Святослав Хоробрий

Продовження. Початок

З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів Полк! Бо записано Волхвами в Книзі Велеса: "Кому присудить Перун, ті будуть їсти в Раю їжу вічну, в Сварзі воскреснуть, бо загинуть сьогодні.

І немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те — ніколи!" (дошка 8/3). Знав це Святе Письмо і Великий князь Свя­тослав, коли перед боєм мовив слово до дружини своєї: "Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертві сорому не мають!" (Літопис Руський, літа 6479/971). Про загибель князя Святослава писали різ­не. За усталеними в історичній літературі традиціями, його уявляли князем-завойовником, жадібним до нажи­ви, який не хотів правити державою, лише воював із су­сідами. Такою була ідеологічна настанова вже перших християнських літописців, які бачили в Святославові ди­кого князя-язичника, котрий не хотів христитися.

Та крізь завісу ідеологічних вигадок пробивається істина навіть у тексті того ж літописця, коли він описує випробування Святослава грецьким цісарем Іоанном, якому бояри порадили: "Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?" Коли ж Святослав, прийнявши золото, звелів сховати його, на­віть не подивившись на дарунки, посли вирішили випро­бувати Святослава на зброю. "І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися ним і хвалити, і дяку­вати цесареві, і прийшли послані назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: "Лютим буде сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуй­ся на данину"...І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: "Рід його візьме" {Літопис Руський, там же), Як бачимо, не багатство було головною силою, яка спонукала Святослава взятися за меч. Як достой­ний воєначальник, він дбав про родини своїх загиблих воїнів; як мудрий голова держави — турбувався про збе­реження національної віри свого народу, воюючи з інтер­національною Візантією а Болгарії. Уклавши мирний до­говір з греками, він лише прагнув виграти час, щоб зміц­нити своє виснажене в боях військо: "Піду я в Русь і приведу більше дружини" (Літопис Руський, там же). Та не судилося,.. Про підступну змову чи внутрішні свар­ки вже частково християнізованих бояр, що точилися то­ді в Русі, нам відомо небагато.

Українським історикам нової Генерації ще належить докладно дослідити цей замовчуваний ціле тисячоліття таємничий період нашої вітчизняної історії. Не все ще сказане й археологами. Що ми знаємо про могилу Великого князя Святослава? Невже нас задовольняє леген­да чи казка про череп нашого князя, з якого печенізький князь Куря нібито пив вино? Та ще й з "уварівською" вставкою, що нібито ця чаша мала напис "Чужого бажа­ючи, своє втратив"? Така легенда, створена християн­ськими ідеологами, довгий час задовольняла істориків проімперської школи, як російських, так і совіцьких. Та видно, що і нині вона до вподоби усім власть імущим кланам від церкви до президентського оточення. Вже сьогодні патріарх Філарет роздає ордени "святого" Во­лодимира, який насправді в нашій історії виконав роль нікчемного зрадника Віри Батьків і кинув Україну-Русь до тисячолітнього духовного ярма. Цими нагородами вже заанґажовані тисячі українських вчених, редакторів га­зет, діячів культури. Чи зможуть вони без християнсько­го упередження взятися за вивчення правдивої історії або хоча б надрукувати в своїх виданнях незалежні від християнської церкви дослідження?

Саме тому ми й досі майже нічого не знаємо про ті знахідки, які й донині замовчує ідеологічна цензура. Що відомо в Україні про українського археолога В. Грінченка, який розкопував так званий "Кічкаський скарб"? Про цю знахідку в Україні нема ніяких публікацій, жодного сло­ва про нього не подає навіть найновіший, виданий уже в незалежній Україні. "Словник-довідник з археології" (К., Наукова думка, 1996), не кажучи вже про вимогу до уря­ду Росії повернути кічкаські знахідки в Україну. Хочеть­ся вірити, що таку вимогу в недалекому майбутньому-бу­де висунуто. Тоді пограбована чекістами могила нашого славного князя Святослава заговорить до нащадків правдивими фактами, які в огні не горять, у воді не тонуть і в каґебістських сейфах не тліють.

А почалося все в 1927 році, коли поблизу острова Хортиця, нижче порогів, було сплановано будівництво кількох металургійних заводів. Такі "будови віку", як відомо, робилися совітами на тих місцях, які мали для народу велике історичне значення. Руйнувалися природні заповідні місцевості, річки, гори, могили, змінювалося до невпізнанності обличчя Матінки-Землі, і все задля того, щоб знищити нашу пам'ять, наш зв'язок з Предками.

У тому місці Дніпро омивав велику гору, що височіла на лівому березі і була ніби відокремлена від степу дво­ма глибокими балками. Будівельники ж мали зрівняти всю верхівку гори, площею 4 кв. кіло­метри, й зробити тут майданчик для бу­дівництва заводів. На верхівці гори бу­ло понад 80 різного розміру могил, де­які з них—до 8 метрів заввишки. В цен­трі, на самому вершечку, був курган, схожий на оборонне укріплення, з пря­мокутним кам'яним валом, одна (корот­ша) сторона якого була вигнута дугою. Це укріплення не мало воріт і було на­сипане нашвидкуруч, бо з часом камін­ня розсипалося і стало просто кам'яною смугою завширшки близько 1 метра і заввишки 20 см. Дослідження цього кургану було доручено археоло­гу В. Грінченку, який сумлінно дослідив усю площу розміром ЗKB. км, поділив­ши її на двометрові квадрати.

У північній частині кургану, навп­роти короткого, вигнутого боку валу в бур'яні стояв камінь, під яким на гли­бині 10-20 см було викладене кам'яне коло діаметром 10 метрів, а в цьому колі була викопана кругла яма завглибшки близько двох метрів. Ця яма всуціль була забита каменем-дикуном, між яким траплялися залізні стрілки. На дні ями були складені обгорілі людські кістки. Сліди вогню було вид­но й на камінні. В цьому ж колі поруч із могилою було встромлено три шаблі, держаки яких стриміли на глиби­ні 20 см від поверхні землі. Вони ніби охороняли другу, меншу яму, діаметром близько 70 см, завглибшки 1 метр. Ця яма була наповнена великою кількістю металевих, золотих та срібних речей, часто напівобгорілих. Проф. М. Міллер писав, що скарб було "проткнуто згори додо­лу наскрізь трьома шаблями. Відтак ця схованка була заворожена. Шаблі мали скарати того, хто на той скарб спокусився б" (UkrainianVoice, Winnipeg, Man., 43,1976).

Та далі склалася майже детективна історія. Працівники НКВД обкопали той скарб і разом із землею (монолітом) перемістили в дерев'яну скриню з грубих дощок. У такому вигляді під збройною охороною його перевезли до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Тут спеціально створена комісія у приміщенні місцевого музею зареєструвала всі речі скарбу, докладно описавши і сфотографувавши кожну річ. Урядовці Української республіки, які в той час перебували у Харкові, в повному складі спеціально приїхали до Катеринослава оглянути скарб. Ці відвідини, вірогідно, й вирішили долю скарбу. Мабуть, як і всі інші цінні археологічні знахідки, все було відправлене в Москву або Петербург (Ленінград). Де поділися ті описи, фотознімки? Чому ніде не було жодної публікації? Відомо тільки, що через десять років (1937) археолог В. Грінченко був заарештований і пропав безвісти. Разом з ним загинули всі його матеріали: креслен­ня, знімки, плани, наукові дослідження.

