Українська (руська) військова еліта VІ – XVIII ст.

Від самих початків свого історичного буття український (руський) народ постає на сторінках старожитних руських літописів та іноземних хронік як народ-войовник, що веде безупинну війну на всіх своїх кордонах – готується до походів, організовує оборону своєї країни, здійснює колонізаційні заходи на відвойованих теренах та будує державні структури, що покликані зорганізувати військовий потенціал народу.

В основі всіх руських державних утворень періоду середньовіччя та раннього модерну (VІ – XVIII ст.) перебувало мілітарне начало. Військовий аспект був визначальним як в зовнішній, так і внутрішній політиці цих держав. І саме він справив вирішальний вплив на державний устрій руських земель і соціальну структуру, світогляд, звичаї та культуру руського народу.

Найвизначніший державно-політичний витвір руського народу за всю його історію – Київська Русь була створена князями-полководцями та їхніми дружинниками, що здійснили грандіозні завоювання на просторах від Дунаю до Білого моря, і від Карпат до Волги. Центральну постать нашої історії, творця Київо-Руської імперії, князя Святослава літописи змальовують як досконалого воїна та володаря водночас – “князю Святославу възрастъшю и възмужавшю, нача вои совкупляти многи и храбры, и легъко ходя, аки пардусъ, войны многи творяше. Ходя возъ по собh не возяше, ни котьла, ни мясъ варя, но потонку изрhзавъ конину ли, звhрину ли или говядину на углех испекъ ядяше, ни шатра имяше, но подъкладъ постлавъ и сhдло в головахъ; тако же и прочии вои его вси бяху. И посылаше къ странамъ, глаголя: «Хочю на вы ити»”.

Для руського дружинника, як згодом – для руської шляхти чи козацтва, основні життєві пріоритети були сконцентровані навколо таких понять як – слава, честь, звитяжність, доблесть, мужність. Звитяжна смерть на полі бою відкривала перед полеглим воїном шлях до безсмертя. Віра в те, що “все гине – слава не поляже” – визначала світогляд рицарства Руської землі. “Ищучи себе чти, а князю славh” провадили своє коротке, але славне, життя руські воїни.

Літописні оповідання змальовують нам звичну для руських правителів та воїнів поведінку – “И поиде Святославъ на греки, и изидоша противу Руси. Видhвше же Русь убояшася зhло множьства вой, и рече Святославъ: «Уже намъ нhкамо ся дhти, волею и неволею стати противу; да не посрамимъ землh Рускиh, но ляжемъ костьми, мертвыи бо срама не имамъ. Аще ли побhгнемъ, срамъ имамъ. Не имамъ убhжати, но станемъ крhпко, азъ же предъ вами поиду: аще моя глава ляжеть, то промыслите собою». И реша вои: «Иде же глава твоя, ту и свои главы сложимъ». И исполчишася Русь, и бысть сhча велика, и одолh Святославъ, и бhжаша грьци”.

Не знеславити землю Руську, захистити її від будь-яких ворогів, навіть ціною власного життя – ось те надзавдання, виконання якого покладали на себе і княжі дружини ХII ст. (“луце жъ бы потяту быти, неже полонену быти, а всядемъ, братие, на свои бръзыя комони да позримъ синего Дону”), і руський нобілітет XV – XVI ст. (“иди и за … любезное наше отечество и край … нашу вольность и свободу или погинь, или с нев славен и предкам твоим равен повернися”), і запорозьке рицарство XVII ст. (“готовh Wйчизнh слuжити, за волность еи и свой животъ положити”).

Перманентна, на протязі віків, загроза з боку кочового Степу диктувала незмінно військовий характер всіх без винятку руських еліт. Коли стара провідна верства, в силу тих чи інших причин, ставала нездатною виконувати означене вище військово-політичне надзавдання – на зміну їй приходила нова, ще більш змілітаризована еліта, що з новою силою та енергією перебирала на себе оборонні та наступальні функції.

Коли на зламі XVI – XVII ст. руська шляхта, витративши свій пасіонарний запал, перетворилася з верстви воїнів на стан землевласників, з “народних грудей огниво бід викресало” козацтво – “широку і розгульну замашку руської природи”. Це останнє, врешті, поклало край пануванню кочовиків у надчорноморських степах, здобувши їх для українського плугу.

Полита кров’ю українців (русинів), а ще більше – кров’ю наших ворогів, Українська (Руська) земля народжувала лише такі еліти, що були здатні ніколи не випускати з рук зброю та перебувати весь час напоготові до військових дій (“буд ест або не ест перемере з Татари, тогды пред ся з коня мало зседаем, а на кождое место мусим в поле быти”). Така постійна змобілізованість визначала ті особливості, що відрізняли Русь, руський народ та його суспільно-політичний провід від решти європейських країн.

В Київській Русі до самого її занепаду в середині ХІІІ ст. продовжують існувати великі княжі дружини, що здатні будь-якої миті виконати свою місію захисників Руської землі, відбити напад “поганыхъ” чи здійснити здобичницький похід в Поле або ятвязькі ліси, за Карпати “въ Uгры” або за Віслу “къ Л#хомъ”. І це на тлі західно-європейського рицарства, що чим далі то все більше осідає на землю, перетворюючись з воїнів на землевласників. Служба сюзерену стає для європейського нобілітету небажаною повинністю, яку виконують з неохотою та прагнуть будь-що позбутися, в той час як руські дружинники виступають чи не головними ініціаторами військових заходів, що мають убезпечити Русь від ворогів та принести “князю славу”.

В руському суспільстві середньовічної та ранньомодерної доби привілейоване становище в суспільстві прямо залежить від виконання військових обов’язків. Відповідно особа, що мала належні здібності та опанувала військове мистецтво, мала всі шанси здобути собі високий соціальний статус, як за часів Київської Русі Х ст. чи Руського королівства ХІІІ ст., так і в Литовсько-Руській державі XV ст. чи Війську Запорозькому XVII ст.

Це створювало феномен відчутної соціальної мобільності в лавах руської еліти, чого не спостерігаємо в більшості інших країн Європи, в яких якщо і відбувалися зміни еліт, то зовсім не в напрямі більшої мілітаризації, як це бачимо, приміром, в козацькій Україні XVII ст. В тогочасній Європі зі старою аристократичною верхівкою в конкуренцію вступила еліта, що мала передусім економічне походження – буржуазія, що виросла з купецтва та міського патриціату.

В той час коли в більшості європейських країн державний устрій та політика визначалася інтересами різних соціальних груп, а вага військової складової поступово втрачала позиції під натиском суто економічних інтересів, в українських (руських) державних утвореннях до кінця XVIII ст. у керма держави незмінно перебували верстви, що мали мілітарне походження, пасіонарність, військова вправність та самовідданість яких забезпечили нашому народу право на життя та розвиток.