Таємна зброя українців

Турки називали їх тінями. Від однієї тільки згадки про них кров у жилах ворогів закипала, а серцебиття сповільнювалося. Страх перед ними був настільки великим, що ворожі війська вбивали одне одного, в паніці рятуючи свої життя.

Вороги вірили, що ці воїни безсмертні, що вони одночасно всюди і ніде, що їх неможливо ні поранити, ні побачити, бо вони наділені дивовижною надприродною силою і з’являлися перед супротивником у вигляді тіней. Або ж могли перекидатися у вовків і вщент знищити ціле вороже військо. Російський цар так сильно боявся їх, що, навіть, заборонив будь-яку магію у лавах Війська Запорізького. Хто ж вони насправді ці непереможні воїни, які виходили на бій до тисячного війська голіруч і перемагали, не діставши жодної подряпини? Хто такі характерники і звідки вони отримали свій надзвичайний дар невразливості?

Був 1605 рік, коли народилася ця дитина, повитуха зойкнула від страху, а мати – зомліла, адже дитина народилася із зубами. На столі лежав нівроку хлопчик, який не видавав ні звуку. Селом поповзли чутки, що дитина - чортів син. Однак селяни й не здогадувалися, що цього немовля згодом виросте козак-характерник, який боронитиме українську землю та виграє понад сто битв і жодну не програє! Але люди вірили, що дитина, яка народжується із зубами, стане вбивцею. Тому для того, щоб вгамувати сполоханий натовп, батько хлопчика виніс його на віче та запевнив: «Цими зубами мій син Іван гризтиме ворогів!».

Ніхто в селі не хотів, щоб діти бавилися з Іваном, тому хлопчик зростав на самоті. Селяни помічали за ним дивовижні здібності, він міг пересувати предмети одним тільки поглядом та читати чужі думки. Люди називали його чаклуном, сам же Іван був кволим та хворобливим і хотів, щоб до нього ставилися, як до звичайної дитини.

Це трапилося вночі на Івана Купала. Іван схотів піти до лісу. Пізніше він розповідатиме своїм синам, що й сам не знав, чого його туди потягнуло, наче якась невідома сила покликала. Він брів темним лісом у безвіді густого туману. Іван відчув себе здобиччю, а коли озирнувся, то побачив велику вовчицю, яка наступної миті накинулась на нього. Борсаючись у болоті, він намагався порятуватись, відчуваючи нестерпний біль від укусів звіра і вмиваючись кров’ю. Раптом в голові промайнула ясна думка: я не загину. Зібравшись на силі, він вчепився вовчиці в горло. Не контролюючи себе, Іван здушив руками звіра. Вовчиця тільки й встигла сутужно завити. Іван усвідомив, що набув дивовижної сили. До того ж він перестав відчувати біль. Аж тут почув жалібне скавчання. То було маленьке вовченя, Іван забрав його собі. Три дні не було Івана, а коли він повернувся, то селяни побачили, що в руках у дванадцятирічного хлопчака було вовченя. Люди не хотіли жити поруч з вовком, однак Іван заприсягся, що не покине звіра. Вовк став його найвірнішим другом та братом. Люди розповідали, що бачили, як хлопець розмовляє з вовком, а той - відповідає йому. Односельці стали думати, що хлопчина навчився мові звіра. Тоді ж Іван взяв собі друге ім’я – Сірко. Так з’явився непереможний воїн, силу якого ніхто не міг розгадати, а вороги молилися за його смерть та лякали ним своїх дітей, цей воїн – отаман Запорізької Січі Іван Сірко.

Щоправда, для того, щоб стати отаманом Івану Сірку довелося пройти непростий шлях випробувань та відбути виснажливу науку. А сталося так. Якось селом проходили запорожці. Хлопець чув про їх дивовижну силу і знав, що тільки на Січі зможе себе віднайти. Однак козаки відмовилися брати його із собою, бо той, мовляв, був надто малим для військової справи. Покидаючи село, вони жартома сказали Сірку: «Як зможеш подолати всі тринадцять порогів та дістатися до Хортиці цілим, то приймемо тебе».

