Хто ми? Оріяни, кімери, скити, скіфи, слов'яни … чи гуни?

У часи застою Іван Білик [10] шокував читачів своєю історичною розвідкою, замаскованою у вигляді післямови до пригодницько-фантастичного роману на стародавню тему. Він висунув гіпотезу, яка базується на твердженні, що і гуни, і сківи, і слов’яни, і руси – це один і той самий народ.

Автор переконливо доводить, що «гуни» і «сківи» – це не самоназви, а лише два іноземні наймення наших предків. Книгу І.Білика вилучили із продажу і знищили. Але проблема залишилася. Книга була під забороною майже двадцять років, але історики мовчать і доcі. При доведенні тотожності сківів-гунів-слов’ян І.Білик, зокрема, посилається на записи візантійського дипломата Пріска Панійського, який разом з посольством Східної Римської Імперії побував у столиці грізного гунського правителя Аттіли. У своїх нотатках Пріск поперемінно називає населення Гунської Імперії то гунами, то сківами. Ці слова у нього виступають не запереченнями, а синонімами.

Цитуємо І.Білика: «Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимовільно починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб-сіль. При цьому історик зазначає: «Такий звичай вважається в скіфів знаком високої шани».

Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних племен, у тому числі й монгольських. А цей звичай відомий нам з документів X – XI сторіч і він належить нашому народові. Якщо й викликає сумнів отой, Пріском описаний, хор дівчат, що співав своєму цареві скіфських пісень, то хліб-сіль промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки в народові, який споконвіку займається хліборобством, але аж ніяк не серед кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю» [10, 410].

Крім Пріска Панійського, І.Білик посилається на багатьох видатних істориків минулого (Геродот, Амміан Марцеллін, Йордан, Йосиф Флавій та ін.) і приходить до висновку, що «гуни» й «скіфи» – то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків.

І ще: «Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний (у творі «Про управління імперією») каже: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».

Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує, що є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія.

На нашу думку, свідчень про те, що «гуни» та «скіфи» – синоніми – досить» [10, 413].

Це – думка І.Білика. Отже, логіка викладу твору, його аргументація (з посиланнями на відомих у світі істориків, очевидців нашестя гунів та учасників місії до вождя гунів Аттіли), не викликає сумнівів, що місія перебувала у слов’янському середовищі.

Автор не має на меті критикувати І.Білика, праця котрого достойна найвищої похвали хоч би за те, що в часи, можливо, найбільшого морального приниження українців, він з такою скрупульозністю зібрав незаперечні докази своєї гіпотези і на повний голос сказав, що «і ми не ликом шиті». В часи застою «Велесова книга» не була доступна радянським людям. Але той, хто уважно прочитає її, ніколи не скаже, що готи, гуни і ми – це один і той же народ. Наші предки вели з ними запеклі війни, укладали мир, періодами жили мирно, торгували, були «потиснені», або переможені і перемагали самі, але не відчували себе ніколи одним народом з ними. На відміну від грецьких істориків, які здалеку дуже приблизно уявляли собі, хто там бродить територією Сківії: готи, гуни чи руси.

Офіційна історія пов’язує [11, 224] походження гунів від китайських хунну (сюнну) виключно за співзвучністю слів, зовсім не посилаючись на матеріальні залишки їхньої культури. Це робиться свідомо, наперед посилаючись на те, що за період довгого шляху від Китаю до України вони не тільки розгубили притаманну їм матеріальну культуру, а й виродились генетично на суміш угрів… Це майже те ж саме, що шукати зв'язок між Центральною Америкою і Республікою Ічкерія, бо священна криниця народу майя Чичен-іца співзвучна з назвою чеченці.

Що ж до питання, чому саме «гунами» римляни називали антів, ніхто достеменно сказати не може. Можливий варіант І.Білика: просто гра слів та помилки істориків чи переписувачів. А можливий і інший. У «Велесовій книзі» дуже часто згадується народ, який Б.Яценко, до речі, переклав як «гуни». Хоч форма написання слова «гуни» в тексті оригіналу «Велесової книги» (іегунште) дає підстави швидше за все віднести цю назву до конкретного, відомого в історії народу – інгушів. Гуни – не якийсь невідомий народ, який невідомо звідки виник як «божа кара» і невідомо куди зник. Наші предки мали з ними стосунки і боролися з ними впродовж сотні років. Це якраз їм Орій поступився територією біля Дону та Волги

«А коли гуни почали велику війну, 
прагнучи до утворення великої землі своєї…» (ВК,10)

і пішов далі до Придніпров’я. Було це в VII ст. до н. д. Тобто, це автохтонний народ, який віками живе зовсім поряд, за річкою Дон на Північному Кавказі. Гуни (в перекладі Б.Яценка) – це, найбільш вірогідно, інгуші. Більше того, автори «Велесової книги», з позиції свого часу, знають, що інгуші ще в ті часи прагнули до створення «великої землі своєї», про яку Європа дізналася лише в V ст.

Така версія, звичайно, потребує всебічного дослідження. Форма написання, зроблена нашими співвітчизниками у часі, значно менш віддаленому від гунів, ніж ми – більш вагомий доказ, ніж співзвучність з плем’ям, що існувало в іншому кінці світу. То не біда, що сьогодні це малочисельний народ. Згадаймо аварів (обрів), («їх було як піску морського», а тепер – лише кілька гірських селищ у Дагестані), що так само як готи нападали на наших предків. Як видно із таблиці, гуни не відносилися до наших родичів. Наші пращури вели з ними постійну боротьбу. Гуни нападали самі, або об’єднувалися з готами, але ті тексти, які дійшли до нас, свідчать, що гуни неодмінно були биті русами.

«Не забудьмо також, як готи об’єдналися з гунами проти нас.
І Галаріх ішов з півночі, а гуни – з півдня.
І тут плакала руськолань і боруси, як гуни роїлися навколо готів.
Тут русь зібрала свої сили і розбила гунів…» (ВК,7в).

Тобто, у гунів була можливість переконатися у військовому таланті слов’янських вождів. Це приблизно так, як постійна боротьба козаків з кримськими татарами. Запекла і кривава боротьба за територію, за життя, яка, проте, не виключала можливості в певні моменти історії (виходячи з доцільності, та вірячи в безсумнівний талант наших полководців) робити спільні походи проти поляків – під керівництвом Б. Хмельницького, або на Москву – під керівництвом П. Сагайдачного. Всього кілька речень у «Велесовій книзі»:

«Говорили про часи, коли готи і новоявлені варяги
вибирали наших отців князями…» (ВК,7а).

«А старші родичі наші не вибирали іних для себе,
Аби ними правили, а самі йшли до інших» (ВК,28)

дають підстави говорити про те, що і гуни, розпочавши війну з римлянами, обрали своїм вождем для воєнного походу на римлян антського князя Гатила. І тоді всі свідчення, так скрупульозно зібрані І. Біликом, стають на своє місце. Бо куди б ще міг запросити послів могутній вождь гунів Гатило, як не до себе на Батьківщину, в країну антів!

В усякому разі це не суперечить офіційній історії: «У гуно-готській війні анти виступали союзниками гунів. Разом з Аттілою анти ходили в знаменитий Західний похід 450 р.» [11, 226]. Знаменитий, бо потряс основи Риму. Тому й нині є багато охочих приписати славу полководця до своєї історії. Проте «Велесова книга» не дуже захоплено, зате справедливо оцінює сам похід, що призвів до значної втрати населення:

«…За цим маємо жалкувати, та не за часами антів, бо ті анти завоювали мечем багато, але ж погубили дім твій, бо домове ніхто в чужині не будує» (ВК,36а).

Справедливий докір князю Гатилу, тому що далеко в чужині: «453 року він одружився на бургундській принцесі красуні Ільдіко і раптово помер шлюбної ночі» [11, 225], розвіявши по Європі антів та їхніх союзників – інгушів (гунів).

Не викликає сумнівів, що «ієгунште», описані у «Велесовій книзі», – це інгуші. І вони не могли бути нашими родичами. Це під їх натиском отець Орій залишив місто Білу Вежу ..

«А той Ор-старотець казав:
«Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають.
Тоті бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть 
і дітей убивають».
То бо той старотець казав: «А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є».
І рушили всі троє синів Орієвих – Кий, Пащек і Горовато,
звідки і три славні племена виникли» (ВК,4г).

Проте, читаючи Пріска [21], можна звернути увагу на те, що в його записках ніде не згадується потреба ні в римлян, ні в Гатила узгоджувати свої дії з будь-яким союзником антів. А для означення антів Пріск використовував слова «скіфи» та «гуни» як синоніми. Це можна пояснити тим, що Гатило здійснював керівництво спільними діями антів і гунів. Відповідно, греки вваждали його царем, – то з ним і велися переговори.

Доктор фізико-математичних наук А. Кіндратенко опублікував роботу із, здавалося б, парадоксальною назвою: «Європейські гуни – предки українців», в якій наводить багато доказів на захист концепції, згідно з якою в Західній Європі гунами називали антів[31]. Якщо взяти до уваги думку О.Бабія, то ця парадоксальність значно зменшиться: «… гуни сприймалися як «уни», тобто «союзники» (від «унія», «уніон», що означає «союз»), гуни – це «союзники». Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття» [27] . Тобто сьогодні є величезний простір для роботи історикам, адже участь предків українців в поході на Рим не могла бути об’єктом дослідження за радянської влади.