Переосмислення духовних цінностей

Зі здобуттям Україною незалежности ми почали пильніше придивлятися до своїх коренів, а заодно – й переоцінювати ті духовні вартості, до яких звикли, які довгі віки нам нав’язувались. Виявляється, не всі вони є нам рідними.

Ми – українці. Ми – українці? А з чого це видно? Ми зодягнені так само, як англійці, китайці чи французи; розмовляємо, як московини; прізвища, топоніми маємо спотворені – змосковщені; імена – грецькі, єврейські, італійські, латинські, скандинавські; міркуємо, як манкурти-перевертні, збоченці, чужинці; культура насмикана з усіх-усід; релігія – різна, але не рідна; звірокола (гороскопи) – теж чужі, нав’язані нам (східні, японські); поводирі – чужинці, масони або манкурти... То ким же ми є насправді?!!

І це тоді, коли мову нашу визнано праматір’ю індоєвропейських мов, коли наші предки (орії-арії, анти, укри, скити-оратаї), поширюючи її, з нею дарували іншим народам і свою культуру, народні вірування та обряди. А позаяк маємо-таки власні імена, релігію, культуру, історію, то мусимо довести, що ми – не вітром занесені, не молодші, як нам намагаються нав’язати московинські історики й деякі доморощені політологи. Довести передусім самі собі! Бо маємо свою історію і культуру, а з нею – власні імена, мову, релігію, символи, обряди, традиції, свята, ментальність та ідеї, які попри безліч перешкод і заборон таки збереглися «від Сяну до Дону» і далі, де є українство і його сліди.

Та, на жаль, чуже, те, що 1000 років тому насаджувалось вогнем і мечем, за віки настільки тісно переплелося з українським, що вже нелегко й відрізнити. Але ж людина – «homo sapiens», тобто «людина, яка мислить». Лише людина має здатність мислити, а коли вона перестає це робити, то стає рабом. Передусім – духовним. А духовне рабство страшніше від фізичного. Ми досі оглядаємось на Москву, «за звичкою» говоримо т. зв. російською або суржиком. «Так званою», бо Московія-Татарія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в нас, тим самим привласнивши ще й нашу історію: річка Рось, Русь (Київська, Сурозька, Болохівська, Червона (Галицька), Закарпатська), Русколань, Росава, русичі – це ж наші назви і землі!

З фізичного рабства ми, здається, вже вийшли, одначе духовного ніяк позбутися не можемо. Проте нашим дітям і памолоді ми повинні дати можливість розібратись у цих питаннях, щоб вони могли відрізнити біле від чорного, добре від злого, а рідне від чужого. Бо душа ж не терпить порожнечі, а особливо юна.

Зростання природного інтересу до всього рідного, переосмислення духовних цінностей можуть і мусять врятувати феномен української культури. І жодні нові історичні колізії вже не завадять відновленню зв’язків із надбанням наших предків. Традиційна культура давно й відчутно вичерпалась. І лишень тому, що нехтувала національною. В Україні досі не вироблено культурної політики держави. Феномен української культури – це далеко не те, до чого звикли, це не інтернаціональна, не «масова культура», що насмикана з усіх усюд і не має національного підґрунтя. Це наголос на слові «українська», а отже – національна, історична, народно-автентична. Адже переважна більшість наших обрядів має давнє, ще язичницьке, себто народне, коріння. Однак де нині наші обряди, традиції, звичаї, на яких виросли ми як нація й відбулася держава Україна? Адже український громадянин (поет, актор, освітянин, оратай, просвітянин...) означає не лишень країну, в якій він мешкає. Українським повинен бути передусім його дух.

Національний одяг українців ще не є органічним, адже він досі відокремлений від повсякденного життя. А зустрічають же за одягом... Багато наших наймень спотворено. У мовлення українців необхідно повернути не лише слова, які були штучно вилучені з метою наближення до «общєпанятнава язика», а й вимову, завдяки якій українська була визнана наймилозвучнішою серед тисяч мов світу (наголоси; закінчення (чести, любови...)). Про рідну релігію на державному рівні навіть не говориться, хоча б із просвітницькою метою! Для українців справа просвіти є справою національного відродження (Б. Грінченко) [1]. Позаяк усе йде від людської душі. І від непросвітленої та спотвореної, на жаль, також. Звісно, одним днем, роком, однією публікацією помилок не виправити, чужого не витравити, на рідне не навернути, хоча й ці поступові кроки важливі. Одначе можна-таки. Якщо міркувати. Бо сприймають за своє все ложне лише невігласи, раби.
Рабом зробити стільки можна, що... можна вже і не робить!.. [2, с. 55].

Тому не даймо нашу душу в полон чужинцям, наповнюймо її рідним змістом, аби не стала вона в чужих руках знову маріонеткою. Відчуймо кожен свою відповідальність за цю шляхетну справу. Як візитівкою будь-якої людини планети повинна бути людяність, так візитівкою будь-якої країни – її націоналізм. Без нього нарід і людство є лишень безликою масою. «Криза культури супроводжується духовною кризою», а «...бути українцем – бути спадкоємцем усього того, що і спонукає людину шукати власні витоки, витоки свого родоводу» (П. Мовчан) [3, с. 83]. Нарід, який не переконаний твердо у своїй унікальності і цінності, буде стертий із лиця землі. Расове змішування завжди було найбільшою небезпекою, яка загрожує виживанню. Нарід без власної автентичної культури зникне (Девід Лейн) [4, с. 11].

Думається: як би процвітала наша мова, культура, рідні традиції, якби не численні заборони, утиски, репресії щодо всього українського! «Усе свідоме духовне життя української нації – майже суцільна опозиція, тихий або голосний опір тискові й нівеляції», – писала М.Коцюбинська [5, с. 6]. А в української нації є чим пишатися. Тож потреба відроджувати національний дух актуальна, як ніколи. Проте без знання наших витоків не збережемо народної душі.

Пропоновані тези – чергова спроба привернути уваги громадськости до рідної, української національної, культури. Це і намагання наповнити наші обряди і свята українською суттю, духом рідного нам народу – з метою індивідуального та національного самовираження українців і задля відродження наших одвічних обрядів, звичаїв і традицій, заради формування справжнього, а не спотвореного патріотизму та національного відродження України. 

ЛІТЕРАТУРА:
1. Слово Просвіти. Всеукраїнський культурологічний тижневик.
2. Сердунич Л. На дні ріки. Вірш // Розмай (Альманах). Редактор-упорядник Л. Сердунич: – Хмельницький: Видавництво ПП Цюпак А.А., 2010.
3. Мовчан П. Витоки. Книга роздумів. Частина перша. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2004.
4. 88 заповідей Девіда Лейна. // За вільну Україну. – № 1, 14 січня 2010.
5. Жулинський М. Жила з Богом у душі // Слово Просвіти. – № 2, 13 – 19 січня 2011.