Велика гунія

Ще й сьогоднi так званi науковцi не можуть достеменно вирiшити питання щодо походження того народу, який у 376 роцi н.л. повалив готське королiвство у Приднiпров’ї. В письмових джерелах цей народ називають гунами. Бiльшiсть «iсторикiв» нашого часу вважає їх зайдами зi сходу. Пiсля розгрому готiв на Днiпрi, вони, начебто, створили могутню державу на Дунаї, де тепер Угорщина. Але для пiдтвердження такої «iсторичної» версiї немає жодних доказiв.

За iншою версiєю, цi гуни – мiсцеве праукраїнське населення Приднiпров’я. Прибiчникiв даної версiї – меншiсть, але вони для її пiдтвердження наводять письмовi свiдчення, матерiали археологiї, етнографiї, лiнгвiстики, фольклору. На жаль, у iсторичнiй науцi мiцно вкорiнена антируська, антиукраїнська традицiя, яка гальмує критичний пiдхiд до вивчення цих джерел. Прибiчники першої (антируської) версiї вважають, що гуни є окремим етносом. Проте ця точка зору є досить штучною i нав’язаною нам, українцям, iноземними iсториками-зайдами. Назва «гуни» має полiетнiчний характер i походить вiд давнього скандинавського поняття «амазонки». За старовинним повiр’ям, землi мiж Доном та гирлом Дунаю населяли жiнки-воїни, що жили без чоловiкiв i яких називали саможонки, що грецькою звучало як «амазонки». Звiдси степи Припонтиди-Причорномор’я називалися Гунагардом, тобто країною амазонок, а її мешканцiв – вiдповiдно гунами. Готи, осiвши у ІІ ст. н.л. на Нижньому Днiпрi, називали цим iменем спочатку українцiврусинiв, своїх сусiдiв з пiвночi. Пiзнiше така назва стала поширюватися на усi iншi племенa, якi приходили у цю країну – на болгар, аварiв, хозарiв тощо. Але у середовищi прагерманських племен назва «гуни» закрiпилася на багато столiть за мешканцями Середнього Поднiпров’я. Тому у письмових джерелах i фольклорi народiв Пiвнiчної Європи плем’я полян бiльше тисячi рокiв було вiдомим пiд назвою гунiв. Греки i римляни, запозичивши цю назву вiд готiв, теж часто-густо називали населення Поднiпров’я гунами.

* * *

У 375 роцi н.л. над готськими племенами почали скупчуватися хмари. Пiд кiнець свого правлiння немiчний повелитель готiв Германарiх втрачав кермо влади. Мiж готськими можновладними родами Амалiв та Балтiв точилися чвари за владу над племенем. Захiдне колiно племенi – тервiнги – вийшли з пiдпорядкування Германарiха. Бiльша їх частина ще у 364 роцi пiд проводом Атанарiха переселилася на Дунай. Розкол у станi готiв iстотно послабив їх вiйськову могутнiсть. Натомiсть у той час посилилася напруга у стосунках з антами – праукраїнцями Поднiпров’я. А ще ранiше почастiшали напади кочових племен болгар (волгарiв) на володiння готiв. За правлiння Германарiха готи нерiдко направляли свої розбiйницькi експедицiї до Кубанських степiв, де на той час мешкали болгари-кочiвники, уганяли худобу, забирали людей у полон. Наразi болгари платили ослабленим готам тiєю ж цiною. Іордан у своїй Гетицi натякав на причини нападiв кочiвникiв на володiння готiв: болгар «прославляли злигоднi, якi настали по грiхах наших». Численнi наскоки та сутички з болгарськими племенами вимотували сили готiв i тримали їх у постiйнiй напрузi. Практично це була вiйна на виснаження. Наскiльки напади болгар деморалiзували готiв, можна судити по тому, що вони, на думку Іордана стали причиною смертi Германарiха: «Не перенiсши гунських (болгарських) наскокiв, Германарiх помер на 109 роцi життя». У Марцелiана з цього приводу сказано, що Германарiх покiнчив життя самогубством: «Германарiх протягом тривалого часу старався чинити їм рiшучий опiр i вiдбитися вiд них. Але оскiльки чутка все бiльше посилювала жах лиха, що насувалося, то вiн поклав край страхам перед великою небезпекою добровiльною смертю». Германарiх довго вiдбивався вiд наскокiв, але час працював проти готiв. Над ними все бiльше нависала небезпека з пiвночi: анти вирiшили використати сприятливi обставини, щоб вiдбити готам бажання посягати на їхнє майно та свободу. Вiйсько антiв весною 376 року увiйшло в межi готських володiнь. Але Іордан жодного слова не присвятив висвiтленню воєнних дiй. Вiн тiльки позначив початок вiйни: «Баламбер, король гунiв, рушив вiйною на ту частину готiв, яку становили остготи». Тут Іордан антiв називає гунами, а перекрученим Баламбером антського царя Велимира. Надалi вiн лаконiчно каже про результати вiйни:

«Смерть Германарiха дала гунам можливiсть осилити тих готiв, якi, як ми казали, сидiли на схiдному боцi i називалися остготами».

Гревтунги (остготи) змушенi були визнати васальну залежнiсть вiд антiв. Про вiйськовi дiї вестготiв (тервiнгiв) Іордан зовсiм не згадує. Тервiнги, за його словами, не вступаючи до бою, швидко вiдступили до Дунаю.

«Везе готи ж… що мешкали у захiднiй областi, наляканi страхом своїх родичiв, вагалися, як їм поступити стосовно племенi гунiв: вони довго розмiрковували i, нарештi, за спiльною згодою направили послiв до Романського (Вiзантiйського) iмператора Валента, брата iмператора Валентина старшого з тим, щоб пiдкоритися його законам i жити пiд його володiнням, якщо вiн передасть їм для поселення область Фракiї або Мезiї».

Разом з тервiнгами вiдступила також частина гревтунгiв, якi не виявили бажання визнати владу антiв. Про участь болгар у цiй вiйнi з готами Іордан не згадує. Розповiдь про це знаходимо лише у Прокопiя Кесарiйського (Вiйни з готами).

«І от кiмерiйцi (болгари) несподiвано напали на готiв, якi мешкали на цих рiвнинах (Криму), багато з них перебили, а решта кинулася утiкати. Тi, що могли втiкати вiд них (болгар), знявшись з цих мiсць з дiтьми та жiнками, покинули рiдний край i, перейшовши рiку Дунай, зупинилися на землях римлян». Участь болгар у гото-гунськiй вiйнi обмежилася захопленням Криму. Далi вони не пiшли. Натомiсть основний тягар вiйни несли анти-русичi. Так, у 376 роцi анти вчинили благородно з переможеними. Вони залишили землi за гревтунгами. Їх правляча династiя, як i ранiше, володiла спадковою владою. Конунг Вiнiтарiй, який успадкував владу вiд Германарiха, зберiг атрибути королiвської гiдностi. Обмеження були встановленi тiльки на зовнiшнi зносини готiв. Вони були позбавленi можливостi безкарно втручатися в життя сусiднiх народiв. Натомiсть готи не хотiли миритися зi своїм залежним становищем. Конунг Вiнiтарiй, тут i далi пише Іордан, «гiрко переносив залежнiсть вiд гунiв».

Готи не покладали надiй на звiльнення з-пiд опiки антiв i мрiяли про вiдновлення минулої могутностi. Анти не утискали готiв i останнi, прийнявши це за ослаблення противника, за деякий час знову вирiшили випробувати силу своєї зброї. З часом готи, оправившись пiсля поразки, роблять спробу звiльнитися вiд васальної залежностi. Щоб приголомшити антiв, готський конунг вдається до авантюри.

«Потроху звiльняючись вiд їх влади i пробуючи проявити свою силу, Вiнiтарiй рушив вiйсько до землi антiв».

Таким чином, пiсля короткого перепочинку боротьба антiв-русичiв з готами вiдновлюється. Спроба Вiнiтарiя виявилася безуспiшною. Ступивши до землi антiв, вiн вже «у першiй сутичцi був переможеним». Через свою нездатнiсть перемогти антiв на полi бою, Вiнiтарiй вирiшив досягти перемоги пiдступнiстю. «Вiн з часом став дiяти рiшучiше i розiпнув князя їх Божа (Буса) з синами та сiмдесятьма вельможами, щоб трупи розiп’ятих збiльшили страх пiдкорених». У чому проявилася рiшучiсть Вiнiтарiя, пояснює використаний Іорданом епiтет «ditidicii», що означає «пiдкоренi зi зброєю в руках».. Так iсторик назвав вiйсько антiв, яке залишилося без свого вождя та воєвод. Хоча Іордан не повiдомив подробиць вчиненого Вiнiтарiєм злочину, але епiтет «пiдкоренi зi зброєю в руках» дає можливiсть висвiтити картину «подвигу» готського конунга.