Неспроста ідеологи Російської імперії «з метою боротьби проти українців» рекомендували саме «доводити тотожність великоросів з українцями» (Кучерук, 1991).
Подібними «теоріями» Москва всіляко намагалася обґрунтувати «природність» своєї експансіоністської політики в Україні. Фактично, вони ставали ідеологічними засадами проголошення єдності та неподільності Російської імперії. Від згаданої «тотожності» адепти «єдинонеподільності» цілком «логічно» переходять до встановлення «тотожності та спадкоємного зв’язку московської й київської державної влади». Останнє, наголошував визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), уже посіло у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює він, — була застосована московською владою... для обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду», тобто створювала видимість «законності» неперебутнім брутальним посяганням Москви на українські землі, крила в собі реальну загрозу для українського народу.
А чи були взагалі бодай якісь підстави, окрім згаданих ідеологічних намагань, говорити про оту «тотожність»? Навіть поверхневе ознайомлення з наявними науковими даними незаперечно свідчить — жодних. Навпаки, ше С. Соловйов наголошував (1989. — с. 189) на відмінності «природою своєю», тобто на «відмінності у характері північного і південного народонаселення», що, акцентує знаний історик, «виявляється помітно в джерелах». Ба більше — його сучасник, визначний данський літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115), вважав малоросів та великоросів «різко відмінними одна від одної народностями».
А такий визначний знавець української душі, як О. Довженко, щиро вважав, що «українець зовсім не так, як росіянин, сприймає світ». Він звертав увагу на те, що «Гоголь все життя писав по–російськи, та за складом мислення й внутрішньою суттю залишався українцем» (Муратов, 1995). На цьому ж наголошував майже століття тому і відомий дослідник гоголівського стилю професор Й. Мандельштам (1902. — с. 197): «Усі твори Гоголя носять сліди його основного світогляду, яке вирізняє Гоголя від інших... внаслідок того, що він підтримується мовою його батьківщини — малоросійською». До речі, про безсумнівну «малороськість» Гоголя наголошував і той же Г. Брандес, і навіть такий загальновизнаний знавець російської мови, як В. Даль. А сам Гоголь вважав український народ «дуже відмінним від росіян» і таким, що «дихав вільністю й молодецьким козацтвом та хотів пожити своїм життям», однак у Росії, на думку видатного письменника, «йому загрожувала втрата національності» (1952. — с. 83–84).
«Цілковиту відрубність москвинів за часів їхнього формування від українців, — зазначав у своїй книзі, написаній у 1943 р., Ю. Бойко (1992. — с. 40–41), — стверджують московські вчені Прєсняков, Любавський, Смирнов тощо... Московський історик П. Мілюков пише: “трудно було б шукати наших предків, як це робили московські історики–націоналісти, між кочовими племенами російського півдня (цебто України. — прим. Ю. Б.) ...там відбувалися інші процеси, і московська національна традиція — навіть і несвідомо — туди не доходить”». Та, фактично, нічому було й доходити, оскільки, «не маючи власних культурних та державотворчих традицій, москвини переймали їх від нас, з України. Так перейняті були наші книги, наші поетичні легенди (див. думку В. Бєлінського, В. Пассека, інших російських істориків щодо безперечної «українськості» «Слова о полку Ігоревім», «руських билин», казок тощо. — М. Л.), цілий ряд особливостей нашої матеріальної культури. Доходило до того, що переймано навіть назви наших міст (Володимир, Галич тощо). Москвинам здавалось, що коли вони запозичать з України зовнішній вигляд її культури, то це піднесе їхню молоду державність на рівень могутности Київської Руси. Тому у Володимирі–Суздальському з’являються Золоті Ворота, річка Либедь тощо». Важливо зазначити, що предки нинішніх москвинів у жодній мірі не були співтворцями культури і цивілізації Київської Русі, оскільки, як наголошує згадана В. Новодворська (1993), «на Півночі виковувався інший національний характер», відмінний від руського.
Воно й не дивно, адже, як наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943), в процесі підкорення лісових племен Півночі останні «достатньою мірою фінізували своїх поневолювачів». Це, зокрема, підтверджує й ґрунтовне дослідження географічних назв, здійснене академіком М. Любавським (1860–1936), котрий, навівши величезну кількість прикладів фінських коренів у назвах російських поселень XIV–XV ст., зазначав (1929. — с. 11–12), що «особливо доказовим у даному випадку є цілі місцевості, волості й стани із самостійними чужорідними іменами... Це враження ще більше посилюється гідрографічною номенклатурою цієї території». Про це ж свідчить і чимала кількість запозичених «великоруським наріччям» фінських назв у царині землеробства та домашнього побуту, з чого, вважав ще в середині минулого століття К. Кавелін (1897. — с. 603–604), «можна припускати, що, з цього боку, руське плем’я підкорялося впливові фінів і запозичило від них поняття і звички, яких саме не мало».
А відомий російський історик О. Пипін (1879. — с. 308) зазначав, зокрема, що «як етнографічна різниця давньої півночі й півдня, так і те, що історична діяльність Києва належала південній царині... не викликає сумніву». І про це ж у іншій своїй капітальній праці (1907. — с. 153); «З цієї точки зору (на підставі цілого визначення характеру південного племені, наскільки він може бути визначений існуючими даними, за його етнологічним складом, побутовими звичаями, поетичною творчістю) не може не впадати в око різниця півдня та півночі, і як прадавній Святослав з його чубом та його норовом степового наїзника нагадає в потомстві не московського великоруса, а радше південноруського козака, так і ліричний епос “Слова о полку Ігоревім” відізветься не у північній пісні, а радше у південноруській думі».
А ось як подає цю різницю М. Костомаров у своїй праці «Две русские народности» (1903. — с. 37): «суздалець, москвич, смолянин — були руськими за тими ознаками, які служили органами їх поєднаності разом: за походженням, за вірою, за книжною мовою та об’єднаною з нею освіченістю; киянин же, волинець, червонорус були руськими за своєю місцевістю, за особливостями свого народного, громадського та домашнього побуту, за вдачею та звичаями». На півночі й не могло цього бути, оскільки там, як зазначав М. Костомаров у іншій своїй праці «Мысли о федеративном начале в Древней Руси» (там само. — с. 19), «відбувалося перетасування народних елементів; відбувся процес переродження фінських народностей і домішку татарів».
На цілковиту відмінність московитів і українців свідчило й чимало чужинців. Зокрема, данський посол Юст, який у 1711 р. переїхав через усю Україну, зазначав (Сочинський, 1992. — с. 142–147): «...все населення України відзначається великою ввічливістю, вдягаються чистої чисто утримують доми... Вони у всіх відношеннях чистіші і чепурніші від росіян». Будинки ж, у яких мешкали московити, підмічав російський історик XIX ст. М. Хлебников (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 317), «іноземці легко вирізняли за страшним запахом, яким обдавало кожного, хто до нього наближався».
І ввічливістю московити не вирізнялися. Навпаки, як підмітив німецький вчений А. Олеарій, котрий кілька разів відвідав Москву в середині XVII ст., «вони дуже лайливий народ». Олеарій зізнався, що, «коли б того не вимагала історична оповідь», він ніколи не навів би тих широковживаних московитами «сороміцьких, огидних слів», які «говорять батьки дітям, а діти батькам». І таки наводить, щоправда, тільки невеличку дрібку... Значно пізніше і М. Костомаров змушений був визнати, що «непристойна лайка, на жаль, дотепер є бридкий бік нашої натури» (там само. — с. 242–250).
Та чи не найбільше чужоземних відвідувачів Московії дивувала схильність її мешканців «постійно напиватися» — та так, що, як зазначав М. Костомаров, описуючи домашнє життя й норов великоруського народу в XV–XVII ст., «і в Москві, і в містах, і селах — усюди можна було бачити людей, що лежали непритомними в грязюці чи на снігу... траплялося, що й люди порядного походження, себто дворяни й діти боярські... спускали свої маєтки й пропивалися догола»; не відрізнялося тверезістю й російське духовенство, навпаки, «перевершило інших у схильності до вина» (там само. — с. 316).
Так, згаданий вже Г. Брандес, побувавши 1887 року в Росії, причому «в різних її краях», і «зустрівши кілька сотень людей різних народностей і різних верств суспільства», дійшов висновку (1911. — с. 10), що «з інтелектуальним життям» у Росії — а надто в провінційних містах — «справи безрадісні: карти й горілка, горілка й карти». Цю ж особливість російського суспільства описував, зокрема у своїй «Даме с собачкой», і А. Чехов (1986. — с. 311): «Какие нравы, какие лица!.. Неистовая игра в карты, обжорство, пьянство... и уйти и бежать нельзя, точно сидишь в сумасшедшем доме...» Але й нам не варто задирати носа, бо щось подібне запримітив ще наприкінці XVIII ст. француз Ж.–Б. Шерер, автор першого західноєвропейського твору, цілком присвяченого Україні, й у наших предків (1994. — с. 23): «Вони [мешканці України] вміють воювати, полювати звіра, ловити рибу й знають усі ремесла, потрібні у житті... Вони не знають утоми, вперті й хоробрі, але трохи схильні до пиятики». Цікаво, а що сказав би цей знаний дослідник про нас, сьогоднішніх нащадків тих «славних прадідів»?
А ще іноземці одностайно акцентували на «пихатості» та «надзвичайній бундючності» московитів, котрі «звеличують себе» і «вважають вищими за всі інші народи», вирізняються «вихвалянням, марнослів’ям» і «брехливою вдачею (при цьому «москвичі вважаються хитрішими й брехливішими за решту росіян». — M. Л.)», а «про правдивість... уяви не мають» (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 239–240, 254–255, 264–265).
Багатьом впала у вічі й жорстокість московитів: «нема народу більш жорстокого, — наголошував голландський парусний майстер Я. Стрюйс (с. 411), що 1669 року побував у Москві, Новгороді та Астрахані, — ніж московитяни», котрі, зазначав данський дипломат Я. Ульфельд (с. 256), «використовують замість розмірковувань насильство»[33]. Будь–хто в Москві, підмічав навіть під час «ліберального» правління Б. Годунова глава англійського посольства Т. Сміт, «може побоюватися, що йому відріжуть язика, якщо він буде все висловлювати»; якщо ж зважиться «стати на захист своїх переконань... буде позбавлений життя» (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 409).
І лише Ю. Крижанич, хорватський письменник, що прожив у Росії майже двадцять років, питає себе: чому «виникли в цього народу такі огидні звичаї, що інші народи вважають московитів брехунами, зрадникамиу нещадними грабіжниками і вбивцями, лихословами й нечупарами»? На його думку, «причина цьому — круте правління, з–за якого їм й саме життя опротивілоу а честь — і поготів». «А звідки це йде? Від того, що всюди повно кабаків у і монополій, і заборон... й таємних донощиків, тож люди повсюдно зв’язані й нічого не можуть чинити з власної волі, не можуть вільно користуватися тим, що здобуте їх працею й потом». Тому вони, «звикнувши все робити потайки й по–злодійському, зі страхом і обманом, забувають про всяку честь, позбавляються ратної хоробрості й стають грубими, неввічливими й неохайними». Тому, зазначає Ю. Крижанич (там само. — с. 408–409), «всі народи цураються цього царства й народу...» Тож не дивно, що багато іноземців, як, наприклад, згаданий А. Олеарій, не могли «не зараховувати» московитів — «за їх душевними якостями, вдачею та побутом» — «до варварів».
Про це ж пише у своїх «Записках про Московію» і дипломатичний агент французького уряду де ля Невіль (перебував у Москві п’ять місяців 1689 р.), який, наголошує В. Сочинський (1992. — с. 128), «скрізь називає землю нашу Україною, тоді як росіян — не інакше як Москвинами, а їх землю Московією», у своїх «Записках про Московію»: «Московитяни, власне кажучи, справжні варвари, недовірливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбні, жебраки й боягузи... Вони настільки грубі й неосвічені, що без помочі німців, яких у Москві велика сила, не могли б нічого доброго зробити». А згаданий вже Й. Г. Корб, що перебував у Москві 1698–1699 рр., зазначаючи у своїй книзі (там само. — с. 125–127), що «серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що штука обманювати вважається майже ознакою високого розуму», дає й коротку порівняльну характеристику обох народів. Як на його переконання, то московитяни — «нарід неосвічений, мають вялий і тупий розум», в той час як український «нарід (Козаки) сильний і перевищує Московитів і військовим умінням, і хоробрістю».
Це, до речі, чи не єдина риса московитів, щодо якої думки іноземців дещо розбіглися — маю на увазі їхню схильність — чи відсутність такої — до ремесел. Якщо, скажімо, дипломат Д. Флетчер, котрий був англійським послом у Москві наприкінці XVI ст., відзначає, що «вони не вирізняються жодним, навіть ремісничим виробництвом», то італієць Р. Барберіні, відвідавши Москву в 1565 р., навпаки, наголошував (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 255–256), що московити «вправно виробляють різні шкіряні речі... минулого року ввели вони у себе книгодрукування (вочевидь, йдеться про «Апостола», видрукуваного І. Федоровим у 1564 р. — М. Л.)... Уже ллють у себе і гармати, й дзвони і самі роблять пищалі й інші різні речі на кшталт тих, які захопили у полонених років за тридцять тому»[34].
Вельми цікавим є порівняльний опис «порядків», що побутували в Україні й Московщині в часи «возз’єднання», здійснений відомим мандрівником і церковним діячем П. Алепським. Останній, подорожуючи у 1654–1656 рр. Україною, захоплено відзначав у своєму щоденнику (Січинський, 1992. — с. 90–91): «О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ!». Подібні враження не раз висловлювали й самі росіяни. Наприклад, російський мандрівник Всеволожський у двотомному описі своїх подорожувань Європою зазначав навіть двома століттями — століттями безжального гноблення і того благословенного краю, й того народу — пізніше (1839. — с. 11): «Тут відчуваєш уже зовсім іншу природу: ти вступив до Малоросії! Народ не той, риси обличчя інші, ґрунт землі, місцеположення, все набуває іншого вигляду... взагалі все гостинніше...» А згодом, пробувши серед московитів майже два роки, Алепський записав у своїх спогадах, що «життя москалів дуже зв’язане... ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці... Бог хай спасе від них (лукавих москалів, що підглядали і про все доносили)».
