Чорна магія для чайників

Рівно опівдні він перетнув проспект Ілліча і підійшов до невеличкої кав’яреньки з недорогих, що мала назву „Чародійка”. Влітку її нечисленні відвідувачі розташовувались на пластмасових стільцях просто на тротуарі під синіми тентами з рекламою пива „Борисфен”,

де мали задоволення дихати не тільки смородом Промзони, до якої звідси можна було доїхати маршруткою за десять хвилин, але й вихлопними газами з автобусної зупинки. Втім, на сморід і дим аборигени Z вже давно дивилися як на неминуче зло, типу зимових холодів, підвищень цін та виборів до Верховної Ради.

Дружину, чи, швидше вже колишню дружину він спершу не пізнав. Тільки коли його гукнула на ім’я дама в строгому брючному костюмі чорного шовку, він рушив до столика, орієнтуючись на голос. 

- Ти відпросилася з роботи?- спитав, присаджуючись.
- Я у відпустці, - озвалася жінка. Він продовжував роздивлятися її так, наче бачив уперше.
- Ти така гарна...
- Дякую.
- А де Влад?
- У мами...

Щось тут було не так... Його колишня трохи схудла, в очах грали давно забуті веселі блискітки. Навіть темні кола під очима – тавро серцевої хвороби, поблідли і мали вигляд вміло накладених тіней. Він раптом зрозумів, що йому муляє – відчуття, що це лише спогад про спечне літо шестирічної давності.
- Коли ми познайомились вперше, - пробурмотів він.
- Авжеж, - сказала жінка, - сьогодні якраз річниця.
- Ну, і що ти оце надумала? – сказав він голосом різновиду „спокійна мужність”.
- Трапилася щаслива нагода, - пояснила благовірна, - моя подруга, та, що вийшла заміж за італійця, дозволила мені жити в її хатці. Звісно, це малосімейка, але кухня окрема, навіть туалет і душ свої. І приватизована, так що мене ніхто не турбуватиме. Леся навіть не братиме з мене грошей, аби я оплачувала рахунки.

Він кивнув, подумки бажаючи жінчиній подрузі утопитися в Тибрі. Якби не оця дурна нагода, дружина сиділа би зараз удома. Коли б після кожного вияснення стосунків вона йшла геть, то певне, дібралась би уже до Києва пішки.
- Нам потрібно пожити окремо, - говорила тим часом дружина, - і подумати...
- Якщо ти вважаєш, що я тебе благатиму... - почав він.
- Мені не потрібно, щоб ти мене благав, - погідний жінчин настрій явно не хотів псуватися, - на розлучення я не подаю. Хочеш подати ти – твоє право. І вияснювати зараз, хто з нас в чому винний, я не бажаю.

Вона дістала з сумочки пачку „ More” і запальничку.
- Ти ж кинула палити... Серце...
- А тепер знову почала, - ще більше чомусь розвеселилась жінка, - і палити, і сміятись... І навіть співати.

Він скривився. Голос дружина мала добрий, а ось слух...
- ...не ідеальний, - закінчила вона.
- Ти читаєш думки?
- За п’ять років навчилася. Давай краще вип’єм... за любов.

Вино вона замовила ще раніше. Два келишки. Собі біле, йому червоне. І піццу.
- Ти хотів, - сказала, зробивши ковточок, - ідеальну дружину. Я не є ідеальною. Я звичайна баба з купою недоліків. Але ці недоліки – частина мене... Як і погана звичка мати багато в чому власну думку. Я не вмію прикидатись. І не в змозі перейняти твої смаки в усьому... В житті, в одежі, в господарстві. Жіночі журнали, які ми, банківські дівчата, гортаємо у перерву, водно радять поступатись і пристосовуватись. Не кожна зможе і це, але ж тобі мало, аби я просто поступилася своїми смаками і звичками. Ти хотів, аби я замінила себе тобою... Стала твоїм клоном, двійником. А Влад – маленьким двійником маленького тебе. Щоб не просто пила з тобою за компанію червоне вино, а визнала, що воно краще за біле.
- У чоловіка й дружини, - сказав він, - мусять бути однакові смаки. А ти все хочеш бути незалежною.
- Я хочу просто відпочити, - відповіла жінка і загасила сигарету в пластиковій попільничці, - у мене хворе серце, і я втомилась... Навідуй нас, телефонуй... Влад буде радий тебе бачити, хоч ти і пожбурив у сміттєве відро його „Гаррі Поттера”. Книжку я ледве привела до ладу. Тобі б радіти, що дитина в п’ять років вже таке читає...
- Аби він читав щось пізнавальне... Ну, про комах... про природу.
- Всьому свій час... Бувай... Мені ще треба зайти до крамниці...

Чоловік мовчки підвівся і подався через проспект туди, де тупцювали у чергах на маршрутки мешканці Острівного мікрорайону.

***

Квартира зустріла його незвичною тишею. Не шкварчало на плиті, не верещав радісно син... Жінка забрала з собою лише одежу і книги. Видно, та чортова Леся залишила їй хатинку з меблями. Зникли і Владові іграшки. Тільки під подушкою віднайшовся вже досить заяложений жовтий вухатий заєць з очима – ґудзиками.
- Перебіситься і вернеться, - сказав він зайцю, - взагалі, вона навіть підлогу вимити не вміла як слід... І нічого не могла зробити ... ідеально.

Мимоволі обернувся. Останні кілька місяців, коли „Титанік” їхнього подружнього життя бадьоро йшов на дно, дружина хапалася за валідол при одному слові „ідеально”.

Та в їхній двокімнатній „хрущобці” й далі панувала тиша. І ідеальний лад, створений ним самим.
- Комп’ ютер оце купили, - знову пожалівся він зайцю, - в кредит... Чого їй треба... Не палю, не п’ ю, навіть футбол не дивлюся...

Заєць мовчав... Чоловік взяв пакет і вийшов з порожньої квартири.

Він вважав, що з житлом їм пощастило. Острівний мікрорайон розташувався на правому березі Ріки, навпроти Острова, через що і отримав таку назву. Дим з Промзони сюди майже не долітав. Ось тільки їздити на роботу було далеченько і недешево.

На невеличкому базарчику навпроти будинку він купив овочів і затримався біля бабусі у старосвітській білій хустинці. Бабуся торгувала старими книгами всі ці роки, що вони тут жили. Де вона їх брала – лишалося загадкою. Дружина, яка полюбляла французькі романи, якось придбала у бабульки репринтне видання Понсона дю Террайля, що не перекладався з 19 століття. З „ятями” та твердими знаками. Його більше цікавили довідники – і ось, маєш... „Персональний комп’ютер. Для „чайників”... Годиться.

Бабулька, беручи гроші, зітхнула:
- Це онука... він у мене був цей... хакер...
- Хакеру годиться щось солідніше, - пожартував чоловік.
- У його і солідні були та товсті... Все за машинкою своєю сидів... А потім зник.
- Як зник?
- Просто щез. Ми і в міліцію, і на телебачення... Не знайшли... ні живого ні мертвого...

Чоловік співчутливо похитав головою... Буває ж...

Вдома він зробив собі бутерброд з паштетом, яйцем і огірком. Поївши, розгорнув довідник і почав гортати. Між сторінок товстенької книги було щось закладене... СD – диск у білому конвертику. „Це, мабуть, того... хакера... Бідний хлопець...”

На конвертику не було жодного напису... Біла, холодна порожнеча.

Чоловік кинув конвертик на стіл біля „мишки” і заглибився в довідник.

Близько півночі він згорнув грубезну книгу і зітхнув. Схоже, що ті, хто складав довідник, навмисне темнили, аби заплутати початківців.
- Америка, - мовив він зі злістю, - Майкрософти, віндовси... Глобалісти кляті. Весь світ зжерти ладні, а написати зрозумілу інструкцію по користуванню слабо...

І все таки прогрес був. Чоловік увімкнув комп’ютер і ще з півгодини задоволено клацав „мишею”, входячи у різні програми. Подрукував трохи в Ворді, погрався табличкою Екселю, знайшов пасьянс і кілька хвилин зосереджено його розкладав. Потім згорнув програму.
- Аби мені були потрібні карти, - сказав, - купив би собі колоду за дві гривні.

Взяв CD і обережно поклав до дисководу. В голові крутилося щось про віруси, котрі можуть зіпсувати дорогу іграшку. Потім рішуче клацнув двічі по ярличку.

В дисководі заверещало.

Через кілька секунд на екрані розгорнулося віконце.

„Чорна магія для „чайників” – сповіщав червоний напис, що наче плавав у жовтих хмарах.

Внизу ліворуч було ще два рядки: Автор DD Права застережено. Власність компанії Lcfr LTD.

Праворуч блимав прямокутник з написом „ Встановити”.

Чоловік рішуче навів на прямокутник стрілочку курсору і двічі клацнув „мишею”. В комп’ютері загуділо і червоно-жовте віконечко змінилося сірим.

„ Чи бажаєте ви співпрацювати з компанією Lcfr LTD?”

Внизу блимали вже два прямокутники – „Так” та „Ні”.
- Гра якась, - сказав чоловік, - типу отого „Гаррі Поттера”. „Чорна магія...” Купив за п’ять тисяч залізяку, та ще кредит... Щоб гратися у відьом та чорнокнижників... Вона підбила... Нехай, мовляв, дитина звикає змалечку... зараз без комп’ютера нікуди... І тут магія... Тьху!

Довго водив стрілкою, зрештою цікавість перемогла.
- Подивлюся, - буркнув, - що там за гра. А завтра віднесу тій старій... Може кому продасть.

І він рішуче заклацав „мишею”. „Так”

Віконечко розгорнулось в красиву картинку. Двоповерховий котеджик, біля нього – яблуневий сад. На цьому тлі блимав напис:
„Міцна родина - мрія вашого життя” – натисніть enter
„Пошук варіантів” – гортайте „далі”.

Чоловік натиснув на enter, бо хатинка йому сподобалась... От аби й справді мати таку...

Наступна сторінка показувала внутрішню частину будинку, очевидно залу, в якій панував ідеальний лад. Напис сповіщав: „Введіть ваші параметри.”

Нижче розмістилась табличка з рисами характеру. Чоловік повідзначав у ній галочками свої, найбільш впираючи на акуратність, логічність та сумлінність.
„Введіть параметри вашої родини” - вискочив наступний напис.

Поруч блимало біле віконечко. Чоловік встановив у ньому курсор і замислився. З одного боку він наче тепер вільний козак... а з іншого...

Пальці заклацали по клавіатурі. „Дружина Тетяна, 28 років, син Влад 5 років”

Він надавив на enter і побачив уже не напис, а табличку. „Що заважає збутися мрії вашого життя?”

Далі йшли чотири колонки – по дві для дружини і сина. В них перераховувались риси характеру. Майже всі вони починалися з не – недбалість, неакуратність, нехлюйство... У Владовій колонці великими літерами горіло:”неслухняність, слабохарактерність, нестриманість, схильність до дурних фантазій”.

Чоловік глянув на годинничок в лівому нижньому кутку дисплея і обімлів. Перша година ночі.

Він неохоче закрив віконечко. Воно покірно згорнулось, викинувши перед цим ще один напис:
„Дані зберегти?” „Так”. „Ні”.

Чоловік натиснув „Так”, вирішивши почекати віддавати диск, аж поки він не розбереться з дивацькою грою до кінця.

***

Вдруге він взявся до гри аж наступного тижня. До того двічі встиг побувати в гостях у Тетяни. В отій її „малосімейці”. Дружина приймала його спокійно і погідно. Від засмиканої згаслої істоти останніх днів їхнього подружнього життя не залишилося нічого.

Лише раз вона спалахнула, коли він звичним жестом провів по полірованій поверхні успадкованої від Лесі шафки, демонструючи палець у пилюці.
- Тут мій дім! Досить мені вказувати! Мені набридло жити у фільмі „У ліжку з маніяком”!
- Що ти мені хочеш довести? – спитав він тоном „шляхетне обурення”, - що брудні меблі кращі за чисті?
- Та-ату! – занив Влад, - ти зно –ову...

В Тетяниних очах він раптово побачив відблиск зненависті, про яку в романах зазвичай пишуть „розпечена до білого”
- Ти наше життя проміняв, - сказала вона, - на оце ось... Та хіба ж я гуляю... Робота, підробіток... Банк, переклади з англійської, переклади з німецької, банк... В мене від комп’ютера очі сліпнуть. А ти хочеш, аби я оце все одразу помічала... пилюку оцю. Дай мені спокій.

Другий візит знову закінчився сутичкою. На цей раз з приводу виховання Влада. Хлопчина знову зарився в „Гаррі Поттера”, захоплено вивчаючи вже інший том. Та книга, що побувала в сміттєвому відрі, була фіалкового кольору, а Влад тримав в рученятах зеленкувату. На пропозицію сходити до парку помотав головою, мовляв, книжка цікавіша. Чоловік повернувся додому злий і незадоволений.
- Робить з сина дівчисько, - бурчав, - бабське виховання.

Перекусив по холостяцькому та увімкнув комп’ютер. Увійшов у програму зниклого хакера. Дібрався до таблички і повідзначав усі недоліки дружини й сина.

В комп’ютері заверещало. Тоді вискочила табличка:
„Створення щасливої родини по заданим параметрам від компанії Lcfr LTD.”
„Дружина Тетяна – відформатувати. Натисніть enter.”
„Син Влад – не формат. Натисніть delete”
- Ну ось, - пробурчав чоловік, - навіть машина говорить, що дитина геть зіпсута. Шостий рік пішов – а воно як дівчинка. Зайчики, кучері, Гаррі Поттери... Казочки на ніч. Вже з такого не виховаєш чоловіка. Характер – Тетянина погана копія. Фантазії, квіточки. Нехлюйство... Штани свої не вміє скласти... Капризний, розбещений... Бабусі розбалували – головним чином теща, але і мати теж. Забула вже як мене виховувала.

Він задумався на хвильку про те, як добре було б мати іншу дитину. Слухняну, акуратну, виважену. Без стрибків і диких радощів, без дурної впертості... І щоб захоплювалася тим, чим він у дитинстві. Метеликами, комахами. Конструктором, різним залізяччям. А не казками про малолітніх чародіїв.
- Мама завжди казала, - мовив він до дисплея, - що я – ідеальна дитина. А син – наче і не мій...

І натиснув delete. А тоді – enter.

Владове ім’я зникло одразу. Тетянине мерехтіло хвилини зо три, потім вискочив напис: „Форматування завершено. Проект – „Міцна родина”. У файлі „Дружина” можливі видозмінення за Вашим бажанням. Залишайтесь з нами.”
- Хтозна що, - мовив чоловік втомлено, вимкнув комп’ ютера і влігся спати.

Дружина зателефонувала йому наступного ранку на мобільний, коли він був на заводі.
- Коханий, нам треба зустрітись...

В нього тьохнуло серце. Такий голос він чув шість років тому не в мобільному, який був тоді не по кишені помічнику майстра хоч і на заводі, що вважався „пристойним”, а в трубці цехового телефону. Й диспетчерки гукали, сміючись:”Толя, дзвонить твоя кохана”.

Зі службового автобусу „Завод – Острівний” він зіскочив першим. Пройшов трохи вулицею й піднявся на веранду кафе „Мар’я”. Вже сутеніло, і він розгублено водив поглядом по жінкам за столиками.

„Та що ж це таке, що я її знову не пізнаю...”
- Толику!

З-за столика навпроти піднялася дівчина... Не його Тетяна, що розповніла після пологів з 44 до 52 „совєцького” розміру.
- Т-таню?
- Ти що, мене не пізнав?

На столі вже стояли замовлені нею два келихи вина. Червоного.
- Я вже довго очікую! – сяяла дружина, - вже й вино принесли... Сідай і будемо миритись.
- Я думав, ти будеш з Владом, - пробурмотів він.
- З яким Владом? – Вигнулись Тетянині брови, - з нашим сисадміном? То ти мене до нього приревнував? Дурненький! А я не могла зрозуміти, що з тобою коїться. Але тепер все буде добре! Я повертаюся додому! Я прошу пробачення, любий, я така дурна! Це я в усьому винна! Ти мій найкращий! Єдиний і неповторний! Чоловік очманіло дивився на келихи з вином.
- Ти ж любиш біле, - пробелькотів.
- Біле, - авторитетно мовила дружина, - п’ють лише задля того, щоб похизуватися... Сноби усякі. Давай за кохання, а потім сходимо за моїми речами і додому.

В тісній Лесиній кімнатці уже стояли дві спаковані сумки з речами і книгами. І не було й сліду від Влада з його кучериками, іграшками та „Гаррі Поттерами”.

Вдома Тетяна одразу ж схопилася за віника й ганчірку. Підлогу на кухні вишмарувала рачки, без усякої швабри, наявність якої у квартирі завжди приводила його у праведний гнів. Потім загудів пиловсмоктувач. І, нарешті, жінка урочисто застелила ліжко чистою білизною.
- Все це від того, - мовила, - що у нас немає дітей... Треба це виправити, коханий!

Чоловік витер липке від поту чоло і ногою запхнув глибше жовтого зайця, котрий застряг між канапою й шафою. Спершу подумав, що у нього нічого не вийде. Але Тетяна виробляла таке, що Шарон Стоун відпочивала в своєму Голівуді. Примирення пройшло цілком успішно, і чоловік провалився в тяжкий сон без сновидінь.

***

Звісно, жилося йому набагато комфортніше, ніж доти. Дружина не просто погоджувалася з кожною його думкою, вона вгадувала її інтуїтивно. Її до того не дуже вмілі руки інтелігентної городянки перетворилися на вправні кінцівки хатнього робота, котрий безкінечно щось варив, прав, прибирав, шив, консервував.

З банку вона звільнилася і нині працювала економістом у райвно, тут таки на Острівному. Тепер додому дружина приходила о четвертій, а не о сьомій-восьмій. Переклади з іноземних мов також пішли у непам’ять.
- Навіщо це мені?- говорила Тетяна весело, - гроші – то полова. Обмежимо трошки наші потреби та й по всьому.

Зате на дачі, яку до того чоловік обробляв практично сам, дружина просто пропадала. Нині вона мала два вихідних без ніяких понаднормових та підробітків і всі їх проводила на шести сотках, разом з чоловіком. Часом, опісля продуктивної праці вони смажили шашлики, випивали трохи червоного вина, дивилися на Острівний за залізничною колією, на зорі над головами і були щасливими. Саме про таку родину він мріяв. Не гнатися за заробітком, не тинятися у вихідні по кав’ярнях, концертах, театрах, а просто милуватися зорями. Часом він заводив розмову про те, щоб перебратись в якесь перспективне село, стати фермерами, або, принаймні продати квартиру й купити хату, де й жити подалі від цивілізації, глобалізму, проклятого світу, котрий вимагає грошей, грошей і ще раз грошей на те, без чого можна й обійтися. Дружина охоче погоджувалась.
- Оті нові пральні машини... Хіба ними випереш як руками? Комірці та манжети – ніколи... А мікрохвильовки! Вони ж змінюють структуру їжі!
- Раніше готували в печі і яка це була смакота напевне, - підтримував він, - навіть газ це не зовсім те.

Лише одне порушувало цю ідилію – Влад. Перші дні чоловіка просто трусило при одному спогаді про зниклого сина, і він гадав, що ж скажуть сусіди та обидві бабусі. Та перше, що кинулося йому в очі при першому візиті до тещі – відсутність великої фотографії Влада у гусарському костюмчику. Цьому факту відповідало повне зникнення споминів про хлопця у бабусі, що колись його обожнювала. Мати ж, котра регулярно телефонувала йому з М. теж наче забула, що мала онука і весь час нагадувала про те, що час іде, а вони з Тетяною не молодіють. Влад зник з сімейних фотографій, з дитсадківських списків, взагалі – з лиця землі.

Потім забувати почав і він. Вже за місяць чоловік майже не згадував, що колись у нього був син. Часом він відкривав програму і „поліпшував” Тетяну, прибираючи найменші недоліки. Жінка ж, яка колись закінчувала курси операторів ПК, нині навіть не підходила до дорогої іграшки.
- На тій роботі набридло, - махала рукою, - слава Богу, тепер у мене з техніки лише калькулятор. Так все це складно... не для жіночого розуму.

Та якось, коли минув майже рік подружнього життя без жодної сварки, чоловік йшов додому зі зміни. Бабусі зі стихійного ринку вже збирали свої сумки й розкладачки. На брезентовому розкладному стільчику сиділа лише одна старенька. Та сама, у котрої він колись придбав довідник.
- Молодий чоловіче! – раптом покликала вона. – можна вас на хвилинку?

Він підійшов. Стара крутила в руках наче знайому йому книгу. На обкладинці було зображено чимось переляканого блондина в циліндрі і фраку.
- Ваша дружина, - сказала стара, - продає свої книги...
- А, - згадав він, - то правда. Говорить, що вони займають забагато місця...
- „Шагренева шкіра”, - прочитала бабуся заголовок, - Бальзак... Не читали?
- Не люблю побрехеньок, - хмикнув він, - Таня теж це переросла... В цьому ми з нею згодні.
- А також і у всьому іншому, - мовила торговка, - оцей хлопець, - вона ткнула в блондина на обкладинці, - помер від того, що збувалося все, чого б він не побажав.
- А до чого тут я? – спитав чоловік вже трохи агресивно.
- А що сталося з вашим сином Владом? – жорстко спитала стара, - Неформат?

Ноги в чоловіка підігнулися.
- Як? – тільки й вимовив він.

Стара випросталась. Біла хустина сповзла їй на плечі, відслоняючи важкий вузол сталевого кольору кіс на потилиці.
- Молодий чоловіче, - сказала вона, - мій чоловік помер у 98 - му... В рік нашого золотого весілля. Весь цей час він мене... форматував. Я була учителькою фізики, а пішла працювати на завод..., на ваш завод... Знаєте насосну? Майже тридцять років я сиділа там і перемикала дві кнопки. Шимпанзе могла б робити таке з тим же успіхом. А в проміжках – мітла і лопата. Ніяких книг, окрім кулінарних. Ніяких розваг окрім городу... На мене стали говорити „бабо”, коли мені ще не виповнилося й сорока. Я мусила перейняти все – манери, мову... Ні, мову він пощадив, бо українська тоді більше відповідала іміджу дурної „баби”.

Чоловік відкрив рота. Тоді закрив.
- Опісля його смерті, - продовжила стара, - я взяла до себе старшого онука... Цей хлопець зрісся з комп’ютером як козак з конем... І роботу знайшов одразу після інституту. У фірмі „Люцифер ЛТД”
- Як ? – пробелькотів чоловік.
- L c f r, - вимовила бабуся трохи в ніс, на англійський лад, - скорочено від Люцифер. Як тільки зараз не називають фірми... то „Сталкер”, то „Люцифер”... Платили там добряче... Оту програму він створив на їхнє замовлення. І випробував її на своїй дівчині. Вона була добряча... курва – гуляла, пила і курила „травку”. На черзі була ця... „ширка” з Вишневого Яру, що в циган. Але він кохав ту дурну дівку. І відформатував її за своєю програмою.
- І.. що?
- Замість дияволяти у нас поселився янгол, - відповіла колишня вчителька, - щасливими були всі... Мій онук, його батьки, її батьки... Усі крім мене. Мені не сподобалась назва програми...і фірми. Та й дуже це було схожим на зґвалтування...непритомної. У день їхнього весілля вона кинулася з мосту Вознесенського. В білій сукні... Не врятували.
- А д-до чого тут я? – спитав чоловік, силячись на „спокійну мужність”.
- Моєму чоловікові, - сказала бабуся, - так і не вдалося залізти мені в душу. Як він не силився, але не перетворив мене на свій ідеал. На малоосвічену „бабу”, котра обожнює свого володаря. Програма мого онука робить ідеал з живої людини. Пропалює їй мозок, наче лазерний диск. Людина цього не витримує. Вона ламається. Рано чи пізно. А діти... Ви мусите радіти, що Влад просто зник. Бо могли б мати зараз за сина дебіла, котрий слухняно виконував би ваші команди. Слухався з першого разу. Ви ж цього хотіли?
- Як вам вдалося... не забути? - прошепотів чоловік.
- Я була заблизько до цієї чортової штуки, - відповіла стара, - я відмовляла онука, але... До речі... Ваша дружина має хворий вигляд. У неї, здається, щось із серцем?
- Та вона, навпаки, поздоровшала, - бовкнув чоловік, - фігура, талія... Мій батько говорив, що всі жіночі хвороби лікує фізична праця...
- Так, „всє балєзні ат лєні”, - кивнула стара, - ви, безмозкий дурню, загнали свою подругу як скакового коня, якого впрягли до плуга. Я трохи знаю вашу Тетяну... Дві вищих освіти, комп’ютерні курси, мрії стати перекладачем, побачити світ. Мріями вона пожертвувала вам і Владу. Але вам все було мало... Ви хотіли зробити з неї кухонний комбайн. Все брати і нічого не давати взамін. Коли ви востаннє дарували їй квіти?
- Забув, - сказав чоловік, - та й для чого вони, ті квіти... Голову тільки морочити.
- Чоловіче, - прошипіла бабуся, - Подаруйте дружині квіти! І повезіть її на море... В гори... А опісля хай знайде собі роботу до душі... не з калькулятором... Викиньте кляту програму, можна разом з комп’ютером. Я не знаю, як вона потрапила до тої книги, вона вже має своє життя. Знищіть її. Покиньте це місто і забудьте про все... Інакше буде зле... Дуже зле...

Чоловік кинувся тікати. Біля свого під’їзду перейшов на спокійний крок. Стара налякала його до смерти – він бо почав уже звикати до нового і такого вигідного для нього стану речей. В квартирі гудів пиловсмоктувач.

Чоловік поставив сумку на тумбочку в коридорчику і гукнув:
- Таню! Кохана!

Та жінка не вибігла йому назустріч з сяючим усміхом.
- Таню!

Вона лежала на паласі в блакитному домашньому халатику, худенька як дівчинка, зігнувшись і притисши руки до грудей. Поруч валялись розсипані таблетки... Валідол, нітрогліцерин, сустак... Жінка приймала їх не припиняючи прибирання. Вона була впевнена, як і її коханий, що серцеві хвороби – це жіноча істерія, як сльози та об- мороки. Поболить і перестане... Інфаркти – то для старих бабів, а їй же ще немає й тридцяти...

Він наступив ногою на педаль „Самсунга”. Потім підійшов до телефону й викликав „Швидку”.

***

Чоловік плентався додому від автобусної зупинки. Цього дня він вперше вийшов на роботу опісля похорону дружини. Позаду були страшні клопоти, труна, оббита зеленою тканиною в золотавих розводах, ридаюча теща, заплакана мати, що примчала з М., Степовий цвинтар, якраз посеред голого степу – ні деревця, ні квіточки, піп, якого навіщось запросили невіруючі жінчині родичі, застигле Тетянине лице, біла сукня, якої він не пам’ятав, смужка паперу на жінчиному чолі – „прохідну поправте”, - шепоче якась бабулька з двору, і чиясь стареча рука поправляє ту смужку, аби лежала рівно, поквапні удари молотка, труна на рушниках іде до ями, і земля, земля...степова глина, що завалює дерев’яний ящик з його коханою... Хлопці з „Ритуалу” працюють як навіжені – у них сьогодні ще клієнти. На земляний горбочок стійма ставляться вінки. „Від матері...” „Від подруг...” Кошик троянд від Лесі, котра якраз приїхала з Італії навідати рідних. І його вінок – „коханій дружині”.

Рік тому він так само йшов до порожньої квартири. Але тоді ще мав надію, що жінка отямиться і повернеться. Тепер все... З могили не повертаються... А Влад не має навіть могили... Неформатний Влад, котрий любив казки і іграшкових зайчиків. Програма... А якщо...
- Навіть не думайте про це, - пролунав суворий старечий голос.

Торговка книгами очікувала його біля під’їзду. Бабуся була зодягнена в гарний шовковий брючний костюм пісочного кольору. Ніяких хусточок, замість сумки з книгами – трохи старомодний ридикюль.
- П- про що?- заїкнувся він. - Повернути її за допомогою програми. Мій онук спробував... Вона прийшла...
- Хто вона?
- Його дівчина. Запах... Мені здається іноді, що він і досі є... Онук якось зміг її...позбутись. А потім зник сам... Може це програма... А може він десь наклав на себе руки. Я стійкіша... Я з 28-го року, пережила війну і голодовку. Мене не налякаєш розпухлим трупом – у дитинстві я бачила їх забагато. А хлопець не витримав. Викиньте програму! Давайте, я викину!
- Ви божевільна, - пробурмотів чоловік, - яка ще програма... дайте спокій.
- Краще напийтесь сьогодні, - порадила баба, коли він прослизнув повз неї до під’їзду.

Та чоловік не напився. Цілий вечір він дивився телевізор, в якому численні кандидати на голову колгоспу „Україна” розповідали які вони хороші, а потім вимкнув один ящик і увімкнув другий.

Він вибрав „Пошук варіантів”. Програма послужливо гортала сторінки, спокусливо пропонуючи всі блага світу. Зрештою він зупинився на „Воскресінні з мертвих” і ввів Тетянині параметри. Рішуче натиснув Enter. Нічого не сталося.

На Степовому цвинтарі на свіжій могилі заворушилася земля....

Години через три в його квартирі відчинились двері.

Чоловік так і не зрозумів, як вона увійшла... Потім здогадався, що може забув замкнутись на замок... А може двері розчинилися самі. Вперше в житті його звичка усе пояснювати логічно дала збій, а розум завис як курсор під час комп’ютерного „глюку”.
- Коханий, - сказала Тетяна, - коха-аний...

„Прохідну” вона певне загубила по дорозі. Волосся висіло пасмами. Під білою шовковою сукнею просвічувалися грубі патологоанатомічні шви. Мертва ступала нетвердо, поширюючи довкола запах тліну та землі.
- Як у нас брудно, - просипіла вона глухо, - яка ж я недбала... Зараз я трохи приберу, коханий... А тоді... Доведеш мені, що ти гусар?

Він щось промичав, не сміючи підвести очі на її пожовкле лице. Мертва пошкандибала до ванної, і звідти почувся плюскіт води.

У нього підігнулися ноги, і до комп’ютерного столика він доповз на колінах. У ванній мертва Тетяна замугикала хрипко, але ідеально точно мелодійку шлягеру шестирічної давності:
- А в тавєрнє тіхо плачєт скріпка... Нєрви ус – пакаівая мнє.... І твая раскосая улибка...
В бархатнам купаітца вінє...

Оця „раскосая улибка” завжди доводила їх обох до приступу дурного сміху. Зараз у нього лише затрусились руки. Лівою він вчепився в правицю, як алкоголік в стопку і натиснув на delete.

Зомлів він мабуть тієї ж хвилини, бо відчув, що лежить на боці. Вода у ванній все лилася. Йому здалося, що Тетяна схилилася над ним і він зомлів знову.
- Молодий чоловіче! Толя! Толя! Його голова лежала на колінах в старої торговки книгами.
- Де вона?- спитав
- Delete, - озвалася колишня учителька, - вам пощастило, Толику... Як для „чайника” ви швидко отямились.

Він підвівся і, спираючись на стару, дошкандибав до ванної. Там лежало перекинуте пластикове відро, лилася вода з крану... Лише запах тліну нагадував, що йому це не примарилося.
- Толю, - мовила стара, - віддайте мені диск... Зітріть програму в комп’ютері і віддайте. Давайте, я сама її зітру. Онук навчив мене багато чому. Аби мій старий дізнався про це, він би зійшов з розуму.
Мені просто стало зле, - прохрипів чоловік, - ось навіть двері не зачинив... Ідіть геть... У людини горе, а ви ходите, морочите голову...

Стара рушила без слова. Біля дверей обернулась.
- То ось як воно – бути завжди правим... Ви – чудовисько, Анатолію. Нелюдь.

Він нічого не відповів.

За осінь чоловік продав квартиру й дачу і купив хатину на протилежному березі Ріки, у Вишневому Яру. Подалі від Степового цвинтаря.

На могилі коханої він не був жодного разу. Теща звинувачувала його в нечулості – він відмовчувався.

Жив він розмірено – робота, дім, телевізор, робота... Комп’ютер пилюжився в кутку. Чоловік підключив його, але не вмикав ще жодного разу.

Якогось листопадового вечора він лежав на дивані, втупившись у телевізор. На екрані вирував натовп демонстрантів. Потім – крупним планом показали жінку в каракульовій шапці „пиріжком” і шубі з дорогого хутра, котра протестувала проти підтримки Америкою заколотників.
- Валянкі амєріканскіє! – надривалась пані в хутрі, - так рядамі і стоять! І апєльсінчікі із Каліфорніі – наколотиє! Взял адін – і апять тянєтся рука!
- Глобалісти кляті, - пробурмотів чоловік, - що роблять... Якби не оця їхня цивілізація....

Він вимкнув телевізор і запустив комп’ютер. Відкрив програму на „варіантах” і вивів на екран карту Америки.

Наступного дня окрім подій у країні по телевізору тільки й говорили про каліфорнійський землетрус з сотнями тисяч жертв.

Чоловік продовжував вести тихе розмірене життя – робота, дім, робота... Він і досі так живе.

Щовечора він вмикає комп’ютер, відкриває знайому програму, гортає „варіанти” і надовго замислюється, тримаючи пальця над кнопкою „Delete”. А на дисплеї повільно обертається в чорній безодні блакитно-зелена куля. Над нею поволі пропливає напис:
„Варіант „Армагеддон”. Просто натисніть „Видалити”.

К і н е ц ь