На чужому весіллі

Марію видавали заміж за нелюба. Своє весілля видавалося чужим. Вона сиділа поруч із чоловіком, старшим від неї на 15 років. Це був її наречений. Годину тому вони обвінчалися у церкві.

Троїсті музики весело вигравали, лунав сміх подруг, які кружляли у танку із хлопцями…

Марії здалося, що вона зовсім далеко звідси. До найтонших деталей вона пригадувала зустрічі з коханим Миколою. Пам’ятає, як любили ходити в поле, коли цвіли ромашки. Вони падали у білосніжне море квітів, а над головою радісно виспівував жайвір… Вони думали, що ніщо у світі не зможе розлучити їх і мріяли про майбутнє: зведуть будинок під лісом, матимуть трьох дітей. А в саду посіють ромашки, як спогад про щасливі роки юності…

Коли Марії виповнилося 17 років до неї посватався вже немолодий парубок із сусіднього села. Він був із заможної сім’ї, тож батьки зраділи: нарешті вони зможуть забути про злидні, в яких живуть після розкуркулення. (А колись вони мали декілька гектарів землі, гарний сад, повні стайні худоби і велику садибу!). Миколина ж родина бідувала так, як і вони.

Для Марії це сватання було, як грім серед ясного неба. Ходила, немов у воду опущена: ні до кого не говорила, нічого не бачила перед очима. А мати все за своє: Микола забудеться, час — найкращий лікар, а до чоловіка звикнеш; головне — житимеш, немов у раю.

…Крізь сльози Марія дивилася на дівчат, що залицялися до парубків; на гостей, які співали весільних пісень про щасливе подружнє життя. Та найбільше краяло серце оте «Гірко!», бо хіба може бути гірше, коли на своєму весіллі відчуваєш себе чужою?..

Відлунала музика, розійшлися гості. Вийшов місяць, на небо висипалось тисячі зірок. Марія вийшла у сад, сповнений ароматом спілих яблук. «Невже вона більше не побачить свого коханого? Невже все життя жити з нелюбом?..»

…У весільному вбранні дівчина бігла нічним полем до свого села. Падала, піднімалася і знову бігла. Зупинилася лише на ромашковому полі: пригортала ніжні квіти до грудей, а гарячі сльози текли по щоках.

Під ранок Марія дісталася батькової оселі. Просила матір, благала: якщо виженете — накладу на себе руки… Отак і залишилася: заміжня і самотня. Соромилася на люди вийти. А ще — відчувала провину перед Миколою. Палке почуття не згасало: двері у хаті рипнуть чи гілка стукне у вікно — все здавалося, що то її коханий…

Минув рік самотності і чекання. Страшне слово «війна» докотилося і до їхнього села. Забрали на фронт батька з братом.

Одного разу у вікно хтось постукав. Збулося Маріїне потаємне бажання: ще хоч раз побачити Його. Микола стояв з великим букетом польових ромашок. Він прийшов попрощатися…

За декілька місяців одна за одною прилетіли похоронки від батька і від її коханого. «Боже, хіба може померти людина, коли на неї чекали, безмежно кохали?» — у Марії не було сліз, вона співала. Як пам’ять про свого Миколу, дівчина посіяла у саду ромашки.

Минали роки. Помер її чоловік, з яким вони не жили жодного дня. Подруги давно повиходили заміж, дітей пестили. А вона все тужила за своїм коханим…

Якось до хати зайшов сусід Петро. Рік тому він поховав дружину, жив сам, і наче людей обминав. Марія Петра ніколи серйозно не сприймала: вони були, як брат із сестрою, бо разом зростали… Та, мабуть, така доля. Стали вони разом жити. Працювали, не покладаючи рук, трьох дітей виховували. Дочекалися онуків… Але серце стискалося, починало швидше битися, коли згадувала Миколу. Свої думки і почуття виливала щиро лише ромашкам. Свою любов, спогади про неї вона пронесла через все життя.

Час невблаганно поспішав вперед. Тяжко захворіла стара мати. Марія частенько навідувалась до рідної хати, аби погомоніти з ненькою, допомогти. Та якось немічна 90-річна жінка покликала дочку до себе і почала просити у неї вибачення: «Прости мене, моя люба… Як тяжко помирати з душевним тягарем. Хотілося, як краще, щоб ти, доню, була щасливою… А вийшло так, що я навіки розлучила тебе з коханим. Хай простить мене і Микола…» — благала стара і сльози текли по глибоких зморшках. Дочка з матір’ю востаннє обнялися. Вони довго говорили, згадували минуле, плакали. Солоними краплинами сліз змився тягар з душі.

…На ранок мати відійшла в інші світи.