Коли козаки повернулися на Хортицю, то побачили, що на березі серед очерету біля багаття сидить той самий сільській хлопчина, а поруч із ним лежить вовк. Козаки сахнулися і зрозуміли, що хлопець обраний, і долею йому судилось велике майбутнє. Вони привели його до нащадків волхвів – запорізьких козаків-характерників, які таємне своє знання черпали з прадавньої віри. Із сотні новоприбулих на Січ лише один міг стати характерником. Саме тим одним із сотні і виявився Сірко.

Першим характерником вважають великого князя Київського – Святослава. Коли він повертався Дніпром додому, недалеко від острова Хортиця печенізький князь Курія напав на нього, бажаючи відібрати два мечі долі бога Перуна. За переказами, правитель того народу, який виложить на капищі бога Перуна ці два мечі, став би непереможним правителем Причорномор’я, але зробити це можна тільки раз в шістсот років. Святослава вбили, але князь встигнув викинути один із мечів в Дніпро. Так меч Святослава був загублений. За переказами, один із козачої старшини знайшов його на дні Дніпра і передав особливому юнаку, який володів мовою звірів та вмів перекидатися на вовка – це був Іван Сірко.

Після того розпочалося виснажливе навчання. Хлопець вперто тренувався, щоб ніхто більше не зміг його образити. Перше випробування для майбутнього характерника стало найнебезпечнішим. Хлопцю зав’язали очі та руки й наказали бігти. Він підкорився наказу й щосили помчав наосліп. А коли відчув, що падає в прірву, то зрозумів, як можна спиняти час. В долині козаки застелили землю сіном, тому хлопець не забився, але засвоїв найголовніше безстрашне вміння – відділяти душу від тіла. Це вміння він потім використовуватиме у бою, насилаючи на ворожі війська моровицю, коли ті в страху знищуватимуть одні одних.

Другим його завданням було навчитися захищатися, коли ти виснажений, голодний та спраглий, без жодної зброї – лише голіруч. Для цього юнака прив’язали до дерева посеред лісу. Кілька днів поспіль його не годували та не давали йому води. Єдине що дозволяли – це обливати його крижаною водою, рятуючи від спекотного сонця. Іван згасав. Це була непосильна мука, стояти кілька днів одному посеред лісу, не розуміючи ніч на дворі чи день. Через кілька днів хлопцю розв’язали руки. Знесилений він впав посеред галявини, а коли зняв з очей пов’язку, то зрозумів, що його атакують. У цю хвилю він відчув, як у ньому прокидається звір, що роздратований втомою та спрагою, розкидав нападників та потрощив їх зброю на друзки. За кілька секунд п’ятеро воїнів лежали нерухомо біля ніг Івана, а він ніби знову почав набирати людської подоби. Зрозумів, що може пробуджувати в собі звіра на власне веління.

Останнє випробування було найжорстокішим. Його відправили в Олешківську пустелю, що на Херсонщині, для того, щоб знайти секрет безсмертя. Кілометри суцільного піску і жодного шансу на життя. Сірко мав сам знайти у тих пісках давній секрет характерників, він мав сам дізнатися таємницю знання волхвів, пробувши там три місяці без води та їжі. Від голоду, втоми та знесилення у Сірка почалися галюцинації та марення. Він побачив красиву дівчину, що манила його до себе, коли ж Сірко опритомнів, то відчув, що в його руці щось є, це були зернятка якоїсь рослини. Сірко з’їв їх та відчув, як до нього повертаються сили. Ця рослина - це «любка дволиста». Фітотерапевти запевняють, що вона справді володіє дивовижною здатністю відновлювати сили. Одне зернятко здатне відновити водний баланс людини та втамувати голод, два зернятка - здатні втамувати голод коня. Пізніше козаки носитимуть цю рослину, як амулет на шиї. Вороги дивуватимуться з того, що козачі загони не беруть у похід запасів води та їжі і легко маневрують, не будучи обтяжені зайвих провіантом. Навіть під дією страшних тортур козаки не розповідали секрету диво-рослини, зернятка якої завжди були при них.

Сірко повертався з пустелі переможцем. В цей момент він усвідомив, що володіє безсмертям і здатен керувати часом, але доля подарувала йому ще одне випробування – кохання, яке для безсмертного урус-шайтана стало фатальним.

