Нищення козацької України

1761 рік. 8 березня гетман Розумовський отримав з Московії наказ: гетман не повинен у Києві появлятися; кияни, радісно вітаючи гетмана, згадують часи незалежного від Москви життя і в них появляється хотіння мати державну Україну. Для безпеки: з Києва і Київщини виселити всіх козаків на Лівобережну Україну і сприяти, щоб у Києві жило якнайбільше духовенства — найвідданіших людей царя православного. 6 липня гетман Розумовський заборонив москалям (рускім) мати в Україні горільчані заводи і тримати шинки, і заборонив їм контролювати торгівлю тютюном. (Обурені москалі, вихрещені татари Петро Каблуков і Максім Алісов, “царські контролери торговельні”, від’їхали до Петербурµа). 25 грудня померла цариця Єлисавета, царем став її племінник Петро 3; він був одружений з німкенею Катериною. (У Катерини такий характер, як у її землячки Ельзи Кох: Ельза в концтаборах Адольфа Гітлера приносила приємність душі своїй, катуючи в’язнів. Вона здирала шкіру із закатованих і шила рукавички, сумки, абажури).

685. Катерина оточила себе офіцерами і при їхній допомозі поставила свого мужа (царя Петра 3) “под караул” у селищі Ропша. У Ропші Орлов (Катеринин полюбовник замордував Петра 3. І 28 липня (1762) вона (Катерина 2) сіла на престол.

Характер Катерини 2 високо оцінили аристократи (ослов’янщені урало-алтайці) аракчеєви, бібікови, наришкіни, які вважали, що ординські порядки найкорисніші в керуванні державою. Катерина 2, сівши на престол почала віддячуватися: Орлову, Пассеку, Ласунському та іншим подарила 16.730 рабів, перетворених у “крещоную собственность”.

(Ослов’янщені урало-алтайці по-ординському ставилися до рабів. Поміщиця Салтикова (охрещена татарка) “собственноручно замучила 38 человек”. Поміщик Шенін мав “штат палачей”, “орудія питки”, “Крестьянки пополнялі крепосниє гареми”, “кормілі грудью щенят із псовой охоти баріна”; “услаждали” господ. “Помещікі отделялі родітєлєй от дєтей, жон от мужей”. “Крестьян дарілі, продавалі і покупалі, проігрівалі в карти, іх нє щіталі за людей”.

1764 рік. Катерина 2 викликала гетмана Кирила Розумовського до Петербурга. Сказала, щоб він “добровільно” відрікся гетманства, а ні — “под караул”. Генерал-губернатор Рум’янцев має доручення від Катерини 2: усі скарби і людей Малоросії поставити на службу Московитії. Катерині 2 належать слова: “У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”.

1764 рік. 10 вересня Катерина 2 видала наказ: ліквідувати в Україні (Русі) козацьке військове правління. Прокуророві В’яземському доручила: в Києві при допомозі духовенства ширити переконання, що “православна мати-цариця Катерина 2 обороняє простий народ”. В’яземський починає викликати ворожнечу між бідними і заможніми українцями. І творить культ матері опікунки — православної цариці.

(Як почала Москва настроювати українця проти українця? Генерал Мельґунов об’явив себе оборонцем зубожілих малоросів, їздив по селах, в корчмах “вербував” до війська добровільців. Обіцяв їм привілеї, створив сотні “пікінерів”. Казав їм, що вони “від малоросіян суть ліпші і вищі”; на їхніх шапках була причеплена “царська корона”, вони люди “Цариці Катерини”. Коли йшов запорожець, то такий “пікінер”, погрозливо казав: “Звертай з дороги, гетманцю, бо я за тебе лучший!” А як запитувано його, чому лучший, то відказував: “Я й сам того не знаю, але рохмистри наші так кажуть, і либонь тому, що маємо корону на шапках. А рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані” (“Історія Русів”, стор. 340).

687. Автор “Історії Русів” пише, що при допомозі цієї “пікінерії” в народі Українському присиплялися прагнення до самостійного життя: навіщо нам гетманство, “пікінери” кращі за гетманців. Пікінерові сказано, що він і шапки не зобов’язаний скидати перед жодним українським начальником і не повинен його боятися, бо він “пікінер” “Божої помазаниці Катерини”. Пікінери “скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем”. (Московія (Россєя) культивувала між українцями нову достойність української людини: українець, який стає слугою московським, достойна людина; чесна, мудра, люблена, а українець, який прагне відродити українську державність, вважається злодієм, христопродавцем, “Ізвєргом отєчєства”, мазепинцем, неморальним, глупим).

