Північний захід

Визнаючи північно–західні кордони Української Народної Республіки на мирних переговорах в Бересті в лютому 1918 року, з політичних мотивів залишено поза ними Північне Підляшшя — територію між Західним Бугом і Наревом на захід від лінії Сарнаки — Мельники — Високо–Литовськ — Кам’янець–Литовський — Пружани.

А цей регіон, де український етнос на той час мав компактне суцільне розселення, означувався, зокрема, містом Дорогочином, у якому князь Данило Галицький 1253 року коронувався на короля Русі.

З інших українських населених пунктів у межиріччі Західного Бугу і Нарева необхідно вказати передусім на Більськ, заснований Ярославом Мудрим.

Підляшшя входило до складу Київської Русі за часів Володимира Великого, тобто з X століття. З того часу воно пов’язане з історією нашого народу, будучи найвіддаленішою частиною східного слов’янства.

Коли впала Галицько–Волинська держава, то Північне Підляшшя, перебуваючи тривалий час у складі Великого князівства Литовського, зберігало свою українську самобутність. І лише підпорядкування з 1569 року Польському королівству призводить до різких змін у житті тутешнього українського етносу. Особливо негативний вплив мала полонізація.

Втім, утиски, яких зазнавали українці Північного Підляшшя під час польського, пруського, а потім і російського панування, не могло стримати розвою українства. Але все те, що протягом багатьох століть берегли тутешні українці, пішло за вогнем у вирі Першої світової війни, коли царський уряд насильно вивозив їх углиб Росії, посилаючись на можливі бойові дії в цьому регіоні.

У подібному становищі опинилася й інша українська етнічна територія, розташована на північному заході, — Берестейщина, пов’язана з Підляшшям спільною історією.

Які б грози не зачіпали цей український масив, тут наші предки та їхні діти й онуки жили справжнім українством. Коли їх пробували переконувати в приналежності до когось з сусідів, вони наводили безліч доказів на користь української приналежності Берестейщини.

Наукові дослідження однозначно спростовують спроби нав’язати концепцію походження берестейців від ятвягів. Представники корінного етносу Берестейщини заявляють з цього приводу ось так: "Нам нема чого шукати своїх предків у далекому лісовому племені литовців. Ми маємо своїх. Це — дуліби–бужани–волиняни, споконвічні слов’яни–хлібороби, їх прадавня спадщина — наш старовинний поліський діалект української мови. Дали вони нам у спадок і свою державу — відому в тогочасній Європі сильну і незалежну Волинь–Володимирію. Але монголо–татарське ярмо знекровлювало її. Рік при році літопис скупо відмічав біду за бідою: "Прийдоша татарове і зділаша землю пусту". Й таких непрошених навал було десятки. Цим користуються чужинці. З заходу вторгаються поляки, з півночі — литовці, з півдня — угорці. 1341 року литовські князі остаточно захоплюють Бересть, 1379 року на місто нападають, грабують і палять тевтонські рицарі. З того часу Берестійська земля відривається від єдинокровної Волині" (Тисяча років стремління Берестійщини до єдності з Україною. — Брест, 1990. — С. 5).

Згідно з переписом 1897 року українську назвало рідною така кількість мешканців Берестейщини: у Брестському повіті 70.838 чоловіків і 69.723 жінок, Більському — 31.800 і 32.456, Кобринському — 73.981 і 72.808, що засвідчило тут їхню абсолютну перевагу (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Гродненская область. — М., 1904. —Т. 11. — С. 102).

І сьогодні, коли в Білорусі, всупереч давноусталеним науковим висновкам, в тому числі й видатного білоруського вченого Я. Карського, питання етнічної приналежності автохтонного населення цього краю продовжує дискутуватися ідеологами державної влади, місцеві українці заявляють: "Загальновизнана межа розселення цих народів (українців і білорусів — В. С.) у Брестській області проходить по ріці Ясельді до впадіння її в ріку Прип’ять, потім по ріці Прип’ять до впадіння у неї ріки Горинь, і далі по ріці Прип’ять з різними за величиною відхиленнями від цієї лінії у східному та північному напрямках по всій її довжині.

