«Блажені ті, хто на Христа надіється»,
«Не журись про завтра, не думай, що будеш їсти, в що одягнутися, здайся тільки на Бога і його ласку» (Матв.6.25).
«Шукай найперше Царства Божого і його праведності, а все інше буде тобі дане» (Матв. 6.33).
Подивимося Правді у вічі і прослідкуємо, як згинула Запорізька Січ. Кошовий отаман Петро Калнишевський понадіявся і здався на християнського Бога і його ласку – і Січі не стало!
Шляхів на світі багато, та шлях найкращій той,
що єднає мене з вірою, з волею Предків моїх,
які молилися рідному Дажбогу, і єднає мене
з потомками моїми, які моляться Дажбогу
і життя самобутнє утверджують своє.
Цим шляхом іде плем’я моє і в рідній Вірі
утверджує волю свою, розум свій і славу свою.
"Класик" марксизму дав Січі чітку назву "Козацька республіка". Така форма державності була для деспотичних владик, мов «більмо на оці». Тому й прагнули як поляки, так і московіти ліквідувати це «гніздо» вольностей. Не раз намагалися загасити це сонце свободи. Особливо лютувала над Святинею українського народу російська імператриця, православна християнка Катерина ІІ.
Від самого початку російсько-турецької війни (1678-1774) запорізьке військо було мобілізоване і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво, що жило на паланках, вільнонайманий люд, заробітчани – усі рушили на війну. Наталя Полонська-Василенко у своїй праці «Історія України» відмічає, що 7000 запорожців з кошовим отаманом билися в авангарді корпусу князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеєм. Запорізька флотилія діяла на Дунаї. Цариця Катерина ІІ відзначала бойові заслуги запорожців: і отаман Калнишевський одержав золоту медаль з діамантами та звання генерала царської армії, 1000 козаків – срібні медалі.
Посилаючи каральний експедиційний корпус на чолі з генералом Текелею, російська цариця і гадки не мала, що він зможе взяти Запорізьку Січ без бою. Адже це була школа вишколу, форпост військового і бойового мистецтва, місто фортеця, де мешкало близько 20 тисяч професійних вояків-січовиків, в тому числі і відголоски характерників-язичників.
Цариця навіть письмового наказу не видала, посилаючи «на авось». Проте і на Січі вона мала своїх вірних агентів.
У квітні 1775 р. Катерина ІІ доручає Потьомкіну одібрати від Війська Запорізького зброю і розпустити його, а той наказує генералу Текелі, сербу за походженням, виконати дане доручення. А допомогти у цьому мав князь Прозоровський.
Генерал зібрав 66 тисяч війська, князь Прозоровський посилає до нього ще близько 20 тисяч. Туди входили гусари, драгуни, п’ять полків донських козаків. Вся ця армада: 26 ескадронів регулярної кінноти, 4 тисячі вершників та піхоти – 25 травня вирушають на запорізькі землі. Але не в гості, як до своїх ще недавніх побратимів, а як ворог-завойовник.
4 червня серед ночі генерал Текеля обложив Січ, використовуючи важку артилерію. Коли запоріжці прокинулися вранці, то, побачивши біля Січі намети російського війська та наведені на них пащі гармат, не повірили своїм очам. Старі січовики сумко кивали сивими чубами: «Не на турків дивляться московські гармати», - казали вони. Всі дивилися на кошового Петра Калниша, як його люб’язно називали січовики. В ультимативній формі Текеля зажадав здати Січ. Козаки захвилювалися, мов розкуйовджений мурашник.
— А що, панове товариство, будемо тепер робити? – запитав старий отаман. Чи здамо Січ москалям, чи не здамо? Що відповідати на запрошення генерала Текелі, їхати до нього, чи ні?..
— Битися будемо. Геть москалів з землі нашої матері – Січі Запорізької. Геть вторжників жорстоких, які катували гетьмана Залізняка, сотника Гонту, і тепер вторглися в запорізьку хату, щоб запорізьких дітей зробити московськими рабами. Нехай Текеля приведе ще стільки війська, як оце, - сподіваючись на своє характерництво козаки були впевнені в перемозі, - то всіх у пух розіб’ємо, як мух передавимо!
— Чи то можна Січ і славне Запоріжжя москалеві відати за спасибі? Цього ніколи, поки світить Сонце, не буде! – гукали козаки.
— Кари москалям! – кричали запорожці, ждчи наказу іти до бою.
Між запорожцями виникли суперечки: більшість не хотіла коритись, а хотіла зброєю відстоювати свою волю і свою Матір-Січ. Проте були й такі із старшини, які хотіли скоритися, щоб зберегти своє майно (про що потім дуже пожалкували, відбуваючи остаток свого життя на Соловках).
Калнишевський почав умовляти сіроманців не змагатися, бо, мовляв, що хоч би й запорожці побили військо Текелі, то все одно цариця прислала б ще більше і все-таки здобула б Січ. Однак промови Калнишевського не мали впливу. Запорізьке лицарство сприйняло звістку про скасування Січі за нечувану кривду і хотіло оборонятися, навіть без надії на перемогу, а лише за те, як казали запорожці, щоб не затоптати у болото козацьку славу. Але християнство саме у цьому і допомогло –- затоптати у болото козацьку славу!!! Бо програма у християнстві така прописана – зробити із вільних дажбожичів – рабів Яхве.
Коли Калнишевський не дозволив відімкнути пушкарю, де зберігалися гармати, порох, кулі, амуніція, натовп запорожців розбив двері і почав витягати на стіни гармати.
І тут ФАТАЛЬНУ РОЛЬ зіграв шпіон-гніда, адепт християнської церкви, «шостака» цариці – архімандрит Володимир Сокольський, який перебував у Січі. Він швидко вловив вагання кошового отамана, поцілував образ Покрови і сказав Петру Калнишевському:
«Господь Бог Христос покарає, коли почне проливатися християнська кров. Побійтеся Бога! Ви християни і підіймаєте руку на християн». З цього приводу кажуть: «З хворої голови на здорову». Чому ревний християнин, цей піп-словоблуд Сокальський не пішов до Текелі і не сказав те, що промовив до Калнишевського? А все тому що архімандрит був заодно з Текелею, зіграв дурника, м’яко кажучи, він справжній християнин.
Християнство взагалі потрібно було, щоб хитрістю об’єднати українців та московитів, зробити їх "братами во христе", змусити пліч о пліч піти воювати проти Турції, для розширення Імперії. А потім за ненадібністтю викинути українців-козаків на смітник історії, а всі їхні завоювання і славу приборкати собі і записати на рахунок досягнення московської імперії. Така сама афера була проведена і з Руссю! Отака роль християнства та православної церкви була уготована на наших землях. Нажаль не всі козаки про це здогадувалися, бо ця хитра жидівська облудна віра вже встигла витіснути рідновір’я із їхніх голів та сердець…
Тим часом чорноризець продовжував ректи:
«Ви християни і бажаєте пролити кров єдиноутробну! Побійтеся і не йдіть на таке! Видно вже доля наша така (рабів божих), і ми прийдемо до Бога по ділах наших! Ось вам хрест і розп’ятий на ньому Ісус, якщо ви його не послухаєте, то загинете враз…».
Як бачите, все вирішує піп.
Від такого разючого умовляння, зазначає історик А. Скалковський, кам’яні серця рабів божих розтанули. Всі тут же відповіли архімандриту:
— «Ну панотче, так тому й бути! Знав ти що сказати. Ми готові за тебе й голови наші покласти, а не тільки послухати!
Тарас Шевченко казав:
Котилися і наші козачі
Дурні голови за «Правду»,
За віру христову,
Упивались і чужої і своєї крови!
І побожні козаки покірно схилили голови…
Повірили козаки солодковустому попові, повірили іконі Покрови, понадіялися на розіп’ятого Ісуса на хресті, що тримав архімандрит в своїх руках, понадіялися, що Ісус їх прийме у Царство небесне…Але сталося те, що сталося…Москалі неозброєних старшин закували в кайдани. Погнали на довічну каторгу.
Катерина ІІ після цієї афери обдарувала своїх генералів родючими землями Запорізької Січі.
ДОВІДКА: найродючий, найкращий чорнозем у світі знаходиться на межі Дніпропетровської та Запорізької областей у Славгородському та Вільнянському районах відповідно. Епіцентр складають села Котлярівське та Рудево-Миколаївка, розташовані на річці Середня Терса.
Не забула й архімандрита Сокольського, подарувала Пустинно-Миколаєвському монастирю 1620 десятин. Це при тому що біблія навчає: «Не складай маєтків на землі» (Матв. 6.19).
На тих, подарованих царицею попові землях почали працювати нові раби (полонені запорожці). Додамо до всього цього, що Калнишевський просидів понад чверть століття в Соловецькому погребі – така воля бога Ісуса.