Біля пікінерів у селах почали співати старі сліпці (волхви-бандуристи): “Як з вільними вільні, як з чесними чесні, браталися ми з москалями. Земля наша бачить, і зорі небесні, що стали тепер ми рабами. Були ми людьми, мали славу й права, усе потоптала проклята Москва! Устань подивися, Богдане гетмане, чорний, як ніч прийшов час: возз’єднання стало петлею для нас: Хто служить чужому, той є пікінер. Хто рідному служить, в неволі тепер. Під тином живем ми на рідній землі. Прокинувся гетман, узяв булаву: “Додому, додому ідіть москалі!”

688. Старий косацький старшина Павло Головко з міста Нехворощі і багато інших “задумали були пригадати про давні свої права та вольності, і що вони, за договірними статтями гетмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі пікінерів, і від пограничної Вілевської комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою, і перевершує, здається, навіть тиранства неронівські”.

“Засуджених вожено по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених на смерть прив’язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, а врешті розшарпані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні з скотським падлом, без ніякого християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв полковник пікінерський, якийсь охрещений турок Адобаш” (“Історія Русів”, стор. 341). Полковник Адобаш і генерал Мельґунов і тисячі таких, як вони, прибували з Московії (Россєї), вважаючи себе православними рускімі та вдачею вони були урало-алтайці, найменшого милосердя в них не було до українців; усе, що їм нагадувало українську самобутність, вони нищили, як щось чуже, вороже, незрозуміле, противне.

689. Єреї і монахи зібралися у Києво-Печерському монастирі “на монастирську трапезу”: на стіні “розп’яття Господа Бога Христа”. На столі пляшки з вином, сивухою, вишнівкою, варенухою, смажені кури, за столом добре відживлені єреї, гості — знатні москалі з жонами. Вони славлять донощика Кочубея, який похований ось тут (біля Трапезної церкви), проклинають антихриста -гетмана Мазепу. Читають з “писань Скибинського хвалу О. Л. Нарішкіну (вихрещеному татаринові, двоюрідному братові Петра 1), славлять покійного єпископа Лазаря Барановича (професора Києво-Могилянської академії), який умовив полковників гетмана Б. Хмельницького іти “под руку православного царя”, був він “злотоустим натхненником приєднання Малоросії до Москви”.

(“У політичному відношенні Баранович служив з’єднувальною ланкою між Малоросією і Москвою”, він “схиляв малоросів до могутньої і єдиновірної Москви” (М. Ф. Сумцов, “Лазар Баранович”). Єреї і монахи, трапезуючи, співають хвалу Б. Хмельницькому, який “Малоросію поставил под крепким щитом, под рукою царей славних, самодержцев православних”. І хвалять Катерину 2.

“Для єпископа воля монарха повинна бути вище всіх законів Євангельських”, — проголосила Катерина 2. Її мудрі слова стали законом для архітектів Московії. Євангелія -це Христос, “воля монарха... вище всіх законів Євангельських”. Якщо так: тоді Катерині 2 підлеглий Христос. Звідки в неї появилися такі відважні погляди? Вона уважно слідкує за розвитком мислі вищої знаті Західної Европи).

690. (Французи і англійці, які стоять у проводі, устійнили, що християнізм греко-латинської інтерпретації ображає розум і почування достойної людини, і може, як релігія рабська, служити тільки знаряддям гноблення рабів. Еліта Франції і Англії почала єднатися у масонські братства. Граф Клермон, принц з дому Людовика Бурбона, Великий Майстер Французьких масонів. Після його смерти, Великим Майстром стає герцог Шартрський (Орлеанський), його заступником — герцог Монморансі (Люксембург). Король Англії Вільгельм — масон. Еліта Англії (міністри, законодавці, полководці) — переважно масони, вони толерантно ставляться до релігій, боронять свободу слова. Масони Вольтер, Дідро, Руссо, Монтески. У Петербурзі цариця Катерина 2-га читає твори Вольтера. Цар Александр 1-й, якого попи славлять в Україні (Русі), як батька православія, масон).

У Московитії (Росії) “Імператор, яко християнський государ, єсть верховний защітнік і хранітєль догматов господствующей вєри і блюстітель православія і всякого в церкве святой благочєнія” (“Свод Законов Россійской імперії”, стаття т. 1, ч. 1, ст. 64).

691. 1764 рік. Катерина 2 призначила П. Рум’янцева “генерал-губернатором Малоросії”. Хто він такий? Його батько А. І. Рум’янцев був денщиком Петра 1, брав участь у катуванні царевича Алексія (сина Петрового); (літом 1718 р. Алексій був приговорений “к смертной казни”, та перед стратою “под влиянием пыток умер”). Брав участь у катуванні гетмана Павла Полуботка, був “в Малоросії московським намісником в 1738-1740 роках”.

Петро 1 одружив А. І. Рум’янцева з своєю полюбовницею Марією Матвєєвою, яка народила сина Петра. Історик Греч у спогадах пише, що “П. Рум’янцев був сином Петра 1”. П. Рум’янцев, виконуючи накази Катерини 2, оточив себе зрадниками (з роду Українського) і при їхній допомозі перетворював українців в “прєданих синов Россєі”. Ясновський (син попа з м. Кролевці), Безбородько, Завадовський, Чепа були його вірними лакеями, тобто “синами Россєі”.

П. Рум’янцев старається заводити порядки в Україні такі, які є в Московії. У Московії є “ґаспада” і є “крепосниє”. У місті Ніжен українські старшини обурливо сказали, що московські (півазіятські) порядки не підходять для українців.

692. П. Рум’янцев проголосив українських старшин (міста Ніжен) ворогами “возз’єднання двох братніх народів”. Військовий суд (очолений Рум’янцевим) засудив 33 старшин-“ізмєнніков” на кару смерти, а 16 поміщиків, які також не хотіли коритися московським порядкам, на довічне заслання в Сибір. Перед стратою з Петербурга прийшов наказ: смертну кару замінити ув’язненням, щоб не було “волнєній”.

1767 рік. Рум’янцев дав розпорядження, що сини попівські — люди привілейовані. Попи вірно служать Москві: їхні сини повинні бути освіченими і займати відповідальні пости. Наприклад, у Переяславськім ліцеї 115 студентів, з них 67 — сини попівські, 37 — сини шляхтичів, старшин, косаків, 11 — сини селянські. Починає творитися в Україні інтелігенція, складена з поповичів і попадівень. Катерина 2 вважає, що тільки при допомозі попів можна стерти “рознь між малоросами і великоросами”.

693. П. Рум’янцев почав робити “генеральний опис” населення. В Україні (Русі) рядові з московських полків “виганяли народ з хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть пригрудних немовлят, уставляли їх шерегами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж перейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не замішався. Худобу обивательську тримали враз із її господарями і також оглядали і переписували, яко маєток господарів. (Усі попи мали на руках “царські грамоти” і їх опис не чіпав, вони благославили злочини П. Рум’янцева, і коли він помер, то поховали його, як царя в Києво-Печерській лаврі, — Л. С.). Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них комісіонери (рускіє, — Л. С.) з численною асистенцією. Після людей і скотини бралися до поміщиків і володільців” (“Історія Р.”, стор. 345).

694. 1768 рік. Лівобережна Україна поневолена Москвою. Правобережна Україна поневолена Польщею. Москалі (рускіє) і ляхи (поляки) відібрали в українців (русичів) право бути людьми і дивляться на них, як на “хрещену власність”, яку можна програти в карти, обміняти за псів, вважати тягловою силою. Попи православні і юніятські — каста привілейована. У попа-юніята на антимінсі написане ім’я короля Польщі. У попа православного — написане ім’я царя Московії. Вони щонеділі у рідних церквах учать побожних рабів коритися Божим помазаникам (королеві і цареві).

“За батьків закатованих! За честь матерів і сестер! За право по-людському жити на батьківській землі ми будемо битися!” — сказав запорожець Максим Залізняк. “Коліями будемо! Колотимемо зайдів, які нам жити не дають”, — озвалися босоногі юнаки, широкоплечі степові велети. У них сорочки в латках, спини в синяках. На широких хліборобських долонях мозолі чесної праці, в очах іскриться сила священної помсти.

695. 4 травня українські месники зійшлися в Холодному Яру і вибрали запорожця Максима Залізняка атіманом. “Колоти ляхів можна святими ножами, бо коли йтимемо з простими ножами, зватимуть нас розбійниками, грабіжниками. А ми ж лицарі!” “Підемо до Мотронинського монастиря”. Месники потребували моральної підтримки. У древні часи волхви благословляли русичів, речучи: “Той, хто в обороні Вітчизни меч підіймає, святеє діло совершає!”

Чужа релігія, яка вбиває національну свідомість, стараючись взяти почування і мислення в рамки догми своєї і так підмінити собою національну свідомість, не моральна. І неморальність православія в тому, що воно взялося собою замінити національну свідомість Українського народу і цим перетворило державність України (Руси) в жахливу руїну.

Побожний православний раб не має права мститися, обороняючи честь свого народу. Мститися — значить грішити. Апостол Павло в посланії до Римлян (гл. 12, 19) пише: “Не мстіться за себе, а давайте місце гніву Божому, бо написано: “Мені помста належить, я відплачу, говорить Господь””.

696. “За волю Батьківщини мечі підіймаємо!” — коли б так сказали повстанці Максима Залізняка, піп не покропив би їхні мечі, бо це ж означає, що він піднімає народ проти двох Христових помазаників (царя Московського і короля Польського). Повстанці обдурили попа, сказавши, що йдуть боронити православіє, гноблене католиками.

(Українці борються за своє визволення під кличами грецького православія: у таких випадках треба православіє осуджувати за те, що воно приспало національну свідомість, а не тішитися, що воно домінує над почуттями і мислями народу. Пересвідчимося, яку відіграло ролю православіє в Коліївщині).

(Архимандрит Мелхиседек 18 січня 1768 року залишив Переяслав, буває у Києві, Люблені, Варшаві. 16 квітня він є в Слонімі на Білорусії; З травня прибуває до Києва, звідси їде до Петербурга; він має авдієнції з царицею Катериною 2. Він не знає, що постала українська повстанська сила, очолена Максимом Залізняком. “Удокументоване зіставлення дат про перебування Мелхиседека від кінця 1767 р. аж до початку Коліївського повстання поза тереном Правобережної України свідчить переконливо про його непричетність до повстання” (Др. П. Мірчук, “Коліївщина”, НТШ, Ню Йорк, 1973 р., стор. 261).

(Архимандрит Мелхиседек не святив ножів, не був духовним батьком Коліївщини. Він, як агент Катерини 2, знав, що цариця вороже ставиться до будь-яких українських народних повстань, і не зацікавлена воювати з Польщею).

697. “Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля! Ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі”, — маючи на увазі народні оповідання, Т. Шевченко називає гайдамаків синами. (Є філософія поневолення народу: покоривши народ, називай його кращих синів поганцями, розбійниками, агентами, зрадниками, ворогами народу. Обманюй народ: викликай в народі зневагу до тих його синів, які віддано люблять Вітчизну). Народ, не знаючи, що ти вбиваєш його найкращих синів, буде спати в неволі.

Наприклад, москаль (рускій) Адобаш (вихрещений турок) — мудрий полковник, він у 1762 році кожного “пікінера” (українця, який скинув московський військовий мундир і втік на Запоріжжя) проголошував гайдамакою: турецьке слово “гайдамака” значить “розбійник”. Українець, який відмовлявся бути лакеєм московським, названий розбійником.

Попи, маючи царські грамоти, виконували ролю творителів порядку, закликали парахвіян ловити гайдамаків і передавати їх Адобашові на суд. Адобаш зганяв селян, щоб вони бачили, як він катує гайдамаку: він українцеві розпорює живіт, прив’язує знівечене тіло до хвоста кінського і волочить по вулицях, кричучи: “гайдамака зневажав мундір московський!” “Гайдамаки не воины, разбойники, воры”. “Брешеш, людоморе! За святую правду — волю розбійник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний”, -відповідав Шевченко.

698. Назва Коліївщина не образлива. Січовик січе, стрілець стріляє, колій коле. Колії ішли колоти ляхів — рабовласників, називаючи їх свиньми. Колії боронили православіє, ішли вмирати за попів? Ні! Колії (правдоносні народні месники) ішли мститися, їм дуже хотілося бути людьми.

Барвисте українське весілля. Вечором музика затихає. І — раптом ляшські посіпаки забирають (ще в віночку) молоду на першу ніч до ляха-магната. Молодий сидить під тином до ранку. Уранці лях випустив з дому молоду (ніжну русяву Оксанку). “Оксанко, чому синці на руках?” “Лях прив’язав руки до ліжка, в рот вино лив, знущався над тілом. Уранці хрестик подарив. Сказав, що моїх батьків не обміняє на хортів. І стрічку ось цю дав”.