Старі характерники застерігали Сірка від шлюбу, але той не послухав. Він зустрів жінку, яка стала справжньою відрадою для кошового отамана, посестрою його нескореного духу. Вороги знали його, як перевертня, але дружина та діти знали його, як люблячого чоловіка та дбайливого батька. Тіло його було воїном, а душа отамана – роздвоїлась: в сім’ї – один, а в бою – інший.

Івана Сірка описували так: «Сірко великий воїн був. Той знав, хто що дума. Ото там по тім боці Дніпра були татари... Та як задумують вони було воювати, то Сірко і каже козакам: «Збирайтесь докупи. Бо на нас уже орда піднімається». Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не одруба - тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари, які міри проти нього вживали, та так нічого і не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали...».

Розповідали, що Сірко, із настанням сутінків, перекидався на вовка та проникав у ворожу заставу. Він нишком дізнавався, де що стоїть, як розташовуються оборонці й на ранок повертався до козаків, детально переповідаючи все що бачив. Козаки розпочинали наступ й завжди перемагали. Налякані вороги розповідали, що Сірко у розпал бою міг здійматися у повітря та викликати негоду. У страху, звичайно ж, великі очі і кожен бачив те, що хотів, але коли ворожі війська чули, що на них походом йде кошовий Сірко, то знали – вони приречені на поразку. Козаки натомість були переконані, поки з ними Сірко, то військо буде непереможним. Саме тому на заклики отамана йти в бій вони, зазвичай, відповідали: «Веди нас, Батьку, ми з тобою до кінця!» Сірко володів дивовижною силою стратегічного передбачення та досконало володів мистецтвом маневрувати в бою. Він о вважається чи не найвидатнішим полководцем та військовим стратегом Європи, подібних йому не було ніколи.

Козаки розповідали, що якось ввечері, стоячі на березі Хортиці, Іван Сірко зустрівся з чортом. Той спокушав його славою, золотом та владою. Пропонував йому гетьманську булаву та довічну пошану побратимів. На всі ці спокуси нечистого Сірко тільки розсміявся та вистрілив в чорта з пістоля. З того часу козаки почали говорити: «Сіркові сам чорт не страшний!»

Однак знесилені непереможним Сірком вороги вирішили забрати в отамана його душу – його сім’ю. Сірко мав дивовижну вдачу та був наділений надзвичайними силами. Розповідали, що на полі бою він зцілював рани своїх побратимів, однак свою душевну рану він загоїти так і не зміг. Попри всю характерницьку та непереможну силу Івана Сірко так і не зміг пережити смерть своєї дружини та двох синів, які загинули від рук ворогів. Сірко був розбитий, його село спалили, сім’ї у нього більше не було, не було кому у спадок передати своє знання та вміння характерницької сили. Так вороги вирішили здолати непереможного воїна, відібравши у нього його душу, а заразом відібравши у нього те, що робило його людиною.

В страшному гніві Іван Сірко повертається на Січ. Звір пробудився в отамані. Сірко наказав скликати останній найбільший похід на турків. На своєму шляху Сірко не шкодував нікого. Він виходив на бій до ворогів голіруч, без зброї. Перекази розповідають, що в бою перед Сірком вороги помирали від страху. Сірко наказав полонених не брати, по собі отаман лишав тільки попелища. Але навіть той тріумфально-переможний похід не приніс Сіркові душевного спокою. Вдома його так ніхто й не чекав…

Сірко був вбитий горем, він почав втрачати свою силу, душа його роздвоїлася, жага ворожої крові вгамувалася і Сірко забажав померти. Він чекав смерті як найбільшого благословіння, але смерть не приходила по нього. Тоді Сірко змайстрував собі домовину, сам ліг у неї та й помер.

На смертному ложі Сірко залишив заповіт своїм побратимам: «Хто сім років поспіль перед Великоднем носитиме на мою могилу землю – отримає мою силу». Однак, справжнє місце поховання отамана-характерника так і залишилося невідомим. Побратими добре подбали про те, щоб таємниця їх кошового залишилася недоступною для ворогів. Саме тому Сірка кілька разів перепоховували, а місце його поховання знали лише обрані. Козаки так вірили у силу свого отамана, що понад п’ять років труна із тілом Сірка зберігалася на Січі. Військо навіть возило її з собою у військові походи, а вороги зачувши те, що з козаками тіло й дух кошового, здавалися без бою, або ж втікали.

