Правда про язичництво і християнство князя Володимира

Усі заслуги Володимира в державотворенні, культурі тощо приписуються його наверненню до християнства. Однак задумаймося, чи міг Володимир, якби він був сповідником віри, церква якої руйнує із середини державу, налаштовує співвітчизників і навіть братів один проти одного, бути володарем найбільшої в Європі держави – від Фінської затоки до Криму включно, від гирла Ками до Карпат? Ні, лише провідники-язичники могли об'єднати під своєю рукою сотні племен і створити величезні держави, бо з повагою ставилися до їхньої віри і не навертали на свою. Гуна Аттила – від Кавказу до Адріатики, Святослав Хоробрий – від Карпат і Дунаю до Волги.

Великого князя могутньої київської держави Володимира Святославича церква називає святим і рівноапостольним. Тобто, його прирівняно до апостолів самого Ісуса Христа, до тих, що прославилися проповідуванням Євангелій й наверненням народів у християнську віру. Чи насправді князь Володимир був хрестителем Русі? І взагалі, що ми знаємо про нього?

Попри демонстрацію шаленої поваги, любові і вивищення до божественного рівня князя Володимира церква чомусь не зберегла ані дня, ані навіть року народження свого кумира. Це може свідчити про значно пізніше проявлення інтересу з боку церкви до його особи. Не зберегла вона і його мармурового саркофагу, який із тілом покійного Володимира було поставлено у збудованій ним, за "Літописом руським", церкві Богородиці. Труни його сина Ярослава Мудрого і правнука Володимира Мономаха збереглися, а його ні. Чому? Чи не тому, що труна Володимира могла розповісти дещо не дуже вигідне церкві?

Навіть на пізніших саркофагах його сина та правнука, збереглися символи, які насправді були язичницькими, зокрема знаки Прави, Нави і Яви. Що такого було на саркофазі Володимира Святославича, що його знищили, мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося. Хоча не виключено, той саркофаг, який приписують Ярославу Мудрому, насправді належить князю Володимиру. Такі речі частенько плуталися як навмисне, так і не навмисне.

Дещо більше і цікавіше відкриває нам уважне прочитання "Повісті минулих літ" із "Літопису руського за Іпатським списком" [76]. Як відзначають фахівці, Іпатський список, це компіляція двох писемних пам'яток: Київського зведення1198року і продовжуючого його Галицько-Волинського повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. Аналіз паперу і почерків показав, що літописи були переписані в одне (тобто скомпільовані) приблизно 1425року. Відшукано його в Іпатському монастирі, що знаходиться біля міста Кострома, між річками Волгою і Костромою. Найвірогідніше, саме в цьому монастирі місцеві монахи і здійснили компіляцію. Як ці літописи потрапили на Кострому, можна лише здогадуватися – від часів Андрія Боголюбського та його воєводи Бориса Жидославича Київ і загалом українська земля неодноразово зазнавала нападів з боку Суздальсько-Володимирського і Московського князівств. Мета була одна – знищити Київ як політичний та культурний центр. Руські церкви, монастирі піддавалися вогню, а ікони, книги та інші святині вивозилися на північ з перспективою збудувати там нову столицю зі своїми Золотими воротами, Красним двором, Десятинною церквою і т. п.

Очевидно, саме внаслідок грабіжницьких походів з півночі Київський та Галицько-Волинський літописи опинилися в монастирі на Волзі. Звісно, що костромським монахам було поставлене завдання переписати їх таким чином, щоб вони були зрозумілими місцевому люду. Тобто, це була не проста компіляція-переписування, а й переклад на московську мову. А якщо роботу виконували християнські монахи, звісно, вони вибудовували й відповідну ідеологічну основу, яка дуже проглядається в книзі, де замість опису тієї чи іншої події рясніють розповіді про історію християнства, або християнські проповіді.

Як не дивно, донині такий "Літопис руський" приймаються за чисту монету. Ніщо не насторожило і не насторожує вчених: ні те, що Київський та Галицько-Волинський літописи переписувалися християнськими монахами, а отже вони могли викинути чимало важливих фактів із життя українського люду, який в основному сповідував язичницьку віру, ні те, що цим переписуванням займалися чужинці, які зазвичай не тільки трактують історію сусідів на свій лад, а й через незнання мови далеко не повно й не точно передають зміст чужих для них письмен…

Не одну сотню літ церква за допомогою такого літопису дурить народ про хрещення Володимира і загалом Русі, будуючи на його імені свою політику утримання руського (українського) люду під своїм дурманом, а отже і владою. Чи насправді так було, як передає нам Іпатівський літопис і як нам його тлумачать? Читаємо про те, як хрестився князь Володимир. Він підійшов до нібито грецького (християнського) міста Корсунь (Херсонес), що в Криму, і взяв його в облогу. Містяни відчайдушно захищались. Заволодіти містом допоміг якийсь зрадник, що послав зі стін укріплення із стрілою записку, як легше і швидше можна завоювати місто. І ось в цей момент Володимир нібито прийняв рішення: "Якщо збудеться се – охрещусь". Доволі цікаві підстави для такого рішення – князь-язичник, якому в поході допомагали рідні боги, рідна віра і якому, безсумнівно, була гидкою зрада християнського воїна з Корсуні, раптом хоче вступити в ту саму зрадницьку компанію.

Далі цитата: "І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Володимир [послів] до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так: «Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу[те], що й сьому вчинив». І, це почувши, опечалились цесарі, [і] послали [йому] вість, так говорячи: «Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сього не вчиниш — не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе". Щось тут не те. Володимир завоював славне місто цесаря Василія і Костянтина і посилає до них (слід розуміти в Царгород) послів, просячи собі їхню сестру в дружини, а йому – переможцю – цесарі ще й ставлять умови? Сумнівно. Чи чекав би він відповіді поки посли перепливуть море туди й назад? Чи не швидше було б самому одразу плисти в Царгород і домагатися свого? Так принаймні завжди діяли переможці. І тут, як на мене, є одна дуже важлива річ, яку було викинуто з літописів. Очевидно, насправді Володимир завоював не Корсунь, а Царгород, який для руських князів здавна було за честь захопити, але візантійці, які вже домінували в Московії на момент компіляції літописів, не могли залишити в них такого приниження, якого завдав їм руський князь поганин Володимир.

Отже, якщо Володимир вступив зі своєю дружиною в Царгород, цесарі, рятуючи місто від пограбування та розорення, поспішили запропонувати Володимиру щедрий викуп, серед чого була й їхня сестра. Чи був тоді ж він охрещений? Не виключено, що таку формальність заради великого трофею, молодої дружини і нових політичних перспектив князь здійснив. Можливий й інший варіант. Якщо діло стосується справді Криму, то, очевидно, повернувши під владу Русі схристиянізований півострів, Володимир охрестився, щоб бути духовним батьком також цієї частини своєї країни. А сестру цесарі віддали йому в дружини з метою зав'язання родинних зв'язків і, що головне, як визнання його права на кримську землю. Цесарі не безпідставно сподівалися мати через неї вплив на володаря Русі.

Чи хрестив Володимир Русь вогнем і мечем, як нам розповідає історія? Сумнівно. Не міг такий мудрий і далекоглядний державотворець, яким був Володимир, налаштовувати проти себе країну, що сповідувала народну віру. І за його життя і після нього в Україні-Русі язичництво стояло доволі сильно на ногах. Варто згадати хоча б "Слово про похід Ігорів", автор якого апелює до Сонячних (язичницьких) богів ще у ХІІ ст.

Так, при Володимирові християнство отримало свободу розвитку в Русі, так, Володимир певний час навіть більше приділяв йому уваги. Молодого князя тішили запевнення слащавих попів, що він намісник бога на землі, він щедро виділяв кошти на будівництво церквів, розкошування і пиятику, не помічаючи, що перетворюється на інструмент у руках чужинців. В країні тим часом занепадало звичаєве право, християнство нав'язувала свою мораль зрадництва, процвітала розбещеність, беззаконня і безлад. Вже в 996 р. “жив Володимир у страху божому (тобто не здатний на рішучі дії по захисту країни і себе. - С. П.). І умножилися розбої, і казали єпископи Володимирові: «Осе умножилися розбійники. Чому ти не караєш?» І він мовив: «Боюся гріха». Вони ж сказали йому: «Ти поставлений єси богом на кару всім злим і на милість добрим. Належить тобі карати розбійника, але з дізнанням». Володимир тоді, одкинувши віри, став карати розбійників" [„Літопис руський”, “Дніпро”, 1990, с. 71].

Лише після того, як він "одкинув віри" став "жити Володимир за порядками діда і отця" (Там само). Цей фрагмент повністю розкриває християнську сторінку Володимирового життя. Він стає слабовольним, боїться гріха і не застосовує сили по наведенню порядку в країні. Але коли до нього прийшли, нібито єпископи і сказали, щоб він карав розбійників, князь починає жити за порядками свого діда і отця. Натомість відомо, що його отець Святослав Хоробрий був язичником. Отже, якщо Володимир повернувся до порядків свого отця, то до нього приходили не єпископи, а волхви, яких нібито він винищив, впроваджуючи християнство. Це волхви нагадали йому батьківські заповіти, і переконали "одкинути" чужі віри. Хитрі тлумачі літописів пишуть, що "віра" тут – це "грошова кара за тяжке вбивство і каліцтво". Ох, як їм не хочеться визнавати правди.

Переконаний, "одкинувши віри" нам слід розуміти в прямому смислі слова – Володимир відкинув християнську віру й повернувся до віри своїх праотців. І цьому доказів є чимало, один із них той, що з 998 року по рік смерті – 1015-й князь не згадується в літописі зовсім. Його, як відступника він християнства, компілятори викреслили з літописів. Це згодом його зроблять святим, хоча донині точно невідомо, хто й коли його канонізував. На думку великого знавця історії церкви Е. Голубинського (История русской церкви, т. І, ч. 2) це сталося після 1240 р., але не пізніше 1311 р., а де і хто здійснював канонізацію не знає навіть Голубинський. Не виключено, що як такої канонізації не було зовсім, але церква і тут не посоромилася прибрехати. Ось такі міркування про те, як хрестився і потім повернувся до батьківської віри Володимир викликає "Літопис руський".

Однак давні руські билини, записані в ХІХ ст. на півночі Росії, куди ховалися від охрещення останні сонцепоклонники, можуть розкрити справжню причину "одкинення" князем християнської віри. Зокрема, відшукаємо в старих книгах билину "Бунт Іллі Муромця проти князя Володимира" ("Ссора Ильи Муромца с князем Владимиром"). В різних варіаціях вона також є в Інтернеті. Є вона і в українському переказі письменника Валерія Шевчука, щоправда, наш співвітчизник дуже обережно передав її зміст, мабуть, щоб не образити церкву. Ми ж, дотримуючись принципу чистоти і сумління перед її величністю Історією та Правдою, нічого не міняємо. Єдине, скористаємося двома варіантами билини, ані трохи не змінюючи їхню суть. Як на мене, билина ця якраз якнайкраще і найдостовірніше переказує народне ставлення до Володимира періоду його християнського життя, а також до церкви. В образі старого козака Іллі Муромця виступає сам народ – сповідник і захисник старої віри. За билиною, Ілля учиняє бунт через те, що князь забув запросити його – видатного богатиря, захисника Святої Русі – на бенкет, при цьому віддавши перевагу "воронам" (слід розуміти, християнам-чорноризцям):

…Рассердился Илья да поразгневался, Выходил он на широкий двор, Тугой лук разрывчатый натягивал, Калены стрелы да он налаживал; Он начал по городу похаживать, Он начал по Киеву похаживать, На Божьи церкви да он постреливать. А с церквей-то он кресты повыломал… Золоты он маковки повыстрелил С колоколов языки-то он повыдергал. Заходил Илья в дома питейные Говорил Илья да таковы слова: "Выходите-ка, голь кабацкие, А на ту площадь на стрелецкую, Подбирайте-ка маковки да золоченые, Подбирайте-ка вы кресты серебряны, А несите-ка в дома питейные".

Врешті Володимир змушений визнати справедливі вимоги Іллі (тобто народу) і садить його поруч із собою, віддаляючи від себе чужинців. "Сам т ы сидел с воронами, а меня садил с воронятами", - говорить при цьому Ілля Муромець. Народний бунт нагадав Володимирові його зобов'язання перед власним народом і перед пам'яттю батька. Віднині він почав жити і діяти за заповітами своїх предків, а не за наукою візантійців. І справедливо зауважував М. Грушевський, що часи Володимира Великого збереглися в пам'яті народній як світла, радісна епоха в житті народній.

В билинах і переказах Володимира називали не інакше як Ясне Сонечко або Красне Сонечко – епітети далеко не християнські. Він заслужив на те, бо вся його подальша діяльність була спрямована на возвеличення руського народу в рідній вірі і славі. До речі, те, що Володимир насправді не схристиянізував свою країну свідчать і його монети. На одній стороні Володимирових злотника та срібника, як бачимо, викарбовано Ісуса Христа, на іншій – він сам. Попи кажуть, що князь тут нібито тримає в руках хреста і ми їм чомусь віримо. Однак придивімося: кий князя вінчає три кулі (а не чотири, що мали б утворювати хрест), отже це, найімовірніше, Триглав, якому, за Велесовою Книгою, найперше поклонятись маємо і велику славу співати (Велесова Книга, д. 11А]. Та й на короні князя відсутній хрест, якого примальовують йому творці українських грошей тощо. Понад те, корона на срібнику більше нагадує корону язичника гуни Аттили (Піддубний Сергій. "Священні тексти України-Русі. Золоті руни", с. 109] – в центрі крупніше коло (камінь), обіч менші. Годі говорити про те, що Володимир увів єдину державну віру і що вона була християнською. Ці монети є переконливим свідченням того, що при Володимирові започаткувалося двоєвір 'я і не більше. …

Володимир навіть розширив володіння свого батька, причому не за рахунок сили та зброї, а перш за все тому, що під його владу народи йшли, щоб убезпечити себе від християнізації. Правити з Києва цією величезною імперією вимагало неабиякого хисту, волі та організаційних здібностей, і правив Володимир нею понад тридцять років. Подібне було не під силу християнським королям, навколо яких, мов п'явки, сиділи попи зі своїми церквами і паразитували на тілі народному, ослаблюючи державу.