Русь есть веселие пить: не можем без того

«Русь есть веселие пить:
не можем без того»
Хреститель Русі Святої,
Рівноапостольний благовірний київський Князь
Володимир Великий «Ясне Сонечко»

Святий Князь Володимир Святославович, національний герой України, завдячуючи якому на терени нашої батьківщини прийшло християнство Візантійського зразка, був людиною схильною до випивки. Про це відверто пише Нестор літописець, який передав нащадкам популярну тепер фразу Володимира: «Питие есть веселие на Руси не можем без того» [Повість минулих літ]. Нестор не обійшов увагою тогочасні банкети в честь сумнівних ратних перемог Володимира, так, стає відомо, що місто Василів обложили печеніги, програвши битву, князю Володимиру вдалося сховатися під мостом і вціліти, а його військову дружину було перебито. На цьому місці князь Володимир наказав збудувати церков святого Преображення. По закінченню будівництва Володимир «Ясне Сонечко» наказує організувати грандіозний банкет: «Володимир побудував церков і влаштував велике святкування, наварив 300 перевар пива. І зізвав бояр своїх і посадників і старійшин з усіх міст. І святкував князь Володимир тут вісім днів і повернувся до Києва. І тут знову свято справляв, скликавши незліченну безліч народу. Бачучи що люди його – християни, раділи душею і тілом. І так, робив постійно" [Повість минулих літ]. З цієї ж літературно-історіографічної пам’ятки також стає відомо що, до Володимира в Київ приходять пропагандисти іноземних вір, пропонуючи своїх Богів на експорт. Так, зайшли болгари магометової віри, і кажуть «Увіруй в закон наш і поклонися Магомету»,  і повідали Володимиру про вчення Магомета.   Володимир вислухав їх, і сказав, що йому було не любо «Утримуватися від свинного м’яса та питва».  

Християнське чернецтво Київської Русі, описуючи билині сюжети Давньої Русі, роблять спробу створення стереотипу народного пияцтва, яке йшло від самого князя з державними діячами. Але разом з тим, видатні дослідники Рибаков Б.О., Костомаров М.І., Татищев В.М., Соловйов С.М. присвячували життя та багатотомники вивченню давньої історії Русі,  не вбачали в їх житті праздності, побутової легкості, розваг з пияцтвом. Чи міг батько князя Володимира, славетний князь Святослав Ігоревич, життя проводячи з військовою дружиною в військових походах, проводити час в спільних посиденьках з «Весельем Пить». Чи могли Візантійці платити данину захмелілому Святославу Ігоревичу, а розорення Хазарського каганату відбувалося воїнами «Після вчорашнього». Життя воїна не передбачає цього. Звичайно тут можна сказати, що поки військо в походах, люд в тилах займався пияцтвом у своє задоволення, тихенько впадаючи в алкогольну залежність, але для цього не було ні приводу, ні дозвілля, ні ідеологічних передумов. Для веселощів були інші цивілізаційніші методи.

Навіщо було християнським літописцям образ русича на підпитку питання залишаться мало вивченим. 

Сучасні літописці, достойні продовжувачі ідейного гноблення дохристиянських вірувань, називаючи історією церковну літературу, поширюють наприклад ось такі дописи:

«Історія свідчить, що культи природи супроводжувались масовими кривавими жертвоприношеннями, нерідко людськими, обрядовим пияцтвом і розпустою. Така релігія розцінюється як вивих і не є привабливою для людства» [Релігія та екологія. Доц. М.І. Гайковський, канд. іст. наук – НЛТУ України – С. 247-248].

А ось давній хроніст Саксон Граматик писав про Русичів що: Вино, напій який завозився з півдня, не  міг бути елементом язичницького культу на його ранніх стадіях.

Варто зазначити, що на Русі алкогольні отрути пили далеко не завжди як деяким здається. В іншому випадку ми б вже давно виродилися. На Русі пили мало, і напої міцність яких не перевищували 10 градусів, і напитися «до свинячого визгу» було практично не можливо. Відомі ритуальні бенкети, які називалися братчинами, і відбувалися на великі свята сонячного циклу, коли, чаша або ріг передавалася по колу за ходом Сонця (посолонь, тобто справа наліво), така народна традиція не створювала умов для надмірного споживання. Традиція спільного ритуального вживання напоїв, в першу чергу меду, була в язичницькій Русі засобом досягнення стану гармонії та братерства. Через століття після хрещення, істинний сенс і призначення цього ритуалу, як і багато іншого, було повністю витравлені церквою з народної свідомості.

Дохристиянська  культура наших земель не передбачала духовних ритуалів, які пов’язані з алкоголем, на відміну від західних цивілізацій де зародилося християнство. І тут справа навіть не в особливості психології чи світогляду, справа в природних умовах де формувалась нація. Тут варто співставити хліборобські й виноробські культури.

В Древній Греції пиво з вином були досить популярними продуктами харчування, і вживалися майже щодня. Тут мало родючих земель, в давньогрецький період три чверті території становили пасовища і лише одна восьма була зайнята ріллею, зате добре розвивалась виноградна лоза з культурою виноробства. Це природно впливало на формування культури та релігії давньогрецьких народів.

Землю обітовану, яку заповів Бог своєму народові теж не була пристосована до хліборобської діяльності. Після виходу Євреїв з Єгипту виноробство було освоєно на землях проживання і стало їх культурою і традицію. Так, першим чудом Ісуса Христа стало перетворення води в вино на весіллі в Кані. Ісус давав пити вино Учням на Тайній Вечері та заповів особливим чином вживати хліб з вином (Святе Причастя).

Греки з Євреями не купляли вино у сусідів і не завозили його з заморських держав,  виробництво вина у них було справою природною. Дохристиянська західна культура і християнсько – європейські обрядові ритуали  нерозривно пов’язані з вином. На багатьох культурних пам’ятках Греції зображуються люди які п’ють вино, Боги й правителі з кубками в руках.    Один з найпопулярніших Богів Давньої Греції Діоніс – Бог виноградарства і виноробства. Тіло Діоніса було виноградною лозою, а кров'ю - вино. Сюжети християнських ікон теж не позбавлені кубків на столах, образа Христа з вином. Так, заслуговує уваги ікони Христос Лоза Істинна чи Христос Виноградна Лоза.  

На відміну від безводних, посушливо-каменистих земель, від Природи слов’янам дістались землі «Текучі медом і молоком», багаті пшеницею, овочами, ягодами. Чорноземні ґрунти диктували умови для господарської діяльності предків, основою було землеробство. Виноробство було не розвинутою галуззю. Степи Причорномор'я давали врожаї дикого винограду, але порівняно прохолодний клімат, кількість сонячних днів в році, не дозволяли ягодам набрати багато цукру, а значить, при зброджуванні напій не міг утворити багато спирту. Вино виходило не якісне, кисле, слабоалкогольне. Традиційні були слабоалкогольні медові напої, кваси. Язичницька культура слов’ян в традиційно-ритуальних практиках в цілому засновувалась на землеробському культі - «від трудів своїх». Богам жертвували те, що самі вживали в їжу. З «Дощечок Ізенбека» стає відомо: "Жертву тобі правим - вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою" (ВК, д.31). Цікаво, що в українських і білоруських селах досі зберігся обряд пожертви перед випічкою хліба. Господині кидають в піч жменю борошна. Це найдавніший сакральний ритуал, який зберігся до наших днів, має своє підтвердження у «Дощечках Ізенбека».

"Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди" (ВК, д.24-Б).

Медова сура (суриця, сурина) вироблялась на шалії (можливо щавель – див. Товстуха Є., Українська народна медицина. – К., 1994, с.318) та дев’ятисилу і ставлена на Сонці на три дні, а потім крізь вовну ціджена – цей процес виготовлення стає також відомий з «Дощечок Ізенбека». Для слов’ян це був священний напій, як для західно-християнської цивілізації було вино.        

З прийняттям християнства візантійського зразка, культова практика східних виноробних земель почала насаджуватись на слов’янську землеробну культуру. До Києва прибуває церковна еліта з Греції та Візантії для встановлення канонічного порядку. Так, в період з  988 р. по 1242 р. митрополити були виключно чи з грецьким підданством чи з візантійським [https://ru.wikipedia.org/wiki/Митрополит_Киевский_и_всея_Руси]. Для задоволення релігійних потреб та виконання обрядової практики, духовних підданих необхідно було забезпечити всіма необхідним товарами. Найбільша святість виявилась закордонною, яку необхідно закуповувати у Церкви-Матері. В силу релігійного та ритуального значення, слов’янам необхідно було пізнати те що не притаманне рідній культурі - «Церковний алкоголь» вироблений з вина. Без нього ніяк не обійдешся при Святому Причасті, поминок, вінчанні, іменинах. Кожен з цих обрядодій догматично обґрунтовувався, чи не романтично звучить за християнським віровченням що молодята не можуть обійтися без вина, тому, що сам Ісус власне благословив шлюб, коли звершив перше чудо перетворивши воду в вино на весіллі в Кані, чи вшанування алкоголю необхідне посилаючись на авторитет Біблії:

«Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя» (Івана, 6:51-53).

З хрещенням Русі, виникнула суттєва потреба в «Церковному вині», водночас канони Православної церкви приписують: «Вино же не суть, и быть не могут вся соки от различных овощей и ягод источены, сие яблочный грушевый, вишневый, терновый, малиновый и иные сим подобные. Аще же кто дерзает, кроме самого виноградного вина, на иных водах и соках, или вино кислотию во оцет претворится, или с чем смешано будет, никако же таинство не совершит” [Церковний вісник № 9-10 (262-263) май 2003 г. www.tserkov.info]. Стає зрозумілим, що  канони прописані під особливий вид вина, який звичайно на Русі вироблятися не міг. З настільної книги священно-церковнослужителів православної церкви, стає відомо: "Безсумнівно вживання Спасителем на таємній вечері вина саме червоного, яке було в загальному вживанні в Палестині, від чого називається в Святому Писанні кров'ю виноградних ягід". З чого слідує що «Церковне вино» для задоволення релігійних потреб має бути виноградним, чистим, червоним і обов’язково імпортним.  Під ці критерії підпало вино з Греції. З історії відомо що перше вино на Русь ввозилось священиками з Греції, але такі поставки були досить дорогими і обходилися "в копієчку". Чи було випадковістю що митрополитами Київської Русі ставали грецькі піддані (з 988 р. по 1242 р. 19 греків і 5 візантійців митрополитів), які прививали любов до західних ритуалів і заморських вин. Комерційний відтінок поняття канонічного «Церковного вина» та приватні глобальні інтереси, думаю, з вищезазначеного, стають зрозумілими. Як казав Вілл Дюрант – «Жодну велику цивілізацію неможливо завоювати ззовні, допоки вона не зруйнує себе зсередини».

Єгипетський євангельський  апокриф, зберіг слова Ісуса: «Кожен, хто бажає зберегти сутність свого народу повинен харчуватися плодами своєї землі». Але Вселенська Церква з Римськими Імператорами, на чисельних соборах, які розтягнулися в часі з 325 р.н.е (Нікейський собор) по 692 р. (Трулльський собор), сформували книги Нового Завіту. З 80 варіантів Євангелії, лишень 4 стали канонічними. Велика кількість творів первісної християнської літератури були визнані апокрифічними, і такі важливі норми моралі як «Плоди своєї землі», були відкинуті.

З часом, «Церковне вино» розширювало свою зону впливу, так його як єдине з допустимих можливо було вживати в Великий Піст, напій дозволено освячувати в церкві, вину почали приписуватися цілющі властивості, а що найзгубніше для нації, немовлятам було дозволено куштувати вино під час ритуалу «Святе Причастя». В РПЦ одне з найтиповіших рекомендацій про частоту причастя – це щомісячне причастя для дорослих, щотижневе причастя для немовлят [https://ru.wikipedia.org/wiki/Евхарастия]. З цього ж джерела ми знаходи: «В русской традиции используется сладкое вино, во избежение рефлекторного выплевывания причащаемыми младенцами причастия» [https://ru.wikipedia.org/wiki/Евхарастия].  Але багато хто готовий зауважити: «Про що йде мова, там від сили 5 грамів вина!». Тут варто відповісти, що древнім жрецям були відомі основи людської фізіології, тим більше ці основи відомі сучасній науці. Мозок дитини подібний губці – всі нові відчуття, такі як запахи, смаки, дотик  кодуються гіпоталамусом, і зберігаються в довготривалій пам’яті. «Всі ми родом з дитинства» - стверджував Фрейд, додаючи, що перші роки життя програмують поведінку на життя. В більш зрілому віці відчувши запах «Кагору»,  особистість сприймає алкоголь як відому з дитинства речовину, ця речовина вживалась разом з батьками, духовними особами в вбраному золотом приміщенні, і сприймається як частина життєвого досвіду пов’язаного зі священнодійством. Це вибухівка уповільненої дії, націлена на наше майбутнє – дітей. Як писав професор В. Єфімов «Якщо дитина може випити ложечку вина, тоді чому дорослий дядько не може випити склянку горілки?» [Ефимов В.А. Концептуальная власть: Общественная инициатива. – СПб., 2003.].

З часом пристрасть духовенства до питва вийшло за рамки побутової подробиці, і вже дуже турбувало вищу державну владу. У канонічних відповідях митрополита Іоанна ІІ (1080-1089) ми зустрічаємо цікаві вказівки: «В монастирях часто банкети робляться, созивають мужа вкупі з жонами і в тих банкетах друг друга преспевают, хто краще банкет сотворив». Описуючи побут руського  духовенства, Олеарій відмічає, що в великі свята, ввечері, завжди можна побачити священників, які валяються смертельно п’яні в багнюці [Рущинский Л.П. «Релігійний побут руських і іноземців»].

На Володимирському соборі (1274 р.), який був скликаний для спроби знищення безладдя в церкві, розглядалося досить болюче питання:  «О пьянстве клириков и мирян в период от святця недели вербныя до всех святых» (ru.wikipedia. Владимирский собор 1274 года).

На соборі РПЦ 1503 р. розглядалося питання моральності священнослужителів, навіть довелося вносити постанову про заборону правити Літургію  п'яним та з похмілля (ru.wikipedia.Собор 1503 года).

В 1647 р. в багатьох містах Росії з причини нездатності міської бідноти повернути борги шинках, виникають «шинкарські бунти». Для придушення цих бунтів царю довелося використовувати війська. Після цього держава починає вживати заходів проти пияцтва не тільки духовенства, а вже й простого люду.

На Московському соборі 1681—1682р. на чолі з патріархом Иоакимом розглядалися ось такі деякі делікатні питання:

• не тримати в монастирях «хмільне пиття». Рішення: в монастирях не тримати хмільне, мати тільки загальну трапезу…;
• для тих, ченців, які не живуть в монастирях, а пиячать по шинках і валяються на вулицях у п'яному вигляді, треба облаштувати П’ятницькій монастир (відгородити його парканом, побудувати в ньому келії), і там всіх їх збирати й тримати;
• заборонялося мирським людям у своїх домашніх церквах тримати овдовілих священиків, з причини того, що багато хто з них служать в п'яному вигляді.

В народі почали складати смішливі приказки про попів  «Правый клирос поэт, а левый в алтаре вино пьет», «Поп в трапезу ковыляет - о рюмочке помышляет», «Ряса просит кваса» і т.д. На Стоглавом Соборі в 1551р. було  постановлено Іваном Грозним та митрополитом Макарієм болючі питання проблем духовенства «О пиянственном питии» та  «О иже не вносити в алтарь пьянственаго пития» (Стоглав, собор 1551 рік. Питання 17, 36). Проблему пиятства попів доводилося вирішувати на рівні царської влади. 

Провідники у релігіях, як правило, є прикладом того образу життя який вони ведуть. Люди дивлячись на сп’янілих попів, які перебрали на себе функції духовних провідників, вважали вже нормою такий стан прав, а ті повчали «Біблія не забороняє вживання алкогольних напоїв. У ній говориться, що вино, яке «веселить серце людини», - дар від Бога (Псалом 103: 14, 15). Хіба не вдалий трюк «церковної магії» - разом з думками про Бога, та священнодіями, приходить приємне сп'яніння.   

Проходили століття, і бажаний стан душі від вина вже не досягався, а оточуючі людей умови ставали все суворіші, і єднатися з Богом та топити свої проблеми необхідно було вже в міцніших напоях.  

Історію виникнення горілки в Росії не розкривалась допоки Захід в 1972 р. не вирішив завдати економічний удар по Союзу, позбавивши права на монополію бренду «горілка», бо ж вже тоді продажі «оковитою» забезпечували бюджет не гірше нафти. В цьому випадку довелося здути з монастирських архівів пил, і повідати світу як на монаха з Чудова монастиря (знаходився на території Московського кремля) Ісідора, близько 1430 року зійшла божа благодать і рецепт «водофки». Маючи добру освіту і володіючи винокурним обладнанням, він став автором якісно нового алкогольного напою який оцінили клірики.

В західній Європі монахи не відставали в духовних справ. І десь в середніх віках монах Валентус вперше приготував та спробував кріпкий напій, перегнаний з вина. Легенда свідчить: Протверезівши від сильного алкогольного сп'яніння, Валентус заявив, що відкрив чудодійний засіб, який перетворює діда на юнака і додає бадьорості та сил. Але все ж в судових тяганинах бренд «водка» закріпили за Радянським Союзом, видно, що монаху Ісідору сам Бог допомагав і назва «водофка» знезійшла, і продукт він розводив водою, а Валентус свій залишив без назви ще й чистим пив.

Церква для алкогольних напоїв послугувала піар-менеджером і навіть коли більшості стало зрозуміло, що алкоголь для православних народів послугував як для індійців «Вогняною водою», це не стала темою дебатів, та й  звісно ви не чули про це на церковних службах. Під прикриттям Бога патріархи освячують пиво-вин заводи, як то Алексій II агрофірму «Южная» на Тамане, Філарет взявся святити пивзавод в Радомишлі, а для патріарха Кирила в 90-х роках ця продукція була взагалі бізнесом (як приклад інтерв'ю з єпископом Віденським і Австрійським Іларіоном «Приняв весь удар на себя в «табачно-алкогольной истории», митрополит Кирилл спас Церковь от грязи»).  Проблема зображення церковної символіки на пляшках з алкоголем нікого не стосується, і чи хтось може заперечити святість пива «Трапезне» на етикетці якого православний «бізнес план», цитата -  Частина коштів від продажу кожної пляшки пива «Трапезне» перераховується на підтримку та реставрацію Монастиря Симонос-Петрас на Святій горі Афон. Тай в загалі чи наважиться хоча б хтось з ієрархів зауважити що зображення церковних атрибутів у людини закладає підсвідому асоціацію зі святістю, і зображати їх на пляшках недопустимо, тому що це психологічна автоматизація на вшануванні алкоголю через релігійну символіку?  І чому всі вони мовчать про те, що вживання алкоголю небезпечно для здоров’я ваших нащадків? Здоров’я нащадків, на відміну від вашого,  не являється вашою власністю. Тому вживаючи алкоголь ви руйнуєте те, що вам не належить. Якщо про це мовчать, невже досі не зрозуміло, що це свідомий інструмент масового споювання та складова частина інструменту генної зброї, на якій ще й підзаробити можна? Невже не очевидні наслідки такої політики: за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я  найбільше алкоголю на душу населення в світі приходиться на Білорусію, Молдову, Росію, Україну, Румунію, такі «найбідніші в світі» й сп’янілі православні держави. Алкоголь приносячи до скарбниці третину заробітку, на третину знижує розумові здібності та здоров’я нації, мораль та продуктивність праці. Люди які виїхали на Захід, вже не хочуть повертатися до культури сп’янілого суспільства, до керівників, які не можуть працювати сумлінно, вдумливо, логічно, бо перебувають після вчорашнього і створюють помилки у власній діяльності. Хоча наше суспільство поки визнало тільки неприйнятність водіння в нетверезому стані, а що на рахунок п’яного зачаття, чи керування державою «Під газом» - справа вже традиційна.          

Протидія алкогольному геноциду передбачає категоричну відмові від любих видів цих речовин. Відмова від алкоголю можлива тільки на Мироглядному рівні, після усвідомлення того, що алкоголь делікатний інструмент стримування на певному рівні розвитку нації, який підриває генетичний потенціал наступних поколінь. Ідеологічну основу алкоголізму необхідно роздивитися в Світоглядній тенденції наці, вона перебуває в основі соціальної структури. Нам поталанило, що цей процес штучно створений, а не природне явище, і як усі штучні процеси він керований, оскільки має початок і історію, і як будь який нав’язаний процес, його можливо зупинити. Точніше, його може зупинити кожен із нас.

А спочатку було слово князя Володимира до тверезих слов’ян -  Русь есть веселие пить: не можем без того.