Однак ще один заповіт залишив Сірко побратимам: «Як настунуть лихі для Україні часи, відкрийте мою домовину, візьміть мою правицю та йдіть з нею до бою!». Отож, після того, як домовина із тілом Сірка зберігалася на Січі протягом п’яти років, козаки вирішили поховати її в землю, однак перед тим виконали заповіт кошового. Вони відітнули правицю Сірка і ще двадцять років возили її із собою в походах. Коли бій був особливо важким, козаки виставляли правицю отамана на списі та кричали: «Бійтесь бусурмани! З нами рука та душа отамана Сірка!» Козаки вірили, що з благословення Сірка його правиця буде оберігати козаків та Січ від підступів ворогів. Так, навіть після смерті, кошовий отаман Січі Запорізької Іван Сірко наводив жах на ворогів України. Турки розповідали, що ночами перед важким боєм з козацьким військом у своїх заставах вони бачили сірого вовка, вбити якого ніхто з них не наважувався. Кажуть саме так Сірко після смерті і допомагав козакам в походах.

Востаннє ж правицю Сірка використовували у війні 1812 року, коли війська Наполеона взяли Москву. Тоді правицю Сірка тричі обнесли навколо окупованого міста і це змусило французів відступити. Куди поділася українська секретна зброя – невідомо, адже її подальша доля огорнута таємницею. Однак козаки добре дбали про спокій свого отамана, тому місце поховання відмовлялися відкрити. Коли московські історики приїхали на могилу Сірка для того, щоб взяти череп кошового, щоб реконструювати його зовнішній вигляд, українські історики переконалися – в домовині лежить не Іван Сірко. Однак російських колег запевняти у протилежному не стали хоча скелет людини в домовині мав дві руки. За версією українських істориків, справжня могила кошового тепер на дні каховського водосховища, а відтак сила Сірка є недоступною для ворогів.

Так пішов зі життя найвидатніший український воїн – Іван Сірко, навіть по смерті він боровся проти ворогів змушуючи їх тремтіти від страху при одній тільки згадці про українського урус-шайтана.

Насправді не тільки запорожці були характерниками. Польські жовніри, які були свідками придушень гайдамацьких повстань, розповідали, що гайдамаки після того, як в них вистрілять, збирали кулі в сорочку та кидали їх у ворогів. Вкинута куля, вбивала ворога на смерть. Страх перед гайдамаками був настільки великий, що поляки, йдучи на придушення бунтів, постилися, молилися та освячували срібні кулі в костелах. Вони вірили, що тільки освячена куля здатна вбити характерника.

Очевидці розповідали й про те, що козаки виходили на бій без зброї. Використовуючи бойове мистецтво «Спас», один козак міг здолати цілий десяток ворогів.

Що з цього всього правда, а що вигадка? Це, напевне, питання не до істориків, а до психологів. Насправді в додаток до дивовижного стратегічного хисту, постановки бою, козаки та гайдамаки володіли ще й здатністю психологічно залякувати суперників. Своїми ритуалами, вмінням виживати в найскладніших умовах, з’являтися нізвідки й так само раптово щезати, вони вводили своїх ворогів у стан глибокого психологічного шоку, після якого починалась паніка, ворог вбивав сам себе, козакам же тільки й залишалося чекати.

Характерник – це воїн, який володів дивовижною вдачею, особливим характером, стійким та незламним духом. Він не просто мав надзвичайно непохиту волю, але й був безстрашним, а тому в очах ворога – безсмертний. Характерники – особлива каста воїнів, які незламним духом і вірою творили великі та славетні подвиги, захищаючи рідну землю від ворогів. Характерник живе у кожному українці, ми нащадки непереможних, однак їх вміння та й віру українці розгубили десь на межі століть. Втім, і сьогодні є нескорені духом, які живуть наслідуючи вчення своїх прабатьків, навчаються їх ремеслу і рано чи пізно, коли настануть особливо скрутні часи, ці воїни підуть захищати рідну землю. Майбутнє України за ними!

Довідка: Іван Сірко (1605—1680рр.) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу у більш як 100 боях.