«Щит і меч» ОУН: як діяла націоналістична спецслужба

Влітку 1940 року в Організації Українських Націоналістів (бандерівців) постала окрема референтура. Її завдання: розвідка і контррозвідка.

Ця нова структура отримала просту, але промовисту назву – Служба безпеки ОУН(б) (скорочено – СБ ОУН). Необхідність створення подібної референтури стала очевидною після того, як на початку 1940 року один з членів бандерівського підпілля Ярослав Горбовий (на псевдо "Буй") виявився завербованим НКВД.

Перед керівництвом СБ Провід поставив наступні задачі:

• налагодження внутрішньої та зовнішньої розвідки;
• виявлення та ліквідація ворожої агентури всередині організації;
• контроль за дотриманням конспірації;
• здійснення замахів (атентатів) проти як функціонерів окупаційної влади, так і представників опозиційних ОУН(б) українських організацій;
• створення власної мережі інформаторів.

Планувалося, що з відновленням української державності Служба безпеки ОУН стане основою для формування державної спецслужби. Першим керівником СБ був Микола Лебідь; утім із березня 1941 року цю посаду обійняв Микола Арсенич.

Саме під керівництвом Арсенича СБ перетворилося на потужну і ефективну організацію. Почалася розробка і удосконалення форм, методів розвідувальної та контррозвідувальної діяльності, при цьому велике значення мали захоплені документи ворожих спецслужб, зокрема – НКВД.

Їх ретельно аналізували, щоб виявити методи дій для розбудови ефективної структури. Останній командувач Української Повстанчої Армії Василь Кук згадував:

«Арсенич пішов на Волинь. А на Волині вже було повно тих агентів російських, які нам засилали і з партизан, і з других. Йому прийшлося розробляти всю агентуру, почали вже формувати. Побачили, що роблять ці большевики, як треба вишкіл вести, як треба підготовлятися. Діставали ті інструкції НКВД, ну як вони то роблять, і тільки там ви можете навчитися, як треба робити роботу на вжитих матеріалах, в матеріалах НКВД».

Розуміючи, що подібна структура має пронизувати і контролювати всі гілки і територіальні відділи підпілля, Арсенич ініціював створення і розбудову ефективної мережі територіальних органів СБ. Центральною фігурою був референт на рівні куща, району та області, у кожному районі діяла боївка СБ чисельністю 7-8 осіб.

Спочатку новостворені відділення СБ не підпорядковувалися місцевим керівникам ОУН, а отримували накази виключно по службовій вертикалі. Утім, починаючи з кінця 1943 – початку 1944 року, для більшої доцільності підрозділи СБ починають частково підпорядковуватися місцевому проводу ОУН та УПА, хоча по всіх основних питаннях продовжували підлягати керівнику СБ Арсеничу.

Щоби запобігти вербуванню членів ОУН ворожими спецслужбами, агенти СБ мали перевіряти і стежити за кожним націоналістом – як діючими членами ОУН, так і симпатиками організації. Якщо виникала підозра, що хтось є ворожим агентом, то есбісти мали право заарештувати дану особу, провести слідство і стратити його, звітуючи при цьому тільки своєму безпосередньому керівництву.

У діяльності СБ ОУН було достатньо як успіхів, так і провалів. Так, їй вдалося створити потужну мережу агентури й інформаторів, яка забезпечувала збір потрібної інформації і контроль за становищем на місцях.

Проте далеко не завжди вдавалося належно розпорядитися здобутою інформацією. Дуже часто агентам СБ низового рівня не вистачало ні рівня освіти, ні компетенції для виконання функцій агентів спецслужби.

Наслідком цього були або бездіяльність на місцях, або гучні провали і розгром ворожими спецслужбами оунівських боївок. І, хоча для забезпечення професійної підготовки своїх агентів Служба безпеки розробила підручник і організовувала спеціальні курси на рівні краю, округу та області, тривалістю від 10 днів до 3 тижнів.

Однак повністю вирішити цю проблему не вдалося. Тому нерідко агентам СБ приходилося компенсувати низький рівень власної компетентності особистим завзяттям і відвагою.

Іншим наслідком низької компетенції багатьох агентів СБ було застосування ними катувань захоплених, з метою отримання потрібної інформації. Свідчень про це достатньо з усіх боків.

При цьому особисто Арсенич не схвалював тортури, як засіб здобуття інформації. Василь Кук пригадував: «Тортури не є спосіб довідатися правду. Арсенич завжди мені говорив: "Якщо ти будеш бити чоловіка, то він признається, що він цісар Абісінський"».

Проте на місцях, особливо у віддалених районах, позитивного особистого впливу Арсенича на його співробітників не було, і вони діяли тими методами, які вважали дієвими. В умовах, коли територія України перебувала в постійній окупації, основним методом дій СБ став терор.

На жаль, першою мішенню, на яку він був спрямований, стали члени опозиційної бандерівцям мельниківської фракції ОУН. Ця сторінка безперечно є темною сторінкою СБ, яку сьогодні певні історики всіляко намагаються замовчати.

Агенти СБ проникали в мельниківські структури, розкладали їх зсередини і нищили керівників. У 1941 році СБ ОУН винесла біля сотні смертних вироків, спрямованих проти мельниківців.

Звісно, не всі з них вдалося виконати, проте в окремих випадках жертвами стали навіть відомі фігури; зокрема, 30 серпня 1941 року в Житомирі були вбиті Омелян Сеник-Грибовський і Микола Сціборський. Зазвичай, сучасні українські історики пишуть, що обидва вони були вбиті або радянськими, або німецькими агентами, хоча в тому місці і в той час їхнє знищення було вигідне лише бандерівцям.

Загально кількість жертв "братовбивчого терору СБ" визначити важко, оскільки це питання є одним з найменш досліджених (а нерідко і взагалі заперечується деякими істориками). Цікаво, що одним з його наслідків стало звернення мельниківців до німців восени 1941 року, з проханням захистити їх від ударів бандерівців, а далі, приблизно з 1943 року СБ відмовилося від терору спрямованого проти опозиційних ОУН(б) українців.

Другим обёєктом терору СБ стали чиновники німецької окупаційної адміністрації. Проте, оскільки наслідком терору проти німців завжди були жорстокі відплатні акції, спрямовані на українське цивільне населення, то подібний терор здійснювався рідко і дуже вибірково.

На Волині, у період так званої Другої україно-польської війни, об'єктом терору СБ був польський актив і вояки Армії Крайової. З 1944 року, коли в Західноукраїнські землі повернулася совєцька влада, розпочалась активна боротьба каральних органів МГБ проти оунівського підпілля.

Націоналісти мало чим могли відповісти потужній радянській каральній машині, і терор був єдиним ефективним методом боротьби СБ. Спрямовували його на співробітників радянських силових органів, а полягав він у фізичному знищенні ворога, залякуванні, демонстрації сили підпілля.

Діяли жорстоко – захоплених міліціонерів, співробітників органів держбезпеки чи їх місцевих агентів есбісти переважно безжально страчували. Також інколи терору зазнавали родини співробітників совєцьких силових органів; нерідкими були випадки катування захоплених, особливо, коли від них хотіли отримати якусь інформацію.

Для здійснення терористичних актів есбісти неодноразово перевдягалися у ворожу уніформу – червоноармійців, прикордонників, міліціонерів, солдатів внутрішніх військ чи бійців винищувальних батальйонів (так званих "стрибків"). Наслідком терору було залякування ворога, створення в його лавах атмосфери жаху і невпевненості.

І хоча сам метод терору є доволі спірним. Проте більшість істориків визнають, що успішне проведення індивідуальних терактів проти совєцьких силовиків було одним з факторів, що забезпечили можливість тривалого протистояння підпілля значно сильнішому та досвідченішому ворогу.

Разом із тим, не варто зводити СБ до звичайної терористичної організації, як це часто буває, бо цій організації вдавалося проводити просто блискучі спецакції. Так, у 1945-1946 роках крайовий референт СБ на Північно-західних землях Микола Козак, разом з подвійним агентом Людмилою Фоєю вів успішну "гру" з НКВД, унаслідок якої повстанцям вдалося ліквідувати трьох професійних радянських агентів.

Відома статистика втрат агентів СБ переконливо свідчить, що основним її ворогом був СССР. Наприклад, аналіз 348 біографічних довідок на агентів СБ Волині свідчить, що з них:

• 0,3% загинуло від дій німців;
• 0,3% були знищені поляками;
• 44% загинули в боротьбі з органами безпеки СССР;
• 2% були страчені самою СБ.

Генерал-хорунжий УПА Микола Арсенич загинув 23 січня 1947 року на Тернопільщині. Він потрапив в оточення радянських силовиків, він спочатку застрелив свою дружину, а потім застрелився сам.

Після смерті генерала, одночасно з посиленим тиском радянських каральних органів, СБ починає поступово занепадати. Загальне керівництво боївками часто було неможливе, і більшість зі них діяли самі по собі.

Чимало агентів СБ ОУН були затримані МГБ, перевербовані і потім залучені до ліквідації боївок, що ще чинили спротив. У зв'язку з загальними втратами підпілля, в кінці 1951 року референтури СБ були розформовані, а агенти – переведені в інші відділи, здебільшого обійнявши керівні посади.