"Прорветься слово, як вода..."

Двісті років минає від дня народження великого генія України Тараса Шевченка. А його вогненне слово проймає щемом українські серця, змушує нас задуматися, хто ми, чиї сини, яких батьків, яка земля нас породила, яка мова сповивала нашу душу. “Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми. Все розберіть…”

У Шевченковій поетичній мові закладений не тільки багатий зміст, а й хвилююча, сповнена глибинних почуттів музика. Вслухаймося тільки в один рядок: Реве та стогне Дніпр широкий. Яка енергія, яка нездоланна сила духу криється за цими словами! І зовсім інша тональність: Садок вишневий коло хати. Вчувається домашній затишок, бринить непоспішна розмова, повіває легенький вітерець.

Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..

— записав Тарас Шевченко на далекому Косаралі, несподівано почувши пісню рідною, українською мовою, що її потай, щоб розрадити себе, заспівав українець-матрос. І в уяві поета виринули картина за картиною: то “стоя під вербою, тихенько дівчина співає”, то десь по світу поневіряється сірома- сирота, а серце гнітить біль за втраченим рідним краєм.

Ну що б здавалося слова…
Слова та голос — більш нічого…

Але це не просто слова та голос, це українська пісня, українська мова там, де чулися команди лише російською, де точилися розмови лише російською.

Тарас Шевченко добре знав російську мову. Так уже склалися його життєві обставини. У чотирнадцять з половиною років Тараса-підлітка як дворового слугу пан Енгельгардт забрав із собою спочатку у Вільно, потім у Петербург. Тут рідну мову Тарас міг чути хіба що від панської прислуги, звичайно калічену, як це заведено серед дворової челяді. Шість років Тарас Григорович вивчав російську мову як обов’язковий предмет у Петербурзькій академії мистецтв. Тільки російською мовою слухав лекції і в цій же Академії мистецтв, і в Петербурзькому університеті та в Петербурзькій медичній академії, де він разом із друзями по навчанню мав змогу бувати. І, звичайно, російською мовою складав іспити з російської мови, з російської й європейської літератур, з російської й світової історії, з історії російського й античного мистецтва, з географії, з біології, анатомії, фізіології, філософії, естетики, катехізису, перспективи, математики, алгебри. Після цього були сповнені поневірянь і солдатської муштри десять років заслання в Оренбурзьких степах, де, зрозуміла річ, панувала тільки російська мова. Хіба що від поляків-засланців він чув ще польську та іноді траплявся земляк. Коли ж Тарас Григорович повернувся із заслання, йому не дозволили жити в Україні. “В неволі виріс між чужими і, не оплаканий своїми, в неволі, плачучи, умру”, — з гіркотою писав він про себе.

У дорослому віці Тарас Шевченко в Україні жив усього-на-всього три роки, лише три роки він міг чути живу народну українську мову, милуватися українською народною піснею. До заслання Шевченко в Україні був двічі: перший раз як студент Академії мистецтв трохи більше десяти місяців — з кінця травня 1843 року до початку лютого 1844 року; удруге як член Археологічної комісії — два роки: з квітня 1845 до квітня 1847 року, коли його на дніпровській переправі заарештували, вилучили підготовлену збірку “Три літа” й на десять років запроторили в глухі Оренбурзькі степи. Після заслання йому дозволили лише раз приїхати в Україну, де він пробув тільки два з половиною місяці — з початку червня до половини серпня 1859 року, коли його заарештували й змусили покинути рідну землю. Майже 30 років із прожитих 47 Шевченко провів у російськомовному оточенні.

У Петербурзі Тарас Шевченко перебував переважно в колі російської інтелігенції, мав чимало російських друзів. А земляки… У поемі “Сон (У всякого своя доля…)” з іронією він писав про одного такого землячка- перевертня:

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,:
“Де ты здесь узялся?”
“З України”. — “Так як же ты
И говорить не вмиеш
По-здешнему?” — “Ба ні, — кажу, —
Говорить умію,
Та не хочу”.