На південь і на захід від цієї лінії, тобто в Малоритському, Брестському, Жабинківському, Кобринському, Берегівському, Дрогичинському, Іванівському, Кам’янецькому, Пинському і Столинському районах повністю, а також в Пружанському, Іваневицькому, Ляховицькому, Ганцевицькому і Лунинецькому районах частково проживає корінне українське населення. За приблизним підрахунком його чисельність складає близько 1,0 мільйона чоловік" (Козловський М. Ще раз спитаймо себе: хто ж ми такі насправді? // Голос Берестейщини. — 1994. — Ч. 1).

До речі, такий саме український склад населення цього регіону був підставою того, що за умовами Берестейської угоди в 1918 році вказаний регіон включався до складу України. Від Пружан кордон мав іти до Вигонівського озера. Ця лінія в основному відповідала етнічному розселенню українців на тутешніх теренах ще з сивої давнини.

Територію Берестейщини ще з 8 століття заселяли східнослов’янські племена волинян (бужан) на заході та древлян на сході (Кухаренко Ю. Полесье и его место в процессе этногенеза словян // Полесье. — М., 1968. — С. 44).

Ця земля була включена до складу Київської Русі — могутньої східнослов’янської держави, а потім її наступниці — Галицько–Волинського князівства.

Приналежність Берестейщини в той час до України обстоювали такі авторитетні історики, як Б. Греков (История СССР. — М., 1948. — С. 487) та М. Державін (Происхождение русского народа, великорусского, украинского, белорусского. — М., 1944. — С. 114).

Необхідно зазначити, що Берестейщина підтримала повстання Богдана Хмельницького в 1648 році. Зокрема народні виступи проти польської шляхти сталися в Бересті та Пинську, ці міста перейшли до рук повстанців (Козловський М. Вказ. праця). З 1648 року існував Туровський козацький полк, який згодом перетворився в Турово–Пинський (Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. — К., 1996. — С. 39, 40).

І тоді Україна не відмовлялася від цієї території. Як наголошував І. Крип’якевич, договір з шведським королем Карлом X, підписаний 16 жовтня 1657 року в Корсуні, в третьому пункті зазначав: "Його Королівська милість має признати і проголосити границі і межі володінь Запорожського Війська не тільки до ріки Вісли, але і до границь Прус, і обіцює спільними військами добувати держави і замки та віддавати їх в руки Запорожського Війська, так само в Литві воєводство Берестейське і Новгородське аж до ріки Березини" (Діло. — 1918. — 6 січня).

З етнічною приналежністю Берестейщини до України погоджувалася і радянська Росія в 1918 році. Голова її делегації на переговорах з Україною про розмежування — Християн Раковський 22 липня 1918 року повідомляв до Москви: "Украинской территорией считаем Холмщину, Брестский и Кобринский уезды Гродненской (губернии — В. С.), отошедшие Украине по Брест–Литовскому договору" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 2. — Спр. 44. — Арк. 3 зв.).

Початково й самі білоруси окреслювали свою етнічну територію без Берестейщини й Підляшшя. Скажімо, в меморіалі представників білоруського народу, опублікованому в Лозанні 27 червня 1916 року, вказувалося: "Південний кордон Білорусі проходить на північ від Бреста–Литовського, вздовж боліт Прип’яті аж до Чернігова" (Вольная Беларусь (Минск). — 1917. — 29 вересня). У проекті платформи білорусів–автономістів політична і національно–територіальна автономія Білорусі передбачалася також тільки в складі північної частини Гродненщини" (там само. — 1917. — 11 вересня). Не згадувалося про Берестейщину і в поправках історика Д. Соболевського (там само. — 1917. — 19 жовтня).

І навіть в "Уставній Грамоті Ради Білоруської Народної Республіки", виданій 24 лютого 1918 року, серед білоруської частини Гродненщини не називається Берестейщина (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — Оп. 1. — Спр. 62. — Арк. 18).

Але коли дійшло до переговорів про розмежування між Українською Народною Республікою і Білоруською Народною Республікою в квітні 1918 року, то делегація наших сусідів почала висувати претензії на Берестейщину. Зокрема, під час четвертої зустрічі, 22 квітня 1918 року, голова білоруської делегації С. Рак–Михайловський зробив ось таку заяву: "Лінія границі, проведена нами на однім із засідань, носила характер чисто приватних наших вступних переговорів, при чім при наміченню мінімальної границі ми повинні замітить, що Гродненщина з Брестом, Дрогичином, Більськом, Кобрином і Пружанами всіма Білорусинами уважається за білоруську територію. Взагалі, оскільки нам є звісна думка громадянських Білоруських кол, полуднева границя Білорусії йде загально по границі Мінщини і Гродненщини, хиба лиш за виключенням невеликого полудневого кутка Берестейського повіту" (там само. — Арк. 34).

Разом з тим, підкреслив тоді С. Рак–Михайловський, "для Білорусії як рівнож і для України, принципіяльне значення має усталення нормальних етнографічних границь Білорусії на сході і на півночі, і тому важно і необхідно, щоби Україна всіма засобами помогла зі свого боку активній участи нашої делегації в Курську. Ми ж зі свого боку постараємося ускорить закінчення переговорів відносно своєї границі з Україною" (там само. — Арк. 34).

До речі, цю важливу проблему для них білоруси ставили перед українцями і в майбутньому. Так, у газеті "Белорусское эхо", що виходила в Києві, 30 травня 1918 року А. Гвоздь писав: "На переговорах про мир, що відбуваються нині між Україною і Великоросією, договірним сторонам необхідно буде, між іншим, встановити одне надзвичайно важливе положення: де кінчається на заході українсько–великоруський кордон".

Однак спершу на Берестейщині відбувалося досить швидко відродження українського життя. Місцеві власті підпорядковувалися безпосередньо Києву. В Бересті в 1918 році організовуються спеціальні курси для перепідготовки вчителів–українців: цікавою щодо цього є інформація в берестейській газеті "Рідне слово" від 7 січня 1919 року: "Чуть не на кожному кроці на стінках домів та парканів (не тільки на афішах) бачиш оголошення на українській, єврейській та на російській мові, що закривають собою колишні німецькі. Рано о восьмій бачиш, як школярі йдуть поквапно на науку до школи. Вже функціонує правильно українська державна вища початкова школа (прогімназія), функціонує й приватна єврейська прогімназія, а з 10 січня має розпочатись навчання ще в одній приватній єврейській прогімназії. Ще в місті багато німецького війська, але вся влада місцева находиться в руках української адміністрації. Потроху починають іти в рух українські гривні…"

Та, як відомо, Українська держава не змогла утвердитися в 1917–1920 роках, і Берестейщина відійшла до Польщі, яка намагалася асимілювати автохтонне населення.

Стосовно польського перепису 1921 року, то селяни писали до польської влади, що його дані "не відповідають дійсности, бо записували нас, не питаючись навіть, за кого ми себе вважали. Ніхто з нас не почуває себе білорусом, мова білоруська для нас чужа, натомість всі ми українці" (Голос Берестейщини. — 1996. — Ч. 3).

До слова, в 1926 році заявили про бажання навчати дітей української мовою такі села Берестейщини:

Берестейський повіт: Вигулки, Плоска, Задвірці Нові, Скорбичи, Курниця Велика, Неплі, Черні, Березівка, Камениця Жировицька, Закіє, Заболоттє, Хмелево, Деменичі, Ясинівка, Косичі Великі, Косичі Малі, Кошилово, Бушмичі, Кунаховичі, Копили, Омеленець, Вілька Підгорецька, Дем’яничі, Старий Двір, Малинівка, Подлєсє, Омелінка, Олешковичи, Чернавчичи, Блювиничі, Щостаково — всього 34.

Дерогичинський повіт: Олесієвичі, Сиче, Кублики, Вілька, Липники, Пікачі, Мізовці, Лясковичі, Сичівка, Кулаки, Стрільно, Віри, Іменин, Улиця, Дядовичі, Зачеря, Попина, Верхусте, Гірка, Пансевичі, Літовськ, Глина, Заплєсє, Язьвини, Лосинці, Белінек, Ялоч, Огдемер, Семеновищна, Староселе, Симоновичі, Зарічка, Осівці, Вілька Попівська, Лежитковичі, Шгаси, Воловся — всього 37.

Кобринський повіт: Грушова, Городець, Кордуб, Лищійовичі, Багди, Баліщизна, Площа, Бачки, Сехновичі Малі, Сехновичі Великі, Грицевичі, Семеновичі, Стеброво, Мищиці, Здітово, Гайтюхи, Щедлинки, Жабінка, Курнічі, Галиково, Жабіночка, Абрамовичі, Доропієвичі, Єжики, Філіповичі, Шолухи, Дзягле, Федьковичі, Онисковичі, Блоти, Корочи, Іменін, Козіще, Хомовичі — всього 39.

Столинський повіт — Літинськ, Біла, Столин, Жедень — усього 4.

Перелічені села — це тільки ті, українські громади яких надіслали копії своїх звернень до польської влади Українському Клубові. До листопада 1926 року таких копій надійшло 480, в яких засвідчувалося бажання навчати рідною мовою в українських школах на Берестейщині 21.542 дитини (Голос Берестейщини. — 1996. — Ч. 3).

Перепис від 9 грудня 1931 року засвідчив, на Берестейщині (на неї припадало 31.200 кв. км) мешкало понад мільйон жителів (Кубійович В. Українська людність в Польщі в світлі перепису з дня 9.ХІІ.1931 // Вістник (Львів). — 1933. — Т. III. — С. 575).

Але й тоді ще північно–західні українські землі не відтворили повністю своєї людності, зменшення якої пояснюється масовими вивезеннями царською Росією православних на схід під час Першої світової війни. Незважаючи на повернення значної маси людей та доволі сильний природний приріст за 1921—1931 роки, загальна кількість населення була меншою на десять відсотків у порівнянні з 1914 роком (там само. — С. 582).

До честі тодішніх комуністів Берестейщини, а також ЦК КПЗБ, треба сказати, що вони реалістично оцінили національну ситуацію в Поліському воєводстві. В теоретичному органі ЦК КПЗБ "Бальшавік", зокрема вказувалося: "Выявілася, што некалькі з гэтых районау у большості сваей не бєларускія, а украінскія, і партыя павінна кідаць там лозунгі не бєларускай школы і т. д., а украінскай" (Цит. за: Тисяча років стремління Берестійщини до єдності з Україною. — С. 9).

Комуністи, до речі, стали в україномовних районах на чолі хат–читалень легального товариства "Просвіта на Поліссі". Ці осередки української культури передплачували книги й пресу з Радянської України, а також зі Львова. Вони працювали в 56 селах Брестського й 44 Кобринського повітів (там само).

Користуючись правом особистої недоторканості, депутати до польського сейму від Української соціал–демократичної партії А. Пащук, Й. Скрипа, Т. Приступа, Я. Войтюк збирають на свої зустрічі тисячі трудящих Берестейщини, ініціюючи на них створення легальної організації "Селянський союз", що згодо переростає в потужне Українське селянсько–робітниче об’єднання "Сельроб", центральне керівництво котрого перебувало у Львові. На Берестейщині гуртки цієї української організації діяли в 35 селах і містечках Брестського, в 25 – Кобринського, в 22 – Дорогочинського, в ряді сіл Пинського й Столинського повітів. У 109 осередках "Сельробу", що були в 1928 році зареєстровані в Поліському воєводстві, нараховувалося понад 2 тисячі активних членів, навколо яких лише за даними поліції групувалося 50 тисяч співчуваючих. Цей факт красномовно засвідчував, що спроби відгородити Берестейщину від України не увінчалися успіхом (там само).

Коли в 1939 році в результаті зговору Сталіна і Гітлера до Радянського Союзу відійшла Берестейщина, то тодішній керівник УРСР Микита Хрущов запропонував господареві Кремля включити її до складу України.

Однак Сталін, побачивши привезен™ Хрущовим проект розмежування між УРСР і БРСР по етнічному кордону північніше Берестя, грізно запитав: "Петлюри уже нет, Скоропадского — нет, Винниченко — нет, так кто же это составлял? ".

Після цього росіянин Хрущов, злякавшись, що його можуть звинуватити в українському буржуазному націоналізмі, не став наполягати на прийнятті варіанту кордону, який врахував би інтереси українців (Пономаренко И. Как Сталин земли делил // Литературная газета. — 1992. — 9 грудня).

За висловом А. Орликовського, українські терени на Поліссі, Берестейщині та Мозирщині були "формально здані на повну білорусифікацію" (Орликовський А. Вказ. праця. — С. 14).

За цим кроком автор цілком справедливо бачить виграш "російської імперської політики, що коштом українського Полісся, яке штучно приділено білорусам, взяла собі білоруську Смоленщину, обмосковлюючи її людність та зв’язуючи господарсько вповні із центральною Росією.

Говорячи політично–стратегічними аргументами, Росія забрала собі смоленську браму та частину білоруського Подвиння з такими вузлами, як: Великі Луки, Невель, Рославль та за те дала білорусам повну магістраллю Прип’ять–Буг з містами: Пинськом, Берестям, Мозиром, Кобрином, Давидгородком, Лунінцем.

Україну позбавлено першорядної ваги природнього водяного шляху Дніпро–Висла, який лучив Чорне море з Балтійським, та тим самим Україну з Польщею, Німеччиною та Литвою, а, крім того, стратегічні позиції України на поліських болотах пересунено на північну Волинь під рогачки самого Києва, по Овруч, Сарни, Володаву.

А мовою цифр це значить, що з біля 30–35.000 кв. км українського Полісся з мільйонним населенням Україні залишилося не більше 10.000 кв. км простору із не більше 100–200.000 людністю.

В порівнянні до інших наших областей це давало б втрату розміром більшої української области" (там само. — Ч. XII. — С. 10).

Можна погодитися в цілому й з таким висновком А. Орликовського: "З усіх пограничних втрат України, поліський простір зазнав найбілього ушкодження. Це велика територіяльна втрата для України не лише з стратегічного, а й економічного боку, в обличчі якої усякі мовні пересунення навіть в нашу некористь на російському чи другому відтінку бліднуть" (там само. — С. 10).

Спроби відродження українського національного життя в цьому регіоні після прилучення його вольовим сталінським рішенням до БРСР в 1939 році, зустріли опір нової влади. Вчителів української мови, літератури та історії називали не інакше як петлюрівськими недобитками. А таких тільки в Берестейському, Кобринському та Пинському повітах виявилося близько двохсот, де школи працювали по–українськи.

Нова влада ставить за своє завдання білорусити українські школи. Завідуючий Кобринським повітовим відділом освіти Гоберман, наприклад, організовує "викорчовування петлюрівських недобитків", присилаючи в українські школи випускників з Мінська. За свідченням І. Хміля, "одну школу Кобринського повіту приїжджали білорусити з залогою НКВД проти волі цілої громади, мотивуючи, що для українських шкіл нема підручників… Селяни, батьки дітей, у відповідь кидають, "Дозвольте, а ми самі принесемо на плечах підручники з Києва!" (Хміль І. Українське Полісся. — Чикаго, 1976. — С. 173).

Цей автор стверджує, що були цілі українські села, які писали петиції до Москви з проханням приєднати їх до УРСР (там само. — С. 173).

Однак у відповідь — арешти національне свідомих українців. Так, у ніч з 17 на 18 червня 1941 року НКВС арештувало 30 учителів–українців тільки в Берестейському та Кобринському повітах (там само. — С. 175).

На території довоєнної майже повністю україномовної Брестської області в 1940 році відкрили 747 білоруських шкіл. Проте 58 шкіл тоді таки залишилися українськими. Зрозуміло, що це були школи, які місцеве населення утворило всупереч офіційній владі (Тисяча років стремління Берестійщини до єдності з Україною. — С. 11).

Сталінські циркуляри про білорусизацію Берестейщини, масові арешти інтелігенції не могли знищити дух українства. Він особливо яскраво виявився за часів діяльності Організації Українських Націоналістів. Найбільш національно свідомими були Кобринщина і Дорогочинщина. Активність ОУН в Кобрині, зокрема, була широко відома. Викриті НКВС і кинуті до Берестейської в’язниці Григор Шварко (с. Богото), Леонтій Кватерук (м. Кобрин), Василь Пархотик (с. Здишів), Бойтик (с. Дивин), Юліан Шумінський (с. Жабинка) витримали всі знущання, а після звільнення їх німцями з цієї катівні продовжили свою патріотичну діяльність.

На Берестейщині тоді ж починають утворюватися українські комітети. Відомо, зокрема, що в Бересті таким комітетом керували Олександр Гнатів (голова), Іван Микита (заступник) та Володимир Криницький (секретар). Членами комітету були Іван Кобилко, Василь Яців, Петро Шалупчук. Такі ж комітети виникають і в інших містах етнічної української території: Кобрині, Янові, Дорогочині. До Кобринського комітету входили Йосип Сацевич (голова), Петро Рафалович (заступник), Ярослав Жилавий (секретар), Василь Пархотик, Леонтій Кватерук, Володимир Магер та Дмитро Рафалович — члени.

Треба враховувати те, що на початок війни між Гітлером і Сталіним українське населення цього регіону значною мірою зденаціоналізувалось, оскільки в умовах Польщі воно мало вільний доступ лише до польської школи, а в 1939—41 роках навчання здійснювалося переважно російською і білоруською мовами. Тоді тут нараховувалося 799 білоруських шкіл, 77 — російських, 56 — польських, 21 — єврейських і 30 — українських (Голос Берестейщини. — 1995. — Ч. 2).

Більше українських шкіл з’явилося тільки за німецької окупації. І хоча в них заборонялося викладати географію та історію України, ці навчальні заклади (всього — 161) дієво сприяли зростанню національної свідомості української молоді. Національний рух поволі набирав сили. Передусім, він проявився у діяльності ОУН–УПА в роки гітлерівської окупації.

Про приналежність Берестейщини до української автохтонної території в роки другої світової війни засвідчує і маршова пісня Української Повстанської Армії під назвою "Кобринячка":

З–понад Прип'яті та Бугу,
З–понад Ясельди й Піни —
Поліщуку сорок другім
Встав на захист Вітчизни.
Проти тих, що не питавши,
Йшли від хліба визволять! —
І брунатних, і червоних,
Встав як лицар загадковий
Мужньо з крісом у весь ріст!
Геть, брунатні і червоні,
З рідних наших сіл і міст!
Ми тут батьківці від віку
Боліт, борів і полів! —
І не хочемо опіки
Ні ляхів, ні москалів!
Так вперед, вперед до злуки!
Всі у лави, як один! —
Любосвітові онуки
Із тризубом золотим…
Хай живе нам Україна —
Пісні й волі сторона!
Від Гайнівки по Дон синій
А з Кубані — по Дунай!

Не дивлячись на те, писав 1942 року Єфрем Скрипнюк, що "ворог справляв тут кроваві оргії, нищив нас морально і фізично, ми завжди були одні й ті самі, ми завжди почували себе рідними братами тих, що живуть на срібних Карпатах, над синім Доном та широким Дніпром. Ми були складовою народу, якому ім’я — українці. Ми являлись завжди одною спільнотою, одним народом, який, перебуваючи довгі віки під чужим пануванням, все–таки затримав ті прикмети, які нас, українців, відрізняють від усіх інших народів. Ми затримали одну мову, одні звичаї, одну ж і ту саму релігію, бо у всіх нас тече одна й та сама українська кров, і всі ми діти однієї матері–України" (Пінська газета. — 1942. — 15 липня).

Незважаючи на німецький, а з 1944 року терор НКВС, українство Берестейщини підтримувало боївки УПА. А їх присутність тут у свою чергу підтримувало українське населення, — воно навіть ставило питання про відкриття українських шкіл у "Савєцькій Беларусі".

Українці Берестейщини по–справжньому відчули на собі "щастя визволення", яке принесли "брати зі сходу". Уже цитований І. Хміль писав з цього приводу: "І ось ця справдішня московська голота силою свого лаптя прийшла на нашу освячену кров’ю, сльозами і потом дідів наших і прадідів землю, грабує, напастить, насилує, вивозить усе, та ще й матюкає за твоє добро, називає тебе: ворогом народу, кулаком, бандитом, гадом, сволоччю, нацистом — коли сам з нацистів нацист! Більший в десять разів за Гітлера! Чи не сатанізм оце московський з’явивсь у чубатій будьоновці з червоною зорею?" (Хміль І. Вказ. праця. — С. 175).

Утім, з утвердженням радянської влади в повоєнні часи, українцям знову запропонували "перелицюватися" в білорусів. Хто з цим не погоджувався, зазнавав репресій. Так, директора Ботчинської сільської школи Кобринського району Луку Волосюка у 1945 році заарештували тільки за те, що обстоював навчання українською мовою.

Українське життя на радянській частині Берестейщини фактично згасло. Мовою постійного спілкування корінного населення Берестейщини, як відомо, є берестейсько–пинський діалект української мови. На підтвердження цього члени правління Українського громадсько–культурного об’єднання Берестейської області заявляють: "Скажіть, хто в нас говорить: будає хадзіць, будає рабіць, вядзеш, біці, вада, галава, малако, йон, яна, яно? У нас говорять: буде ходити, буде робити, ходитиме, робитиме, ведеш, бути, вода, голова, молоко, він, вона, воно. А які в нас народні пісні, що передаються з покоління в покоління? Українські. Так хто ж ми є? До якого народу належимо, якщо наша мова, походження (історія), культура українські? Відповідь на це питання може бути тільки одна — ми належимо до українського народу!" (Голос Берестейщини. — 1994. — Ч. 1).

Це визнали й самі білоруси. Так, видатний білоруський критик, письменник та публіцист Сергій Полуян 1909 року писав про підляських українців, "што яны сыны братняй нам Украіньї".

Інший відомий білоруський учений — професор Карський 1903 року писав про українців і білорусів у регіоні Підляшшя та Берестейщини: "Полудневу границю білорусів проводимо так: річкою Нарев по Більському повіту Гродненської губ. до Біловезької Пущі, далі вона перетинає останню по р. Нареву і до м. Шерешова, а звідти на північ од м. Пружан на схід до р. Ясельди до Картуз–Берези; звідти, захоплюючи Стригів майже рівнобіжне до варшавсько–московського шосе скеровується до р. Шари, потім по останній переходить до Мінської губ. Тут по р. Шарі білоруська границя йде приблизно по р. Бобрику в полуднево–східному напрямі до м. Лунин недалеко від стан. Лунинець, захоплюючи в білоруську область с. Хотиничі, Мальковичі, Дятловичі" (Карский Я. Беларусы. — Варшава, 1903. — Т. 1. — С. 10, 11).

Приблизно так визначає українсько–білоруську етнічну межу і чех Нідерле.

А видатний російський академік Шахматов зазначив, що підляська говірка української мови поширюється на Берестейський, частини Більського, Кобринського і Пружанського повітів, тобто на історичні Підляшшя і Берестейщину.