Але, можливо, чужинці надто упереджені у своїх оцінюваннях московського люду? Як самі росіяни ставилися до тих оцінок? Скажімо, О. Пушкін вважав, що іноземці, котрі твердили про відсутність поняття честі у російських дворян, «дуже помиляються». Насправді «ця честь, яка полягала в готовності жертвувати всім заради підтримки якогось умовного правила, в усій пишноті свого безумства “видна в древнем нашем местничестве”». А М. Чернишевський, погоджуючись з оцінками Я. Рейтенфельса, посла Риму в Москві в 1670– 1673 рр., щодо «моральних якостей» росіян, зокрема й такою: «росіяни хитріші за всіх європейців, а москвичі хитріші за всіх росіян», пояснював це тим, що іноземці «мали справу переважно з дяками та піддячими», для яких ця риса є надбанням їх ремесла (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 253, 265).
Не менш різко, ніж численні іноземці, визначав характерні риси російського суспільства та держави й згаданий історик М. Хлебников, котрий був переконаний, що саме «вада морально–релігійного виховання робила звичайнісінькими речами наклеп, фальшиві доноси, брехливі клятви». Через це, «як і раніше, пияцтво було загальною вадою й квітнуло в найширших розмірах; груба розпуста, непристойні розповіді й анекдоти, медвежі танці були головним задоволенням чоловічого товариства під час громадських зібрань на свята, весілля, хрестини, іменини. Відсутність законного суду, що забезпечував би особистість, змушувала людей вдаватися до лицемірства, двоєдушності, як єдиного засобу порятунку». Навпаки, у кримських татар, як свідчить посол польського короля М. Броневський, що 9 місяців жив серед них у 1578 р., «нема ні нашіптування, ні доносів». Вони, відзначав і згаданий дослідник Є. Марков (1884. — с. 362–363), в більшості своїй «не знають злодійства, замків, обману». І взагалі, наголошував він, «кримський татарин... побачений нами майже доброчесним, порівняно з російським забродою».
А ось як охарактеризовував «московитів», що створили «свою жахливу Імперію», Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 285), найвідоміший мислитель сучасного російського зарубіжжя (1886–1951): «Світогляд російської людини спростився до крайності; навіть у порівнянні з середньовіччям — москвич примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру декілька догматів, на яких утримується його духовне та суспільне життя... Він з презирством дивиться на інший, тобто західний світ; не знає його, не любить і боїться його. І, як і у давнину, душа його відкрита Сходові». Характерно, що росіяни, схоже, так і не перехворіли ще тією загадковою заходофобією: як показали результати відповідей, близько 10 тисяч респондентів на запитання, що їх запропонував академік М. Амосов з групою співробітників благодійного Фонду з історії комп’ютерної науки (Молодь... — 1997), «контактам з Європою надають перевагу 48 відсотків» громадян України, зокрема «Західна Україна та молодь — 60, росіяни — 22 відсотки». Саме від цього малопривабливого образу москвича Г. Федотов перекидає логічний місток і до створеної унаслідок «соціального перековування» так званої «нової радянської людини», яка, на переконання Федотова (там само. — с. 299–300), «не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ Божий з Московського царства...»[35]
На противагу такому обтяжливому московському життю, зовсім інша атмосфера панувала на той час в Україні. Ось як, повернувшись в Україну, записує про це в своєму щоденнику той же П. Алепський (Січинський, 1992. — с. 91–92): «Цієї ноні ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми побачили Печерську лавру... та як до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господові Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть–чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним. Зате Козацька Крайна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі».
Пояснення причин такого «стиснення і придушення» московського люду подає, зокрема, і видатний російський філософ М. Бердяев (1990. — с. 6–7): «Інтереси створення, підтримання й оберігання величезної держави обіймають абсолютно виключне і домінуюче місце в російській історії. Майже не залишилося сил у російського народу для вільного творчого життя, уся кров пішла на укріплення та захист держави... Особистість була пригнічена величезними розмірами держави, що висувала непосильні вимоги... Російська державність... перетворилася у самодостатнє, далеке від дійсності начало; вона живе своїм власним життям, за своїм законом, не хоче бути підлеглою функцією народного життя. Ця особливість російської історії наклала на російське життя печать безрадісності та придушеності. Великі жертви приніс російський народ для створення російської держави, багато крові пролив, однак сам залишився безвладним у своїй державі». Згадуваний уже Г. Федотов вважав (1952. — с. 199), що саме «втрата імперії буде моральним очищенням, звільненням російської культури від страшного тягаря, який спотворює її духовне обличчя».
І сучасні ідеологи «нової» Російської імперії вимагають від російського народу того ж: пожертвувати всім заради сильної держави, позаяк, на їх переконання, «опирання на загальнолюдські та індивідуальні цінності супроводжує ущемлення національних інтересів Росії» (Ильин, 1999. — с. 401, 446)...
А ось як про свої враження від зустрічі з Україною писав 14 червня 1846 р. своїй дружині затятий українофоб В. Бєлінський (Сочинения... — 1907. — с. 1235): «Верст за 30 до Харкова я побачив Малоросію, хоча ще й перемішану з брудним москальством. Хати хохлів схожі на будиночки фермерів — охайність, краса не піддаються описові... Суп цей (йдеться про «малоросійський борщ». — М. Л.) вони готують пресмачно і надзвичайно чисто. І це селюки! Інші обличчя; дивляться інакше. Діти премилі, в той час як на російських дивитися неможливо — гірші й бридкіші за свиней...»
Схожої думки дотримувався й М. Лесков, який дав порівняльний опис помешкань українських і російських селян у 1883 році (1990. — с. 9). «Там опалена стріха і голе сіре обвалування навкруг чорної й напів–відчиненої хатини, — тут розквітлий бузок і вишня коло білої хати під густою солом’яною крівлею... Селяни малороські краще одягнені й краще їдять, ніж великороси. Личаків у Малоросії не знають, а носять шкіряні чоботи; плуг возять тут двома, трьома парами волів, а не однією шкапиною, що ледве волочить свої власні ноги...»
А відомий російський публіцист і критик XIX ст. Є. Марков, подорожуючи Україною в умовах дуже «непривабливої погоди» і «багатьох дратівних обставин», виявив у ній «стільки чистоти, чесності й наївності», що це «залишалось помітним, незважаючи на сльоту і сніг». Порівнюючи українців і росіян, він зазначав, що натура останніх — «це не наша російська, метушлива... ласа до грошей, до пащекування; духу гендлярства і шахраювання тут не рознюхаєш», навпаки, впадає у вічі «чистота і простота стосунків». Самовидець відзначав також «цілком особливий характер» українських сіл в цілому. Якщо російське село «здалеку видається якоюсь невиразною купою гною; хліви, будинки, клуні, навіси — все зливається в одному тоні», то в українському селі «кожна хатка видна сама по собі, видна так ясно і весело зі своїми чисто вибіленими стінами і розмальованими віконцями... — ніби в чистій сорочці; особливо ясно і весело, коли зацвітуть довкола сади і квітники... Під тінистим напуском широкої солом’яної крівлі неодмінно міститься відкритий ґаночок... А сама крівля — верх чистоти і акуратності; це не наша копиця гною, скуйовджена, мов нечесана голова»[36]. А в Україні, наголошував Є. Марков, і люди «милі та охайні», а поголос про те, «нібито хохол хитрун», на його думку, вигадав сам «пройда москаль». Але насправді — «куди йому проти москвича чи туляка! Ті ж бо дійсно, як мовиться, без мила влізуть у шпаринку, продадуть і куплять хохла і, вивернувши навиворіт, знову продадуть — перш ніж він помітить...» (1884. с. 6–13).
Чимало характерних рис сучасних росіян висвітлив у своїй «Последней книге» — як у вигляді власних думок автора, так і вустами введених на її сторінки персонажів — відомий російський журналіст, письменник і кінодраматург Є. Габрилович (1899–1993), який, за його ж словами, був «незаперечним свідком майже століття життя Росії», жив «не віддалік, а в самій гущі» буремних подій і на власні очі бачив «і розкуркулених, відважуваних бозна–куди в уральську млу; і уповноважених у військових кашкетах і чоботах, що вдиралися до осель у пошуках схованого хліба; і господарів тих осель, що збилися докупи під образами; і газети, що закликали до нещадності, й газети, що невдовзі вже викривали ту нещадність; і будні й свята; і Сталіна з дівчинкою на руках, і тундру в бараках для ув’язнених...» (1996. — с. 344–345): «Людство переоцінило Росію... Наш чоловік зовсім не добрий. І не благотворний. Це вигадали слов’янофіли». Насправді ж «це звичайний живий народ. Не від того, щоб убити та вкрасти...» (там само. — с. 312).
Спостережливий автор упродовж довготривалого життя помітив чимало інших характерних рис, але головною — «це був магістральний мотив» — вважав «звичку плазувати на пузі, успадковану від часів татарського полону. Ось тут–то ми й справді вказали людству шлях, осяяний ладаном та інтернаціоналізмом». Хоча, на переконання Є. Габриловича, російський народ, навіть врісши у комунізм, все ж «не любив ні комуністів, ні комунізм, ні Сталіна, ні радянську владу», проте «низькопоклонничав — це точно. Це властиве менталітетові наших осик: не любити, однак захоплюватися, ненавидіти, але улесливо». Зрештою, усе оте побачене упродовж майже століття дало дослідникові підстави заявити навіть «про рабську підстилку російської душі». І, як наголосив один із персонажів книги, «вона нам, совкам, якраз. Спробуй відшкрябай! Та тут, братику, треба ще тисячу літ убивати і вішати, поки дошкребешся до дна. Та й куди поспішати? Ми — не Європа. Ми — країна особливої долі...» (там само. — с. 183, 193). Заради правди, відзначимо, що через жахливе горно того «совкування» пройшли не самі лише росіяни...
Так само різними, як прості українці та московити, були і їх провідці: «Південні князі, — зазначав С. Соловйов (1989. — с. 190), — передовсім думають, як би то в битві взяти честь свою[37], північні ж князі думають, як би без непевної битви отримати користь для своїх володінь», тобто і вони, використовуючи вислів Г. Федотова (1991. — т. 2. — с. 285), були позбавлені «всілякого воїнського духу»...
Серед інших П. Голубенко відзначає «духовні та культурні відмінності українського й російського народів (їх етнічна та культурно–історична спорідненість узвичаєно «перебільшується і в багатьох моментах є ілюзорною без будь–яких реальних підстав і наукових даних». — М. Л.)», які, на його думку, «відіграють вирішальну роль у взаєминах України з Москвою» (1993. — с. 64). Принагідно зазначимо, що навіть наявність певної спорідненості зовсім не означає невідворотного настання оспіваної єдності «братніх» народів, оскільки, як слушно зауважував О. Пипін (1879. — с. 24), «спорідненість мови, переказів та інших національних ознак у слов’янських народів не підлягає сумніву; та питання в тім, наскільки ця подібність може мати дійсного у тобто практичного значення. Мови французька та італійська мають надзвичайно багато спільного, однак ця схожість не стала підставою для національної єдності Італії та Франції».
Пригадую, як одного разу моїй молодшій доньці — о тій порі шестикласниці — вчителька української літератури дала завдання виписати епітети, які використовували у своїх творах поети щодо України. Ми переглянули із нею велику кількість книжок, які знайшлися у нашій домашній бібліотеці, зокрема Шевченка, Франка, Лесі Українки, Рильського, Ольжича та інших, і виписали чималу кількість шуканих епітетів, серед них: солов’їна, незбагненна, рідна, зажурена і ще немало подібних. Проте жодного разу не зустрівся улюблений епітет наших сусідів: велика — певно, він аж ніяк не пасував, позаяк поети хотіли зобразити духовно живу істоту, а не якогось там кам’яного чи скорше — імперського боввана. А от громадяни нашої сусідки виховуються у зовсім іншому дусі — навіть на сірниках, завезених із Росії, читаємо: «Нам нужна великая Россия»[38]. Таке виховання, зрозуміло, має цілком певне спрямування і дає цілком конкретні плоди. Тож навіть у цьому, тобто у внутрішньому сприйнятті власної країни, держави, самих себе — ми теж різні. Це, до речі, цілком природно. Інакше і бути не може, хіба б ми перестали бути самими собою.
Та саме на це завжди і була спрямована імперська політика, яка мала на меті саме знищення національної окремішності поневолених народів аж до повного їх поглинання панівною в імперії російською нацією. Таке ж передбачено й національно–державною ідеологією теперішньої Росії (Ильин, 1999. — с. 391): «Етнічні росіяни зливаються з русифікованими групами (татари, карели, комі, башкири, чукчі, мордва, буряти, якути, осетини, адиги, дагестанці, тувинці, інгуші, калмики, чеченці, кабардинці, балкарці, черкеси тощо) і навпаки». Неважко собі уявити, що залишиться від згаданих «груп» в результаті такого «злиття»...
Та, зрештою, відомо і про антропологічні відмінності українців і росіян. На цьому наголошував ще визначний антрополог Ф. Вовк (1847–1918), який вважав (1994. — с. 33,48), що «українці є досить одноманітне плем’я», і першим виділив властиву саме українцям сукупність морфологічних ознак, яку він назвав «українським антропологічним типом». Та й нині, як наголошують антропологи (Сегеда, 1995. — с. 204), «українці загалом досить однорідні в антропологічному відношенні». А відомий сучасний російський антрополог Т. Алексєєва у своїй фундаментальній монографії «Этногенез восточных славян по данным антропологии», зокрема, наголошує (1973. — с. 241): «Українці, як уже відзначалося, є інший антропологічний комплекс, аніж росіяни та білоруси. Передовсім усі територіальні групи українців більш темнопігментовані, у більшості з них вищий головний показник, ширше лице». Дослідниця аргументовано заперечує, зокрема, твердження В. Дяченка, наведене в його монографії «Антропологічний склад українського народу», виданій у 1965 р., щодо «схожості центральноукраїнського типу, притаманного більшості українського населення, з так званим східновеликоруським типом», оскільки росіяни в антропологічному відношенні є народом, «генетично пов’язаним із північно–західним та західним слов’янським населенням, що увібрало у себе риси місцевого фінсько–угорського субстрату». Антропологічний же склад українців «свідчить про генетичні зв’язки із середньовічним населенням у Дніпро–Дністровському басейні і вплив на їх фізичний вигляд романомовного населення» (там само. — с. 273). А за кольором очей та волосся українці та їх північні сусіди — росіяни–валдайці — містяться якраз на протилежних кінцях ланцюга, що поєднує північну та понтійську, тобто південноєвропеоїдну расові групи. І взагалі, на думку дослідниці (там само. — с. 242), «увесь антропологічний вигляд українського народу та його попередників свідчить про південні зв’язки і, певно, нема підстав дошукувати йому аналогії серед груп, які належать до кола північних європеоїдів».
Найбільш повне підсумкове резюме щодо відмінностей українців та росіян сформулював ще відомий російський філолог XIX–XX ст. академік Ф. Корш, який в 1904–1905 рр. очолював Комісію Петербурзької академії наук для складання Записки «Об отмене стеснений печатного малорусского слова» (Животко, 1936. — с. 11–12): «Відміни українців від інших слов’янських народів настільки очевидні, що про них не варто й говорити. Що ж до їх відміни від «державної народности», то вони виявляються:
1) мовою, що належить до великоруської приблизно так само, як кашубська до польської або словінська до сербо–хорватської, й розпадається на наріччя та говірки, незалежно від розгалуження великоруської мови;
2) фізичним складом, докладніше визначення якого є справою антропологів, але досить типовим для того, щоб можна було відрізнити українця від великоруса з першого погляду;
3) особливостями духовними: своєрідним гумором, вразливістю, живою уявою, волінням образів перед теорією;
4) побутовими рисами, настільки різними та тривкими, що вони зберігаються й там, де українці живуть серед великоруського населення.
Усі ці ознаки не можна не визнати істотними (взагалі, наголошує Федір Євгенович, «наявність української національности може видатися сумнівною тільки тому, хто немає про неї жодного поняття». — М. Л.), бо скластися вони могли тільки за багато століть окремого від великорусів життя, й тому витримають, звичайно, ще багато століть, змінюючись тільки в дечому під впливом загальнолюдської культури».
Відомо, що на момент «возз’єднання» України та Росії то були дві абсолютно різні країни, ба більше — як переконливо доводить Л. Залізняк (Нариси... — 1994. — с. 226), «Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю долею з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. була нерозривно пов’язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу (між іншим, така властива для російського села община — згадаймо, як наголошував на «обов’язковості общинності» для великоросів М. Костомаров — «сама була частиною деспотичної системи», наголошує Л. Залізняк. Саме вона «забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою», а після скасування кріпацтва 1861 р. «сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі і поширенню капіталістичних відносин на селі». Цілком закономірно, що у радянській Росії духовними нащадками російської общини, цієї вкрай необхідної для нової форми деспотії інституції, стали насильницьки створені державою колгоспи. — М. Л.). Тому неправильно зараховувати Київську Русь до російської імперії як перший етап розвитку російської держави» (історик має цілковиту рацію, позаяк процес утворення так званого великоруського етносу, як відомо, започаткувався тільки в XIV ст., а утворена в IX ст. Руська держава, ядром якої була Київська земля, на ту пору вже давно припинила своє існування).
Свого часу ще М. Драгоманов у «Автобіографії» наголошував (1937. — с. 70), що «найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв’язана із Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки Татарам), та все ж йшла разом із Західною Європою в суспільному і культурному процесі». А під сучасну пору, як зазначав знаний діаспорний дослідник історії України І. Лисяк–Рудницький (1994. — с. 2), «більшість істориків згідна з тим, що Московщину–Росію 14–17 століть не слідуважати за європейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що “європеїзація”, чи пак “окциденталізація”, Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра І. Але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною».
Зокрема, й Г. Федотов наголошував на тому, що татарська стихія «зсередини» оволоділа душею Московії, «проникала у плоть і кров», і саме через це та душа, «яку давнину... відкрита Сходові», себто повернута до Азії. А декотрі сучасні автори у московських виданнях взагалі відмовляють росіянам у належності до слов’ян (Коваленко. Имперский... — 1992): «Помилуй Боже, та які ж росіяни слов’яни ? Це тільки так мовиться для красного слівця. Слов’яни — то Європа. А найрозумніші голови (євразійці) твердять, що хоча й не повністю Азія, але й ніяка не Європа [«виходячи із цілісності Росії», сучасні послідовники Трубецького вважають (Россия на пороге... — 1996. — с. 29), що саме «євразійське вчення має потужну ідеологію, яка може надовго спаяти Росію й розселені в ній народи воєдино», у такий собі «євразійський суперетнос», «ядром» якого, звісно ж, буде «російський народ». — М. Л.]. Навіть російські “патріоти”, найбільш тямущі, як В. Кожинов, і ті заявляють: “Я взагалі не думаю, що російський народ є за своєю внутрішньою суттю власне “слов’янським” («посівши форми європеїзму», наголошував у своїх «Литературных мечтаниях» В. Бєлінський, росіянин насправді «зробився тільки пародією європейця». — М. Л.). Навіть з точки зору антропологічної в ньому дуже мало слов’янського, не кажучи вже про історичну долю”. Ні, розмовляти мовою слов’янської групи — ще не означає бути по духу слов’янином... Он і римський папа по–російськи розмовляє майже без акценту: в Сибіру виучився. Вся справа в тім, яка програма записана в кору головного мозку».
