Світоч української національної ідеї

Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО — великий, бо великий той, хто народив його, — Народ український. Т.Г. Шевченко — без­смертний, бо невмируща справа, якій він присвятив своє жит­тя - Українська національна ідея.

Вона зводиться до повної національно-державної незалежності та розквіту духовно- культурних еквівалентів повноцінної нації. Т.Г. Шевченко став світочем національної ідеї, бо жив, творив і боровся в умовах самодержавно-кріпосницької ночі, «карався, мучився, але не каявсь» заради національного й соціального визволення рідно­го народу.

Поява «Кобзаря» 1840 року ототожнюється дослідниками з могутнім Духовним Світлом, з якого почалося українське націо­нальне прозріння. Здобувши першорядну академічну освіту, Т.Г. Шевченко ознайомився з усіма відомими на той час історични­ми працями про Україну і змушений був констатувати, що най­краще в Європі козацьке військо під орудою відомих гетьманів і полководців не змогло вибороти незалежність України тільки через відсутність почуття національної консолідації. Тому й зве­ртається поет до народу не лише розчулено, а й з докором:

Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття - наші пани,
Ясновельможнії гетьмани,
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!?
(«І мертвим, і живим...», 1845)

Через усю його творчість проходить тема наполегливого навчання як запоруки духовного пробудження:

Якби ви вчились так, як треба,
то й мудрість би була своя

Подивіться на свою країну,
полюбіте щирим серцем велику руїну.
Розкуйтеся, братайтеся

В своїй хаті своя правда, і сила, і воля

У чужому краю не шукайте,

не питайте того, що немає і на небі,
а не тільки на чужому полі,

бо

Немає іншої Вкраїни,
немає другого Дніпра.

Глибоко шанував поет народну мову і пісню, оспівував їх велич і неповторність, багатство і красу, дані від Всевишнього:

Ну що б, здавалося, слова
Слова та голос — більш нічого
А серце б'ється-ожива,
Як їх почує! Знать, од Бога
І голос той, і ті слова.
(1848)

Творчість Т.Г. Шевченка знаменує собою завершення проце­су формування не тільки української літературної мови, а й укра­їнської нації. В уболіванні за Україну та її народ — головна доміна­нта творчого й духовно-історичного світогляду Т.Г. Шевченка.

Розпука і біль поета за багатовікові страждання України під чужинським колоніальним гнобленням досягає найвищої межі, коли він докоряє Богові, що з Його мовчазної згоди чиниться кричуща несправедливість щодо України («Заповіт», «Кавказ», «Ликері», «Світе ясний» та ін.).

Будучи віруючою людиною, Тарас Шевченко засуджував церкву за її прислужництво самодержавству. В епілозі до по­еми «Великий льох» («Стоїть в селі Суботові») поет запевняє, що неминуче

Церква-домовина
Розвалиться, і з-під неї
Встане Україна.
(1845)

Вірші й поеми Т.Г. Шевченка широко розповсюджувалися в списках і усно серед простого люду. Вони стали інструментом національного пробудження та згуртування народних мас.

Провідним гаслом послідовників Т.Г. Шевченка лишаються його слова, які актуальні й сьогодні:

Борітеся - поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!