Перунове прокляття

— У воду наузника!

— Геть з чарівником!

— Най за богом своїм іде!

І тіло Перунового жерця стрімголів полетіло з кручі, широко розкидаючи руки, немов уостаннє власною кров'ю, не люстральною водою кроплячи своїх вірників.

Рев ошалілого від насолоди знищення натовпу злився з тріскотінням вогню. Полум'я обхопило Перунів храм. Вогненний язик висунувся з-під стріхи. Лизнув різьблений, дубовий гзимз, немов пробуючи свою здобич. І уже нестримно, квапливо ковтав, швидко та часто облизуючись. Як голодний пес смачну поживу.

Раптом з оглушуючим гуркотінням завалився дах Перунового храму, обсипаючи люд дощем іскр. Натовп витверезився. І несподівано стало жаль старої святині.

Кожний звик до неї з дитячих літ. І порожнеча на «Перуновому холмі» відбилась в серці болісною раною.

Після опоєння знищенням прийшло пробудження. Натовп, мінливий, як море, переходив від бурхливої хуртовини до меланхолійної тиші. Було ніяково. Як після трусливого вчинку. Стали розходитися більшими й меншими гуртками... як колись зі свят у Перуновому гаю... Бойовний настрій, як вогонь, зруйнувавши, що було можна, впав, вибризкуючи іскрами питання: «А чи ж не помститься Перун?»

Плохіші мовчали, спустивши голову. Завзятіші, щоб підбадьорити самих себе, кидали камінням у ріку: влучали у дерев'яне тіло Перунове, що коливалось на поверхні води, перевертаючись на хвилях, як людина, що умощується до сну і шукає зручнішого положення.

Зненацька над Дніпровими хвилями блиснула, зломана в лікті, срібна рука поверженого бога. Немов піднеслась до неба,— скалічена — з загрозою й прокльоном.

— Видибай, боже! — розпачливо метнувся з натовпу несамовитий зойк. Немов простягаючись з поміччю до гинучого бога... Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. І раптом кинувся врозтіч з криком.

— Видибає!

Виконаний чин не викликав ясно оформленого висновку.

Лише рефлекс.

Спустошена й опустіла круча «Перунового холму» помалу западала у мерле мовчання й пітьму.

З-за хмар обережно виглянув край місяця. Співчутливо торкнувся прохолодою свого срібла чорних ран лісової святині. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. І, заспокоєний безлюддям і тишею, виплив цілковито — повновидий і блідий. Та й завмер нерухомо, болісно здивований довершеним ділом знищення. Рясним віттям крислатого дуба промінь продерся аж до лапатої рослини, що непорушна лишилась у прим'ятій траві. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камінчиком невеличка жабка-рахкавка. Дихала часто й швидко, немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повіками. Та й залізла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. У місяшному сяйві блиснула бліда — як у мерлого — срібна рука. Стиснуті пальці тримали золоті громові стріли. Здавалось: загрожує стиснутим п'ястуком. Мало не торкаючись поломленого галуззя, низько залопотіли ледве чутно крила нічвидів-кажанів. За ними — немов навздогін — майнув м'яким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання,— свій крик. І зник у пітьмі. З обпалених, поломлених дерев сльозами падало зв'ялене листя. Місяць скрився за хмару. І згасла срібна рука, немов всмоктана потолоченою землею.

Давно уже аж у глибини Понта Евксінського віднесло срібнорукого Перуна. Перестав він бути пострахом й малим дітям. Навіть бабам-ворожбиткам, які перейняли спадщиною від колишніх жрекннь Мокоші,— що у таємних вирах чорториїв сидять,— зарікання та наговори, став Перун лише «наговорним словом».

Але прокляття Перунове пережило давніх богів. Впаде-бо пошесть на Київську землю, поверне в жалобі з побойовища княжа дружина, суш чи помір люд київський морить — хитають головою християне: — Перунове це прокляття!

А дехто крадькома й під кручу «Перунового холму» поради шукати іде, до землянки, що під корінням старезних осокорів ховається — тих, що то ще «варязьким кораблям за притик* служили».

Не звір лісовий у печері тій ховається. Не чернець святий у печері спасається, «ясновидка Богдарка» у тім лігві живе. Хто каже сорок і вісім літ. Інші — ніби споконвіку живе там. І до скінчення віків там перебува-тиме. Несмертельна-бо баба Богдарка. Знає все: і що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар і млад іде, убогий і багатий свою журу несе...

Але дарма, що люди сотками Богдарчин вік рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисі. Тому не вкриється від ворожбитки, хто це пізньою порою, не в мнозіх, а сам-один до печери під кручею зайшов. Золот перстень на правиці іскрою-самоцвітом ясніє, коли блискуче Володимирове срібло перед бабою мече.

— Не зі світу звести, ніже смерть заподіяти прагну! Тільки зроби, щоб я був батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти!

Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж відсахнувся він й за меч хапається. А баба спокійно рукою меч відхиляє.

— Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо мечу жіночою кров'ю умиватися! Ворогів же тобі, княже Ярославичу,— ох! — не забракне!.. На них меч свій сховай!

— Хто прозрадив? — стискує п'ястуки княжич.

А баба своєї:

— Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!..

І здається синові Ярославову — не у вічі живі він дивиться, а над безоднею чорною нахилився.

Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, котлик наставила, зілля-ненависник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговорні. З кутка, мов помічницю — подругу рись ветху — як і сама баба, — покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роздимає.

Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжичеві здається: постаті братів в ній... і стіл Київський? І битви мнозі... І берло княже та барми — ознаки володарські! — таки у нього, у Всеволода Ярославича?..

А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відраховує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить...

Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної срібну руку несе... Золоті грімові стріли зі стиснутих пальців виймає — княжичеві Всеволодові подає.

А до плящини глиняної гарячого зілля звареного наливає.

— Цим — сонного батька свого, господина Ярослава — князя покропиш. Стріли ж,— ох! княжичу! — стріли з «Холму Перунова» розмечеш в різні боки... Київський стіл твоїм буде, Ярославичу. Але знай, княжиче ясний: ворожнечу братню у землі цій ти сієш!.. А вона — прокляттям Перуновим так уже тут довіку і загніздиться...

Таж не слухає княжич.

Таке вже серце людське, що водночас і вірити, і не вірити вміє. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Київський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?.. Маріння це нерозумної баби Богдарки!..

Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото княже — мов сміття,— ціпком своїм відсуває... І довго самітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині завмирає тупотіння княжого коня...

Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє... Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на «Ярославовому дворі» меркає світло, серцем недрімним вартує, змагаючись з ніччю-пітьмою...

Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над «Руською правдою» час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вічної Правди ширяє...

Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І бадьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати...

Зненацька — краплиною їді-отруї — в душу тривога впала. Чадом гаснучої свічки протягалась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове...

Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки мудрості країв далеких — з книг чужих вичитаної...

— Царство «пресвітера Іоанна», що в ньому жодної тіні нема?... Так! Не казку-мрію, а дійсність, здобуту твердою волею своєю, впертою працею духа творитиме у Києві князь Ярослав!..

— Царство «пресвітера Іоанна», сплетене з Мудрості, Правди і Любові!..

Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перунове! Небо на сході всміхається князеві ясним усміхом Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить... І довгим поглядом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з хаосу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть... І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улюблений його вірш зі Святого Письма — про Божу Премудрість: «Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені — я уже була...»

І відкладає князь «Руську правду», бере новий блакитнавий аркуш. Вправно й швидко креслить — відпочинок-бо є переміною праці! — плани храму святої Софії — Премудрості Божої — царства Божого нерушимої стіни...

На «тріумфальній арці» храму — так само, як і у церківці Золотої Брами, мусить бути зображення Благовіщення.

Бачить у духу цей образ князь: Пречиста — ясна і ніжна, як перлина — Зоря Вранішня. Перед нею ж архангел з жезлом мандрівника...

Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудрості Божій — мандрівниками є лише люди на шляхах життя...

І від брами до вівтаря святині Київської най кожний, хто у Київ увійде — відганяючи прокляття Перунове, — словом архангельським ні і «і» їм я :і землею Київською:

— Радуйся, благодатна - - Господь з тобою!..