Листи Івана Франка до Олени Пчілки

Листування з мамою Лесі Українки та сестрою Михайла Драгоманова дозволяє по-новому глянути на Івана Франка як на людину і письменника.

29 жовтня 1885 року він пише, що лист Олени Пчілки зворушив його, “особливо тими сумними звістками, які Ви подали мені про брата”.

Справа в тім, що Олена Пчілка не могла друкувати свої твори у “Зорі”, в якій Франко був головним редактором, на знак солідарності з братом. Михайло Драгоманов був ображений тим, що його статті не друкують, а самого виключили з числа авторів. З подальшого листування стане зрозумілим, що Франко не мав до цього стосунку. Олена Пчілка написала йому про душевні переживання Михайла Драгоманова і матеріальну скруту в його родині.

Він запевняє Олену Пчілку, що з великою повагою ставиться до її брата. 

“Вірте, ласкава пані, його горе дуже близько дотикає мого серця; віддавна вже привик я уважати в нім другого батька (першого я мало й затямив), духовного батька. Сам я аж надто добре знаю, як мало я не раз був гідний його прихильності, і хоч та прихильність виявлялась дуже часто в формі острих його судів та доган, то я з великою подякою приймав і приймаю завсігди кожде його слово, тямуючи добре, що се іменно та школа, котру мені треба перейти, і що другий чоловік, не так глибоко, щиро і безгранично перейнятий любов’ю до загальної справи, давно б уже був махнув рукою на такого ученика, як я, котрий досі так багато зробив йому прикростей,  а так мало доставив правдивої утіхи”.

Франко повідомляє, що в листах до нього Михайло Драгоманов стриманий, про його особисті справи вони не спілкуються. Драгоманов вирішив переселитися до Америки, а Франко пише Олені Пчілці: “… дай, Боже, щоб це не була його серйозна думка!”.

Він розмірковує про те, як би допомогти в цій ситуації Михайлові Драгоманову, хоча відразу ж зазначає, що не може багато що зробити, а все у вирішальній мірі залежатиме від брата Олени Пчілки.

“Та тільки ж, ласкава пані, що я тут можу порадити, чим можу сьому лиху пособити? Моє положення трохи що не так само погане, як його. Не говорю вже о помочі матеріальній, але хоч би о тім, щоб здобути місце для його праць в галицькій печаті. Ви ж читаєте галицькі видання, знаєте, може, потроху й людей, заправляючих ними, а коли не знаєте, то можете вважатись щасливими. Стільки низості, нерозвитості і упертої тупості ледве чи найдеться де-небудь в іншому місці на одній купі. Одверта боротьба з тим болотом без достаточних сил – се неохибна погибель, а коли брат здавна пер і пре до такої боротьби, то, очевидно, перецінює наші сили. Тут треба довгої, повільної ломки, терпеливого і тактовного підготовлювання молодих поколінь, а в великій мірі треба знизитись і до політикування, до використання ігноранції та ліності наших старших корифеїв. Отсього-то ніколи й слухати не хотів брат. Стоячи на високій вартовні чесного, прямого і розумного поступування (що єднає йому повне поважання у всіх людей, котрі його ближче знають), він завсігди забував, що люди бувають і не зовсім чесні, і нещирі, і глупі, і що, хотячи з ними що-небудь зробити, треба робити з такими, які є, і добирати після ставу й греблю. Вимагаючи від людей більше, ніж вони могли зробити, він мусив у всіх зневіритись; мірячи каждого мірою завеликою до його росту, він тільки всього й здобув, що визвав проти себе ненависть дрібноти, могучої своїм числом і своєю повзучою натурою. І хто ж сьому винен, що нині по 20-тилітній праці ім’я сього найспосібнішого і так вельми заслуженого у нас чоловіка, само ім’я його єсть якимсь пострахом, що приходиться переводити боротьбу з редакцією, щоб при нагоді тільки назвати його печатно? Хто сьому винен? Певно, що в великій мірі дурнота дурних і тіснозорих, але, чей же, не виключно одна тільки дурнота!”.

