Таємною лебійською мовою спілкувалися українські кобзарі та лірники.
Сліпі виконавці говорили лебійською один із одним та з поводирями.
Мова дозволяла зберігати кобзарські таємниці
“Лебіями”, “любками” називали жебраків, старців. Від цього походить назва лебійської мови.
Вона була поширена від Галичини та Західного Поділля до Могилева та Брянська.
Слова лебійської мови були запозиченими із мов сусідніх народів і придуманими лірниками. Віз називали “котнем”. “Кулати”, “копсати” означало бити. “Склев манькови бенника” – зроби мені цигарку.
На Галичині мовознавці записали пісеньку місцевих лірників:
“Коби мені кумса сяна,
А до кумси ще й тириня
І бутельбух вовчаку,
Каравона чорнобрива”.
У перекладі це означає:
“Коби мені хлібець святий,
А до хліба трошки сира,
А до сира склянка пива
І дівчина чорнобрива”.
Лебійська мова існувала до 1930-х. Востаннє мовознавці зафіксували її під Харковом.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira