Блакитні очі у неба

Двоє пар дитячих очей спостерігало, як тато складав валізи. Він похапцем збирав речі і не міг зібратися з думками. 

Олександр пригадував, як вперше зустрівся з Надією, майбутньою дружиною. Вони не могли приховати своєї закоханості ні від друзів, ні від рідних. Щодня зустрічалися у центрі міста і йшли до парку чи озера, щоб побути наодинці з природою. Олесь писав для своєї коханої вірші. Особливо знаходив багато гарних слів про її великі блакитні очі…

Останні літні канікули промайнули досить швидко. Знову почалося навчання, інші клопоти. Та Надія відчула, що у ній зародилося нове життя. Вагітність дещо злякала дівчину… Але ж народиться дитина від великого кохання!

Взимку швидко зіграли весілля, точніше невеличку вечірку. А навесні Надія народила дівчинку, схожу на тата. Щасливе подружжя не могло намилуватися донькою. І хоча Олександр приходив додому стомлений (бо ж після навчання ще біг на роботу), від в усьому допомагав дружині, намагався розрадити, підтримати.

За три роки народився у подружжя хлопчик. Олесь радів, як мала дитина. У нього ж є син! А очі! У малого очі такі великі і блакитні, як і в його Надійки! Здавалося, що може зашкодити щастю?..

Одного разу Олександр повідомив Надії, що їх запросив на свій ювілей друг дитинства. Та разом піти вони не могли, адже захворів трирічний син. Надія дуже засмутилася, що Олесь сам ітиме на гучну вечірку. Чоловік запевнив, що лиш привітає друга, побуде якусь годину-дві для годиться, — і швидко повернеться додому.

Було далеко за північ, коли Олександр повернувся додому. Відчужений і стомлений. Надія стривожилася, проте швидко думки перенеслися на палаючого від температури малюка… Вранці, мовчазний і далекий, Олесь пішов на роботу.

З кожним днем чоловік став віддалятися від родини, йому були нецікаві дитячі малюнки, їхні щоденні досягнення. Не такою красунею видавалася й дружина… Він зустрів кращу! На вечірці у друга молода незнайомка весело танцювала, майстерно посміхалася, і виглядала безтурботною. Так, саме безтурботною. Бо щоденні клопоти, сімейна рутина так затягли Олеся, що він світу білого не бачив. На вечірці колишні друзі утворили власне коло, розповідали про свої досягнення, про творчі злети. Олександр розповів про себе: дружина, діти, колись писав вірші, які друкувала вузівська газета… І де ж поділося обдарування? Він сам себе вперше пожалів. Це помітила незнайомка, яка підсіла ближче, щоби його розрадити…

Так розпочався таємний роман з безтурботною красунею. Минув рік. Олеся всередині ніби якась гадина їла. Він жив подвійним життям, і в жодному не був справжнім. Він мав дві жінки, проте не був щасливий. Та найбільше страждали діти. Вони хотіли відчути тепло татових обіймів, але він майже не бавився з ними. А бували дні, коли й не помічав…

Він вирішив залишити турботи і пожити для свого задоволення, як підманювала його коханка. Тож і збирав речі, аби піти. Назавжди.

— Тату! А мама говорила, що у мене блакитні очі, як у неба, — слова малого ніби розбудили Олександра від глибокого сну. Він дивився на сина, а бачив очі своєї Надійки. Неподалік сиділа донька. Вона стривожено дивилася на батька, а по щоках текли сльози.

Олександр запитав у дітей, чи візьмуть і його із собою до озера. Радістю і щастям світилися очі дітлахів. Надія зажурено спостерігала за тим, як вони бавилися. Ніби нічого й не було…
Кажуть, що час лікує найважчі рани…