Читав Тарас Шевченко на волі надзвичайно багато. Ось, наприклад, свідчення панського кухаря Арсена Татарчука про перебування Тараса Шевченка в селі Мар’янському в садибі поміщика Олександра Лук’яновича у 1845 році:

“У вільний від малювання портретів час він майже завжди вдень залишався у своїй кімнаті, постійно читав книжки, які брав із панської бібліотеки”. А бібліотека була велика — розміщалася в двох кімнатах просторого панського палацу. За кожної нагоди Шевченко звертався до книжки. 1857 року, готуючись після десяти років неволі нарешті покинути місце свого заслання, в “Щоденнику” 5 липня він скаржиться: “Що ж робити без книжки в такій повільно-спокійній подорожі, як плавання по Волзі від Астрахані до Нижнього?.. І справді, що я буду робити цілий місяць без хоч якої-небудь книжки?” І вже в Нижньому Новгороді 6 листопада не без задоволення Шевченко записує: “Після десятилітнього посту я враз накинувся на книжки…”

Зрозуміла річ, тодішня література, яка потрапляла до рук Шевченка, була російською мовою, зрідка польською. До речі, як свідчать сучасники, Тарас Григорович добре знав і польську мову, читав нею й розмовляв, захоплювався творчістю Адама Міцкевича та інших польських поетів, багато з їхніх творів знав напам’ять. Читав він і французькою мовою, яку вивчав в Академії мистецтв. Відомо, що своїй племінниці Фросині Тарас Шевченко подарував роман Данієля Дефо “Робінзон Крузо” у французькому перекладі і настійно рекомендував уважно прочитати його. 

А українською на той час читати було майже нічого. Українська народна мова щойно почала пробиватись у літературу: “Енеїда” Івана Котляревського, проза Григорія Квітки-Основ’яненка, збірник “Українські народні пісні” Михайла Максимовича, збірник “Малоруські й червоноруські народні думи й пісні” Платона Лукашевича, нечисленні поезії Євгена Гребінки, Петра Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Амвросія Метлинського. Та й то це частіше скидалося на провінційні принагідні спроби ради розваги.

Тарас Шевченко з болем писав у передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року (цитую): “Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашестя іноплемінних журналістів? [Шевченко тут мав на увазі російських критиків, які відраджували писати “мужицькою” мовою. — І.Ю.] Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо?.. Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слав’ян! Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії — а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались…

Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи-Гнучкошиєнки, сутяги, — їх бог за тяжкії гріхи наші ще до зачаття в утробі матерній осудив киснуть і гнить у чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір — на п'яницю непотребную, а в придаток ще й — въ — додали.

Чому В.С. Караджич, Шафарик і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Але, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім'я матері нашої України безталанної. Амінь”.

Шевченко засвоював російську мову через російську літературу, багато творів якої читав і якою захоплювався. Ось, наприклад, епізод з його перебування в Нижньому Новгороді, записаний ним у “Щоденнику”: “Вона [Катерина Піунова] прочитала мені деякі речі Кольцова і потім ледве-ледве не всі байки Крилова. Я в захопленні був від цього імпровізованого літературного вечора і прийшов додому цілком щасливий”. Шевченко високо цінував творчість Михайла Лермонтова. Перебуваючи на засланні, він писав 1847 року Михайлові Лазаревському: “Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним…” Світову літературу Шевченко читав майже виключно в російських перекладах.

Чи міг би Тарас Шевченко писати російською мовою? Міг би — і досить вправно. Про це свідчать його дві поеми “Тризна” і “Слепая“, написані російською мовою. Після виходу в світ “Кобзаря” юному поетові, відчувши його неабиякий талант, навіть робили заманливі пропозиції. Шевченко їх спародіював у вступі до поеми “Гайдамаки”:

Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори…

На що Тарас Григорович з гідністю відповідав:

Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.

І сам поет скептично ставився до своїх російськомовних спроб. 1842 року він писав Якову Кухаренку, українському письменникові й етнографу, наказному отаманові Чорноморського козацького війська:

“Переписав оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате-отамане, єй-богу, лихо… Мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним [дурним за те, що пише “мужицькою” мовою. — І.Ю.], воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать проти рожна чи закопаться за живо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені”.

До речі, поема “Слепая” за життя Шевченка так і не була надрукована.

Тарас Шевченко скоро збагнув, що він повинен писати для України й українською мовою:

Думи мої, думи мої,
Квіти, мої діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну…

Відомо, з якою зневагою ставився Тарас Шевченко до тих, хто зрікався рідної мови й рідного народу. Ось у поемі “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” він картає земляків:

І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь…
І всі мови
Слов’янського люду —
Всі знаєте.
А своєї Дастьбі…
Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…

Що Тарасові Шевченкові було не все одно, якою мовою глаголати, аби, мовляв, ковбаса була (пригадуєте, у нього ж: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”), свідчать його висловлювання в листах до рідних та знайомих. Ось його лист 1839 року з Петербурга до брата Микити:

“Микито, рідний брате! Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб коли було або що, а так собі ні се, ні те, ще раз вибачай... Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється... А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по- московському, а по-нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами... Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, — а не по– московському...Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму”.

І через кілька місяців Тарас Шевченко знову нагадує братові:

“Брате Микито, треба б тебе полаять, а я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач, за що я хочу тебе лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають — а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чортзна по- якому ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському — ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським... Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме — та тілько не по-московському, а то і читати не буду”.

У листі до троюрідного брата Варфоломія Шевченка 1860 року Тарас Григорович дорікає йому:

“Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт зна по-якому; вони хоч би в Прісі вчилися писати по-людському”.

І не менш різко Тарас Григорович зреагував на неукраїнське слово в листі вже згадуваного Якова Кухаренка. 1859 року він писав йому:

“А тепер я заход сь сердитись на тебе, отамане, наш батьку кошовий! Мабуть, ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть, ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурменився?” , секретаря Товариства заохочування художників у Петербурзі, якому він на згадку про день свого звільнення присвятив поему “Гайдамаки”:

Єсть у мене щирий батько
(Рідного немає) —
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам, здоров, знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду;
А до того — душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.
Любить її, думу правди,
Козацькую славу…

Хоч Тарас Шевченко, як уже було сказано, добре знав російську й польську мови, але найкращою, наймилішою для нього була рідна українська мова — мова свого роду й народу. Нею він постійно тривожився і вболівав за неї. У присвяті ”Марку Вовчку” Шевченко щиро признавався:

Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало…

14 квітня 1854 року Тарас Шевченко просить Андрія Козачковського, щоб той прислав йому в Новопетровське укріплення “Слово о полку Ігоревім”: “Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Ігоря»... Вонми гласу моленія мойого, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Ігоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик”. І в листі до Осипа Бодянського 1 травня того ж року про те саме він пише: “Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те «Слово», на наш милий, на наш любий український язик”. Рідну мову Тарас Шевченко величає не інакше, як “наш прекрасний український язик”, “наш задушевний, прекрасний язик”, “наш милий, наш любий український язик”.

Немає кращих і гірших мов, придатних і непридатних для літературного вжитку, як і для розмови з Богом. І українська мова, для когось “мужицька”, така ж багата, гнучка й розвинена, як і російська чи польська, а може, й більше. Ще до виходу першого видання “Кобзаря” Тараса Шевченка, 1834 року, російський мовознавець-академік Іларіон Срезневський в рецензії на збірку українських народних пісень писав про неї, що вона (цитую)“є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними: щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича”

Тим часом рідна мова для Тараса Шевченка була не просто мальовничий національний орнамент, а могутній засіб захисту прав рідного народу. Якщо дошевченківські письменники, зокрема й Іван Котляревський, мали українську мову за провінційний різновид загальноросійської культури, то Шевченко надає їй самостійного націєтворчого значення. У “Подражанії 11 псалму” він не просто переспівує біблійний текст, а вкладає в нього актуальний для української дійсності зміст. У Біблії Давид скаржиться Богові на пихатих самовпевнених наклепників і просить порятунку від них: “Нехай підітне Господь уста облесливі та язика чванькуватого тим, хто говорить: “Своїм язиком будем сильні, наші уста при нас, хто ж буде нам пан?” Через утиск убогих, ради стогону бідних тепер Я повстану, говорить Господь, поставлю в безпеці того, на кого розтягують сітку!” Шевченко ж у своєму переспіві має на увазі захланних заздрісників, які тільки того й чекають, “чи швидко брата в домовині з гостей на цвинтар понесуть”, щоб всістися на його обійсті, підібгати під себе його маєтності.

А ти, о Господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий,
Мовлявший: “Ми не суєта!
І возвеличимо на диво
І розум наш, і наш язик…
Та й де той пан, що нам закаже
І думать так, і говорить?”
“Воскресну я! — той пан вам скаже. —
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих…
Возвеличу Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово. І пониче,
Неначе стоптана трава,
І думка ваша, і слова”.

Кожен колонізатор прагне не тільки фізично поневолити народ, а й духовно його заарканити, приборкати, принизити, накидаючи йому свою мову, свої звичаї, свої погляди. Для колонізатора мова, яку він насаджує, — це інструмент нівелювання поневоленого народу. “Народ, доколе сохранит веру, язык, обычаи и законы, не может считаться покоренным, — заявляла Катерина ІІ, та, що “доконала вдову сиротину”, і напучувала колоніальних чиновників: — Сии провинции [йшлося про Україну. — І.Ю.] надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки к лесу”. Шевченко на противагу колонізаторові вірив, що “німим отверзуться уста; прорветься слово, як вода, і дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться”, воскресне поневолений народ, закутий у колоніальне рабство, і запанує він на своїй землі, і надійним його оберегом буде рідне слово, рідна мова. “Доки живе мова, доти житиме й народ”, — пізніше сказав Іван Огієнко.

Відомий російський літератор і громадський діяч Анатолій Луначарський писав 1911 року: “Шевченко закоханий у красу української мови, її словесну розкіш, чудову співучість, невичерпний гумор…; він закоханий у розкішні та влучні метафори й порівняння народної творчості, що творилася протягом цілих віків; він закоханий в історичні козацькі форми побуту — а тим часом усе те зневажене. Не тільки солдатський чобіт режиму Миколи І топче молоду українську літературу, а й українська інтелігенція соромиться своєї мужицької говірки та силкується замінити свою чудову мову каліченим, недомовним, напівмосковським наріччям... Ось чому Шевченко-літератор підтримував Шевченка-громадянина в його націоналізмі”. Маймо на увазі: тоді, в 1911 році, слово “націоналізм” ще не було спаплюжене.

Тарас Шевченко в Орській кріпості огненно записав у захалявну книжечку, криючись перед фельдфебелями-наглядачами:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю…

А Україна, в розумінні Тараса Шевченка, це не тільки її чудова природа, родюча земля, вишневі садки, а насамперед — люди, їхній неповторний духовний світ, який немислимий без рідної мови, без рідної пісні, без рідної історії. “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. От де, люди, наша слава. Слава України!” Ідеться ж бо не про захланних колонізаторів, які пруться в Україну заради наживи, заради того, “щоб загарбать і з собою взять у домовину” якомога більше (як у Козьми Пруткова, ”если продуемся, в карты играя, поедем на Волынь для обрусения края… Начнём с того обрусение, что каждый себе выберет имение”):

Тим неситим очам,
Земним богам-царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам.

Але Тарасові Шевченку йдеться про справжніх споконвічних господарів української землі, які століттями щедро поливали її власною кров’ю і потом і які єдині мають право на неї, свою єдину Вітчизну. Саме їм, тим:

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.

Думка і праця, одухотворені рідною мовою й рідною піснею, — для Шевченка великі дві сили, які виведуть український народ із чужинського ярма. І тоді “на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі”.

Тарас Шевченко, як мало хто інший, був високоосвіченою людиною свого часу. Він прочитав усі найвидатніші художні твори від давнини до його часу, досконало знав античне й новітнє світове художнє мистецтво, безпомильно орієнтувався в історії, а історію України, за його ж висловом, знав як свої п’ять пальців, стежив за тогочасною філософською думкою, був тонким цінителем музики, володів російською і польською мовами, знав французьку. Але шанував над усе свою, українську, й ніколи й ніде не соромився її. І це нормальне почуття нормальної людини. Тож він мав усі підстави заповідати нам: Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, Того Бог карає… Тарас Шевченко не зрікся України, хоч йому не дали в ній жити. Вона була невідступно в його думках. Він жив мрією про неї, снив її майбутнім і творив ради неї, ради її незалежності, ради її державності.

Відірваний протягом майже всього свого свідомого життя від рідної української мови, Тарас Шевченко не відцурався її, хоч міг би, як це зробили заради лакомства нещасного сотні й тисячі земляків-перевертнів і стали запопадливими прислужниками чужої імперії. “Раби, підножки, грязь Москви”, — казав про них з презирством великий поет.

Тарас Шевченко, оволодівши найвищими досягненнями світової думки свого часу, у своїх поглядах, у своїй творчості міцно стояв на рідному національному ґрунті і тому піднявся до вершин світової культури. У цьому й криється таємниця магії його українського слова, секрет його надзвичайного успіху, його невмиручості, його постійної загальнолюдської актуальності.