Віросповідання запорізьких козаків

Віросповідання запорозьких козаків неподільно пов'язане з віросповіданням українського народу. Християнська релігія входила в Запорозьку Січ у той же спосіб, що й на Україну-Русь – з тією ж метою та за допомогою тих же методів.

Для з'ясування мети християнства скористаємося висновком українського письменника-етнографа Михайла Іванченка:

"Сусіди Київської Русі, намагаючись накинути їй нову релігію, аж ніяк не піклувалися про поліпшення її життя й піднесення культури. Кінцевою метою в них було духовне поневолення і військове підкорення русичів. А звідси – данина, зиск, додаткова робоча сила та дармові вої" (МІ с.54).

Сповідуючи рідну предківську релігію, українці-русичі увійшли у всесвітню історію як непереможні воїни.

"Візантійський хроніст Прокопій Кесарійський (VІст.) описав щорічні зрушення східнослов'янських племен склавинів та антів на володіння Візантії. За його словами, в них тоді єдиним володарем був усесильний бог блискавки (Перун). З ним вони почувалися рішучими й відважними. Кінні ополчення слов'ян переправлялись через Дунай, спустошували Іллірику. Під час війни 550-551 років склавини та анти підступили до стін візантійської столиці – Царгорода. В кінці VІ століття вони ще кілька раз намагались оволодіти цим містом. Візантія часто підносила воєводам дорогоцінні миротворчі дарунки… Неспроможна протистояти русичам військовою силою, Візантія замислила умиротворити їх новою вірою" (МІ с.50-52).

Сучасна історія датує запровадження християнства на Русі наприкінці Х століття. Показово, саме з цього часу починається відтік невдоволених русичів з центральної Руси на околиці, зокрема й у степи. "Процес відтоку народної сили в степ розпочався у Х ст. і особливо посилився у ХVІ ст." (УФ с.31). Кінцева дата пояснюється утисками католицької церкви, коли Річ Посполиту очолив фанатичний католик Сигізмунд-ІІІ (1587-1632), після чого православні українці-русичі відчули непомірний релігійний гніт, що набув жахливих наслідків з офіційним запровадженням Брестської унії 1596 року.

Фактична християнізації Руси була запроваджена у 1037 році Ярославом-Георгієм «Немудрим» і мала фатальні наслідки: перша вікопомна поразка християнізованого війська українців-русичів сталася під час монголо-татарської навали Чингіз-хана 1223 року. Власне це був початок занепаду непереможного Царства Русь, що остаточно занепало під час Батиєвого нашестя 1238-1240 років. Показово, що "саме тоді давньослав'янські вірування спалахнули з новою силою. Адже коли горіли Києв, Чернігів та Володимир-Волинський, християнські священики проповідували "смирення й покірність перед волею божою". Після таких злочинних слів проповідники самі розбіглися хто куди. Наприклад: митрополит Русі Іосиф утік до рідної Візантії, а рязанський єпископ Кирило – в лісові пущі. Християнський бог не порятував русичів. Люд гинув навіть у церквах. Отоді в людських душах і прокинулась давня народна віра, яка вчила захищати рідну землю й борвіотися з будь-якими нападниками" (МІ с.158).

На жаль, правителі тодішньої Русі були неспроможні усвідомити згубні наслідки насильницького запровадження християнства, бо тлінна дія цієї жидівської релігії проявляється не одразу, а лише через декілька поколінь. Під впливом нової релігії безстрашні воїни змінювали своє ставлення до власного життя. Якщо за Предківською Вірою вважалося почесним померти на ратнім полі (бо воїн отримував від рідного бога друге життя і ставав більш вправним у наступних битвах), то за християнською релігією, не маючи другого життя після загибелі, воїн страхався смерті, що виразно проявлялося в битві і впливало на її результат. Інакше кажучи, християнство підточило незламний дух непереможного руського воїнства, що й привело руську державу до повного краху. Адже люди, які піклуються тільки про себе, гублять не лише себе, але й свою державу.

Найбільше зло християнства у тому, що воно упокорює свідомість людини, примушує терпіти безчестя, знущання, наругу, ганьбу, здирництво, грабіж, потурання людської гідності. Замість свідомої боротьби за свої права, християнська релігія примушує коритися знедоленню і мовчки миритися з кривдою, покладаючись на розраду від жидівського бога. Але жидівський бог піклується виключно про жидів, тож українцям-русичам і загалом усім слав'янам нема на що сподіватись взагалі.

Немає іншого пояснення занепаду непереможної України-Руси, як внаслідок насильницького запровадження християнства «мечем і вогнем». Примусова християнізація широких верст населення Середньовічної Руси підточила моральний дух українців-русичів і усього непереможного руського воїнства. А усілякі балачки про якісь "духовні надбання", що буцімто принесло християнство, ні що інше як вигадки церковників. На це зауважували відомі політичні й громадські діячі, зокрема Михайло Драгоманов: "Найміцнішою з назад тягнувших ниток була "христова віра" й "святе письмо", шкодливу силу якого ми показали в "Громаді" (часописі). Найголовніше всього – це те, що "святе письмо" не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів" (МД с.32).

Козаки, як військові люди, не переймались питанням християнської релігії. По великому рахунку, козаки ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь "не убий". Козаки порушували цю "заповідь" настілки часто, що за християнськими канонами усі без винятку мались бути відлучені від Церкви І.Христа. Тож ні про яке християнське вірування козаків не може бути мови. Єдина релігія, яка відповідала козацькій діяльності і яка, власне, й зумовлювала захист Батьківщини шляхом збройної боротьби на ратнім полі, – це Віра Предків наших – дохристиянське Православ'я, яке сповідували українці-русичі задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь.

Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русичів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Заповідь І.Христа "не убий" неспроможна закликати до боротьби. Відтак щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім'я Батьківщини. Це була Предківська Віра, що закликала боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської релігії на українців-русичів з "Велесової Книги", яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: "Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас христити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їх віру і стали їм служити. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим" (ДБЛ с.5-9).

Красномовним доказом нехристиянського світогляду запорозьких козаків є розповідь очевидця 1845 року:

"Чимало всілякого доводилось бачити на місціколишньої Січі; так наштовхнулися ми на цілих 15 гробів, і ті гроби зовсім не схожі на наші (християнські), – вони були схожі на човни з урізаними носами" (ІЗК с.134).

Додамо пояснення, що подібність гробів до човнів, власне до "дубів" (звідки й вислів "дати дуба"), походить з дохристиянських часів, бо маємо тодішні згадки про тесані гроби з суцільного дерева на зразок човнів. Принагідно згадати про розкопки козацьких курганів 1936р. поряд з відомою могилою козака Савура (Савур-Могилою):

"Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем" (ІУЛ с.57).

Вагомим, а головне більш офіційним доповненням до висновку про нехристиянське вірування запорозьких козаків можуть служити численні визначення дослідників українського козацтва, зокрема Д.Яворницького:

"Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші" (ІЗК с.90).

Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав:

"Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога" (ІЗК с.513).

"Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії. Деякі історики не помічали релігійності запорожців або вважали її нещирою" (УФ с.136).<

"Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль (києвський воєвода) у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д'яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську" (ІЗК с.262). Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХІV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнське вірування, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися проголосити українських козаків ревними поборниками християнства. Більш безглуздого висновку годі й сподіватись, хіба що сучасні новоспечена козацька старшина, далека від розуміння свого істинного призначення, здатна на подібне лукавство.

Однак на сьогодні усім відомо, що козаки звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Мабуть не варто пояснювати, що характерництво не сумісне з християнством, мало того, воно засуджувалось Церквою І.Христа як «зносини з Дияволом». Але про це чомусь щоразу забувають нещирі прихильники козацтва, називаючи Запорозьку Січ «християнською республікою». Досі знаходяться шарлатани, що переповідають брехню про християнське вірування запорожців, і знаходяться дурні, котрі в це вірять. Тож варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською республікою – а козацькою республікою. Це треба твердо усвідомити сучасному українцю для вірного розуміння нашої істинної історії. Накинута козакам ідеологема християнства паплюжить історичну пам'ять про наших непереможних запорожців, зводячи нанівець правдиве відображення козацької доби. Адже не дарма мовиться в пісні про запорожців:

«Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали» (ІЗЗ с.109).

Надумана «християнізація» запорожців зумовлена бажанням Церкви І.Христа прославитися чужими заслугами і звеличитися в ореолі козацької слави, як свого часу це намагалися зробити литовсько-польські ідеологи, накидаючи заслуги в утворенні Запорозької Січі представникам своїх націй (Лянскоронському, Дашкевичу, Вишневецькому). Аналогічно їм сучасна Церква І.Христа своєю вигаданою «історичною» участю в козацькій добі намагається підвернути собі під спід усі здобутки запорожців, а головне – тримати під своїм ідеологічним контролем сучасне відродження українського козацтва, щоби, не дай-бо, не відродився істинний козацьких дух, котрий несумісний з рабською психологією християнина.

Видатний дослідник українського козацтва Д.Яворницький зазначає спорудження першої церкви на козацьких землях лише у ХVІІ столітті:

"У 1602р. щойно збудовану церкву перетворили на Самаро-Пустинний (Миколаївський) монастир" (ІЗК с.264).

Щоби не склалося враження, буцім-то християнський монастир зводився на "пустинній" – неродючій землі, зауважимо, що Церква І.Христа завжди захоплювала найкращі землі. Тож Самаро-Пустинний монастир не був виключенням з цього правила: Самарські землі знаходились у найбезпечнішому місці (найвіддаленішому від татарських орд) і вважалися найкращими з усіх земель, що перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. Згідно "Опису України" французького інженера Боплана, Самарські землі під час його перебування на Україні у 1631-1648 роках уявляли собою «земний рай». "Самара вирізнялась невичерпними запасами риби, меду, воску, дичини та добірного лісу, і за свої багатства прозвана козаками святою рікою; місцевість зокола Самари запорозькі козаки називали обітованою землею, раєм божим на землі" (ОУс.15). До того ж, як зазначав Д.Яворницький, "Самарський монастир мав у своїй власності 18,648 тисяч десятин та 2,3 тисячі квадратних сажнів" (ІЗК с.307). Тож не дивно, що бажаючих потрапити в ту "божу обитель" було достатньо, зокрема серед "абшитованих" козаків, тобто відставних, що закінчили військову справу за віком і не надбали за свою службу ніякої маєтності. А відносно того, що за перебування у тій обителі треба було раз на день співати молитву жидівському богу, козаки не переймались, бо, певна річ, зі своїм уставом у чужий монастир не втрапиш.

Про надзвичайно благодатну, невичерпно багату та неймовірно родючу Самарську землю свідчить той факт, що після знищення Запорозької Січі тут розпочинається справжня монастирська колонізація. Саме сюди хлинула церковна братія, ласа на дармову поживу. "В Самарській губернії у ХІХст. нараховується 18 (вісімнадцять!) монастирів" (ГП с.119). Причому кожен з них мав величезні земельні наділи, бо "першою господарською турботою монастиря було привласнення навколишньої землі", на якій працювали закріпачені селяни, бо "жодного прикладу особистої праці монахів немає" (ГПс.110).