Іван Франко вважає, що мета Михайла Драгоманова

“повинна бути дістатись не в А м е р и к у, а в Г а л и ч и н у. Що він тут робитиме? А що робитиме в Америці? Мені здається, що в Галичині, сидячи навіть на селі, в затишші, і працюючи над чисто науковими роботами, він не тільки що знайде спокій, а станеться хоч мовчки признаним осередком нашого духовного життя. А хоч би й то ні, то все-таки знайде спокій, знайде громадку приятелів, знайде можність до праці”.

Він стверджує, що потрібно все зробити, щоби підготувати приїзд Михайла Драгоманова до Галичини. 

“Раз згодившися на таку думку, він запевно знайшов би чимало способів, як се зробити, а дещо знайшли б і ми, його галицькі приятелі. Мені здається, що тут поперед всього треба б розбити ту стіну ненависті та пересудів, яка окружає у нас його ім’я. Се помалу може вчинити й “Зоря”, але на се непремінно треба його доброї волі”.

Франко пропонує надрукувати детальний огляд його наукової діяльності, бібліографію творів. На його думку, треба привчати публіку і владу, можливо, не до читання праць Драгоманова, а до того, щоб вони “привчались поважати й чоловіка”. Готовий він організувати й переклад його праць на польську мову.

“Тоді прийшлось би через знакомих і взагалі всякими можливими дорогами виєднати у нашого уряду призволення, а право горожанства надала б йому котра-небудь громада”.

Іван Франко розуміє, що коли ці думки викладе Михайлові Драгоманову, то той подумає про нав’язливість з боку письменника, тому просить Олену Пчілку самій йому це передати, щоб він прийняв відповідне рішення.

Далі Франко пише про участь Олени Пчілки в роботі “Зорі”. “… я прошу Вас присилати рукописи, а беру на себе постаратись у брата, щоб зняв з Вас заборону”. Франко мало не в кожному номері намагається “при тій чи іншій нагоді нагадати про його ім’я. Не кажіть, що се дрібниця, а спитайте попереду, скільки боротьби і гризоти се мені стоїло. А все-таки довів я до того се, що (крім одного Вахнянина) ніхто не сміє публічно цвіркнути в очі мені тим ім’ям, а коли скрегочуть зубами, то се тільки по кутках”.

Він радить їй перестати перекладати Гоголя: “… після перекладу “Тараса Бульби” і “Мертвих душ” Гоголь нічого нового нам не дасть”. Натомість він хотів би бачити переклади Тургенєва, а також “Іліаду”, бо так, як зробив Руданський, йому не сподобалось.

У листі 14 листопада 1885 року Іванові Франкову довелось уточнювати свою позицію, бо Олена Пчілка не все зрозуміла так, як він хотів. 

“Поперед всього Ви думаєте, що тут іде о просте “запрошення в хату”. Ну, так я сього не думав ніколи. Я знаю дуже добре, що брат, так як тепер діла стоять, переїздити в Галичину не може. Але хіба ж се значить, що й зовсім ніколи не можна? Мені здається, що можуть зайти такі обставини, що можна буде, – і я, мабуть, і натякав на них у своєму листі. Діло в тім, щоб брат міг би чи то своєю науковою працею, чи політичними писаннями поставити себе так, що при деякій підмозі деяких людей уряд наш дав би йому дозвіл осістись в Галичині і набути тут права гражданства. Хіба ж такі речі не бувають? Звісно, до сього діла треба підступати з обдуманим планом, а головне – за загальною згодою всіх інтересованих. І коли я писав до Вас, щоб Ви, з свого боку, подали свій голос, то поперед всього не думав, що Ви так порозумієте се діло, немов би тут йшло тільки о створення якоїсь ілюзії для потішення упадаючого духом, о “запрошення в хату”, – трібуй, мовляв, приїхати, що буде, те й буде. Поперед всього, на таку дитинячу і небезпечну гру брат ніколи не піде і таким потіхам не повірить. Коли я просив Вас, так тільки о те:   р о з п и та т и  у  н ь о г о, ч и  в  п р и н ц и п і  б у в  б и  в і н  з а  т и м, щ о б  п е р е н е с т и с ь  до  Г а л и ч и н и  і  ч и  п р и й н я в с я  б  р о б и т и  в  т і й  ц і л і  с т а р а н н я, я к і  б и  він  і  й о г о  п р и я т е л і  п р и з н а л и  п о т р і б н и м и. Як бачите, від сього ще дуже далеко до формального запрошення в хату…”.

Франко наполягає на своєму:

“Коли б брат  в  п р и н ц и п і  з г о д и в с я, то я міг би дещо ширше обговорити і більше людей до діла притягнути”.

Далі він пояснює справжній стан справ у “Зорі” і чому настає можливість друкувати праці Михайла Драгоманова:

“Я не входжу в те, як Партицький образив його, але вважав себе вправі напечатати його замітку, хоч би для того, що Партицький уже тепер de facto (фактично – з латинської) редактором “Зорі” не є, а від Нового року й підписувати її не буде. Осе саме відноситься і до Вас. З хвилею, коли усувається з “Зорі” підпис Партицького, упадає й резон, для котрого б Ви могли не дописувати до неї. За редактора підписувати буде д-р Калитовський, а фактичним редактором буду я”.

Франко каже, що вже писав до Михайла Драгоманова і просив надсилати невеликі наукові замітки, але не знає, що з того вийде.

Але найболючіше йому те, що Михайло Драгоманов звинувачує Івана Франка в тому, чого він не робив: 

“Значиться, він і мене вважає підлим та безхарактерним чоловіком, забуваючи о тім, що в ділі громадськім справи особисті все повинні стояти на задньому плані. Та що вже діяти, до подібних його відзивів я вже давно привик, а ціле моє виховання було таке, що мене вчили “стушевывать свою личность”. Та тільки болить мене таке поступування прямолінійне і не увзглядняюче фактичних відносин людських”.

29 листопада 1885 року в листі до Олени Пчілки Франко пише, що справді зайнятий, але це не стосується його спілкування з нею. 

“Не дай, Боже, бути так зайнятим, як отсе я. Заняття моє – вічна грижа; роздразнення, вічні уколи з різних боків, підозрівання та очорнювання – се я про наших львівських приятелів! Так що найбільша мені благодать на хвилю одвести душу, бодай листовно балакаючи з ким-небудь, о кім знаю, що не нападеться на мене, що можу побалакати од душі. Знаєте, пані, що ніколи ще в моєму житті я не писав так багато і таких довгих листів, як тепер. Се, мабуть, од того, що горілки не п’ю, а, не можучи забутись од наркотика, приймаю такі великі дози іншого “средства на забуття” – кореспонденцій. Не раз просто до того доходить, що сидиш-сидиш – і починаєш писати листи до осіб фантастичних і о ділах зовсім фантастичних, щоб тільки втекти від власних мислей і від власних нервів”.

Він зізнається їй, що “… кореспонденція з Вами, ласкава пані, се для мене не наркотик, а покріплення, так ото й не думайте, щоб я так швидко занедбав її. Тим більше, коли діло йде ще о одного, так дорогого мені чоловіка!”.

Іван Франко змушений укотре пояснювати Олені Пчілці, що він мав на увазі, коли писав про повернення Михайла Драгоманова до Галичини. 

“Конечно, вертаючи в Галичину тепер, хоч би на запрошення всіх русинів, чи тільки якої малої купки, він міг би бути певний, що його або на самій границі спинять, або по приїзді арештують, а видержавши кілька місяців, проведуть “обратним шагом” за границю. Сього, звісно, я не бажаю”. 

Натомість він бажає зовсім іншого: 

“… щоб  с а м  у р я д  дозволив йому вернути до нас і затвердив за ним право обивательства австрійського, так щоб ніяка ворожа сила не могла б його вже вирушити. А щоб се могло статися, для сього перш усього потрібно  й о г о  в л а с н о ї  з г о д и. Я сказав Вам уже, що досі він супроти австрійських законів нічим особливим не провинивсь, значиться, з того боку перепон великих не буде. Але по старій пам’яті уряд косо дивиться на нього, хоч, як се знаю з многих джерел, високо цінить його науку і публіцистичну спосібність”. Він пропонує, щоб вона вплинула на брата, а той опублікував “щось такого, за що б Австрія (чи, краще, сама династія) мусила б бути вдячна авторові, а тоді з того боку й підступити з прошенням о право обивательства”.

При цьому Франко зазначає: 

“… не йшло б тут о те, щоб брат писав проти своїх переконань: що, і коли, і як написати, се вже осталось би на його волі”.

Йому здається, що він вичерпав всі аргументи, тому сподівається, що Олена Пчілка зрозуміла його задум: 

“Може бути, що аж тепер Ви признаєте весь мій план фантастичним, знаючи послідню його пружину, – і тут я, очевидно, спорити з Вами не стану, бо вдачу і погляди брата Ви, очевидно, краще знаєте, ніж я. То тільки одно можу сказати, що коли б він згодивсь, то все проче далось би якось улагодити”.

Франко знає, як глибоко на будь-що може образитись Михайло Драгоманов, а тому розуміє, “… як тяжко, значиться, буде склонити його до такого поступування, яке зробило б його “можливим” на нашім галицькім ґрунті”. Дістається ні за що й самому Франкові, і співробітники “Зорі” з того насміхаються: мовляв, ти захищаєш Драгоманова, а той “тебе ж і ногами копає”. Так вийшло, наприклад, із заміткою Драгоманова про Тургенєва. Франко передав її до редакції, але там вирішили цього не друкувати. 

“І що ж Ви думаєте? За сю, не мою, провину, мені прийшлось від брата вислухати стільки міхів кривди, що краще й не згадувати. Се за не надрукування. Тепер, коли я, використовуючи всяку можність, надрукував замітку, прийдеться вислухати друге стільки за надрукування. Та дай-то, Боже, сили, щоб знести усе те, а то не раз так-таки думається, що збожеволію. А яка робота можлива серед такого настрою?”.

Він вдячний Олені Пчілці за похвалу його праці, бо саме зараз чи не найбільше потрібна йому підтримка, 

“… коли я найдоткливіше чую всю свою безсильність і дрібноту і коли многі голоси з різних боків обвиняють мене о безхарактерність, фальшивість та трохи чи не о зраду найсвятіших інтересів народу”.

Франко пояснює, шо заради вільнішого критичного слова взявся писати кореспонденції до петербурзької польської газети “Kraj”. Йому закинули співробітництво з поляками, але не більше. Але коли він став гостро критикувати “діяння політичні молодшої партії”, почали докоряти, як це він виступає проти партії, якій служить, та ще й працюючи в “Зорі”. 

“А між тим та сама партія на своїх партійних нарадах сама до мене не признається; вожаки тої партії, де тільки можуть, обмовляють та “мелять” мене, а до “Зорі” найняли мене попросту за робочого вола по 25 злотих ринських місячно, з котрих мені положено прокормлювати себе”.

Парадокс: кажуть, щоби цю критику Франко вміщував у місцеві газети, але ж вони цього не опублікують. Щоб видати щось осібно окремою книжечкою – в нього нема коштів. Коло замкнулось. Він чекає, що рано чи пізно його звільнять із “Зорі”. 

“І се була б для мене правдива благодать, бо я б оддихнув собі, успокоївся трохи після сеї ненастанної моральної тортури і, може б, ще й написав дещо…”.

Насамкінець він виливає їй свої жалі: 

“Ніколи ще так сильно, як тепер, не почував я своєї не спосібності товктись між тими суперечними змаганнями й амбіціями, які тут у нас витворились, ніколи так сильно не почував бажання тихої літературно-наукової праці і тихого родинного життя. Ах, та, мабуть, одно і друге мусить остатись для мене землею обітованою, котрої я й здалеку не побачу ніколи. Що з моїх праць літературних, коли вони серед наших літературно-котерійних обставин і світу ніколи не побачать? Хіба писатиму їх по-польськи або по-німецьки. А про життя родинне таким пролетаріям, як я, і думати б не годилося! Та якби то можна не думати і не бажати, то чоловік, може, був би й щасливіший. А то рве тебе те прокляте бажання на такі круті дороги, од яких би й сам при інших обставинах жахнувся”.

У грудні 1885 року Іван Франко написав Олені Пчілці два листи.

У першому він жалкує, що не зможе вмістити в найближчому номері “Зорі” надісланий початок її повісті. Місце зарезервоване для роману “Люборацькі” покійного Свидницького. 

“Се, однак, здається мені, не повинно зражати Вас і знеохочувати від скінчення Вашої повісті; противно, чим швидше я буду мати всю її в руках, тим швидше почну й печатати, т.є. всяка пізніше прислана річ іншого автора буде мусила йти після неї. Для того прошу вас – викінчуйте свою повість і присилайте на мої руки; у нас важне діло не тільки доброта твору, але й його обширність: поки замістити, треба добре обрахуватися з місцем, щоб і скінчити в означений час, і не перетяжити номерів, і вдоволити справедливі претензії й інших авторів. Надіюсь затим, що Ви, ласкава пані, приймете на увагу се моє заявлення, і не тільки не знеохотитесь до дальшої праці, але тим жвавіше до неї повернете свій великий талант і свою трудолюбність”.

Якщо Олена Пчілка надішле новелку, то Іван Франко обіцяє надрукувати її в першому номері “Зорі” за 1886 рік.

Робить він аналіз її віршів: 

“З віршів Ваших, котрі я зараз прочитав, по-мойому, найкраща й одинока згожа до печаті байка “Орел на визволі”. Я й напечатаю її – коли не пришлете що іншого, більш підходячого, – таки в першому номері. Вірш “З Новим роком” – простіть за слово – слабий, нема в йому ані нової думки, ані навіть енергійної дикції, а зато багато язикових зворотів нагадує манеру Старицького. Гарна, викінчена форма не викупає тих недостатків. Байка ж “Радощі й смуток” гарна по ідеї, але оброблення розтягнене, початкові, вступні вірші трохи нереальні і наївні, ну, і мотив не вичерпаний, не загострений як слід: кінець не вдаряє душу нашу так, як би повинен. Коли б моя рада не видалась Вам невмисною, то я радив би Вам переробити сю байку, покинувши поперед всього глібівську форму вірша, зложену для гумористичного, а не для такого серйозного оповідання. Зато, як кажу, послідня байка прекрасна, хоч декуди страждає багатством епітетів і приставок. Ну, та се не біда”.

Іван Франко заохочує Олену Пчілку до співпраці з Наталією Кобринською у жіночому альманасі, а також розповідає про своє редакторство: 

“Воно зовсім не таке, як Ви собі уображаєте. “Зоря” – власність Товариства імені Шевченка, а я найнятий тим товариством слуга-редактор. Ані доходів ніяких (крім згаданих 25 злотих ринських) побирати, ані за редакцію відповідати я не буду; так як досі підписував Партицький, відтепер підписувати буде Калитовський. А моя річ – представляти редакційному комітетові матеріал, котрий має бути прийнятий (а може бути й не прийнятий) до “Зорі”, справляти рукописі і вести коректуру. За власні праці мені осібно не платять, а редакторської компетенції у мене лиш стільки, що можу певний матеріал зовсім не дати; звісно, коли комітет рішить друкувати якусь річ, то хоч би я й не хотів, вона буде друкована”.

Його запросили співпрацювати і з іншими виданнями, але “… писати наукові речі діло дуже трудне і вимагає стільки вільного часу і вільної голови, що я можу тричі пропасти, поки з тої кози м’яса добуду”.

Франко просить не звертати уваги “на такі вибухи мого сангвінічного темпераменту… і особливо зважте й те, що як повістяр я люблю всякий стан психологічний доводити до крайніх границь і тим-то деколи мимоволі й прибільшую те, що мене болить. Се й не шкодить; виписавшися і переживши в такій хвилі всю суму того терпіння, яке даний стан психологічний може нам дати, чоловік опісля стає спокійніший”.

Насамкінець він пише про подружнє життя і просить порад в Олени Пчілки, вважаючи, що вона в цьому розбирається.

“Звісно, я знаю потрохи, що значить недібране подружжя, але знаю не менш того, що дібрати подружжя єсть майже неможливо, що подружжя майже завсіди – лотерея, котру 99% хибляє. Значиться, що ж тут робити? Дві дороги: або зовсім зречись думок про заснування власного огнища, або – і се мені здається хоч не принципіальна, а найпрактичніша дорога – умалити претензії до крайньої можності, не надіятись замного! Мені здається, що найбільша часть щасливих подруж основана іменно на тій обопільній взаємній резиґнації, на поблажливості для взаємних похибок. Ех, ласкава пані, коли б Ви знали, з якими людьми приходилось мені не тільки миритися, але й дружитися і з яким оптимістичним упором я вмію вишукувати добру сторону в чоловіці, зовсім упавшім, – ну, та се нехай собі!”.

Франко припускає, що коли Олена Пчілка писала про подружнє життя, то мала на увазі одну певну особу і просить детальніше про неї розповісти. Очевидно, мова йде про Ольгу Хоружинську, з якою Іван Франко мав намір одружитись. Але тут же додає: “… коли ж ні, то щиро прошу Вашого прощення за те питання”.

У другому грудневому листі за 1885 рік Іван Франко зізнається: 

“Іно-що вчора я вислав Вам маленький листок, подиктований тяжким чуттям; дуже б мені не хотілось, щоб ту прикрість, яку Вам справив той листок, Ви поклали на щот мого злого серця, тим більше, що виписку з листа брата зробив я зовсім підло, випускаючи той уступ, де він говорить, що якби не Ви, то йому б і давно вже прийшлось було пропасти. Простіть і не вмініть мені того листа в більше зло, аніж воно на ділі є”.

Він повідомляє Олені Пчілці наступне: 

“Я хотів зачати печатання Вашого оповідання з початком цвітня, коли б до того часу мав хоч кілька дальших частей під руками. Прислані розділи я прочитав, і вони мені  д у ж е  сподобались, так що я дуже не рад би відсилати Вам їх назад, тим більше, що сам сюжет, оскільки можу судити з Вашого плану, може розвинутись на такі поля, на які Ваша цензура його не пустить. Для того я думаю, що краще було би напечатати  “Світло” у Львові і, крім “Зорі”, випустити його й осібною книжкою, що доволі легко буде зробити”.

Франко розмірковує про себе як про критика: 

“… звісно, чоловік судить сяк і так, а найбільш, як йому власне чуття каже. А до критики треба мати не тільки чуття здорове і нормально розвите (моє далеко таким не є), а й розум освічений та нагострений, як бритва, аналітичний. А тут іменно, як кавалок артиста, себто синтетика, я чую свою найбільшу хибу, тут мені преділ положен, його же не перейду. Для того всі мої суди треба брати не як здобутки критичної мислі, а більш як прояви темпераменту, отже, як речі, зовсім не миродайні. Тим-то я в своїх судах ніколи й міри належної удержати не вмію і завсіди мушу гримнутись лобом о якусь крайність”.

Він заперечує твердження Олени Пчілки, що нібито не друкує її творів, бо, мовляв, треба друкувати “Люборацьких”. “… я сміло кажу Вам, що напечатаємо якнайскоріше і що об’єму такого прекрасного оповідання, з котрого віє такий свіжий дух, ограничувати не думаю”.

Знову він ніби крадькома розпитує “про одну особу”, під якою дослідники розуміють Ольгу Хоружинську. Він просить щиро розповісти про неї. “Ви самі краще, ніж хто другий, будете знати, як тяжко мужчині виробити собі вірне поняття о дівчині, а ще без близького з нею зношення і при  “вродженій у неї неохоті до переписки”. Погляньте Ви своїми жіночими очима і скажіть опісля так, як би своєму синові по щирості сказали”.

Слід зауважити, що самій Ользі Франко обіцяв ні в кого про неї не розпитувати.