Король Італії Одоакр - швагер князя Кия

«Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії, від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього.

Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» – буцімто виголошує Богдан Хмельницький у Білоцерківському універсалі, що наводиться на сторінках «Літопису» Самійла Величка (К: Дніпро, 1991 – с. 82). Про правдивість цього повідомлення поговоримо трохи далі. Спочатку пригадаємо, що повідомляють про постать легендарного Одоакра (у Величка – Одонацера) інші історичні джерела.

Походження Одоакра

Постать Одоакра викликає в істориків багато суперечок. Навіть його ім`я тогочасні літописці писали не однаково. Хоча це можна пояснити записом «з голосу» незнайомого «варваського» імені.

Стосовно походження Одоакра хроністи тих часів також повідомляли різне. Готський історик Йордан називає Одоакра, то ругом, то торкілінгом, Іоан Антиохійській разом з Анонімом Валезія вважають його скіром, Марцеллін Коміт зве його королем готів, деякі інші джерела вважають Одоакра герулом.

Не менш загадкові і племена, з яких, можливо, походив Одоакр. Скіри згадуються античними істориками як плем’я, що мешкало в Північному Причорномор`ї поруч із сарматами та венедами. Багато сучасних істориків вважають їх чомусь германцями.

Про торклінгів більшість джерел повідомляє в оповідях про Одоакра. Щоправда Павло Діакон у «Римській історії» (XIV, 2) згадує торклінгів серед народів підвладних правителю гунів Аттилі. При цьому в одному місці вони прирівнюються до скірів, а в іншому – до ругів.

Про герулів відомо трохи більше. Згідно Йордана вони жили поблизу Меотійського болота, яке зараз ототожнюють з Азовським морем. У ІІІ столітті герули напали на Грецію. Аміан Марцелін (IV ст.) згадує про герулів як про жителів Рейну. У джерелах V століття згадується про їх перебування  в Галії (Франції) та Іберії (Іспанії), хоча після смерті Аттили держава герулів була в Моравії. Їх також прийнято вважати германцями, хоча прямих доказів цього не існує..

Можна стверджувати, що про скірів, герулів  та торклінгів у наш час відомі практично лише назви цих племен (а може кланів чи родів?), і всі твердження про їх приналежність до германців чи тюрків, чи іранців зумовлені лише особистими упередженнями новітніх істориків.

Дещо інакше виглядає ситуація з народом ругів.

Руги, Рутени, Русини

Ругів згадує Тацит (І ст.) у творі «Германія», і зазначає, що вони живуть на узбережжі Балтики на схід від Ютландського півострова, поруч із готами та лемовіями. Клавдій Птолемей (ІІ ст.) згадував про ругів, що жили на Балтиці, десь між Віслою та Одером. Готський історик Йордан (V ст.) зазначав, що руги жили по обидва боки океану, тобто Балтійського моря.

Продовжувач «Хроніки» Регінона (Х ст.), під 959 р. повідомляє, що до імператора Оттона І прибули посли Елени, королеви ругів  «regina Rugi», яка була хрещена в Константинополі. Очевидно йдеться про Велику княгиню Русі Ольгу.

В англійській «Хрониці» Роджера з Говедену (ХІІ ст.), під 1016 роком згадується про Едуарда, сина Едмунда, який утік від короля Канута в землю ругів «terram Rugorum, quam nos vocamus Russiam». «Король тієї землі, на ім’я Малесклод, коли почув і зрозумів, хто він з пошаною прийняв його».  (Матузова В.И. Английские средневековые источники IX — XIII вв. М, 1979 - с.  58). Джерело з якого взято цитату, вважає , що під Малесклодом слід розуміти Великого князя Русі Ярослава Мудрого.

Дочка Ярослава Анна, що вийшла заміж за короля Франції Генріха І також згадується як дочка «короля ругів» (гех Rugorum) в «Історії норманів» Гийома Жюм’єжського (ХІ ст.).  (Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. М., 2001 - с. 45).

В історичних джерелах назви руги і рутени часто використовуються як синоніми. Перші згадки про рутенів, які жили в Галії,  знаходимо в «Записках про Гальську війну» Юлія Цезаря (кн. І, розділ 45): «Кв. Фабій Максим переміг арвернів та рутенів, проте римський народ їх пробачив, і не зробив їх країну своєю провінцією, і не наклав данину».

Згадуються вони і в «Історії бриттів» Гальфрида Монмутського, що датується початком ХІІ століття. На початку розділу 54 читаємо: «Між тим, як згадується в римській історії, Юлію Цезарю після підкорення Галії довелося побувати на узбережжі рутенів. Розгледівши звідти Британію...».  Король Артур покликав «з гальських земель – рутенів, портивенів,еструзенів, ценоманів, андекавів, пиктавів...» (розділ 162).

У середньовічній Європі назви рутени і русини використовувалися як синоніми. Називали так українців. З цієї точки зору цікавою видається згадка Тацита про сусідів: ругів та лемовіїв. До речі Цезар згадує, про лемовиків, що жили в Галії (VІІ, 4). . Якщо руги = русини, а лемовії = лемки, а Галія = Галичина... Виникає цікава паралель! Але не будемо ставати на слизький шлях фантазій на історичні теми, подібно до різних Дьоміних та Лєвашових.

Повернемося до Одоакра. Вірогідно він походив з народу ругів, що цілком могли бути русинами, тобто українцями.

За часів Одоакра руги жили в римській провінції Норік (сусідні території сучасної Австрії, Баварії та Словенії). Оселилися вони там як федерати (союзники) римлян. Микола Костомаров відзначав, що у народів Північної Європи можна зустріти точну кальку слова «федерат», що звучить як «верінг». Можливо звідси походить і назва варяги? 

Утім в Одоакра склалися зовсім не прості взаємини з римськими верінгами-федератами – ругами.

Людина, що поховала Західну Римську імперію

475 року колишній слуга і писар короля гунів Аттили Орест скинув римського імператора Юлія Непота, і проголосив новим цісарем свого сина Ромула Августула. Для подальшої історії цікавим  є повідомлення Пріска Панійського, що 448 року до Константинополю прибуло посольство від Аттили на чолі з батьком Одоакра Едіко. У складі посольства був і майбутній батько імператора Риму Орест. Орест висловлював своє невдоволення Пріску з приводу того, що йому не надають такої пошани, як Едіко. Адже згідно гунської ієрархії Орест поступався рангом батькові Одоакра. У 469 році Едіко був по-зрадницьки вбитий Теодеміром, батьком майбутнього короля остготів Теодоріха, від руки якого колись загине й Одоакр.

Та в 475 році Орест був батьком малолітнього імператора, а син Едіко – провідником римської армії, що складалася з «варварів» – різних народів Європи. Це військо спробувало скористатися хистким становищем Ореста, і почало вимагати від нього землі в Італії, як винагороду за вірну службу. Орест відмовив, і наказав Одоакру вгамувати бунтівників.

Одоакр пообіцяв збуреним легіонам земельні ділянки в Італії, та закликав їх повстати проти узурпатора Ореста, і підтримати легітимного імператора Юлія Непота. 23 серпня 476 року Ромул Августул був скинутий з трону римських імператорів. Одоакр зглянувся на молодість і красу 16-літнього юнака, залишив його жити, та призначив чималу пенсію. Щоправда його батько Флавій Орест був страчений, а «легітимний» імператор Юлій Непот нічого не отримав. Одоакр вирішив обійтися без фейкових імператорів. Тому відіслав усі цісарські регалії Риму до Константинополю, імператору Зенону.

Слід відзначити, що згідно реформ Діоклетіана в Римській імперії запровадили так звану Тетрархію. Для поліпшення управління величезними територіями імперію поділили на чотири частини, кожною з яких керував свій цезар-імператор. Та попри чотири володарі це була єдина країна. Згодом кількість цезарів зменшилася до двох: в Равені (Римі) та Константинополі (Візантії).

Імператор Східної частини імперії Зенон не визнавав імператором Заходу Ромула Августула, вважаючи «легітимним» Непота. Отже Одоакр формально визнав цілісність Римської імперії, визнавши себе підлеглим імператора Зенона. Але чомусь це вважається остаточною загибеллю Західної Римської імперії. Мабуть тому, що підлеглість короля Італії Одоакра Візантійському імператору була суто формальною.

Аби посилити свою владу Одоакр захопив королівство ругів. 

«В цей час  сполохнула війна між Одоакром, котрий уже декілька років панував в Італії, та Фелетеєм, котрий звався також Февой, королем ругів. Цей Фелетей знаходився в ті дні на північному березі Дунаю, що відділяв його від Норика. В цьому Норику тоді був монастир Святого Северина... Одоакр , скликав племена над якими здавна панував, а саме турлінгів, герулів та частини ругів, всіх, що перебували під його владою, а також народи Італії, пішов на Ругиланд».  (Павел Диакон. История лангобардов. СПб.: 2008 - с. 52). Після запеклих боїв королівство ругів припинило своє існування.

Згаданий Святий Северин вплинув як на життя Одоакра, так і короля ругів Флактація, батька Феви-Фелетея.

«У той час король ругів на ім’я Флактацій, щойно посівши трон, був дуже наляканий численною кількістю своїх сусідів – вельми ворожих до нього готів, що жили в Нижній Панонії. З цієї причини Флактацій попрохав блаженнішого  Северина поспитати небесного оракула».  (Житие святого Северина. СПб.: 1998- с. 224).

Северин заспокоїв короля передбаченням, що готи незабаром не будуть загрожувати ругам.   «Житіє» оповідає і про зустріч Северина з Одоакром. Ще зовсім юний і нікому не відомий Одоакр прямуючи на службу до Риму, завітав до святого. Северин передрік йому владу над Римом.

У 480 році почалося повстання в Далмації, проти и колишнього римського імператора Юлія Непота. Одоакр вирушив на допомогу повсталим, і наступного року приєднав Далмацію до своїх володінь.

Посилення позицій Одоакра викликало занепокоєння імператора Візантії Зенона. Ще у 476 році  Зенон наділив Одоакра титулом римського патриція, підтверджуючи цим його владу над Італією. 488 року титул римського патриція отримує король остготів Теодоріх. Імператор Зенон фактично благословляє гота на боротьбу за Італію.

Одоакр і Теодоріх

Військове щастя було на боці Теодоріха. У 489 році він розбив війська Одоакра при Ізонцо, трохи згодом – біля Верони. 490 року війська Одоакра зазнали нової поразки у битві при Адді, і він змушений був сховатися в столиці своєї держави – місті Равена.

Після двох років облоги Одоакр змушений був погодитися на умови Теодоріха. 6 березня 493 року Теодоріх влаштував урочистий бенкет на честь свого переможеного супротивника, під час якого підступно власноруч убив Одоакра. Згодом був убитий син Одоакра – Тела, якого батько раніше проголосив імператором Риму. У в’язниці голодною смертю загинула дружина Одоакра – Сунхіцльда. Про неї майже нічого не відомо, крім імені. Але її ім’я може розповісти багато.

Сунхільда

Готський історик Йордан писав: 

«Невірний рід Росомонів, який тоді поряд з іншими виявляв покірність йому (королю Германаріху), скористався наступним зручним випадком обдурити його. Адже після того як король, рухомий люттю, наказав якусь жінку по імені Суніхільда з названого роду за підступний відхід від чоловіка розірвати, прив’язавши до лютих коней і спонукавши (коней) бігти в різні боки, її брати Сар і Аммій, бажаючи помститися за загибель сестри, вдарили мечем в бік Германаріха”. (Йордан. Гетика.  § 129).

Спогади про загибель Сунхільди залишилися в германських сагах. У «Молодшій Едді» та «Старшій Едді» оповідається, що Єрмунрекк наказує затоптати Сванхільд конями, на знак помсти за загибель свого сина Рандвера. За смерть Сванхільд помщаються брати.

Саксон Граматик повідомляє, що король Данії Ярмерікус (Германаріх) одружився із Сванхільд, але через наклепи стратив за допомогою коней. Ярмерікус гине від помсти рідних вбитої ним дружини.

Традиційно ці події відносіть до ІVстоліття. Одоакр жив у V. Але сага про Тідрика Бернського (це ніхто інший як король остоготів Теодоріх Веронський, ворог Одоакра) також згадує про Германаріха, який стратив своїх синів та племінників.

Усі ці данні цікаві нам саме через Сунхільду. Ім’я Сунхільда, чи в іншому варіанті Сванхільда, походить від давньогерманських Swanahilt (Swanahilda): swan (лебідь) + hiltia, hilt, hild (битва).

Як тут не пригадати сестру легендарного князя Кия – Либідь. На тотожність Сунхільди та Либеді вказував Валерій Шевчук (Мисленне дерево. К,: 1989. – с. 43 – 57), схожої думки дотримувався і М. Ю. Брайчевський. Шевчук посилається на польського історика М. Стрийковського (ХVІ ст.), який називає сестру Кия Лебіддю. Український дослідник відзначає, що перед тим як прийти на Дніпро, згідно «Повісті врем’яних літ», Кий з братами намагався закріпитися на Дунаї, де були і готи. Шевчук вважає, що коли брати прийшли на Дніпро, Либіді з ними не було. Про її загибель оповідають германські саги та літописи. Українська легенда «Річка Либідь» повідомляє, що Либідь вирішила залишитися дівою. Вона побудувала дім на горі, де плакала днями та ночами. З її сліз утворилася річка Либідь,  а гору прозвали Дівич-горою. Шевчук припускає, що Либіддю річку назвали в пам’ять про сестру засновників Києва, яка загинула від рук готів.

Ми маємо дві історії про Сунхільду, одна з яких відноситься до часів Германаріха (кінець ІV ст.), а інша відбувається на 100 років пізніше, і пов’язана з королем Італії Одоакром. При цьому в обох історіях наявні цікаві паралелі: Сунхільду страчують за наказом короля готів, вона, чи її чоловік належить до народу чи то росомонів, чи ругів-русинів. Можливо ми маємо справу з тим, що Фоменко і Носовський називають дублюванням – хроністи заповнюють хроніки сюжетом, що повторюється, але з персонажами, що можуть мати різні імена. Це можна пояснювати циклічним сприйняттям історії: як день змінює ніч, а зиму весна, так через певний час повторюються історичні події.

Можливо жодного дублювання немає, і ми маємо історії двох різних жінок. Але якщо припустити, що Сунхільда це Либідь, то найймовірніше нею буде саме дружина Одоакра. На думку багатьох сучасних істориків  князь Кий, а отже й Либідь, швидше за все жили в V столітті, коли й Одоакр, а не в ІV, за Германаріха. Ця думка віддзеркалена, зокрема, в статті «Кий (князь)» української Вікіпедії. Можливо припустити, що дружиною Одоакра була Либідь, а князь Кий був йому шваґром.

Ілюстрацією того, що Кий жив у Vстолітті, слугує картина Артура Орльонова «Князь Кий на прийомі у імператора Візантії Зенона, 484 рік». При роботі над цим полотном художник мав консультації з провідними українськими вченими.  

Русин Одоакр?

Тепер повернемося до початку цієї розвідки – до згадки про Одоакра в Літописі Самійла Величка. Частина науковців вважає Білоцерківський універсал, звідки взято вищенаведену цитату, автентичним (М. Максимович, І. Каманін, О. Шафонський, С. Соловйов, П. Клепецький), інші – частково сфальсифікованим (М. Костомаров, В. Іконников). І. Франко, М. Грушевський,О. Левицький, М. Петровський, Г. Карпов вважали універсал фальшивкою. В. Шевчук, досліджуючи Літопис Величка, порівняв документи з літопису з автентичними документами ХVІІ століття. Він приходить до висновку, про наявність співпадіння змісту документів, при повній відмінності форми. Тобто Величко переповідає своїми словами документи тієї епохи. (С. Величко. Літопис. К.: 1991. т. 1 – с.17).

Те саме стосується й іншої згадки про Одоакра. На похороні Хмельницького, його сподвижник Самійло Зорка сказав: «До тебе звертаюся з доброю мовою, милий наш вождю, державний руський Одонацерю, славний Шкандербеку». (С. Величко...- с.209).  Не виключено, що згадки про Одоакра віддзеркалюють погляди самого Самійла Величка, а не належали Зорці та Хмельницькому.

Величко був дуже освіченою людиною свого часу, був добре обізнаний з працями польських істориків. Не виключено, що він був знайомий і з працею Яна Длугоша., який теж згадує про Одоакра, більше того вважає його русином. 

«Від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Італії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову  Оресту, а Августула, що насмілився захопити імператорську владу, вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством усієї Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися.  Після його чотирнадцятирічного надзвичайно мирного та спокійного правління Теодоріх, король готів, з величезними зусиллями пробився в Італію через Болгарію і Панонію... Змучений трирічною облогою Равени та змушений здатися, він  (Одоакр) потрапив у полон до Теодоріха, та був убитий, а захоплене руське королівство Італії Теодоріх передав собі і готам». (Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I–VI). М., 2004 - с. 220).

Длугош був поляком, а не русином, отже його оповідь можна вважати незаангажованою.

Існує ще одна історична пам’ятка, яка називає Одоакра русином. Це плита церкви Св. Петра  в місті Зальцбург з написом:

«Літа Господня князь рутенів Одоакр (Odoacer Rex Rhutenorum), Гепіди, Готи, Унгари (Угорці) та  Герули, лютуючи проти Церкви Божої блаженного Максима з 50 його товаришами, що переховувалися в цій печері, через віросповідання скинули зі скелі, а провінцію Норик спустошили мечем і вогнем».

Впадає в очі згадка про угрів, які згідно загальноприйнятої хронології з’явилися в Європі аж у ІХ столітті, тобто набагато пізніше ніж жив Одоакр. Це дозволяє зробити припущення, що перед нами фальшивка, виготовлена в ті часи, коли її «знайшли». Перші згадки про зальцбурзьку плиту належать до кінця ХІХ століття, тобто часів коли масово будувалися «середньовічні» замки, готичні собори, знаходили «старовинні» літописи та рукописи.

Підсумовуючи, можна з певною долею вірогідності стверджувати, про русинське (українське) походження Одоакра. Можливо він мав за дружину Либідь – сестру Кия, Щека і Хорива. Так це було чи ні, можливо ми ніколи не дізнаємося. На жаль наявний історичний матеріал викликає більше питань, аніж дає відповідей, бо історичні джерела можуть бути фрагментарними, суперечливими, і навіть фальшивими. Тому відтворення історії можливе лише у вигляді версій, які не повинні суперечити історичним джерелам...