Надзвичайно важливим для нас є і спостереження про українську людність Берестейщини, які 1918 року занотував 70–річний священик Никанор Котович, уродженець Кобринського повіту. Порівнюючи мову, звичаї, пісні, обряди, психіку і навіть схожість населення Берестейщини і Волині, він, зокрема, також вказує на однакові імена: Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір, Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхимка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Олена; і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевчук, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших.

Цікавим є повідомлення священика Котовича про те, що на той час у багатьох церквах Берестейщини ще зберігалася велика кількість древніх документів з підписами: "Єпископ Володимірський і Берестейський". Значить, цим стверджується багатовіковий зв’язок південних повітів Гродненської губернії (тобто Берестейщини) з Україною. Більше того, саме київські митрополити благословляли особисто в цьому регіоні будівництво православних церков, а посвяти в духовний стан відбувалися виключно в Києві, Володимирі–Волинському і Почаєві, а не в Москві, Петрограді, Гродно чи Вільно.

До речі, богослужебні книги в храми Берестейщини надходили з друкарень Києва, Почаєва, а також Львова і Перемишля.

Зрештою, щоліта маси селянства Брестського, Кобринського, Більського і південної частини Пружанського повітів ходили на богомілля не до Москви, Вільно, Гродно, Мінська, а виключно в Київ, Почаїв і Холм, тобто в Україну, як і предки.

На закінчення Никанор Котович вказував: "Родная мать Україна должна принять в своє лоно своих младших детей, защищать их й не дать им погибнуть. Это прямой ее долг, священная ее обязанность" (ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 43. — Арк. 20).

Та цього Українській державі не вдалося зробити. Вона й сама тоді не змогла вистояти.

Отож, як зазначалося вище, нелегко тепер українцям Берестейщини на прабатьківській землі…

Якби сьогодні передові діячі білоруської культури ставилися так до українців, як і в часи спільної недолі, то умови національного життя останніх у Білорусі, зокрема, на Берестейщині, де їх проживає близько мільйона, були б набагато сприятливішими.

Нинішні провідники українців Берестейщини пишуть: "Нам кажуть: "То було ваше добровільне входження до Радянської Білорусії". Але ж факти, яких уже не знає молодь, говорять про інше. Ось тільки один з них: група депутатів від Берестейщини на Народних Зборах Західної Білорусі в Білостоку, виконуючи доручення своїх виборців, хотіла поставити питання про передачу наших україномовних повітів Поліського воєводства до України, та їм заявили: "Нельзя!" І вони, знаючи про розмах репресій у країні, замовкли. Хто ж продовжував добиватися справедливості, поплатився засланням у сибірські концтабори" (Тисяча років стремління Берестійщини до єдності з Україною. — С. 1).

Але, незважаючи на спротив тамтешніх шовіністів з владних структур Білорусі, українці Берестейщини продовжують боротися за свої права автохтонного народу на батьківській землі. Вони — в рідній хаті:

Гета хата — війта Гната —
І весела і багата!
Є хороші молодиці, —
А дівчата — чарівниці!
Всіх чарують, кого знають,
Батька свого поважають!
Бо він, дєдьо, варт поваги,
Він не знає в біді страху.
Вуса довгі, як в Гетьмана,
Шапка смушком переткана!
А дівчата, як на диво —
Чорноокі, чорнобриві…
Оно глянуть, серце в п'яти!
Та нас, хлопці, не злякати,
Бо ми хлопці, дедю, биті —
Є з Дивина, й Малорити.
З Тересполя, Верхолісся, —
Із Підляшшя і Полісся!
Дяка щира за дар Божий,
—А найбільше — Україні

Краща ситуація склалася для українців Північного Підляшшя. Передусім їх обійшов акт масового геноциду польською владою українців, котрих виселяли 1947 року на німецькі землі під час сумнозвісної акції "Вісла". Незважаючи на спроби польських властей бачити в Північному Підляшші українців як білорусів, наші співвітчизники не втратили своїх національних ознак. Сьогодні вони продовжують розбудовувати українське культурне життя, тим паче, що в місцевих органах влади мають підтримку, оскільки багатьох з них обрано депутатами.