Як бачимо, Самаро-Пустинний монастир отримав назву не від "пустинної" місцевості; ця назва засвідчувала відсутність будь-яких християнських споруд на запорозьких землях. Тобто Самаро-Пустинний монастир був першим християнським форпостом, зведеним у ХVІІст. в найвіддаленішій від Запорозької Січі північній околиці козацької землі, а це у свою чергу засвідчує, що запорозькі козаки до ХVІІст. не були християнами. До того ж, відсутність бодай одної християнської церкви на запорозьких теренах служить переконливим доказом, що запорожці до ХVІІст. не тільки нехтували християнською релігією, але навіть не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око.

Активний наступ християнської релігії на українське козацтво розпочався в часи гетьманства польського шляхтича П.Сагайдачного. Його стараннями було відроджена Київська митрополія і засновано у 1615 р. Богоявленське Братство (Братський монастир) у Києві, до якого у 1620 році вступив сам гетьман «з усім козацьким військом», як помпезно свідчить християнська церква. Пишномовність цього вислову ніяким чином не охоплює усе українське козацтво, хіба що незначну частину прихильників колишнього гетьмана з числа старшин. Лукава церковна офіціозність може ввести в оману лише неосвічену людину, адже історично засвідчено, що на час вступу Сагайдачного до Київського (Богоявленського) Братства у 1620 році, він вже не був гетьманом; замість нього у 1619 році козаки загальною радою обрали на гетьманство Якова Бородавку-Неродича.

Запорожці продовжували триматися осторонь від Церкви І. Христа не лише при Сагайдачному, але й у більш пізні часи. Нехристиянське вірування запорожців засвідчене навіть у «Хроніці Польській» Мартина Бельського: описуючи бій козаків під Яссами 1577 р., він зазначав, що «серед запорожців був козак, котрий змовляв кулі й робив їх безпечними як для себе, так і для інших». Про схожий випадок писав також польський історик ХVІ ст. Бартош Папроцький, коли розповідав про похід польського війська на Молдавію у 1583 році. Вагомий доказ Народовір'я українського козацтва надає очевидець і безпосередній учасник подій – польський ксьондз Семеон Окольський, описуючи воєнні дії польського коронного війська проти Війська Запорозького під проводом отамана-гетьмана Якова Остряниці, який завдав поразки ляхам в битві під Голтвою 1638 року.

"Голтву з двох сторін омиває Псла й Хорол.., і ця Псла оточує місто півколом, а в цьому півколі місто, обнесене міцним частоколом, і замок, таким же чином укріплений. Крім того козаки насипали вали… На валах розставили тисячі людей, передовий окоп упорядили артилерією; крім того на височинах розмістили чаклунів і чародіїв, щоби вони мали змогу провадили заклинання над порохом, гарматами, повітрям і вогнем" (ЩВ с.414).

Ці свідчення Семеона Окольського, за виданням у Києві 1896 року окремою книгою «Мемуари, относящиеся к истории Южной Руси», переконливіші за будь-які вислови сучасних шарлатанів, що усіма правдами й неправдами намагаються накинути запорожця християнське вірування.

До того ж зауважимо, що описані Окольським події часів гетьманства Остряниці, відбувались через кільканадцять років після Петра Сагайдачного, котрий намагався накинути козакам християнську релігію. При тому треба розуміти, що Сагайдачний ніскільки не клопотався про український народ, коли докладав зусиль до відродження Київської християнської митрополії. Така ревна турбота польського шляхтича про відновлення християнства на теренах України-Руси пояснюється острахом, щоби українці не повернулися до рідного дохристиянського Православ'я та не турнули Церкву І.Христа під три чорти. Бо за часів монголо-татарського ярма та не менш тяжкого литовсько-польського панування на Україні-Русі спалахували старослав’янські вірування. В народі означилась стійка тенденція до повернення етнічно-рідної релігії українців-русичів, що споконвік захищала їх від поневолення.

Відтак, клопотання польської шляхти про відновлення християнства на Україні-Русі ніяким чином не може розглядатися як клопотання про український народ, а вступ гетьмана П.Сагайдачного до Братського монастиря з так званим «Військом Запорозьким» свідчить про усвідомлення загрози з боку козацького війська, не приборканого релігію І.Христа. Тож християнську релігію слід розглядати як найдієвий засіб поневолення українського народу та знищення його військової сили, яку гартувала Запорозька Січ.

Деякі історики намагаються приписати П.Сагайдачному патріотичні мотиви національно-визвольної боротьби проти Унії, але правда в тому, що П.Сагайдачний, як освічена людина, прозорливо усвідомив неможливість насильницького католичення українського народу, де не тільки побутували дохристиянські вірування, але вже йшлося до відродження Віри Предків. Розваживши, що "з двох зол вибирають менше зло", П.Сагайдачний заповзявся відновлювати греко-католицьку релігію, адже вона теж християнська. Відтак, усі старання П.Сагайдачного по відновленню Київської митрополії слід розглядати не як турботу про потреби українського народу, а як турботу про потреби польської шляхти, яка без підтримки християнської релігії була приречена на повне знищення на теренах України-Руси.

Нагадаємо, що християнство – загальновживаний засіб упокорення широких верст, у тому числі й козаків. Нагадаємо, що християнство – загальновживаний засіб упокорення широких верст, у тому числі й козаків. Маємо документальні свідчення про ставлення християнської церкви до самого факту поневолення і гноблення людей як цілком виправдані християнською мораллю. Прикладом може служити запис у щоденнику польського ксьондза, що перебував при війську в битві під Кумейками 1637 року:

"Та більш за все треба сподіватися перемоги саме тому, що хлопи беззаконно виходили на битву проти своїх господ… Хотів би я знати, чому у війні, доконче справедливо розпочатій по волі короля і Речі Посполитої, Бог посилає такий несприятливий початок… Угодно було Богу показати, що селянські війни бувають настільки жорстокі, що можуть бути подавлені лише самим Богом" (ЩВ с.405,416).

Тобто християнство, за релігійним переконанням цього християнського священика, не тільки не засуджувало фізичне гноблення польських «господ» та їхнє знущання над українцями, але й визнавало правомірним неминуче покарання пригноблених за спробу визволення з-під ярма і відновлення своєї людської гідності.
Подібні свідчення сучасників козацької доби не можна підміняти висновками науковців більш пізніх часів, тим паче нинішніх, незважаючи на їх авторитетність в науковому в світі. Якщо нинішні історики намагатимуться викладати козацьку добу в контексті соціально-політичних і релігійних уподобань сучасності, маємо визнати такий виклад не лише недостовірним, але й таким, що зумисно спотворює істину.

Стараннями прозорливих поневолювачів у ХVІІст. розпочався рішучий наступ Церкви І.Христа на українську козаччину. Освічена польська шляхта добре усвідомлювала, що християнська релігія приборкає нескорених дух Запорозької Січі набагато успішніше, ніж будь-які військові заходи. Тож у ХVІІст. християнство почало розростатися на ситних хлібах козацької вольності та підступно творити своє лиходійство. Ці факти засвідчує Д.Яворницький, кажучи, що «запорозькі козаки приховували від духовенства плани своїх походів» (ІЗК с.263), бо духовенство було викрите у скоєні доносів. Це підтверджує очевидець – польський ксьондз С.Окольський у своїх мемуарах, згадуючи слова православного священика перед битвою під Кумейками:

"Цей священик показав, що напередодні бачив пушки в Мошнах; але чи є там Павлюк він не знає, бо козаки остерігаються священників" (ЩВ с.404).

Варто додати, що невдовзі за наказом московського царя Петра-І, духовенство вже офіційно було зобов'язане доносити царю про усе антидержавне, почуте на сповіді, брутально порушуючи канонізовану таїну сповіді. «Малоросійський приказ (регулював відносини Московії з Гетьманщиною) збирав через дяків і піддячих відомості про політичну обстановку в Україні; здійснював безпосереднє керівництво воєводами в українських містах; контролював діяльність духовенства православної церкви в Україні» (МЛ с.168). Заглядаючи наперед, зауважимо, що у 1775 році українське козацтво припинило свої існування не без участі Церкви І.Христа. Таким чином, увесь період наявності християнської релігії в середовищі запорозьких козаків охоплює лише останнє століття наприкінці існування Запорозької Січі. Відтак, всілякі висновки сучасних науковців про християнське віросповідання запорозьких козаків, тим паче про так звану "набожність християнську", ні що інше як слухняне виконання владних настанов та відверте низькопоклонство перед тимчасово пануючою ідеології.

Подібні християнські наговори спричинилися внаслідок того, що після знищення українського козацтва 1775 року, не було кому стояти на сторожі правди. До того ж, запорожці не вельми переймалися нотатками та хронологічними записами своєї життєдіяльності. Козаки були далекі від того, що зветься бюрократією. Та й хіба спаде на думку чесній людині, що в майбутньому хтось накине йому вигадані уподобання, зокрема й брехливі твердження щодо непритаманного віросповідання. Відсутність козацького літописання надало можливість христосівцям переказувати на свій лад історію козацької доби. Щоправда серед неозорого моря християнізованої брехні трапляються поодинокі правдиві свідчення, як наприклад зауваження П.Куліша, котрий «відкидає всяку участь козаків у релігійних справах, а як коли й була вона, то пояснює її чужим впливом.., тим більше що гетьман Сагайдачний просто завів їх на ту дорогу» (ЩВ с.262). До того ж, перша церква в Запорозькій Січі була збудована шляхтичем Богданом Хмельницьким для упокорення вільнодумства і незалежності козацького братства, як свого часу був заснований Братський монастир у Києві шляхтичем Петром Сагайдачним, куди він хотів залучити все Військо Запорозьке.
Церковно-творча діяльність Хмельницького, як засіб приборкання українського народу, достатньо відома у вітчизняній історії. «Б.Хмельницький видавав також грамоти церковним установам, підтверджуючи їхні власницькі права. В одній з них – універсалі 23 лютого 1649 р. – гетьман зазначав, що бере під свій «захист» православну церкву в зв'язку з тією важливою роллю, яка належала їй у… полонізації українського народу. Універсал зобов'язував селян не тільки відбувати всі повинності на користь духовенства, а й не чинити найменшої «зневаги» під страхом «карання на горло»… З кінця 1649 р. Україна була знову охоплена селянськими заворушеннями, викликаними діями світських і духовних землевласників та гетьманських урядовців. Окремі групи незадоволених – селян, міщан, козаків – почали згуртовуватись навколо радикально настроєних старшин – Д. Нечай, Кривоноса-сина і М. Гладкого. Про Д. Нечая говорили в Україні, що це ватажок селян, які не бажають повертатися «в колишнє рабство» (МЛ с.59).

Політику приборкання українського козацтва шляхом християнізація широко застосовував наступник Хмельницького – гетьман Виговський. Цей потомний польський шляхтич, за визначенням науковців, вирізнявся невситимою жадобою до наживи і за роки свого дворічного гетьманства (1657-1659) став найбагатшою людиною в Гетьманщині. "Найбільшим землевласником в Україні був сам гетьман І. Виговський. До його володінь входила не тільки велика кількість сіл, але й міста Остер, Козелець і Ромни та містечка Трипілля і Стайки. За царськими жалуваннями була щедро обдарована вся сім'я Виговських: батько, брати, а також шурин-шляхтич… У своїй внутрішній політиці І. Виговський провадив лінію на економічне й політичне зміцнення козацької старшини і православної церкви. За короткий час свого гетьманування він устиг роздати велику кількість земель православним монастирям" (ІУЛ с.117).

Характерне, що затяті гнобителя українського народу й українського козацтва прославились як ревні поборники християнства. Зокрема, таким був і Мазепа. За свідченням дослідників козаччини: «Жоден інший український гетьман не збудував і не обдарував стільки церков, як Іван Мазепа». Проте будівництво церков та обдаровування церковників земельними наділами не свідчить про наявність духовних якостей, скоріше навпаки – засвідчує лицемірство грошовитого мецената. Той, хто живе узгоджено з загальнолюдськими нормами моралі, не потребує демонстрації своїх чеснот, в той час як безсовісна людина при першій ліпшій нагоді поривається демонструвати свою фальшиву духовність помпезно й показово. Будівництво церков та їх утримання якраз і є такими показовими заходами, до яких вдаються злостиві гнобителі народу.

На численних прикладах згубного впливу християнської релігії на українське козацтво можемо зробити висновок, що українське козацтво припинило своє існування завдяки старанням християнської релігії. Та й сама Запорозька Січ згинула «завдячуючи» християнській релігії:

"Архімандрит Володимир Сокальський в самий рішучий момент історичного існування запорозьких козаків, під час штурму Січі російськими військами (під орудою генерала П.Текелі) в 1775 році, своїм впливом примусив козаків не підіймати зброю проти москаля: «Він хоча й недруг, та все ж православної віри». Знав, пан-отче, що сказати!.." (ІЗК с.259).

Як бачимо, християнська релігія доклала зусиль до знищення українського козацтва, бо після 1775 року Запорозької Січі не стало Україні-Русі. Тож не треба зважати на лукавство сучасних церковників та їхніх лицемірних поплічників, що запопадливо снують свої тенета у відродженому козацтві Незалежної України, – їх попередники виразно засвідчили призначення Церкви І.Христа та її згубний вплив на українських козаків.

Тримаючись істини маємо зауважити, що знищення Запорозької Січі сталося з вини Петра Калнишевського – останнього запорозького гетьмана-христосівця, котрий був найбагатший та найбільш ненажерливий з усіх запорозьких гетьманів, які тримались за січову булаву обома руками, користуючись будь-якими засобами, як то інтригами, підкупом, погрозами та споюванням козацькою сіроми. Ніхто інший, як Калнишевський остаточно сплюндрував Запорозьку Січ, занехаяв козацькі звичаї, спаплюжив запорозькі традиції і привів до скону Запорозьке Військо. Та й про які козацькі традиції могла йти мова, якщо Петро Калнишевський був ярим церковником – митрополитом київським. Тож не дивно, що на його гетьманстві козацьке братство почало наслідувати лукаву ідеологію жидів – творців християнства, перетворюючись з безстрашних борців за волю й незалежність Батьківщини на покірних рабів жидівського бога, що дбають виключно про власний добробут.

З якого боку не дивись, виходить на те, що прихід християнства на Запорозьку Січ спричинив занепад козацтва, а невдовзі й остаточне зникнення Козацької Республіки з геополітичної карти Європи. Можливо знайдуться розумники, які запевнятимуть, буцімто знищення Запорозької Січі сталося несподівано. Але це не так. Московські війська не могли заскочити запорожців зненацька. По всій Україні, тим паче в Козацьких Вольностях було достатньо козаків та щирих прихильників запорожців, котрі безумовно попередили отамана-гетьмана про посування ворожих полків до Січі. Тож бо тодішній отаман-гетьман Калнишевський мав достатньо часу, щоби скликати козаків з паланок та з усієї Гетьманщини до захисту козацької столиці чи перенесенню її в інше місце, як це робилося віками. Відтак, питання не в тім – чому Калнишевський не дав належну відсіч ворогу; питання в тім – чому християнська церква утвердила своє панування в Запоріжжі?..

"Як би там не було, а християнство не принесло слов'янам нічого кращого від народовір'я для осмислення й звеличення людської духовної діяльності. Воно створило єдиного, завжди караючого бога, ввело поняття пекла, закликало повсякчас пам'ятати про страшний суд та кінець світу. Окрім чужої культури, воно принесло на Русь ще й так зване "візантійське право", за яким узаконювалося покарання смертю та тілопошкодженням. Подібні заходи були перш за все спрямовані на противників християнства" (МІ с.150).

Безпідставне твердження сучасних керманичів відродженого козацтва про християнське вірування запорожців зумовлене християнською ідеологією, що насаджується на Україні-Русі усіма можливим засобами. Проте будь-які твердження про прихильність запорозьких козаків до християнства не витримують критики. Історична згадка про Хортичів острів (ЛР с.575), як найперше місце розташування табору українського козацтва, має древній релігійний зміст. Хорт – це давньоукраїнська назва вовка, – поняття пов’язане з войовничістю; під цією назвою на сьогодні відоме давньоукраїнське плем’я «Вовків» (інша назва «воїни-пси») з Наддніпрянщини, які були засновниками Рима, як засвідчено у гербі цього міста. Варто нагадати, що давньоукраїнські "південні племена вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога... Дослідники «Слова о полку Ігореві» вказують, що Хорс означав не Сонце, а Місяць" (ГЛ с.13). Загальновідомий вираз «місяць – це козацьке сонце» виразно доповнює наведені визначення.

Знаменно, що в українській міфології непересічні воїни були здатні перевертатися саме на вовка, як наприклад славнозвісний отаман-гетьман Іван Сірко. "Кошовий Сірко був превеликий характерник! (мав духовний зв'язок з вищою силою, що було характерною ознакою предківської релігії). Було, хто не задумав воювати з ним – він уже знає. Недаром його турки прозвали шайтаном" (ІС с.125). "Необхідно навести "Заповіт кошового гетьмана Сірка" – головного героя картини І.Репіна "Запорожці". За козацькими легендами, цей заповіт був складений вже перед третьою, остаточною смертю Івана Сірка – "Вовка-перевертня", як ми вже знаємо" (НЦ с.293). Старосвітські перекази, дають цікаве свідчення за І.Сірка: "Кошовий Іван Сірко – кувирдь! та й зробився хортом.., а тоді знов – кувирдь! і знову зробився чоловіком... Насправді він був Сірентій Праворучник... і заповідав побратимам: "Коли вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з собою сім год. Ця рука буде вами керувати і допомагати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене та приложіть мою руку мені в мою труну" (з книги "Таємниці віків").

Досліджуючи прізвища за "Реєстром Війська Запорізького 1649р.", С.Наливайко зазначає:

"Серед українського козацтва побутували імена та прізвища похідні від "Чорний" та "Білий" (Черня, Черняк, Черненко, Білан, Білаш). Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих українцям" (СН с.49). Щодо Білобога й Чорнобога, це відповідно верховні божества касти жерців-волхвів і воїнів-царів, а давній розподіл діянь людських на "праве і криве" (звульгаризоване російське "праве і ліве"), це відповідно божественне – святе і земне – мирське. "Криве, як і ліве, характеризує саме земні явища на противагу небесним – правим: "правда на небі, кривда за землі" (СН с.147).

Не зайве нагадати, що давня назва Пенджабу – Аратта, як засвідчують історики Англії, котра володіла Індією як колонією вподовж багатьох століть. До того ж це засвідчено у «Махабгараті», де зокрема згадано, що до складу Аратти входили сінди й сувіри, а ці племена згадані античними авторами на теренах Давньої України. Відтак цілком правомірно пов'язувати назви Аратти з Україною.

Сучасні дослідники українського козацтва, не знаючи істинну сутність християнської релігії, нерозважливо перекручують історичні факти та намагаються накинути запорожцям християнське віросповідання, думаючи, що роблять послугу українську козацтву. За їхнім оманним уявленням, прилучення запорожців до християнства нібито додає козакам якісь додаткові чесноти та духовні якості, котрих, на жаль, в християнській релігії взагалі немає. Тож варто нагадати, що християнська релігія була створена іудеями (себто етнічними жидами) і у вигляді Троянського Коня «подарована» римлянам, котрі придушили іудейську визвольну війну 73 р. н.д., зруйнували дощенту Єрусалим і розпорошили жидівське плем'я по діаспорам в Середземномор'ї. Історично засвідчено, що тлінна дія християнства невдовзі зруйнувала Римську імперію і понесла свою руйнівну силу в слав'янські народи.

Дослідники козацтва, вишукуючи хоч якісь докази християнського віросповідання запорожців і не знаходячи їх, вдаються до підтасовок фактів, підміняючи загальновідомі поняття, такі як «отча віра» та «предківська віра», в поняття суто християнські. Однак подібні фальсифікації одразу впадають в око, бо Отча-Предківська Віра українського народу ніколи не була християнською, адже християнство було занесене на Україну-Русь лише в ХІ столітті.

Зрозуміло, що до ХІ століття український народ сповідував не християнство, а свою Рідну етнічну Віру, яка і є Вірою наших Предків.

За відсутністю історичних свідчень причетності запорожців до християнства в часи утворення і героїчного існування Запорозької Січі, лукаві історики, надибавши поодинокі приклади християнського віросповідання окремих запорожців в останні роки існування Січі, узагальнюють їх і переповідають як «притаманні» споконвік усьому Війську Запорозькому. Однак сам факт проникнення християнства в козацьке середовище наприкінці історичного існування українського козацтва свідчить про те, що прихід християнства на Запорозьку Січ спричинив її занепад.

Нагадаємо, що Предківська Віра українців-русичів до приходу християнства на Україну-Русь називалась Православ'я. Внаслідок лукавства Церкви І.Христа споконвічна назва етнічної української релігії була накинута жидівському християнську, щоби укорінити її в свідомості українського народу. Але наголосимо ще раз: християнська релігія ніколи не була нашою Предківською Вірою, бо в християнській релігії верховний бог – етнічний жид Ягве (він же Ієгова чи Єгова), а в українській – етнічно слав'янський бог Род (він же Вишень, Всевишній, Небесний Сварог). Відтак, Предківська Віра, що побутувала в Запорозькій Січі і загалом в Україні-Русі була суто національна, українська, що зараз зветься Народовір'ям. Лукаві вислови про те, що християнство повелося на Русі з «давніх часів» не витримує критики. Про які «давні часи» може йти мова, якщо християнство прийшло до нас з Візантії лише у 988 році, як запевняють самі церковники.

В пишномовних тирадах неосвічених прихильників християнства проглядає відверте лукавство, як наприклад: "Нам здається, що унія, відриваючи віруючих від прабатьківського православ'я, для більшості народу все ж не руйнувала інші національні ознаки: мову, культуру, звичаї та й навряд чи суттєво змінила менталітет народу… Єдність волелюбних і національно-релігійних ідеалів властива і запорозько-козацькому періоду. Віра надавала запорожцю заповітні основи життя, що й перетворювало степового бурлаку в народного лицаря, озброєного оборонця України" (УФ с132-136). Зауважимо, що «прабатьківське православ'я» – це аж ніяк не християнство, – це дохристиянське Православ'я, тобто наша Предківська Віра, яка дійсно «надавала запорожцям основи життя». Доречно буде сказано, що Предківська Віра українців-русичів своїми витоками сягає VІІ тисячоліття до н.д., що підтверджене археологічними дослідженнями стародавніх святилищ на теренах України-Руси (зокрема «Кам'яна Могила»). Тож без перебільшення можна сказати, що український народ є носієм найстародавнішої релігії у світі. Ця давність релігійної традиції зберігалась в українському суспільстві, зокрема і в Запорозькій Січі. До того ж, перш ніж накидати запорожцям християнське віросповідання, варто знати, що християнська релігія до сьогодні має лише одне суто християнське свято – Паску (на честь звільнення жидів з єгипетського рабства), всі інші світа запозичені з дохристиянського Православ'я і перебрехані на жидівський лад.

Причина, яка спонукала запорожців цуратися християнства, полягає в тому, що запорожці знали в ті часи дещо таке, що зараз нам не відоме і приховане під покровом віків. Не підлягає сумніву, що сучасне християнство стало більш завуальоване, більш пригладжене, більш пристосоване й узгоджене з сьогоденням, завдяки чому вдало замасковане його істинне призначення – знищення національної свідомості усіх народів і запровадження жидівської ідеології, котра проголошує жидів «вибраним народом», що уподобав собі жидівський бог серед усіх народів світу. Щоправда було б дуже дивно, якби жидівський бог вибрав не своє етнічне плем'я, а якийсь інший нежидівський народ.

Щоб з'ясувати, що зараз замовчується в християнській релігії, але було достеменно відомо запорожцям, треба доступитися до свідчень очевидців і сучасників козацької доби. Одним з таких джерел є «Опис Польського королівства» – книга французького мандрівника Блез де Віженера, видана у Парижі в 1573 році, де автор каже: "Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягає кожного, мов магніт. Всюди ростуть фруктові дерева й виноград. У старих дубах і буках рої бджіл. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом і рибою. На Поділлі вистачить один раз виорати й засіяти зерном, двічі родить земля. В одному році можна збирати два врожаї… Україна – обіцяна земля, що її Бог обіцяв жидівському народові" (СВ с.53-54). Це побіжне зауваження, сказане у 1573 році освіченою людиною, викриває тодішні погляди європейців на Україну як «землю, обіцяну жидам». Безперечно ці погляди поширювались жидівським християнством, бо звідки ж було ще почерпнути отаку «мудрість». Тож не дивно, що запорожці як виразники етнічної спадщини українського народу, аж ніяк не могли пристати на цю «просвітницьку думку» жидівського християнства. То чи варто нам погоджуватись на таке?..

Насамкінець зведемо підсумок доказів нехристиянського віросповідання українських козаків, а саме: 

1. Назва "козаки" походить від слова "косачки" – народна назва дівочого воїнства Амазонок, що ташувались понад Меотидою (Азовським морем), тобто у безпосередньому сусідстві з Кімерійцями, праотцями Антів, від яких українці успадкували рідну Предківську релігію. 
2. Згадка про першу Запорозьку Січ на острові Хортиця вочевидь не має нічого спільного з християнством, натомість етимологія слова "Хортиця" вказує на давньоукраїнську назву вовків – "хорти". Про ототожнення запорожців з вовками свідчить їх визнання своїх лідерів як вовків-перевертнів, зокрема кошовий гетьман Іван Сірко офіційно вважався вовком-перевертнем. 
3. Запорожці в усіх зафіксованих переказах звуться характерниками, тобто представниками дохристиянської релігії, здатними до волхвування; це засвідчує прояв їх безпосереднього зв'язку з вищими (потойбічними) силами, що засуджувалось християнством як зв'язок з "нечистою силою". 
4. Триб козацького життя аж ніяк не відповідає канонам християнської релігії. Власне до козацтва прилучались лише ті, хто жадали ВОЛІ – тобто вивільнення від накинутого християнством усвідомлення покори і рабського життя. 

Сучасні представники козацтва в нехристиянізованій Індії живуть за козацькими звичаями і НЕ сповідують християнство. 

Поява першої християнської церкви у найвіддаленішій околиці козацької землі у ХVІІ столітті засвідчує, що до ХVІІст. козаки не тільки відкрито нехтували християнською релігією, але й не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око. 

Всі пересуди про те, що козаки буцімто сповідували християнство базуються на свідченнях християн, які, зрозуміло, й приписали козакам своє релігійне уподобання. Не виключно, що наприкінці існування Запорозької Січі серед козаків траплялись так звані напівхристияни, тобто хрищені про людське око, але й вони тримались традиційного Народовір'я беззаперечно. 

УМОВНІ   СКОРОЧЕННЯ
(авторські пояснення у витягах подані прописом)
(повернення до тексту: Alt/Ü)

БР – Б. Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв.", Москва, 1958.
БРА – Б. Рыбаков "Анты и Киевская Русь" // Вестник древней истории - №1, 1939.
БРД – Б. Рыбаков "Древная Русь", М., 1963.
ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), Київ, 1994.
ВВ – В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення", (збірка 1949р.), К., 1991.
ВС – С. Величко "Летопись", Киев, 1848.
ГГ – Г. Грабянка "Летопись презельной брани", К., 1854.
ГД – Геродот "История в девяти книгах", Л.,1972; ("Історія в дев’яти книгах", К.,1995).
ГЛ – Г. Лозко "Українське язичництво", К., 1994.
ГП – Г. Прошин "Чорное воинство" (2-е издание), М., 1988.
ДБ – Д. Берест "Заповіт мовчання", К., 2000.
ДБЛ – Д. Берест "Літописні непорозуміння", К., 2006.
ЗК – В. Голобуцкий "Запорожское козачество", К., 1957.
ЗС – В. Голобуцький "Запорожська Січ в останні часи свого існування 1735-1775", К., 1961.
ІЗЗ – Д. Яворницький "Запорожжя" (за виданням: "Запорожье...", С-П, 1888), К., 1995.
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІЗК – Д. Яворницький "Історія запорозький козаків", К., 1990, т.1 (за виданням 1900).
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІКЗ – «Історія українського козацтва» т.1, (ред. акад. В. Смолій), К., 2006.
ІМР – Д. Бантыш-Каменский "История Малой России", К., 1993 (по изданию 1903).
ІР – "Історія Русів" (Архип Худорба), К., 1991 (за виданням 1846).
ІС – Д. Яворницький "Іван Сірко", К., 1992 (перевидання 1891).
ІСК – "Історія світової культури" (Л. Шевчук та інші), К., 1997.
ІУ – "Історія України" (В. Баран та інші), 2-видання, Львів,1998.
ІУГ – М. Грушевський "Історії України-Руси", т.І Львів 1899 – т.VІІ Київ 1909.
ІУГИ – М. Грушевський "Иллюстрированная история Украины", С-Питер., 1896.
ІУГК – М. Грушевський "Історія української козаччини", ж-л Вітчизна, 1989-1991.
ІУГМ – М. Грушевський "Про старі часи на Україні", К., 1991.
ІУГГ – М. Грушевський "Матеріали до історії Коліївщини", НТШ, т.47, 1907.
ІУІ – І. Оніщенко "Історія України", К., 1999.
ІУК – В. Король "Історія України", К., 2005.
ІУЛ – П. Лаврів "Історія південно-східної України", К., 1996.
ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К., 1992 (за виданням 1932).
ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К., 1995.
ІУС – О. Субтельний "Україна – історія" (Ukraine: A Histori), К., 1992.
ІУТ – І. Тиктор "Велика Історія України", Львів, 1935, т.1 (перевидання 1993).
ІУФ – В. Крушинський, Ю. Левенець "Історія України (події, факти, дати)", видання-2, К., 1993.
ІУХ – "Історія України – хронологія подій", К., 1995.
КА – В. Антонович "Изследованіе о козачестве по актам з 1500 по 1646 год", К., 1863.
КАГ – В. Антонович "Акти о гайдамаках (1700-1768)", ч.3, К., 1876.
КМ – М. Киценко "Хортиця в героїці і легендах" (за виданням 1972), Дніпр-к, 1991.
КН – Н. Костомаров "Русская история в жизнеописаниях", т.2, К., 1880.
КР – Д. Наливайко "Козацька християнська республіка", К., 1992.
ЛР – "Літопис руський" за Іпатським списком, (перевидання), К., 1989.
ЛС – "Літопис Самовидця", К., 1971.
ЛЩ – Е. Лясота "Щоденник" (ж-л Жовтень, 1984, №10).
МА – А. Маркевич "История Малороссии", т.І-V, М., 1843.
МБ – М. Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К., 1989.
МГ – Г. Міллер "Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах", М., 1847.
МД – М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, К., 1874.
МДВ – М. Драгоманов "Вибране", К., 1991.
МІ – М. Іванченко "Дивосвіт прадавніх слов'ян", К., 1991.
МЛ – Л. Мельник "Боротьба за українську державність", К., 1995.
ММ – М. Максимович "Собрание сочинений", т.1, К., 1876.
МС – В. Антонович "Моя сповідь", К., 1995.
НК – Н. Карамзин "История государства российского" (т.8), С-П., 1892.
НЦ – "Начала цивилизации" (В. Даниленко "Космогония первобытного общества", Ю. Шилов "Праистория Руси"), М., 1999.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны" (пер. фр. изд. 1660г.), С-П., 1832.
ПВ – П. Вакулюк "Історія українців", К., 2001.
ПС – П. Скальковський "Історія Новой Січи", Одесса, ч.1 - 1885, ч.2 - 1886.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны", С-П., 1832.
СВ – В.Січинський "Чужинці про Україну", Львів, 1938.
СГ – В.Смолій, О.Гуржій "Як і коли почала формуватися українська нація", К., 1991.
СД – В. Дашков "Сборник антропологических и этнографических статей о России", М., 1868.
СН – С. Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К., 2000.
СП – С. Плачинда "Словник давньоукраїнської міфології", К., 1993.
ТК – "Твори П. Куліша", Львів, 1910.
УГР – "Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст. н.д.". Збірник документів. К., 1970.
УІЖ – "Український історичний журнал", Київ.
УФ – В. Андрущенко, В.Федосов "Запорозька Січ як український феномен", К., 1995.
ЩВ – "Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак), К., 1995.
ЩФ – Ф. Щербина "Кубанское казачье войско", Воронеж, 1888.