І степ заквітував

У жаркий літній день, як тільки сонце ховалося за об­рієм, в казахському степу у вечірніх сутінках оживало все: люди виходили зі своїх темних юрт, напували коней, чоло­віки та діти вмивалися, роздягнувшись до пояса. Казашки-жінки з казанами та відрами йшли доїти кобилиць.

Із пасовищ стрімко бігли вівці, аби напитись солонча­кової води, декотрі з них злизували росу на траві. Астра­ханський степ ввечері весь був у русі, тік живою річкою до найзаповітніших місць свого буття.

Такими ось вечірніми годинами, відбувши солдатську муштру, втомлений спекотним днем Тарас прямував у ви­долинок степу-байраку, поблизу фортеці. Тут росли чагар­ники, зеленіла ковила, що їх погойдував невеликий подих вітру. Вилиняла солдатська сорочка липла до тіла Тара­са, панцирем сковуючи його груди. Тарасові хотілось по­ринути мрією до рідної землі, подумки зануритись в жит­тєдайні Дніпрові води. На цій чужинській землі йому не вистачало затінку від українських тополь і верб. Йому так мріялось лягти на покоси чи копи запашного сіна і всмок­тувати велич неба, зорь, Чумацького шляху. І слухати ніжну мелодію цвіркуна. Від думки, що там, у Кирилівці, ключем з-під берега б'є холодне джерело, все зануртувало в гру­дях. Від цього спогаду болісно застогнав, закрив очі — і побачив знайому з дитинства картину — сестра Яринка повільно йшла, тримаючи коромисло з двома цеберками води. Не просто йшла, а пливла, немов лебідка. Зодягне­на сестра була у вишиту сорочку, гнучкий стан її оперізував червоний пояс.

І здалося поетові, що його сестра тут, поруч з ним, у степу, чути її ніжний голос: "Тарасику, ти втомився. Візьми напийся з нашого джерельця водиці. І відчуєш силу, зата­муєш свою спрагу.»

— Чи задрімав, чи приснилось, — подумав він. Та то не був сон — бо коли відкрив очі — побачив постать Яринки, яка раптово зникла тут, у степу. В душі заклекотало, все єство наповнилось вогнем і світлом, що не витримав і за­співав:

Туман, туман долиною,
Добре жити з родиною,
А ще лучче за горою
З дружиною молодою.
Ой піду я темним гаєм,
Дружиноньки пошукаю...

Тут у вечірню годину в казахському степу народилась пісня, народилися перші рядки вірша, сповненого глибо­кою тугою за рідною Вкраїною, за коханою дівчиною. Та­рас співав кожен народжений вірш, брав краплю україн­ської пісні і виплітав з неї яскравий віночок гарного вірша:

Зоре, моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка воду позичає...

Його голос лунав і при місячному сяйві, і згадувались картини петербурзької ночі і українське село:

Неначе диво.
А кругом Широколистії тополі,
А там і ліс, і поле...

Не примари, а справжнє видіння Тарас Шевченко ба­чив перед собою: білі хатинки в степу, які потопали в суц­вітті садів, і вітряки на полі.

—    Що це? — здригнувся від знову побаченої картини: здалеку вирувало у степу жовто-гаряче поле пшениці, зрі­лі колосся якої піднімав, немов морські хвилі, степовий вітер, високо, до самого неба. Степ змінював одні деко­рації на інші: то червоне поле, то синє барвінкове суцвіття охоплювало весь степ.

—     Таких квітів, — я не бачив зроду, які гарні!

Замилувався ще новою картиною — сині волошки і че­рвоні маки — великим килимом застелили весь простір степу. Міражі цих картин йому так хотілося перенести на папір...

3апам'ятовував кожну деталь цих картин на фоні вечі­рнього степу. Розумів, що перед ним з'явилося майбуття у яскравих фарбах. І в цю мить вітер зняв таку хмару з піском, загриміло навколо, блискавки освітлювали все в степу, сповіщаючи про те, що скоро буде сильна гроза з бурханами.

Тарас зайшов далеко в степ, мабуть, версту добру. Зо­рієнтувався на світло багаття в степу і побіг, щоб встигнути на солдатську вечерю. Проте дощ його наздогнав в доро­зі, промочивши до нитки.

Мусив знімати одіж в бараці, де відпочивали солдати, і знайти місце, де міг прилягти після команди «віббой».

Не встиг поринути у сон, як настав ранок. І знову їх під­німали на муштру - марширування кілька годин. Коли єфрейтор подав команду "Розійдись!», Тарас взяв відра і рушив до колодязя. Після дощу воду із солончаків можна було споживати. Довго вовтузився із витяганням зачерп­нутої води, а підвівши голову, кинувши погляд у простір степу, не повірив своїм очам: у вибалку, де вчора сидів і співав, сотнями квіток вибухнула степова краса. Серед них упізнав і червоні маки та сині волошки.

Зачаровано дивився Тарас на них і був у захваті від того, що в степу вперше набула ще не звідана досі краса життя. Так творець матеріалізував рослинність степу, до того часу там взагалі, крім ковили, нічого не росло.

І до сих пір серед казахів та українців побутують леген­ди, що там, де ходив у казахському степу великий поет-художник світу Тарас Шевченко, зросла велична природа, зокрема верби та тополі.