Степан Бандера є тою історичною особою, без якої уявити собі історію України минулого століття неможливо. Так само неможливо пояснити перебіг історії України, оминаючи його постать та діяльність руху, який він очолював.
Є кілька моментів біографії Степана Бандери, які добре пояснюють становлення як особи й політика, і перший з них — Визвольна війна українського народу початку минулого століття. У цій війні брав участь його батько, як капелан Української Галицької Армії, врешті, отець Андрій Бандера був один із тих, які встановлювали українську владу в Галичині, селяни обрали його депутатом до західноукраїнського парламенту. Війна була програна, держава втрачена, але мрія залишилася. Це була мрія дітей, які короткий час прожили в Українській Державі — виправити кривду, зроблену їх батькам, довести, що українці не є народом, гіршим від сусідів, і мають право на власну державу на своїй землі.
Структурою, яка гуртувала дітей, що мріяли про незалежну Україну, був Пласт. Цього теж не можна обійти, ні пояснюючи створення ОУН і УПА, ні описуючи становлення Степана Бандери. Ця структура була відновлена після стрілецьких нарад, в яких брали участь ті офіцери українських армій, які для себе вирішили, що хоч війна й програна, але боротьба не закінчилася. Опікувався Пластом член Начальної Команди Української Військової Організації (УВО) полковник Іван Чмола. Більшість керівників ОУН і УПА пройшли через Пласт. В українському дитячому середовищі бути в Пласті було престижно. Однак мабуть, не лише через престиж Степан Бандера кілька років намагався потрапити в Пласт — не менш важливим був вплив на нього батька. Отець Андрій Бандера був з тих священиків, які не обмежували свою діяльність церквою, хрестинами, вінчанням і похороном. Він прагнув, щоб селяни не лише дотримувалися заповідей християнської моралі, але й щоб вони вчилися і давали освіту дітям, вели господарство згідно з останнім словом агрономії та тваринництва, підтримував діяльність “Просвіти” та “Сільського Господаря”. Авторитет батька ставив високу планку вимог до малого Степана, і тому Пласт, де діти насамперед вчилися бути вольовими, сміливими, де вони з дитячих років вже могли щось зробити для України (Пласт, крім усього, опікувався стрілецькими могилами) — був для Степана природнім середовищем, де він міг себе реалізувати уже в дитячому віці.
Концепція Євгена Коновальця, який був засновником і першим Командантом УВО, передбачала, що для перемоги у визвольній війні потрібне масове освідомлення народу про те, навіщо українцям власна держава. Саме відсутність достатнього числа пасіонарних людей, готових повести народ на боротьбу за визволення, він уважав за найпершу причину поразки Визвольної війни. Пласт заповнював цю прогалину, він був масовою організацією дітей, які марили перемогою. І коли ці діти стали студентами, вони почали створювати підпільні студентські організації, які ставили за мету здобуття незалежності. Частина з них ставали членами УВО і брали участь в пропаґандивній або бойовій діяльності. Щоб процес не розповзався, Коновалець ініціює об'єднання різних підпільних структур, які мали однакову мету, в єдину організацію, разом з УВО. Після кількох років об'єднувальної роботи було створено ОУН, 80-ліття якої ми святкуємо власне в ці дні, бо Установчий Конгрес відбувався з 28 січня до 3 лютого 1929 року.
Є один важливий момент в ідеї утворення ОУН, який багато пояснює в подальшій історії і Організації, і в життєписі Степана Бандери. Степан Ленкавський, автор Декалога українського націоналіста, згадуючи свою участь в Конгресі, пише, як студенти їхали на збір, вважаючи, що визнаний лідер Коновалець дасть їм наказ, що робити, а вони дисципліновано виконуватимуть. І як дуже швидко, ці ж студенти переконалися, що завдання буде іншим: вони самі повинні створити ідеологію та устрій визвольної структури, самі повинні заповнити її молодими людьми, і, врешті, самі повести народ на боротьбу за визволення. А сам Євген Коновалець в своєму листі до товаришів з УВО пише, що їх завдання (старшого покоління), лише дати імпульс в потрібному напрямку, а решту ці діти зроблять самі.
Під впливом праць Донцова молоде покоління приймає рішення будувати визвольну структуру за принципом духовного ордена. Бажаючих докладніше зрозуміти атмосферу обговорень, в яких приймалися рішення про характер Організації, я посилаю до праці ще одного тодішнього студента, який залишив помітний слід в історії минулого століття: статті Ярослава Стецька “Партія чи орден?”. Учасники складали присягу перед Богом і Україною — приречення решту життя прожити для України. Було створено цільну світоглядно-етичну систему, яка визначала поведінку членів Організації в різних обставинах. Для людей, які пройшли курс атеїстичного виховання в СРСР, може бути незрозумілим, що головним чинником, який рухав цими людьми, була віра. І вони свідомо закладали віру, як основний елемент діяльності свого ордена. Тому розмови про те, чому УПА не капітулювала в безнадійній з військової точки зору ситуації, — безпредметні. Віра оперує нематеріальними факторами, які діють в суспільстві, для неї загибель борця є підставою для його героїзації. Отож, з точки зору необхідності зробити процес визвольної боротьби перманентним і менш вразливим до загибелі провідників, вони все зробили правильно. Тому мілітарне знищення УПА не розгромило ОУН, і КҐБ боролося з українським націоналізмом аж до розвалу СРСР.
На момент створення ОУН Степан Бандера виконував певні завдання УВО, отож він практично зразу ж стає членом Організації. Спочатку був приділений до розвідки, але дуже швидко виявилося, що в нього талант пропаґандиста. В цій якості він стає членом Краєвого Проводу, потім заступником краєвого провідника, і як часто буває на війні (а ОУН діяла в умовах війни, яка не завершилася — війни за незалежність України) — виконуючим обов'язки керівника підпілля. Для затвердження фактичним провідником потрібне було рішення Проводу ОУН, і на нього Степан приїхав з пропозиціями, які вплинули на Організацію не менше, ніж ідеологічні та етичні ідеї Стецька та Ленкавського. Він запропонував суспільну архітектуру ордена, яка якнайефективніше дозволила реалізувати енергію Віри для досягнення мети. Фактично за цими принципами ОУН далі лише вдосконалювалася, заповнюючи необхідні місця так, як винаходили невідомі хімічні елементи після відкриття таблиці Менделєєвим.
Ефективність концепцій Бандери довела практика: через вісім років, незважаючи на репресії польських та радянських спецслужб, Організація мала більше 20 000 заприсяжених людей, готових іти за волю України і в вогонь, і в воду. Зауважте, це не було партійне будівництво сучасного ґатунку, коли люди шукають членства, щоб посісти депутатські чи урядові крісла. Членство в Організації нічого такого в тих умовах не обіцяло, навпаки, найбільш очікуваними персональними здобутками для членства були тюрма, репресії, а то й смерть.
Очевидно, що мораль члена ОУН не просто поширювалася на провідних членів — вона зобов'язувала провідників бути прикладом. Бандера дуже швидко отримав можливість довести, що як провідник він задовільняє й цим вимогам. Польська поліція проводила в Західній Україні акцію пацифікації (умиротворення) українського населення, коли відділи жандармерії заходили в українські села, руйнували селянські господарства, а свідоміших селян прилюдно катували. Декілька селян внаслідок тортур померли. ОУН винесла вирок смерті для міністра внутрішніх справ Пєрацького, який керував акціями пацифікації, а Степан Бандера особисто керував підготовкою замаху та підбирав бойовика. Операція вдалася, бойовик щез з місця замаху і спецслужбам ніколи не вдалося його знайти. Проте їм вдалося встановити організаторів замаху, і таким чином Степан Бандера постав перед судом.
В обличчі смертної кари він вів себе так, як передбачала етика ОУН. Він не зламався на допитах, він нехтував можливістю загибелі на шибениці, і головне — на повторному процесі у Львові, який польська влада організувала для того, щоб продемонструвати суспільству поразку ОУН, він переміг. В його промовах не було й крихти каяття чи боязні смерті — навпаки, це були слова солдата, який свідомо пішов на війну, і знає, що вбивши його, вороги все одно не зможуть знищити правду, за яку він пішов воювати. Цей суд зробив велике враження в українському суспільстві, а в середовищі ОУН зробив Степана Бандеру визнаним авторитетом.
Доля дозволила Степанові боротися далі — якраз нагодилася загальна амністія, і смертну кару йому замінили довічним ув'язненням. Час довічності визначив термін життя польської міжвоєнної держави. З початком війни він виходить на волю і береться за старе: готувати ОУН до створення держави. Єдиним моментом, зручним для проголошення державності, був початок німецько-радянської війни. Сьогодні вже відкрито достатньо документів та спогадів учасників, щоб сказати: Бандера слабо вірив у німецьку підтримку українського проекту незалежності. Але він стояв на позиції: це не німецька справа, вирішувати, повинні українці мати свою державу, чи ні. Тому ОУН проголосило Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року без жодного погодження з німцями (і навіть попередження), а Бандера мусів відстоювати наше право жити в незалежній Україні на допитах в гестапо. І по при весь тиск, який на нього чинили, нелюдське вбивство двох братів у концтаборі Освєнцім, він не зламався так само, як і в польських судах. І цим він, борець проти нацизму, закриває сьогодні рота багатьом фальсифікаторам історії, які, не знати, чи не продали б свого народу, якби потрапили в такі випробування, як Бандера.
Вивчаючи документи ОУН, ми повинні звернути увагу, що на II Зборі, коли його було обрано Головою Проводу, Організація прийняла концепцію розвалу СРСР. Далі вона ( концепція) втілилася в Конференцію поневолених народів, етнічні підрозділи УПА, Антибольшевицький Блок Народів в еміграції. І коли СРСР виносив вироки гулагівських термінів воякам УПА, він заковтував смертельну наживку. Віра — нематеріальний чинник, але вона матеріалізувалася в роботі українських політв'язнів з людьми інших національностей. Можливо, це теж незрозуміло людям, які сповідують матеріалізм. Сталін, намагаючись принизити значення віри, запитав: “Скільки дивізій у Папи Римського?” Історія показала, що для виведення Польщі з Варшавського блоку не потрібно дивізій, але цілком досить Івана Павла другого, Папи польського походження. Навіть у творах Солженіцина ми бачимо, яке велике враження справили на нього бандерівці, і якщо у 1991 році Верховна Рада УРСР проголосила Незалежність, то звідки вона взяла для своєї державності ті символи, які були заборонені в СРСР?
Сам факт, що ми сьогодні зібралися відзначати його народження, і це лише один з сотень заходів, які відбуваються в Україні, свідчить, що Степан Бандера присутній в духовному полі України. Однак не так, як би це мало бути в завершеній державі. Незважаючи на німецьку тюрму і концтабір, знаходяться такі, які називають його німецьким колабораціоністом. Осуджують його як терориста, хоч Ленін, в такому разі, був значно більший терорист, але ж йому ще досі стоять пам'ятники. Верзуть неймовірні небилиці про кровожерливі слова Бандери, не процитувавши жодного слова з офіційного видання його праць. Це виглядає так, якби в Індії називали Ґанді “продажним агентом японського мілітаризму” - але цього ж не говорять навіть у Лондоні, хоч індійський визвольний рух шукав і знаходив підтримку своїх дій в Токіо, причому підтримку більшу, ніж українці знаходили її в Берліні. Бо там завершився визвольний процес, а в Україні він набув виключно зовнішніх форм. А потрібне визволення в головах, насамперед політиків, які претендують виступати в імені всього народу. Тоді не буде спроб втрутитися у внутрішні українські політичні ігри ззовні, маніпулювати українською політикою агентами впливу. А поки що — боротьба, яку вів Степан Бандера, не закінчилася. І тому він і далі на прапорі боротьби за незалежну Україну.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira