Василь Стус – вірний син України

Василь Стус жив, творив і загинув, щоб український народ мав те, на що заслуговує, – свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам’ять, самобутню культуру. Як письменник і громадянин Стус належить до тих духовних лідерів нації, актуальність яких із плином часу не зменшується, а набуває все більшої ваги, бо сьогодні він єднає два віддалені регіони – Поділля й Донеччину, ніби стверджуючи своєю долею ідею соборності України.

Ще на початку свого творчого шляху В. Стус визначив свою життєву позицію – бути Людиною: «Поет – це людина. Насамперед. А людина – це добродій…».

Письменник жив Україною, марив нею на чужині.

Ця всепоглинаюча любов була сенсом його життя і відчувалася в кожній поетичній збірці. А їх у нього було шість: «Круговерть» (1964), «Зимові дерева» (1968 – 1970), «Веселий цвинтар» (1970 – 1971), «Час творчості – Dichtenszeit» (1972), «Палімпсести» (1972 – 1980), «Свіча в свічаді». Перекладав Й. В. Гете, Р. М. Рільке, П. Целана, Р. Кіплінга, Ф. Г. Лорку та ін. Твори ж Василя Стуса було перекладено англійською, французькою, португальською, польською, німецькою мовами.

1972 рік розділив шлях Стуса на дві дзеркально обернені половини, поміж яких пролягло «квітування» особистого вибору поета. Позаду залишився період гартування до життєвих випробувань, до того, що призначено тобі Долею. Попереду – підтвердження того, що ти здатен заплатити ціну, виставлену тобі суспільством за те, що, всупереч усьому «радянському народові», зберігаєш право на власну думку і вчинок. На суді 1972 р. ніякої політики ще не було. Питання звучало так: зречешся себе і друзів чи сядеш за вірність собі та їм?.. Зректися – означало втратити себе, на що Василь не погодився…

Надія Світлична так характеризувала поета: «У ньому рідкісно гармонійно поєднується неприйнятність фальшу, нетерпимість до зла в будь-яких виявах – і якась беззахисна оголеність душі, непрактичність у буденному житті». Іван Дзюба вважав його «людиною морального абсолюту».

Друге ув’язнення – десять років табору особливого режиму і п’ять років заслання – він одержав за головування у 1979 – 1980 рр. в українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод із захисту прав людини (1980 – 1985).

У таборах та на засланні В. Стус написав близько тисячі віршів, зробив 400 перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини.

У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури (за поданням Г. Белля). Здійснитися цим планам не судилося. У ніч з 3 на 4 вересня він помер у карцері від серцевого нападу – на другий день «сухого» (без вживання води) голодування.

Через чотири роки після смерті поета – 1989-го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино Пермської області у 1984 – 1985 рр.) проводжали в останню путь жителі Києва та України, над траурною процесією яскраво майоріли сотні червоно-чорних та блакитно-жовтих прапорів. Столиця схилилася перед людиною, двічі виштовхнутою у таборову невідомість.

У 1991 році Василеві Стусу присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка. 25 грудня 1997 року Указом Президента України «за визначні заслуги перед українською державою у розвитку національної культури, громадянську мужність у відстоюванні ідеалів гуманізму і незалежності України» Василя Стуса нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 26 листопада 2005 року Указом Президента України поету було присвоєно звання Героя України.

«В українській поезії тепер більшого нема…», – підкреслював М. Хейфец. Однак слово Стуса-борця почув світ, почула Україна… Він живе серед нас своєю непохитністю ЛЮДИНИ, яка протистояла тоталітарному режиму і вистояла, щоб ми могли залишатися українцями, щоб вчилися бути справжніми патріотами своєї держави.