед. За те в купе підчас їзди він мовчав і навіть пробував дрімати, хоч очевидячки силував себе жмурити очи і сидіти недвижно, а по якійсь хвилі знов схапував ся. Син балакав до него, оповідав щось по мадярськи; пан З. слухав його, всміхав ся, та й тут видно було, що силує ся цікавити ся синовими словами, а якийсь непереможний неспокій гризе єго в душі.

Вже була десята година. Ми наближали ся до Саторалія-Уйгелі, коли в тім на маленькій стації саме перед тим містом пан З. вибігши на перрон двірця нараз почав когось голосно витати, обіймати і щось з ним живо говорити. Панич, що лишив ся був у купе і відти глядів на перрон, зараз пізнав, хто се.

— Боже, се наш Янош! — скрикнув він. — А він що тут робить?

Я був цікавий побачити сего вихваленого Мадяра чистої раси, та на перроні, де стояв пан З. з Яношем, було вже досить темно. Одначе міні не довго прийшло ся ждати: за кілька хвиль пан З. пхаючи Яноша наперед себе явив ся в купе, засапаний, розраджуваний.

— Представ собі, Лайош — кричав пан З. по німецьки до свойого сина (тілько тепер я дізнав ся, що молодому З. на імя Лайош) — виходжу на стацію і кого там застаю ? Нашого Яноша! Отсе, панове, той Янош, про котрого ми говорили, — мовив пан З. обертаючи ся до нас.

Поки панич витав ся з Яношем — не надто сердечно, та все таки чемно,—ми мали нагоду придивити ся йому близше. Се був хлопиця величезного росту, плечі як двері, руки як лопати, правдивий колос. Волосе чорне як смола, чорні очи і білі як чеснок зуби, котрі він усміхаючись показував майже всі, надавали єго фізіономії якийсь вираз дикости і жорстокости, котрого не міг злагодити той усміх похожий на усміх Негра. Постать єго справді видавала ся типовою, але далеко більше циганською ніж мадярською. Тілько чорні вуси загострені мов два шила і підкручені в гору і мадярський національний стрій чинили його подібним до Мадяра.

— Ну, бачите панове, що значить чиста раса! — кричав пан. З. до нас, коли поїзд рушив. — Чи інший слуга, не расовий Мадяр, міг би на щось подібного здобути ся? Зустрічаю Яноша на перроні на такій стації, де ніколи його не надіяв ся.  — Янош, — питаю, а ти що тут робиш? — На вас чекаю.

— На мене? Та тут? — Виїхав з повозом до стації, лишив там повіз з візником, а сам поїхав напротив вас до Саторалія-Уйгелі, а не заставши вас там прийшов вечером аж сюди пішки.

— Чуєте ? Пішки прийшов! — Як же ти знав, що я їду ? — Як знав ? Серце чуло. Так тужно на душі зробило ся, мов раз у раз хтось шептав: Янош, їдь, Янош, їдь! сьогодні пан приїде ! — Се єго власні слова! І то слуга, лакей ! Де є в світі такий слуга? Хто крім родовитого, расового Мадяра може бути таким слугою ?

Янош підчас того виливу панських слів стояв мов стовп коло дверей купе і не зводив очей з уст пана З. Очевидно було, що слів єго говорених по німецьки він не розумів ані в зуб, а тілько якимсь механічним способом копіював на своїм лиці кождий вираз — чи то сміх, здивованє чи поважний настрій, який бачив на лиці свого пана. І все те чинило ся у него так природно, так само собою, що неможливо було й подумати про якусь комедію.

— То пан Янош не вміє по німецьки? — запитав комівояжер звернений на пів до Яноша, а на пів до пана З. Янош навіть не зирнув на него і не зводив ока зі свого пана.

— Ані словечка не вміє! — промовив пан З. — Та куди йому! Виріс на пустах пасучи коні! Ще перед двома роками був, можна сказати, дикун, дитя природи, а нині в жаднім салоні не повстидає ся, пісні складає, на ґітарі грає. Пане, то феноменальний чоловік! А вірний міні — ну, самі бачите, душею прочув мій приїзд. Ні, тілько мадярська нація плодить таких людей, а маючи таких людей вона може надіяти ся великої будущини!

Ми були в Саторалія-Уйгелі. Поїзд зупинив ся. Пан З. попрощавши ся з нами побіг купувати білети для дальшої дороги ; Лайош ще раз стиснувши мою руку поспішив за батьком: Янош лишив ся на хвилю, забираючи своїми величезними руками їх пакунки. Коли єго пани вийшли з вагону, він усміхнув ся своїм широким, людоїдським усміхом і звільна цідячи слово по слову, з мадярським виговором сказав:

— Guter Herr! Majnt, Janos versteht nix dajtsch, und Janos versteht Olles. Gute Nocht, Herren!⁵

Мене щось мов у серце шпигнуло від тих слів, мороз пробіг по за спиною. Сам не знаю, як і по що я схопив ся, щоб бігти за паном З. і остерегти його. Та вже на плятформі вагону я роздумав. Перед чим буду його остерігати? Що йому скажу? Що єго Янош розуміє по німецьки ? Ну, і що з того ? Хіба се гріх або встид? Я не йшов на дворець і поїзд наш швидко рушив з місця. На другий день рано я вже був у Львові.

Я не належу до пильних читачів „Pester Lloyd“а, одинокої угорської газети, яку частійше можна побачити у Львові, та часом беру єї до рук. Так було і в кілька день по моїм приїзді. В наголовку одної статі я побачив назву зовсім тотожну з назвою мойого знайомого з поїзду, котрого я назвав паном З. Я зирнув ще раз і остовпів і в тім остовпіню, не сідаючи, прочитав усю статю. Се був детальний опис страшної події. Пана З. і єго сина замордовано. Тіла їх найшли страшно покалічені. Обставина, що завірений панський лакей Янош день перед тим з візником і конюхом виїхали були насупротив пана, котрий з сином-учеником мав приїхати з Будапешту і що ті три слуги разом з бричкою пропали без вісти, від разу напровадила на слід убійців. Перешукано панський двір і показало ся, що гроші, цінні папері, срібні і золоті річи, навіть ріжні документи — все забрано, все пропало. І рабунок і вбійство сповнені були незвичайно зручно. Нема сумніву, що лакей Янош був перебраним ватажком розбійницької шайки і пішов на службу до пана З. навмисне в тій ціли, щоби з часом загарбати єго маєток. Візник і конюх, недавно приняті до служби, так само як і Янош — невідомого походженя. Помимо старанних пошукувань не вдало ся властям натрафити на слід злочинців. Тілько в Ніредьгазі віднайдено бричку і коні пана З.

Нема то як чиста мадярська раса!

___________________
* Indian Reservation—так зовуться в Північній Америці сторони, полишені для диких індіан (прим. І.Франка)

¹ Боже праведний!
² Файна куба!
³ Подякував, пане графе!
⁴ Пане графе, ви файна людина, ви благородна людина!
⁵ Добрий пан! Думає, Янош не розуміє німецьку, а Янош розуміє всьо! Доброї ночі, панове!