Ось лише короткий опис скарбу за даними профе­сора М. Міллера, опублікованими в зарубіжній пресі: "В скарбі виявлено було 50 залізних стремен, 20 залізних удел, багато пряжок та кілець від кінських уборів, кіль­ка пар стремен та кілька удел були орнаментовані зо­лотою та срібною насічкою. У скарбі було близько 1500 золотих речей, майже виключно у вигляді різноманіт­них золотих бляшок та грудок від стопленого металу. Всі бляшки були орнаментовані різними візерунками, опуклими півкульками і зроблені штанцами. За формою були округлі, опуклі, квадратові, простокутні з одним виокругленим боком. Всі ті бляшки явля­ли собою прикраси до кінського^та людського убору з ременів. Були поміж бляхами і золоті кільця та обійми до пі­хов від шабель. Була також щира золо­та смуга, прикрашена витискуваним ор­наментом — обкладини горішньої час­тини сагайдаку. Були також і інші золоті платівки різної форми та розміру — оче­видно, обкладинки луків, сідел та іншо­го військового приладдя. Майже всі ре­чі мали сліди перебування у вогні, а ба­гато було частково чи цілком стоплених, іноді просто у вигляді золотих бульб чи крапель. Зі срібних речей найкраще збе­рігся вилитий та оброблений карбиком орел, завбішки з голуба. Ноги йому об­кручував змій, що, підвівши голову, гриз орлу серце. Це відома з класичної дав­нини алегорія — боротьба сили з хит­рістю. На лівому крилі орла — кругле візантійське клеймо, а на грудях вели­кими літерами вирізано "Петроу". Цей орел являє собою навершок стяга когорти або леґіону якогось візантійського воєводи Петра, можливо комен­данта імператорської гвардії. Друга, також пластична фігура, такого ж призначення відображала собою лева, від якого збереглася лише голова, решта була стопле­на. Чимало було й інших срібних, частково стоплених або поламаних речей, з яких більшість — церковне на­чиння, кадила, чаші, діскоси і т.п. Всі речі кічкаського скарбу візантійського виробу 9-10 століть, крім шабель та стріл" (Український голос, 27.10. 1976).

Ці короткі повідомлення подають нам напрочуд яскраву картину похорону останнього язичницького князя України-Руси, яка логічно підтверджується усіма існую­чими історичними відомостями про його загибель на острові Хортиця. Опис речей скарбу свідчить, що похований в кургані є великим воєначальником, який повертався з Візантії з великою здобиччю і загинув у цих місцях (тобто на Хортиці або поблизу неї). Можливо, вірні воїни похо­вали його таємно, за давнім звичаєм наших Предків, на високій горі, спаливши його тіло в урочистому княжому уборі, з усією військовою зброєю. У погребальне вогни­ще, за звичаєм, дружинники кидали йому в останню до­рогу золоті та срібні дарунки, залізні стріли, хто що міг. Після спалення залишки кісток з попелом було закопано разом із залишками погребальних дарунків, потім моги­лу заворожено трьома шаблями, а землю зарівняно так, щоб не лишилося на ній ніякого сліду від могили, лише одинокий камінь нагадував би утаємниченим, де поко­їться їхній дорогий князь.

Колись із вершини тієї гори було видно на десятки кілометрів на північ і на південь: Крарійську переправу через Дніпро, далекі острови, балки, ліси, всі пороги Дніпра аж до порога Вільного, Хортицю і Великий Луг, де бу­ла козацька вольниця. Нині тут, на Запорожжі, димлять труби величезних заводів, вся Хортиця обплутана високовольтними дротами, майже не чути на вулицях української мови, зросійщена вся Запорізька область... Од­нак і тут нині пробуджується українська національна сві­домість і Рідна Віра. Та це й закономірно. Скільки ж сто­літь тут нуртував вільний козацький дух! Великий і силь­ний дух князя Святослава витає над цією святою Зем­лею, незважаючи на всі підступні спроби наших явних чи прихованих ворогів знищити нашу пам'ять про істин­ну Віру і Святість. Боротьба сили із хитрістю триває. Та Україна дочекається свого історика, що правдиво б дос­лідив, у якого Бога вірили козаки, не побоявся б сказати, що не до Ісуса ж молилися козаки-характерники. Саме для таких істориків колись і буде запроваджений Орден Святослава Хороброго як найвища нагорода вірним си­нам України-Руси! Бо маленька краплина Правди, виби­та спраглою душею, є сильнішою, ніж величезна хвиля брехні, кинута на кам'яний берег!