Юнак і юнка, які в тихі солов’їні вечори леліяли про таємницю першої ночі і в вірності бачили родинне щастя, тепер сидять з розбитими душами: лях вторгнувся у святиню двох сердець і наніс їм болючу рану, скривдив душу, осквернив чарівний світ кохання. Ні, тут не оборона православія, не “теорія клясової боротьби”, тут є вторгнення в таїну людського інстинкту, ограбування душевної краси. Юнак-лицар брав вила, сідав на коня, летів селом і, як одержимий кричав: “Кари ляхам, кари!” І зникав він у степах, як орел у високості, шукав прихистку на Запоріжжі. А хіба не на такому баскому коні, хіба не з такою образою сотник Богдан Хмельницький прибув до запорожців?

Запорожець Максим Залізняк об’єднав ображених, гноблених, найблагородніших — готових віддати життя за честь людську, за право бути господарями на рідній землі. З ним ідуть народні месники. Він не думає бити ляхів на ляшській землі. Він чужої землі не хоче. Він ляхів гнобити не збирається. Він хоче вигнати з Української хати вторжників.

699. 21 червня українські месники з Умані вигнали вторжників. 22 червня вони в Умані (під гарматні постріли) проголосили відновлення гетманської України. Максим Залізняк — гетман. Іван Гонта — полководець. Повстали села. Юнаки брали вила, сідали на коней, їхали колоти ляхів. “Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки”. Усі на світі достойні люди поважають тих людей, які мстяться за матерів і сестер своїх.

Самородки-полковники Іван Бондаренко, Яків Швачка, Микита Чорний, Богдан Романченко ведуть сотні народних месників. З Уманщини, Чигиринщини, Черкащини тікають ляхи додому. Вийшовши з Холодного Яру, полковник Тарас Неживий веде бій з бандами польських конфедератів, які вважають себе більшими поляками, ніж їхній король. Полководець Гонта послав військові частини, щоб вигнали ляхів з Галичини, Волині, Полісся, Подолу. На Лівобережній Україні “волнєнія”: є народне прагнення визнати гетмана Максима Залізняка.

700. Архимандрит Мелхиседек починає використовувати розпорядження Катерини 2. Він умовляє М. Залізняка і І. Гонту, щоб вони не діяли самостійно, возз’єдналися з військом “православної матері-цариці Катерини 2”, яка по-материнському хоче їм помогти. Мелхиседек, зустрівшись з генералом Крєчєтніковим, сказав йому, що “все так є, як “мати-цариця хоче”: вдалося Залізняка і Гонту переконати, що москалі “єдіновєрниє браття”.

“Приспання дією Мелхиседека сторожкости супроти Москви стало основною причиною успіху зрадницького підступу командування московської армії під Уманню на початку липня 1768 р.”, “Ось у чому трагічна роля архимандрита Мелхиседека Значка-Яворського в Коліївщині”, “Мелхиседек Значко-Яворський співпрацював із московською царицею”, “вся дія Мелхиседека була узгіднена ним із Москвою” (Др. П. Мірчук, “Коліївщина”, 1973 р., НТШ, стор. 263).

701. Крєчєтніков, Кологрівов і Ґур’єв (полководці окупаційного московського війська) знали, що Залізняк і Гонта повірили намовам Мелхиседека. Крєчєтніков оглянув військо гетмана Залізняка: здивувався, побачивши великий порядок, високу вояцьку мораль. Почати з українцями чесний бій — справа небезпечна. Українці Лівобережної і Правобережної України ждуть маніфесту від гетмана Залізняка.

Крєчєтніков діяв так, як радив Мелхиседек: “за возз’єднання Малоросії і Великоросії, як два брати, піднімемо бокали!” І запросив він до свого шатра гетмана Залізняка і полководця Гонту “на почесний обід”. Під час обіду (7 липня) полковник Ґур’єв подав сигнал: за столом москалі (рускіє) підставили ножі під горла Залізнякові й Гонті. Був нічний час; українці, повіривши москалям (рускім), спали. 780 воїнів українських було закуто “в кандали”, узято 14 гармат.

Почалася тривога: бій ішов до обіду. Частина українців вирвалася, урятувалася втечею на Запорозьку Січ. Більшість лежала порізана рускіми (москалями). Генерал Крєчєтніков дав наказ гетмана Залізняка і полководця Гонту катувати, наказ Катерини 2 виконувати: “У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”.

702. Москалі (рускіє) привели до Гонти його дружину і чотирьох його молоденьких доньок. І на його очах почали з них глумитися. Українець Гонта переживає муки більші, як юдеєць Христос: Римляни були джентельменами, вони катували тіло, а душі не ображали. Вони на очах Христових не безчестили матір, не катували братів і сестер. Усі вони без страху стояли біля Ісуса страждаючого.

А де ж “благочинний архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, який хрест цілуючи, умовляв гетмана Залізняка і полководця Гонту, що до москалів (рускіх) можна безпечно йти “на почесний обід”, чару підняти за “возз’єднання двох братніх народів”? Благочинний архимандрит, чин злочинний довершивши, щез! Успішно виконав доручення православної матері — цариці Катерини 2.

Г. Ю. Храбан (“Мемуари”, “Коліївщина 1768”, Київ, 1970 р., стор. 141) написав, що “Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський — визначний борець українського народу, який боровся за возз’єднання із братньою Росією!”

7-го липня (1768 року) “російські старшини виводили Гонту тричі кожного дня перед гуртом спеціяльно запрошених польських пань і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею, у викопаній ямі, покрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували також дружину й чотири малолітні доні Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину” (Д-р. П. Мірчук, 95).

703. Рускій “Ґур’єв своїми руками дуже побив зв’язаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричі на день, а полковник Ґур’єв з радістю показував його шляхті, котра з’їхалася навмисне до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне задля того викопаній ямі; усе тіло його було вкрите ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію. Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з іншими козаками і селянами, котрі були з Польської України (в ім’я возз’єднання двох братніх народів, — Л. С.) оддано Польському уряду, і під караулом одвезено до головної воєнної квартири польської. Запорожців і козаків з Лівобережної України одправлено до Києва і, до суду, замкнено у Києво-Печерській кріпості”, (М. Аркас, “І. У. Р.”, стор. 355).

Поляки, сидячи на Українській землі, ївши хліб, политий потом українця, домовилися великого сина України (Руси) полководця Івана Гонту мучити такими способами:

704. “Перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити у різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевим настромити на палю його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконанні його: не можучи знести виду тортур він наказав третього дня стяти Гонті голову і решту присуду переводити вже на трупові. Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив: “Знаю за що гину й не жалію” (Др. П. Мірчук, стор. 95).

705. “Нема Гонти; нема йому хреста, ні могили”. Тарасе Григоровичу, хреста Великому Українцеві не треба! Він закатований хресто-любцями, які мали хрести на грудях тоді, коли йому відрубували руки, ноги, пасами здирали шкіру з спини й грудей. На могилі Великого Українця ростуть волошки, маки, шовкова трава.

“Дві тисячі літ тому умер Христос, промучившися декілька годин на хресті, а я знаю сотки таких Христів, що все життя своє мучилися в казематах, кріпостях, в Сибіру і умирали в тисячу раз страшнішою смертю. ...Падаємо ми щодня перед образом Христа, то що ж ми повинні почувати перед сими невідомими героями, кістками котрих засіялася вся земля, а імен їх не знає ніхто” (Гнат М. Хоткевич, “Вони”).

Я. М. Шульгин у 1889 році в журналі “Київська старина” писав про Українське Народне Повстання, відоме під назвою Коліївщина. Він користувався оригінальними документами судових реєстрацій — “Коденською книгою” (архівом польських судових вироків).

Народні месники, почувши, що москалі (рускіє) зрадили гетмана Максима Залізняка і полководця Івана Гонту, тікали на Запоріжжя. Шукали прихистку. Московські солдати ловили українців, заковували в кайдани і віддавали полякам на катування. Українців поляки умертвляли таким способом: над глибокою могилою лежала дошка. Зв’язаного українця ложили над ямою горілиць, шию притискали до дошки, лях сокирою відрубував голову, голова падала в яму, здригаюче тіло лях зсував з дошки, тіло падало в яму. І зразу ж на цій дошці починали відрубувати голову слідуючому українцеві.

706. “Екзекуції були завжди прилюдними і, як подають сучасники, польські шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві пересилано звіт з виконаних екзекуцій, Кодна (...) була тільки одною із багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські “носії культури”, католики, переводили такі суди й екзекуції над українськими жертвами”, “у Коденській книзі реєстр екзекуцій й жертв польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до половини 1770. В ньому зареєстровано:

11 липня 1769 року: 59 постинані. (“Постинані” значить покарані способом відрубування голови, — Л. С). 13 липня: 61 постинані; 11 серпня: 2 постинані; 25 серпня: 4 постинані; 15 вересня: 18 постинані; 16 вересня: 4 постинані; 16 вересня Василь Паламаренко живим четвертований. 18 вересня: 1 засуджений на смерть помер перед екзекуцією. 4 жовтня: 7 постинані; 23 жовтня: 9 постинані. 8 листопада: 6 постинані; 14 листопада: З постинані; 21 листопада: 3 постинані; 29 листопада: 2 постинані; 18 грудня: 15 постинані”.

“1770 рік. 2 січня 3 постинані. 19 січня: 7 постинані. 27 січня: 23 постинані. 23 травня: 1 стятий, 1 липня: 1 стятий, 10 липня: 1 живцем четвертований. 16 липня Осип Дяк-Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. 18 липня: 8 постинані. 1 серпня: 51 постинані” (Др. Петро Мірчук, “Коліївщина”, стор. 298).

707. Я бачу Вишневе село Кодня на Правобережжі. Я чую: трепетно б’ються серця матерів, сестер, наречених. Вони стоять і бачать, як падають одрубані сокирами голови їхніх чоловіків, братів, наречених. І в моїй уяві на фоні небесної райдуги появляється постать хліборобського сина Тараса Шевченка. Він, бачачи ями, начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: “А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них і не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко? Ти спиш в кивоті”.

Тарасе Шевченко, те око (той Саваот-ідол візантійський) спить сном мертвого боввана, окропленого архимандритами мелхиседеками, які осліплюють побожних рабів православних, навчаючи їх “бити поклони перед кожним урядом”, і за науку рабську отримують срібняки на ризу і подаянія для живота. О, ереї! “Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?”

І справді: “Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?” (Іван Франко, “Громадський Голос”, 1889 р, ч. 22-24).

708. 1775 рік. Запорозькі косаки послали у Московитію (Росію) послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого, Лонгина Мощенського. Їдуть посли Запорозької Січі з універсалами великого гетмана Богдана Хмельницького, що були видані в 1655 році, де голоситься, що возз’єднується не раб і пан, а вільний з вільним, рівний з рівним. Є військо у гетмана Богдана і є військо у государя Алексія. Возз’єднання двох народів не означає, що москаль має давати накази українцеві, чи що москаль має гнати “под караулом” українця на каторжні роботи у Сибір.

Запорозькі посли прибули у Петербург. Москалі зустріли їх образливими словами: “хохли приєхалі”. (У 1770 році українці (запорозькі косаки) брали участь у розгромленні турецької фортеці Кафа: у Европі широко рознеслася вістка, що “Росія перемогла Турцію”. Запорожці в Петербурзі почали доводити, що без них Москва не мала б перемоги. Український народ послав на війну кращих синів, дав тисячі возів хліба, полотна, дав стада волів, коней, овець, сотні бочок сала, меду, сиру. Війна виснажила Українців: у селах багато калік, немає кому і немає чим ниви орати, солдати московські їздять по селах, грабують селян, новими тяжкими податками застрашені хлібороби. У Петербурзі на слова Запорозьких послів ніхто не звернув уваги).

709. Архимандрит В. Сокольський очолює духовне життя Запорозької Січі, він — радник кошового отамана Петра Кальнишевського. І донощик: він про настрої запорожців доносить Київському митрополитові Гавриїлові, який є ставлеником Московського патріярха. Архимандритові В. Сокольському московськая “Тайна Канцелярія” доручила виконати такі обов’язки, які виконав архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, намовивши гетмана Залізняка і полководця Гонту ставитися з довір’ям до московського генерала Крєчєтнікова.

4 червня московський генерал П. Текелій, маючи наказ з Московії, оточив Запорозьку Січ. Він має 8 полків кінноти, 10 піхотних полків, 13 полків донських казаків, 20 ескадронів гусарів, 17 ескадронів шкіперів. Запорозька Січ має 20 гармат, 10000 запорожців. І 15000 запорожців, які “хліб роблять, і при потребі можуть взяти зброю”.

710. “Генерал Текелій з великим військом російським ввійшов в запорозькі землі як добрий приятель.., несподівано обложив саму Січ. Москалі (рускіє) ніколи і ніде не казали, що вони вороги України і українців. Вони завжди і всюди кажуть: “Українці — наші браття”. (І кажучи ці слова, мучать тих українців, які не виконують московських директив, — Л. С.). Виставивши перед нею свою артилерію, дня 5 червня послав оповістити Січовиків, що Січі більше не має бути. Запорожці мусять піддатися, покинути Січ і розійтися, коли не хочуть, щоб російське військо їх воювало”.

“Страшенно се збентежило Запорожців, не знали що робити. Багато було таких, що не хотіли здаватися, а битися з московським військом” (М. Грушевський, “І. У.”, стор. 462).

711. “Битися будемо! Геть москалів із землі нашої матері — Січі Запорозької! Геть вторжників жорстоких, які катували гетмана Залізняка, сотника Гонту! І тепер вторгнулися в запорозьку хату, щоб запорозьких дітей поробити московськими рабами. Кари москалям!” — кричали запорожці, ждучи наказу іти до бою.

І появився “троянський кінь”: архимандрит В. Сокольський. Він цілував образ Покрови і казав кошовому Петрові Кальнишевському, що “Господь Бог Христос покарає його, коли він почне проливати “православну християнську кров””. Архимандрит звернувся до запорожців, щоб вони “покорилися волі Божій”, “отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливати крови христіянської та з надією на Бога покоритися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла з хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством (голошеним церквою православною, — Л. С.) запобіжить якоїсь ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував їх і одпровадив до Петербурга” (М. Аркас, стор. 365).

Архимандрит В. Сокольський клявся, що “єдиновєрниє браття москвини прийшли на Запорожжя з ласками милостивого Христа”. Запорожці, які були по-рабському побожні, повірили христолюбцеві, склали зброю. І москвини їх пов’язали, і погнали в Московитію на катування, назвавши мазепинцями.

Запорожці, які знали, що “попи і архимандрити — брехня”, тікали на Кубань. І казали: “архимандрит Сокольський, хоть і наша костка, однак обросла псятиною і воняє”. Монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після зруйнування Запорозької Січі отримали дар від матері-цариці Катерини 2-ої: 1620 десятин родючої землі, відібраної у Запорозьких косаків. Монахи експлуатували кріпаків, які жили і працювали на монастирських землях, і казали їм не думати про вольності “і о козачествє молчать”.

712. Москалі (рускіє) арештованих українців відпровадили на катування до Петербурга, ограбувавши їх. Вони в арештованого кошового Петра Кальнишевського “забрали 50.000 рублів і кілька сот червонців, 639 коней, до 1000 штук рогатої худоби та 14.000 овець. Розмірно багатими були й рядові запорожці” (І. Крип’якевич).

Щоб в Україні (Русі) москалі (рускіє) були начальниками, господами, руководителями, зверхниками, а українці (русичі) рабами, “казьоннимі крестянами”, треба в ім’я “возз’єднання двох братніх народів”, узаконити московську рабовласницьку систему. Катерина 2 українські землі й українців подарувала своїм воєначальникам. Хто з москалів (руськіх) скільки отримав (після зруйнування Запорозької Січі) десятин родючої, густо українською кров’ю политої землі?

Юсупов (генерал-майор, потомок Астраханського хана Ісуба, тепер “настоящій рускій”, гордість історії Московської) отримав 12.600 десятин з селами, пасовищами, українцями і скотом; В’яземський (генерал, прокурор) — 100.000 десятин; Прозоровський (генерал-поручник) — 12.400; Сабуров (прокурор) — 6.600; Сємічєв (статській савєтнік) — 6.250.

713. Балабін (бриµадир) — 6.200; Бахматов (реґістратор) 1700; Баламов (прапорщик) —1702; Герасіванов (майор) — 6.582; Завров (майор) — 4.850; Лавров (майор) — 9.700; Муравйов (осадчий) — 1.513; Муснєлов (князь, прапорщик) — 3.260; Наковальнін (майор) — 6.620; Нєплюєв (майор) — 12.040; Пісемскій (майор) — 5.020; Патьомкін (генерал-майор) — 14.680; Ракітскій (прокурор) — 3.300; Турчанов (адютант) — 3.540; Фєдоров (дивізійний квартирмайстер) — 6.500; Черяков (поручник) — 15.720; Чертков (поручник) — 3.800; Шалагін (совєтнік) — 4.850. 95 осіб отримало від Катерини 2-ої 602.302 десятини землі Запорозької Січі. Рабовласники, щоб “казьонние крестяни”- українці були смиренними, обдарували попів і архимандритів соболями, золотими хрестами, ризами і вони у церквах рекли: “Православні християни, коріться своїм господам, хранителям православія, что б єсмі вовєкі всі єдіно билі в стадє Господа Христа”.

714. Катерина 2-га не забула й за тих, які зрадили український народ, ставши лакеями Московитії. Їм вона також трохи подарила їхньої (запорозької землі). Гараджа (запорозький старшина) отримав 3.005 десятин; Гордієнко (старшина) — 3.046; Коростовець (перекладач) — 1.500; Рудь (старшина) — 3.300; Потапенко (старшина) — 1.500.