Трипільська доба

Однією зі складових частин індоєвропейської культури, що сформувалася близько другої половини VІ тисячоліття до н. ч., єТрипільська археологічна культура. До неї належать також пам’ятки з символами Тільця, адже це був час його панування в Зодіаці (почався у 4400 р. до н. ч.) .

Які ж території охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найранішими центрами індоєвропейців були Подунав’я, західна частина Північного Причорномор’я та частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до н. ч. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні досі історична наука датувала V–ІV тис. до н. ч., але найновіші дані науки свідчать, що вона існувала вже з середини VI тис. до н. ч. Отже, від трипільської доби нині минає близько 7,5 тисячі років.

Проблема походження Трипільської культури остаточно ще не вирішена: вважають, що вона має генетичний зв’язок (особливо раннє Трипілля) зБалканською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров’я і Побужжя творили Трипільську культуру вже за часів неоліту (Буго-Дністровська неолітична культура). Період ІV – початку ІІІ тисячоліття до н. ч. – час найбільшого розвитку Трипільської культури. Періодизація цієї культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н. ч., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки зазнали змін і утворили кілька локальних різновидів, що ускладнює ідентифікацію їх з трипільськими.

Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії (культура Кукутені) та на Балканському півострові.

За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців Предками українців, проте серед українських істориків існувала досить вагома система доказів визначної ролі Трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це насамперед висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Віктора Петрова, Омеляна Партицького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін. Історики незалежної України все сміливіше доводять спадкоємність Трипільської, Протослов’янської, Праслов’янської та Праукраїнської культур.

Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

Віктор Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу?

Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувалися по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив загоном для великої рогатої худоби або місцем для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4–5 м завширшки і 15–20 м завдовжки. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м². Це вже справжні протоміста, де могло проживати близько 50 тисяч чоловік.

Трипільські хати мали по кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев’яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді їх розписували дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців збереглися до наших днів.

Найбільшими трипільськими поселеннями (т. зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 га, кількість жител – до однієї тисячі й більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в Трипільській культурі, які, однак, ще малодосліджені. Вірогідно, що центр Трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією (за Віктором Петровим).

Хліборобство було основою трипільського господарства. Крім того, було розвинене і великохудобне скотарство, в якому переважали віл і корова.

Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різні форми розписного посуду: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця тощо.

У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні та розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало спалювання покійних. Рідкісні знахідки трипільських поховань (біля сіл Халеп’я, Ігрень поблизу Дніпропетровська, Більче-Злоте та ін.) свідчать про два основні антропологічні типи трипільців:середземноморськийтапротоєвропейський. Частина трипільців малапротоіндоіранськийтип. Вони були подібні до давніх мешканців Середземномор’я і Малої Азії: мали скошене чоло, вигнутий ніс, довгасте витягнуте обличчя. Різнаманітність антропологічних типів трипільської людності свідчить про активні етногенетичні процеси на теренах України в часи Трипілля.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність – це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів. Наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів).

Слід зазначити, що багато вчених ототожнювали трипільців з пелазгами: так, академік Олексій Соболевський вважав “трипільців-пелазгів” Предками кіммерійців і скіфів (“Русско-скифские этюды”), Єгор Классен та Дмитро Чертков підтримували гіпотезу про ідентичність трипільців з пелазгами. На жаль, радянська наука дала негативну оцінку їхнім пошукам, що стало причиною майже столітнього вилучення цих імен із наукового обігу. Хоча деякі українські вчені та українці діаспори (В’ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) вважали трипільців етнічними Предками українців, однак їхні праці в Україні були маловідомі й вважалися “ненауковими”.

Популяризатором знань про пелазгів в Україні став Олександр Знойко – фізико-хімік, знавець астрономії та міфології. Його праця, що побачила світ уже після смерті автора, була сприйнята неоднозначно. Особливо різкої критики вона зазнала від офіційної науки – її не визнали суто науковою. Однак, незважаючи на популярність викладу, Олександр Знойко у своїх дослідженнях спирався на праці багатьох попередників: Ксенофонта Сосенка, Миколи Марра, Олександра Черткова, Омеляна Партицького та інших, а також цитував праці стародавніх істориків, котрі писали про Русь-Україну: Геродота, Птолемея, Страбона, Тацита, Павсанія, Діонісія Галікарнаського та ін. Знойкові “Міфи...” нарешті досягли свого – українські вчені звернули увагу на “небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення Трипільської культури в формуванні сучасного населення України”.

Сподіваємося, що найближчим часом з’являться серйозні наукові розвідки про генетичний зв’язок Трипільської культури злюдністю сучасної України, адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.