І хоча, як запевняв академік М. Покровський (1943), питання стосовно того, «що фіни становили корінне... населення майбутньої Великоросії, що слов’янські пришельці не займали порожні місця, а «поглинали», тобто насильницьки підкоряли собі, це корінне населення країни», не викликало «розходжень уже у буржуазних істориків», все ж таки саме в утворенні «великоруської гілки, її розселенні й обрусінні фінів», на думку згаданого К. Кавеліна (1897. — с. 599), якраз і «полягає інтимна, внутрішня історія російського народу», яка «залишається й досі якось в тіні». Значить, наголошував цей історик, «у ній–бо саме й лежить ключ до всього ходу російської історії». Однак російська історична наука й досі вважає за краще не звертати на той «ключ» жодної уваги...
Тому так мертво й учепилися вони за «київський період» української історії. Бо, на думку сучасних ідеологів «великої Росії», тільки «київський православний корінь виступає одночасно і запорукою... європейської належності, й гарантією національної гідності» великоросів (Россия на пороге... — 1996. — с. 43). Україна ж, навпаки, наголошує Лисяк–Рудницький, (назв. пр. — с. 2) «ніколи не пережила доби насильного й раптового “узахіднення”, аналогічної з царюванням Петра в російській історії», позаяк вона вже «від своїх початків була суттєво європейською... і не потребувала асимілюватися до Європи шляхом наглого, революційного перевороту», який започаткував Петро І.
Саме тим і пояснюється та непримиренно уперта і невгавна багатовікова боротьба українського народу проти московських поневолювачів навіть тоді, коли, зважаючи на незрівнянно біл ьшу могутність імперії та на незаперечні успіхи імперської політики, спрямованої на переманювання на свій бік керівної верстви та інтелектуальної еліти з одночасним винищенням тієї її частини, котра залишалася вірною національним інтересам свого народу, здавалося б, не залишалося вже жодних реальних надій на успіх, що, як зазначає П. Голубенко (1993. — с. 63–64), «Україна з її культурно–історичними традиціями є цілком окремий і суверенний національний організм, який не може вжитися й примиритися з російською системою. Ця боротьба свідчить про органічну хибність ідеї співжиття українців і росіян в одній російській державі(виділено П. Г. — М. Л.)».
Довготривале присилування до того співжиття не могло не позначитися на ставленні українців до «братнього» поневолення (після Другої світової війни поступово так само здеформуються й почуття Москви визволених Червоною армією народів так званого соцтабору, коли визволителі від німецької окупації самі посядуть місце окупанта). Ось, наприклад, які настрої серед українського народу зафіксував ще 175 років тому безсторонній самовидець, німецький мандрівник Й. Коль, який відвідав Україну в 30–х роках XIX ст.; «Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великороси) така сильна, що її можна справедливо схарактеризувати як національну ненависть. Від 17 століття, коли країну вперше приєднано до Московського царства, ці почування не зменшилися, але радше скріпилися... Малоросіяни твердять, що до часу їхнього підкорення (про «возз’єднання» в той час, як бачимо, і не йшлося! — М. Л.) всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між них невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об’єднання Малоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою згадують у Чехії... Якщо колись настане день, коли колосальна імперія — Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відрубну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, рідко змішуються зі своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів душ» (цитовано за кн.: Лисяк–Рудницький, 1994. — с. 161).
На жаль, за століття, які проминули з часу запису цих спостережень, російсько–радянською імперією (саме імперією, а не російським народом!) вчинено проти українського народу стільки таких дій, які, за термінологією правників, кваліфікуються як геноцид та етноцид, що назагал це жодним чином не могло сприяти, аби означені Й. Колем «почування» зменшилися. Навіть В. Ленін, якого, як відомо, сповнювали «почуття національних (великоруських. — М. Л.) гордощів», змушений був визнати (ПСС. — т. 38. — с. 182–183), що «трудящімаси інших націй були сповнені недовіри до великоросів, як нації... котра пригнічує», ба більше — на переконання вождя, великоруська нація цим «викликала до себе у всіх інших націях шалену ненависть». Однак поширювати їх на увесь російський народ було б, звичайно, безпідставно.
Водночас мусимо усвідомити — тільки український народ має бути неподільним господарем на українській землі, а Москва, якими б історичними «аксіомами» на кшталт спліснявілої «теорії» Погодіна — Соболевського чи новітньої «правди» Хасбулатова — Лужкова вона не обґрунтовувала своє загарбництво, не має (і ніколи не мала!) жодних прав на спадок, залишений нам нашими пращурами доя того, аби ми його зберегли та передали своїм нащадкам.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira