22 жовтня минула чергова річниця з дня смерті «українського Робіна Гуда» – Устима Кармалюка. Постать легендарного українського месника і в офіційних біографіях виглядає фантастично – принаймні те, що Кармалюк володів якщо і не екстрасенсорними здібностями, то як мінімум надлюдською силою та витривалістю, сумнівів не викликає. А що вже казати про літературу! Як же вона могла проґавити такий прекрасний матеріал?
Життя реального Устима Кармалюка достатньо досліджене – стислу версію ми вивчали у школі, тому навіть з плином років, котрі минули після останнього дзвоника, пам’ятаємо, що жив він на зламі століть (відмінники і віхи життя назвуть – 1787-1835), за арену діяльності мав Поділля (Вінниччина-Хмельниччина), народився кріпаком, проте дуже непокірним, з царської армії втік і, згуртувавши навколо себе послідовників, очолив селянський рух проти поміщиків. Чотири рази його ловили і відправляли на каторгу, але щоразу він якимсь надприродним способом тікав. Врешті-решт насильницька смерть спіткала Кармалюка, і ще довго його тіло возили з педагогічною метою по різних населених пунктах. Правда, люди у смерть Кармалюка все одно не повірили – адже герої безсмертні…
Ще за життя Кармалюк «пішов у фольклор». Підтвердження його авторства низки пісень нема, як і нема спростування, хоча найвідомішу, «За Сибіром сонце сходить», написав усе-таки Томаш Падура. Утім, не лише в народних піснях зустрічається образ Кармалюка – є ще казки та легенди, прислів’я та приказки, а також анекдоти. Науковці старанно зібрали і класифікували всі можливі зразки фольклору, де згадується Кармалюк, і видали чимало праць, присвячених цій темі. У цих зразках змальовуються народження та молоді роки Кармалюка, любовні пригоди, шлях боротьби та втечі з полону, а також смерть і невмирущість справи.
Далеко не всі ці пісні були оригінальними – часто новими ставали гарно забуті старі. Історичні пісні про козаків та гайдамаків зазнавали невеликої обробки і поповнювали “кармалюкіану”. Якщо найбільша частина фольклорних творів про Кармалюка присвячена темі його боротьби з поміщиками, то найбільше різночитань викликає сцена загибелі народного месника: його застрелили студенти, коханка, історичний убивця пан Рудковський (його прізвище має у фольклорних творах також кілька варіантів, дуже далеких від оригіналу) – свяченою кулею, срібною кулею, срібним ґудзиком, і взагалі постріл був у тінь Кармалюка – майже вуду:). Народ із самого початку сприймав Кармалюка не лише як героя, а й як могутнього чарівника, якого убити можна лише із застосуванням магії.
Красне письменство також неодноразово зверталося до образу Кармалюка. Особняком у низці письменників, котрі змальовували отамана, стоїть Марко Вовчок – і не лише тому, що перша, а й тому, що єдина з усіх авторів зазнала юридичних наслідків своєї творчості: петербурзький суд оштрафував письменницю «за схвалення такого способу дій, який суперечить встановленим у нас засадам власності». Її повість-казка «Кармелюк» (1963), сюжет якої підказав сам Тарас Шевченко, написана на матеріалі не так історичному, як фольклорному, тому радше скидається на народну легенду – і, звичайно ж, головний герой – справжній «лицар без страху і догани», а збройна боротьба – єдино можливий спосіб протистояти поневолювачам. Петербурзький суд можна зрозуміти…
Михайло Старицький для написання свого «Розбійника Кармалюка» (1903) опрацьовував не лише фольклорні, а й історичні джерела – епоха змальована з достовірними деталями, автор дуже чітко уявляв собі всі деталі інтер’єру та костюмів своїх героїв. Проте роман вийшов не історичний, а радше пригодницький. Письменник робить акцент на мотивах учинків Кармалюка і змальовує його образ романтичними фарбами – власне, про це можна здогадатися вже з першого абзацу, де автор з властивою «класикою» українським письменникам відразу починає показувати все багатство мови в описах природи… Звичайно, епітет «розбійник» аж ніяк не є авторською оцінкою діяльності Кармалюка – це лише шлях відвести очі цензурі, аби уникнути долі Марка Вовчка.:)
Письменники радянської доби також не оминули увагою постать месника. Роман «Устим Кармалюк» (1954, це розширений варіант повісті 1940) Василя Кучера, звичайно, має дуже сильний відбиток часу свого написання – багато літературознавців узагалі вважають «надметою» цього твору звеличення тоталітаризму. Але слід віддати належне Кучерові: історичне тло, промальоване ретельно і ґрунтовно, вийшло напрочуд масштабним – тут тобі і нашестя Наполеона, і повстання декабристів, і інші події, менш значні для нащадків, проте не для учасників… Портрет епохи, так би мовити. Хоча автор іноді так захоплюється архівними матеріалами, котрі стали йому доступними лише після війни, що часто втрачає контроль над стрункістю композиції та єдиною думкою – наведені ним документи можуть прямо суперечити думці автора, але сил їх узгоджувати Василь Кучер, судячи з усього, уже не мав… Все-таки занадто масштабна тема.
Володимир Гжицький у своєму романі «Кармалюк» (1962) уже міг собі дозволити змістити акценти з соціальних явищ на характери людей. Він теж серйозно узявся до справи – щоправда, іноді здається, що знання історії авторові трохи забракло, тому чимало важливих моментів (наприклад, заслання Кармалюка) накреслено лише пунктиром. Утім, значною частиною особистого (а саме любовною лінією) авторові довелося свідомо пожертвувати заради образу України – адже Кармалюк Гжицького не обмежується рідним Поділлям і мислить масштабами всієї України, поневоленої поляками та росіянами. Ця «белетризована хроніка» і в наш час не втрачає актуальності: «Тільки бунти, повстання! Другого виходу нема, більше ніщо не поможе… Гуртом треба підніматися. А зброя – це коси, вила, сокири, списи. Все, що під руку попаде. Гайдамаки з чим ішли?» – ну чим не Врадіївка? Українці змальовані в романі як волелюбна нація з високим розвитком культури, обстоюється їхнє право на самоідентичність – цікаво, і як радянська цензура це пропустила?
Мабуть, останнім прозовим твором радянської доби, присвяченим Кармалюкові, є роман Олександра Гижі «Облога Кармалюка» (1990). Він відзначається доволі складною композицією – сюжет розвивається не лінійно, а з використанням постійних інтроспекцій. Утім, Кармалюк Гижі схожий на всіх інших літературних Кармалюків – тут узагалі складно вигадати щось принципово нове, хоч круть, хоч верть, а Кармалюк таки герой, якого ненавидять пани та обожнюють селяни. Зате у час написання роману уже можна було закінчити логічно думку про кінцеву мету Кармалюкової боротьби: право української нації на самовизначення. Романові довелося три роки прочекати публікації – за цей час те, про що в ньому між рядків ішлося, нарешті здійснилося…
Поява ж творів малої прози про Устима Кармалюка, яких теж в українській літературі є чимало, зазвичай приурочувалася до різноманітних ювілеїв. Про них важко щось сказати, тому що майже всі вони далі подільської періодики не йшли. Хіба що можна стверджувати, що всі вони зосереджувалися на якійсь одній події з життя Кармалюка – принаймні так стверджують ті, хто їх читав.
Звичайно, образ Кармалюка розробляла і драматургія (либонь, найбільш відоме прізвище авторів драматичних творів на цю мету – Олена Пчілка), але часто п’єси створювалися або на базі прозових творів, або під їх безпосереднім впливом.
Дивно, але поети узялися за Устима Кармалюка набагато пізніше, ніж прозаїки. Оскільки специфіка поезії полягає в апелюванні до емоцій і переживань читача, то, звичайно, жоден поет не ставив перед собою мети створити біографічний твір – вони або осмислювали окремі факти з життя героя, або подавали свої інтерпретації фольклорних творів, або просто надихалися місцями, пов’язаними з боротьбою Кармалюка.
Якщо говорити про образ Устима Кармалюка у поезії, то передусім слід згадати поему «Кармалюк» Андрія Малишка (існує дві її редакції – 1940 та 1947 років), а також роман у віршах А. Гудими «Устим Кармалюк» (1992). Утім, останньому закидають надмірне захоплення любовною темою – після його прочитання може скластися враження, що саме різні жінки надихали Кармалюка на боротьбу. Насправді це не так – Устим справді боровся за ідею, а не за карі/сірі/сині/зелені/блакитні очі.
Що ж до поезій, то, мабуть, кожен подільський поет вважає своїм обов’язком вшанувати Устима Кармалюка. Проте не можна сказати, що всі автори віршів про Кармалюка були подолянами – адже це і той же Малишко, і Любов Забашта, і Іван Драч, і Сергій Пантюк…
Навряд чи колись буде написано останній твір про Кармалюка – така потужна постать приваблюватиме письменників ще не одне століття. Але хоч би скільки було спроб осмислити життя і діяльність легендарного отамана, історичний Кармалюк усе одно залишиться невичерпним, бо попри те, що збереглося чимало документів, за якими можна простежити його життя досить точно, завжди залишається чимало дивовижного в його біографії. Мабуть, щоб до кінця збагнути Кармалюка, треба самому бути Кармалюком…
Хоча хтозна – а раптом дочекаємося появи нового Кармалюка? Здається, вже й на часі…
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira